20.Міжнародна мобільність факторів виробництва та проблема вибору національних стратегій міжнародної економічної поведінки.

Міжнародне переміщення чинників виробництва включає:

• переміщення трудових ресурсів, тобто міграцію робочої сили, викликану різницею у рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.;

• переміщення капітала, суть якого полягає у вилученні з обігу частини національного капітала і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.

Міжнародна мобільність трудових ресурсів — найбільш проста для розуміння форма руху чинників виробництва. Дійсно, коли ми говоримо про міжнародну мобільність праці, то мова йде про проблеми, пов'язані з фізичним переміщенням робочої сили з однієї країни в іншу. Більш складною формою є міжнародне переміщення капіталу, оскільки вона не тотожна переміщенню машин, устаткування, споруд і т. ін. Засоби виробництва фізично переміщу­ються між країнами як товари виробничого призначення.

Термін "міжнародний рух капіталу" означає потоки фінансових ресурсів за кордон, головним чином у вигляді: а) міжнародного кредиту та б) прямих зарубіжних інвестицій. Інакше кажучи, це передача грошей кредиторами позичальникам в інших країнах або власниками підприємств за рубежем своїм філіям або дочірні підприємствам.

Міжнародні потоки капіталу підрозділяються на приватні та державні. Приватні вкладення капіталу можуть бути довгострокові (облігації, акції, використання патентів або авторських прав) і короткостроковими (кредитні векселя тощо, строком до одного року і менше). Довгострокові вкладення капіталу здійснюються у вигляді: а) прямих інвестицій і б) портфельних інвестицій. Прямі інвестиції — це кредитування або придбання акцій в зарубіжному підприємстві, котре у значній мірі знаходиться у влас­ті інвестора або під його контролем.

Портфельні інвестиції — це кредитування або придбання акцій зарубіжному підприємстві, що не належить або непідконтрольне інвестору.

Причини міжнародного переміщення чинників виробництва за о суттю не відрізняються від причин міжнародної торгівлі. кожного разу, коли між країнами виникають істотні відмінності у забезпеченості чинниками виробництва, з'являється прагнення перемістити надлишкові чинники виробництва в країни, де існує дефіцит, заради отримання більшого прибутку.

21.Варіативність сучасних макроекономічних політик і стратегій економічного розвитку.

Макроекономічна політика уряду передбачає утворення відповідного механізму регулювання. В основі економічних стратегій лежить довгострокове державне регулювання у формі стратегічного економічного програмування. Як зазначають дослідники, майже в усіх країнах світу зростає роль системи стратегічного структурного програмування й індикативного планування. Основними методами регулювання є, насамперед, кредитні й бюджетні. Фінансово-кредитна система набуває все більшого значення в загальній системі державного регулювання економіки розвинутих країн. Державний бюджет і національний банк є суттєвими важелями макроекономічного регулювання.

У механізмі державного економічного регулювання значна роль належить фіскальній політиці. Зокрема, важливим завданням є встановлення оптимальних ставок оподаткування населення й корпорацій. У різних конкретних ситуаціях рівень ставок неоднаковий, проте тенденцією є поступове зниження податкових ставок. У розвинутих країнах прибуткова частина бюджету формується не за рахунок високого рівня ставок, а за рахунок маси доходу й податку на прибуток. Таким чином, розрахунок базується на тому, що через зниження рівня податків стимулюється підприємницька діяльність, зростає доход населення, а це формує додаткову масу податків при невисокому рівні ставок.

На сучасному етапі розвитку економіки і під впливом монетаристських ідей уряди розвинутих країн велике значення приділяють здійсненню антиінфляційної політики. Постає завдання утримувати інфляцію на низькому рівні, забезпечити стабільність національної валюти й зберегти оптимальні пропорції між попитом і пропозицією. Проте тривала дефляції також небажана, оскільки вона стримує підприємницьку діяльність, погіршує умови для національного експорту й стимулює імпорт у країну. Одним з методів приборкання інфляції в деяких розвинутих країнах є заморожування цін, заробітної плати й доходів корпорації. Такі методи застосовуються лише в кризових ситуаціях, коли інфляція стає загрозливою.

Однією зі складових макроекономічної політики є державна промислова політика. Вона повинна органічно узгоджуватися з іншими елементами загальної економічної політики. Залежно від обрання економічної моделі розвитку державна промислова політика може бути або ліберальною (з мінімумом втручання), дирижистською (активне втручання), або поєднувати елементи того та іншого підходів.

Промислова політика держави поділяється на два типи загальносистемний і селективний. Промислова політика може бути стимулюючою або дестимулюючою залежно від конкретної галузі, об'єкта, а також характеру економічної ситуації в країні.

Стимулювання промислового розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики. Насамперед, це використання механізму зовнішньої торгівлі й заходи щодо залучення іноземних інвестицій.