6.2.3. Кредитоспроможність підприємства

Кредитоспроможність — наявність у потенційного позича­льника передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакше кажучи — це здатність підприємства в повному об­сязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Кредитоспроможність пози­чальника визначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхід­ності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оператив­ну трансформацію активів у грошові кошти.

Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання бан­ківської позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльності підприємства критеріям креди­тоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.

244

245

Кожен банк розробляє власні критерії та методики оцінки кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтипо-віші підходи до оцінки кредитоспроможності підприємства.

У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні кри­терії пов'язані з оцінкою поточного та перспективного фінансо­вого стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції. Взаємозв'язки між якісними та кі­лькісними параметрами кредитоспроможності підприємства з по-

гпап\/ шпр'йііяпгч.ь-иу Аіняиг-мгхік НЯПРТТРні НЯ пмг 6 1

Рис. 6.1. Елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв'язку

(За: Уоікагі К. Ріпапгтапа^етепі: Веііга§е ги ТНеогіе ипй Ргахіз. —

ІпгісН: Уегзш. Всі 2. — 1998. — 8. 91)

У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кіль­кісні та якісні чинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погасити заборгованість за кредитом.

Якісні критерії кредитоспроможності

Вважається, що якісні чинники досить важко оцінити і систе­матизувати: на це слід витратити більше часу і затрат, ніж на оці­нку фінансового стану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту та ситуація на ринку фак­торів виробництва і збуту продукції (товарів).

При оцінці рівня менеджменту увага концентрується на пер­сональних і фахових якостях керівництва, а також на організації управління підприємством. Відповідні висновки робляться на ос­нові вивчення інформації, яка характеризує:

• наявність і реальність довгострокової стратегії розвитку

підприємства;

• уміння керівника чітко формулювати стратегічні цілі та

концепцію розвитку підприємства;

• наявність та функціональну спроможність системи контролінгу;

• освіту, досвід та імідж керівництва;

• дотримання ділової етики, договірну та платіжну дисциплі­ ну підприємства;

• вміння менеджменту вчасно оцінювати підприємницькі ри­ зики та вживати заходів щодо їх нейтралізації;

• внутрішній клімат, який склався на підприємстві, та вироб­ ничу дисципліну;

• рівень розмежування функціональних обов'язків працівни­ ків, наявність посадових інструкцій;

• плинність кадрів на ключових посадах.

Банківська практика свідчить, що в результаті суб'єктивних оцінок якість менеджменту систематично завищується .

Оцінюючи ситуацію підприємства на ринку факторів ви­робництва та збуту продукції, використовують результати га­лузевого аналізу, співбесіди з клієнтами позичальника, а також повідомлення засобів масової інформації. Основна увага при цьому концентрується на з'ясуванні таких питань:

• рівень відповідності якості товарів їх цінам і вимогам ринку;

• конкурентоспроможність продукції (на внутрішньому та зо­ внішньому ринках), конкурентні переваги;

• якість маркетингової політики та концепції збуту продукції;

• величина ринкового сегмента, який належить підприємству;

• управління товарним асортиментом (розробка нових видів продукції");

• 

  основні споживачі готової продукції та їх частка в загально­ му обсязі реалізації;

• наявність замовлення на реалізацію продукції (робіт, послуг);

• залежність виробничо-господарської діяльності підприємст­ ва від постачальників сировини і матеріалів;

• рівень зносу основних засобів і необхідність їх оновлення;

■ наявність ефективної системи логістики на підприємстві. Глибина оцінки якісних критеріїв кредитоспроможності знач­ ною мірою залежить від строку, на який видається кредит.

Кількісні критерії кредитоспроможності

З метою оцінки кількісних критеріїв проводиться аналіз пото­чного та перспективного фінансового стану підприємства. Голо­вне завдання, яке ставить перед собою фінансовий аналітик, — прогнозування майбутньої платоспроможності підприємства. Для цього аналізуються всі можливі фактори, які можуть вплинути на платоспроможність. На практиці використовуються різні моделі аналізу: дискримінантний та регресійний аналіз, комплексна оці­нка на основі розрахунку окремих фінансових показників тощо.

Розглянемо найтиповіший підхід до оцінки фінансового стану підприємств, який застосовується провідними європейськими ба­нками. В основі цього підходу лежить розрахунок таких основ­них блоків показників:

• ліквідності та платоспроможності;

• які характеризують структуру капіталу та майна підприємства;

• прибутковості та самофінансування (поточні та прогнозні);

• оборотності.

Завдяки аналізу робиться висновок про здатність підприємст­ва обслуговувати свої борги. Об'єктивність висновків підвищу­ється в результаті порівняння значень отриманих показників з рекомендованими, середньогалузевими, а також у динаміці.

Показники ліквідності та платоспроможності. Аналіз лікві­дності підприємства ґрунтується на зіставленні відображених у балансі поточних платіжних зобов'язань підприємства та поточ­них активів. У теорії і практиці можна зустріти значну кількість показників ліквідності (алгоритми розрахунку найпоширеніших з них наведено в табл. 6.3).

Показник абсолютної ліквідності характеризує платоспромо­жність підприємства на дату складання балансу і показує, яку ча­стину короткострокових зобов'язань воно має можливість пога­сити негайно. Висновки щодо майбутньої платоспроможності пози-

чальника на основі аналізу цього показника робити недоцільно. Однак при оцінці кредитоспроможності підприємства банк звер­тає увагу на потенційну платоспроможність позичальника. Саме тому рівень інформаційного навантаження показника ліквідності першого ступеня для банку є досить низьким. Надто високе зна­чення цього показника негативно впливає на рентабельність під­приємства, оскільки залучений капітал вкладається в неробочі активи, якими є грошові кошти та їх еквіваленти. Оптимальною вважається ситуація, коли показник абсолютної ліквідності зна­ходиться на рівні 0,2. З метою забезпечення стабільної поточної платоспроможності підприємства можуть формувати резерви лі­квідності (наприклад, поточні фінансові інвестиції) чи вдаватися до залучення контокорентних кредитів (овердрафту).

Значення показника ліквідності другого ступеня повинно дещо перевищувати 100%. Відношення монетарних оборот­них активів (різниця між загальною сумою оборотних активів і запасів) та короткострокових зобов'язань повинно переви­щувати одиницю. Зазначимо, що по підприємствах в європей­ських країнах середнє значення цього показника загалом є меншим за 100 % і перебуває на рівні 80—90 %. У середньому по вітчизняних підприємствах значення показника ліквідності другого ступеня становить близько 60—70 %. Показник хара­ктеризує очікувану платоспроможність підприємства в корот­костроковому періоді, тобто періоді, що дорівнює середній тривалості одного обороту дебіторської заборгованості за умови її своєчасного погашення.

Відношення короткострокових активів до короткострокових зобов'язань (показник покриття) є одним з тестів, на основі якого можна перевірити рівень дотримання золотого правила фінансу­вання. Він характеризує платоспроможність підприємства в сере-дньостроковому періоді. Значення цього показника має переви­щувати 100%. В економічно розвинутих країнах нормальною вважається ситуація, коли значення цього показника знаходиться в межах 150 %. У Німеччині, наприклад, середнє значення показ­ника ліквідності третього ступеня по промислових підприємствах становить близько 135 %. Однак по деяких галузях він є меншим цього значення: будівництво — 112 %; оптова торгівля — 125 %; харчова промисловість — 115%. У фондомістких галузях зна­чення показника покриття суттєво перевищує середній рівень: металургія — 170 %; електротехніка — 180—190 %; автомобіле­будування — 200—210 % . В Україні в середньому по підприєм­ствах значення цього показника дорівнює 105 %.

Коефіцієнт покриття необоротних активів довгостроковим капіталом показує, наскільки підприємство виконує умови золотого правила фінансування та золотого правила балансу. Він характери­зує рівень дотримання фінансової рівноваги підприємства у коротко-та довгостроковому періодах. Значення цього показника повинно бути більшим за одиницю. Нормальною є ситуація, коли значення коефіцієнта знаходиться в межах 1,2 — 1,6. У такому разі підприєм­ство можна вважати потенційно платоспроможним.

При зовнішньому аналізі проблема полягає в тому, що показ­ники балансу не надають повної інформації про строковість окремих активів та пасивів. Отже, як додаткове аналітичне дже-

ОеиізсЬе ВшкіезЬапк, МопаіаЬегіспі, Магг 2000. — 5. 50—53.

рело слід використовувати розшифровки дебіторської та креди­торської заборгованості.

Розглянуті до цього показники належать до числа відносних показників. У разі необхідності фінансові аналітики можуть роз­раховувати абсолютний показник ліквідності — робочий капітал.

Показник робочого капіталу (ТУогкіп§ Саріїаі) широко ви­користовується при оцінці рівня ліквідності підприємств в англо-американській практиці фінансового аналізу та планування. Ро­бочий капітал (або чисті оборотні активи) — це різниця між обо­ротними активами підприємства та його поточними зо­бов'язаннями (зі строком погашення до одного року). Він показує частину оборотних активів, що фінансуються за рахунок власно­го капіталу і довгострокових зобов'язань. Одержані значення ро­бочого капіталу дають змогу зробити висновки щодо:

а) зміни резервів поточної ліквідності;

б) наявного потенціалу довгострокового фінансування та дов­ гострокової ліквідності .

За умови достатньої ліквідності запасів і дебіторської забор­гованості, яку можна легко рефінансувати, наявність робочого капіталу у підприємства означає не лише його здатність виконати поточні зобов'язання, а й можливості для розширення операцій­ної та інвестиційної діяльності. Прийнято вважати, що величина робочого капіталу повинна перевищувати 30 % загального обсягу оборотних активів підприємства. Від'ємне значення робочого ка­піталу означає, що показник ліквідності третього ступеня є мен­шим 100 %, тобто частина довгострокових активів профінансова-на за рахунок короткострокового капіталу, а отже, підприємство порушує правила фінансування і йому загрожує неплатоспромо­жність. Інформація про динаміку робочого капіталу підприємств України за останні роки наведена в табл. 6.4.

Наведені статистичні дані показують, що в цілому по підприємствах України величина робочого капіталу є досить низькою. В окремі роки в деяких галузях цей показник був навіть від'ємним, з чого можна дійти висновку, що підприємства цих галузей значну частину своїх необоротних (довгострокових) ак­тивів фінансували за рахунок короткострокових джерел, тобто не виконували вимоги горизонтальних правил фінансування.

⁴ У деяких літературних джерелах під поняттям «ІУогкіп§ СаріШІ» розуміють оборо­тні активи (див. Статистичний щорічник України), однак у німецько- та англомовних джерелах під ІУогкіп§ Саріїаі розуміють саме чисті оборотні активи (або робочий капі­тал), що розраховуються як різниця між оборотними активами та короткостроковими зобов'язаннями.

РеггШоп Ь. Ріпап2\уігі5сЬай йег Шіегпеіттеп. — 8. 534.

250

251

З метою об'єктивного прогнозування та забезпечення стабільної платоспроможності фінансові служби підприємства повинні засто­совувати весь арсенал аналітичних засобів і вибирати найприйнят-ніші показники ліквідності для конкретних економічних умов.

Показники, які характеризують структуру капіталу та майна позичальника, наведені в табл. 6.5. Структура капіталу підприємства досить докладно характеризується під час розгляду вертикального правила фінансування. Висновки щодо задовіль­ності показників структури капіталу та майна робляться на осно­ві їх зіставлення із сеоедньогалузевими значеннями.

Якщо коефіцієнти заборгованості та фінансової незалежності є відносно стабільними і перебувають на рівні дещо вищому, ніж у середньому по галузі, то прийнято вважати, що ризики структу­ри капіталу є низькими, а отже, за цим критерієм позичальник є кредитоспроможним. Якщо ж відповідні показники є суттєво ни­жчими за середньогалузеві або власний капітал характеризується від'ємним значенням, то структура капіталу такого позичальника вважається надто ризиковою. Кредит такому позичальнику або взагалі не видається або видається (за достатності інших параме­трів кредитоспроможності) під завищені проценти.

У деяких методичних рекомендаціях можна зустріти аргумен­тацію, згідно з якою випереджальне зростання кредиторської за­боргованості порівняно з дебіторською свідчить про погіршення фінансового стану підприємства. На практиці цей висновок не

завжди підтверджується, що слід враховувати при прийнятті від повідних рішень.

Висновки щодо раціональності формування структури майн підприємства слід робити, враховуючи рівень дотримання прави. фінансування, а також середньогалузевий рівень відповідних по казників. Зважаючи на викривлену структуру формування активі вітчизняних підприємств, а також невідповідність балансової т; реальної вартості майна, за орієнтир доцільно брати показник] відповідних галузей в економічно розвинутих країнах. Напри клад, середньогалузеве значення показника, який характеризує частку основних засобів у структурі активів західноєвропейським підприємств, становить: по хімічній промисловості — близьке 20 %; харчовій — 35; текстильній — 25; оптовій торгівлі — 15 роздрібній торгівлі — 20 %.

Показники прибутковості та самофінансування. Здатністі підприємства виконувати свої зобов'язання значною мірою зале жить від рівня його прибутковості та самофінансування. Сам< тому в процесі оцінки кредитоспроможності (особливо при на данні довгострокових кредитів) аналізують фактично досягнут та прогнозні показники рентабельності, прибутку, Сазк-/1ом>. Ц показники дають змогу дати відповідь на два запитання:

* яку частку інвестицій, інших грошових видатків підприємс тво може фінансувати за рахунок результатів своєї діяльності;

• чи зможе підприємство виконати свої зобов'язання у майбу­ тньому за рахунок внутрішніх фінансових джерел.

Окрім звітних даних у процесі аналізу вивчаються планові по­казники фінансових результатів, прогноз руху грошових коштів фінансовий план тощо.

У теорії і практиці можна зустріти велику кількість абсолютних і відносних показників прибутковості та самофінансування. До аб­солютних належать: чистий прибуток; прибуток до оподаткування: прибуток від операційної діяльності; операційний Сазкфощ віль ний Сазк-уіом/ (РСР). Більшість з відносних показників ґрунтується на концепції рентабельності: рентабельність власного капіталу; рентабельність інвестицій; рентабельність активів; рентабельність основних засобів; рентабельність виробництва певного виду про­дукції тощо. Підкреслимо, що залежно від потреб фінансового аналітика показники рентабельності розраховуються з викорис­танням різної бази: прибуток від операційної діяльності; прибуток до оподаткування; чистий прибуток; Са$к-^ом> тощо.

Зрозуміло, що, оцінюючи кредитоспроможність позичальника, кредитні експерти підбирають свій каталог показників, які, на їх-

ню думку, дозволяють дійти найоб'єктивніших висновків про по­тенційну здатність підприємства виконувати свої зобов'язання за рахунок внутрішніх фінансових джерел. У табл. 6.6 наведено найпоширеніші із згаданих показників.

У процесі оцінки кредитоспроможності позичальника отрима­ні показники прибутковості аналізуються в динаміці, а також у . зіставленні із середньогалузевими значеннями та за окремими видами економічної діяльності. На основі цього робиться висно­вок про їх достатність. Показники рентабельності основної дія­льності, активів, інвестицій порівнюють також із процентною ставкою, за якою залучається кредит. Зрозуміло, що у разі пе­ревищення процентної ставки над плановими показниками рен-

табельності у підприємства можуть виникнути труднощі із вико­нанням зобов'язань.

Непересічне значення для оцінки потенційної спроможності по­гасити довгострокові позички має прогнозний показник операційно­го СазЬ-Яочу, оскільки саме він характеризує те джерело, за рахунок якого можуть бути виконані зобов'язання. У разі, якщо інвестицій­ний проект частково фінансується за рахунок власних коштів під­приємства', то при оцінці здатності позичальника фінансувати інвес­тиції доцільно розрахувати показник Ргее Са5п-Ї1о\у (СазЬ-йош від операційної діяльності скоригований на інвестиційний Сазп-по\¥).

Показники оборотності. Ця група показників характеризує ефективність управління грошовими потоками підприємства, в т. ч. оборотними активами, кредиторською, дебіторською забор­гованістю тощо. Алгоритми розрахунку основних показників обо-оотності наведені в табл. 6.7.

Досліджуючи показники оборотності, слід виходити з того, що чим швидше обертаються вкладені кошти, тим менше їх слід залучати, а отже, тим меншою буде вартість капіталу, що позити­вно впливає на рентабельність і платоспроможність підприємст­ва. Фінансовий аналітик повинен орієнтуватися при цьому на се-редньогалузеві показники оборотності.

Підкреслимо, що, оцінюючи здатність позичальника виконати свої зобов'язання у майбутньому, працівники банку розраховують не всю сукупність показників, охарактеризованих вище. Для отри­мання об'єктивної картини достатньо проаналізувати по одному чи кілька показників з кожного блоку. Згідно із сучасними тенденція­ми оцінки кредитоспроможності увага насамперед акцентується на аналізі достатності та реальності прогнозних показників балансу, фінансових результатів та СазЬ-йоху. У разі, якщо на підприємстві відсутні фахівці з питань планування чи бюджетування, працівни­ки банку можуть розрахувати відповідні планові показники, вихо­дячи з наданої позичальником інформації.

Працівники фінансових служб перед тим, як звертатися до ба­нку із кредитною заявкою, повинні самі оцінити кредитоспромо­жність підприємства з тим, щоб у разі її недостатності провести роботу, спрямовану на її підвищення.

'6.2.4. Кредитне забезпечення

У разі, якщо позичальник не в змозі виконати свої зо­бов'язання у передбачені кредитним договором строки, кредитор може задовольнити свої вимоги за рахунок кредитного забезпе­чення. Саме тому наявність у позичальника достатнього кредит­ного забезпечення є складовим елементом його економічної кре­дитоспроможності. До основних видів забезпечення кредиту належать:

а) застава (майна, майнових прав, цінних паперів тощо);

б) гарантії (банків, підтверджені фінансами чи майном третьої особи);

в) інші види забезпечення (поручительство, свідоцтво страхо­ вої організації).

Застава як спосіб кредитного забезпечення

Правовідносини, пов'язані із заставою, регулюються Законом України «Про заставу». Застава означає, що в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання кошти, одер-

жані від реалізації заставленого майна, спрямовуються передусім на задоволення вимог заставодержателя. Заставодавцем може бу­ти як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Предметом застави є майно (рухоме і нерухоме) та майнові права, які можуть бути відчужені та на які може бути звернено стягнення. Використання застави того чи іншого майна як забез­печення кредиту залежить від ряду чинників:

• по-перше, визначається, наскільки легко реалізувати дане майно і чи це взагалі можливо;

• по-друге, чи є можливість встановити точну ціну і чи ця ціна постійна.

Крім того, оцінюються ймовірні додаткові накладні витрати, збитки та перешкоди у разі відчуження.

Згідно з вітчизняним законодавством у разі, якщо в кредитно­му договорі як предмет застави передбачено нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обороті або переробці, то цей дого­вір повинен бути нотаріально посвідчений. У противному разі умови договору щодо застави слід вважати недійсними.

Згідно із загальним правилом застава може бути здійснена як у вигляді передачі майна кредитору чи третій особі (застава), так і шляхом передачі прав на заставлене майно (однак із залишен­ням даного майна у розпорядженні заставодавця). За договором банківської позички, як правило, право застави виникає лише пі­сля фактичного одержання суми позички боржником.

Закон передбачає можливість подальших застав деяких об'єк­тів уже заставленого майна (якщо інше не передбачено попере­дніми договорами застави). Задоволення вимог заставодержате­ля, в якого право застави виникло пізніше, здійснюється лише пі­сля повного задоволення вимог попередніх заставодержателів, а також заставодержателів зареєстрованої застави рухомого майна. У зв'язку з цим заставодавець зобов'язаний повідомити кожного із заставодержателів про всі попередні застави, а також про хара­ктер і розмір забезпечених цими заставами зобов'язань.

На практиці з метою зменшення кредитних ризиків банк може вимагати страхування застави, яке здійснюється, як правило, на суму, що не перевищує суми кредиту та процентів за ним.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рі­шенням суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

Кредитне забезпечення у вигляді рухомого майна. Найпо­ширенішими предметами застави рухомості є транспортні засо­би, обладнання, товари в обороті та переробці, сировина, готова

258

продукція. Слід мати на увазі, що транспортні засоби дуже легко оцінити і на них існує, як правило, стійкий попит. У той же час у разі невиконання кредитних зобов'язань чи банкрутства підпри­ємства найважче продати обладнання та запаси неліквідної про­дукції. Як правило, таке майно продають на аукціоні за частину його першопочаткової вартості. Товари в обороті або переробці сильно диференційовані в ціні, і можливість їх реалізації зале­жить від попиту та їх стану. При цьому реалізовані заставодав­цем товари перестають бути предметом застави, а набуті стають предметом застави з моменту виникнення на них прав власності. До документів, які підтверджують право власності на рухоме майно належать: договори купівлі-продажу; платіжні документи; накладні; акти введення в експлуатацію; митні декларації; техні­чні паспорти; свідоцтво про реєстрацію (для автотранспорту); інші документи.

Застава рухомого майна (здебільшого транспортні засоби: ав­томобілі, причепи, катери, судна, літаки тощо) може бути зареєс­трована в Державному реєстрі шляхом внесення відповідного за­пису. Підставою внесення запису до Державного реєстру є заява заставодержателя або заставодавця. Юридичне значення реєст­рації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержа-тель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із застайленого майна перед заставодержателями незареєс-трованих застав і заставодержателями застав, зареєстрованих пі­зніше. Будь-яка фізична та юридична особа шляхом подання від­повідного запиту може одержати витяг з Державного реєстру, який свідчитиме про наявність або відсутність у ньому запису про заставлене рухоме майно.

На практиці розмір кредиту під заставу окремих предметів ру­хомого майна сильно коливається і становить у середньому: по транспортних засобах — 25—50 %; офісному обладнанню — 10—20; виробничому обладнанню — 10—30; запасах (сирови­ні)— 20—50; незавершеному виробництву — 0—20; готовій продукції— 10—50 %їх вартості.

Майнові права як предмет застави. Заставодавець може скласти договір застави як щодо належних йому на момент укла­дення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є креди­тором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. У догово­рі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін. Найпоширенішим видом за­стави майнових прав є застава дебіторської заборгованості. Цін­ність даної форми кредитного забезпечення залежить від плато-

259

спроможності клієнтів підприємства. Якщо дебіторів багато, то існує велика ймовірність того, що більшість з них виконає свої зобов'язання. Але якщо у підприємства кілька крупних дебіторів, які не здійснюють платежі тривалий час, то цінність таких дебі­торів, а отже, і забезпечення досить сумнівна. У зарубіжній прак­тиці індекс вартості забезпечення у вигляді дебіторської заборго­ваності становить від 50 до 75 %. В Україні ця величина, врахо­вуючи хронічні неплатежі в народному господарстві та недоско­налість законодавства, коливається від 0 до 50 %.

Кредити під заставу нерухомості (іпотечні кредити). Іпо­текою визнається застава землі, нерухомого майна, за якої пред­мет застави залишається у заставодавця або третьої особи. Пред­метом іпотеки можуть бути:

• земельна ділянка;

• жилий будинок, квартира, частина будинку;

• дачний будинок, гараж та будь-яке інше приміщення госпо­ дарського призначення;

• підприємство або його структурний підрозділ.

При іпотеці будівлі чи споруди предметом застави разом з нею стає також право на користування земельною ділянкою, на якій розташовані дані об'єкти. Однак у разі іпотеки земель­ної ділянки право застави не поширюється на будівлі та спо­руди, що знаходяться на даній ділянці. У разі звернення стяг­нення на дану ділянку (чи її продажу) до нового власника переходять права та обов'язки, які мав стосовно власника бу­дівлі заставодавець.

Істотною умовою надання іпотечного кредиту є те, що одно­часно з нотаріальним посвідченням договору накладається забо­рона на відчуження предмета іпотеки. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому законом. Майно, що є предметом іпотеки, не має бути у заставі за іншою угодою. Крім того, на період фактичної дії договору іпотеки за­ставодавець повинен за свій рахунок страхувати предмет іпотеки на користь заставодержателя, а у разі загибелі майна надавати аналогічне за вартістю або незалежно від настання терміну вико­нати свої зобов'язання. В той же час суттєвим є право іпотечного заставодавця володіти та користуватись предметом застави від­повідно до його призначення, а також, за письмовою згодою за­ставодержателя, реалізувати дану нерухомість з переведенням на набувача основного боргу, забезпеченого заставою, або переда­вати предмет застави в оренду. Як правило, індекс вартості за­безпечення у вигляді нерухомості становить 60—75 %.

260

Надійним засобом забезпечення кредитів може бути заклад (застава) цінних паперів. Однак у зв'язку з недостатньою розви-нутістю вітчизняного фондового ринку та недоліками при прове­денні приватизації в даний час в Україні цей вид забезпечення зо­бов'язань ще не набув достатнього поширення. За загальним правилом застава фондових цінностей, тобто цінних паперів, що мають вільний обіг на біржовому ринку, повинна бути зареєстро­вана в депозитарію або відповідному реєстрі. Якщо акція чи інший вид цінних паперів можуть бути продані лише акціонерам чи спів­робітникам підприємства, то це суттєво обмежує можливості ви­користання даних цінних паперів як інструменту застави. Крім то­го, слід мати на увазі, що вартість цінних паперів залежить від тенденцій на фондовому ринку, а середній індекс вартості даного виду забезпечення становить 50—60 % їх курсової вартості.

В Україні досить популярними є кредити під заставу вексе­лів. Прийняття векселів у заставу банк здійснює на підставі укла­деного з векселедержателем-позичальником договору застави, в якому також встановлюється місце зберігання заставлених вексе­лів. Як правило, в заставу приймаються векселі, строк платежу за якими є віддаленішим у часі, ніж термін дії позички.

Якщо векселі прийняті банком до розгляду, то пред'явнику надається розписка про одержання векселів та призначається орі­єнтовний термін кредитування або день, коли він має забрати не-прийняті в заставу векселі. Після прийняття банком позитивного рішення про прийняття в заставу всіх або окремих векселів ви­значається оціночна вартість кожного векселя і сума кредиту, що надається, а з позичальником укладається договір застави. Вексель може бути переданий у заставу згідно з відповідним до­говором шляхом:

1. здійснення заставного індосаменту і передачею його заста­ во держателю;

2. здійснення іменного індосаменту на користь заставодержа­ теля чи бланкового індосаменту та передачею векселя на збері­ гання у депозит державної нотаріальної контори, приватного но­ таріуса чи банку;

3. здійснення іменного чи бланкового індосаменту і переда­ чею векселя заставо держателю;

4. простої передачі векселя на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса чи банку без вчинен­ ня на користь заставодержателя будь-якого індосаменту;

5. простої передачі векселя на зберігання заставодержателю без вчинення на його користь будь-якого індосаменту.

261

Банку надається право вимагати, щоб позичальник вчинив са­ме передатний індосамент. За заставним індосаментом банку пе­редаються такі права:

1. на пред'явлення до платежу та одержання суми боргу за ве­ кселем;

2. на здійснення протесту в разі неоплати чи часткової оплати векселя;

3. на звернення з позовом про стягнення належної суми пла­ тежу до зобов'язаних за векселем осіб.

Договір надання кредиту під заставу векселів може містити положення, що стосуються специфіки застави, зокрема такі:

* право банку при потребі звертати на погашення боргу суми, що надходять в оплату прийнятих у заставу векселів;

• право банку дозволяти позичальникові за його ініціативою замінювати одні векселі до строку їх оплати іншими.

Банк може згідно з договором застави одержати від позичаль­ника право перезастави та інкасування заставлених векселів.

У разі одержання банком платежу за векселем до настання строку погашення заборгованості за кредитом банк може зараху­вати суму платежу як виконання позичальником його зо­бов'язання, якщо це передбачено угодою сторін. Різниця між су­мою платежу за векселем і заборгованістю позичальника, якщо така виявиться, підлягає поверненню останньому.