Структурна модель психіки

Назва підструктури	виникнення	Спосіб утворення	соціальні функції
Ід (неусвідомлювані примітивні вроджені імпульси, інстинкти)	Генетично обумовлена	Вроджена	Задоволення потреб
Его (центральну інстанцію саморегуляції)	З індивідуального досвіду	Відділення від ід	Задоволення потреб, контроль над інстинктами, збереження організму, збереження досвіду, мислення, узгодження вимог усіх підструктур задовольнити бажання Id у відповідності з обмеженнями зовнішнього світу
Супер-Его (інтерналізована версія суспільних норм)	Супер-его батьків	Ідентифікація з батьками, інтроекція соціальних норм	Совість, самоспостереження, формування ідеалів. Контроль поведінки з боку суспільства

ПСИХОСЕКСУАЛЬНі СТАДІЇ розвитку

стадія	період	Зона зосередження лібідо	характеристика	Завдання і досвід, що відповіджають цьому рівню розвитку	негативний розвиток
оральна	0-18 міс.	Рот (ссання, кусання, жування)	Розвивається усвідомлення існування дійсності. Важливим є постійний емоційний та тілесний контакт з мамою, яка допомагає задовольнити основні базові потреби	Відвикання, відділення себе від материнського тіла	Оральна фіксація: почуття власної непотрібності, підвищена залежність від інших, недовіра, нездатність прийняти любов, жадібність, заздрісність
анальна	1,5-3 роки	Анус (утримання або випускання фекалій)	Людина оволодіває свідомим контролем акту дефекації	Приучування до туалету, самоконтроль	Анальна фіксація: відчуття власного безсилля, неспроможність визначити хто я, проблеми зі смислом життя
фалічна	3-6 років	Статеві органи (мастурбація)	Ідентифікація з дорослим тієї ж статі, який виступає в ролі зразка для наслідування. Едипів комплекс, комплекс Електри	Інтерес до власних гені талій та представників протилежної статі	Фалічна фіксація: низька самоповага, гіпертрофоване почуття вини, конфліктність, категоричність
латентна	6-12 років	Відсутня (сексуальна бездіяльність)	Сексуальні проблеми виходять на задній план. З’являється інтереси, пов’язані з соціалізацією (гуртки, клуби за інтересами, секції). формуються уявлення про зовнішній світ.	Розширення соціальних контактів з ровесниками	Негативна Я-концепція, комплекс неповноцінності в соціальних стосунках, прагнення уникнути ситуацій суперництва, невпевненість у навчанні, ціннісні конфлікти
генітальна	Пубертат (статеве дозрівання)	Статеві органи (здатність до гетеросексуальних стосунків)	Люди, незважаючи на свою сексуальність, навчаються використовувати і використовують свою сексуальну енергію для різних видів соціальної активності	Встановлення інтимних стосунків, закоханість, підвищення сексуальної активності

Біографічний словник

Зиґмунд Фройд 6 травня 1856, Фрейберг, Австро-Угорщина – 23 вересня 1939, Лондон, Англія

Сім’я

„Слов’янський єврей”, як називав себе Зиґмунд Фройд, був першою дитиною з семи дітей у сім’ї Якоба Фройда, єврейського торговця, та Амалії Натансон, яка була на 20 років молодшою за свого чоловіка.

Дитинство

З трьох років маленький Сигізмунд (так називали „батька психоаналізу” у дитинстві) переїхав з родиною до Відня, де згодом провів 80 років свого життя. Сподівання і пов’язані з ними турботи батька та безмежну любов матері вдячний син згадував усе життя.

Освіта

З 7 років Зиґмунд Фройд був кращим учнем Віденської гімназії, яку згодом закінчив з відзнакою. Вибір майбутньої професії для молодих євреїв був обмежений трьома сферами: юриспруденцією, комерцією і медициною. Спочатку Зиґмунд Фройд обрав право, але згодом прагнення займатися наукою взяло гору і він зупинив свій вибір на медицині. Вчений ступінь з медицини доктор Фройд отримав у 1881 році.

Професійне становлення

Навчання в університеті Зиґмунд Фройд поєднував з роботою в Інституті фізіології Ернста Брюкке, де прагнув продовжувати працювати після закінчення вузу. Але нестача робочих місць у лабораторії, скрутне матеріальне становище, заручини з Мартою Бернайс, а особливо, бажання займатися психіатрією спонукали молодого доктора відкрити приватний кабінет з лікування неврозів. Наукові амбіції керували Фройдом, коли він для лікування психічно хворих використовував найнеймовірніші методи: спочатку – кокаїн, потім – гіпноз. І лише після 4 років неперервного пошуку Фройд зробив висновок про те, що джерелом неврозів є проблеми у статевому житті, що стало початком заснування психоаналітичної теорії.

Вчителі

Перші кроки у науковому світі Зиґмунд Фройд зробив під керівництвом Ернста Брюкке, у лабораторії якого він вивчав теорію нейронів та брав участь у наукових дискусіях. Пізніше, слухаючи лекції німецького філософа Ф.Брентано, Зиґмунд Фройд утвердився у своєму намірі займатися психіатрією. А перші ідеї психоаналізу молодий вчений сформулював під впливом французького невропатолога Жана Шарко.

Учні

Зиґмунд Фройд мав багато талановитих учнів, які стали всесвітньо відомим науковцями саме завдяки психоаналізу, хоча згодом відмовилися від ідей свого вчителя. Найвідомішими представниками Віденської психоаналітичної школи були А.Адлер, К.Юнг, Е.Блейер, О.Ранк.

Особисте життя

Зиґмунд Фройд все життя прожив зі своєю дружиною Мартою Бернайс, з якою мав 6 дітей, молодша з яких Анна стала вірною послідовницею свого батька.

Рятуючись від переслідувань нацистів, Зиґмунд Фройд з дружиною і донькою переїжджають до Лондона. Будучи заядлим курцем, З.Фройд хворів на рак гортані і переніс 33 операції. 23 вересня 1939 року відчуваючи нестерпний біль він попросив свого лікаря зробити йому 2 ін’єкції морфію, щоб припинити його страждання.

Основні праці

Тлумачення сновидінь, 1900 Психопатологія буденного життя, 1901 Лекції зі вступу до психоаналізу, 1920 Я і воно, 1923

Матеріали з першоджерел

Зигмунд Фройд

Друга лекція

ПОМИЛКОВІ ДІЇ

Шановні пані та панове! Ми почнемо не з припущень, а з дослідження. Його об'єктом будуть явища дуже відомі, які часто зустрічаються і мало привертають до себе увагу, які не мають нічого спільного з хворобою і спостерігаються в будь-якої здорової людини. Це так звані помилкові дії (Fehlleistungen) людини: обмовки (Versprechen) — коли, бажаючи що-небудь сказати, хтось замість одного слова вживає інше; помилкове написання (рос. — описки) — коли те ж саме відбувається при письмі, що може бути поміченим або залишитися непоміченим; помилкове прочитання (рос. — очитки) (Verlesen) — коли читають не те, що надруковано чи написане; помилки слухового сприймання (рос. – ослышки) (Verhören) — коли людина чує не те, що їй говорять, порушення слуху через органічні причини сюди, звичайно, не відносяться.

В основі іншої групи таких явищ лежить забування (Vergessen), але не тривале, а тимчасове, коли людина не може згадати, наприклад, імені, яке вона напевне знає і зазвичай потім згадує, або забуває виконати намір (Vorsatz), про який пізніше згадує, а забуває лише в певний момент. У третій групі явищ цей часовий аспект відсутній, як, наприклад, при заховуванні (Verlegen), коли якийсь предмет кудись прибираєш так що не можеш його потім знайти, або при аналогічному загублюванні (Verlieren). Тут перед нами забування, до якого ставишся інакше, ніж до забування іншого роду; воно викликає подив або обурення, замість того щоб ми вважали його природнім. Сюди ж відносяться певні помилки-омани (Irrtümer), які також мають часовий аспект, коли на якийсь час віриш чомусь, про що до і після знаєш, що це не відповідає дійсності, і цілий ряд подібних явищ, які мають різні назви.

Внутрішня подібність усіх цих випадків виражається префіксом "об" чи "за-" у їхніх назвах. Майже всі вони дуже несуттєві, здебільшого швидкоминучі і не відіграють важливої ролі в житті людини. Тільки зрідка якийсь із них, наприклад загублювання предметів, набуває відомої практичної значимості. Саме тому на них не звертають особливої уваги, викликають вони лише слабкі емоції і т.д.

Саме до цих явищ я і хочу залучити зараз вашу увагу. Але ви невдоволено заперечите мені: "У світі, як і в душевному житті, більш особистій його сфері, є стільки великих таємниць, в сфері психічних розладів так багато дивного, яке потребує пояснення і заслуговує на нього, що, насправді, шкода витрачати час на такі дрібниці. Якби ви могли пояснити нам, яким чином людина з гарним зором і слухом серед білого дня може побачити і почути те, чого немає, а інша раптом вважає, що її переслідують саме ті, кого вона дотепер більше усіх любила, або найдотепнішим способом захищає химери, які будь-якій дитині здадуться нісенітницею, ми ще якимось чином визнали б психоаналіз. Але якщо він пропонує нам лише розбиратися в тому, чому оратор замість одного слова говорить інше чи чому домогосподарка кудись заховала свої ключі, та в інших подібних дрібницях, то ми зуміємо знайти краще використання свого часу та інтересів". Я б вам відповів: "Терпіння, шановні пані та панове! Я вважаю, що ваша критика б'є повз ціль. Дійсно, психоаналіз не може похвалитися тим, що ніколи не займався дрібницями. Навпаки, матеріалом для його спостережень саме і служать ті непомітні явища, які в інших науках відкидаються як неварті уваги, вважаються, так би мовити, вигнанцями світу явищ. Але чи не замінюєте ви у вашій критиці значимість проблем їхньою зовнішньою яскравістю? Хіба немає дуже істотних явищ, які можуть за певних обставин і у певний час видати себе найбільш незначними ознаками? Я з легкістю можу привести багато прикладів таких ситуацій. За якими незначними ознаками ви, молоді люди, визначаєте, що завоювали прихильність дами? Хіба для цього ви чекаєте освідчень у коханні, палких обіймів, а чи недостатньо вам ледь помітного погляду, швидкого руху, тривалого потиску руки? І якщо ви, будучи криміналістом, берете участь у розслідуванні вбивства, хіба розраховуєте ви справді, що вбивця залишив вам на місці злочину свою фотографію з адресою, і чи не змушені ви задовольнятися більш слабкими і не настільки явними слідами присутності особистості, яку шукаєте? Так що не будемо недооцінювати незначні ознаки, можливо, вони наведуть нас на слід чогось більш важливого. А втім, я, як і ви, думаю, що великі проблеми світу і науки повинні цікавити нас насамперед . Але зазвичай дуже мало користі від того, що хтось привселюдно заявив про намір відразу ж приступити до дослідження тієї чи іншої великої проблеми. Часто в таких випадках не знають, з чого почати. У науковій праці перспективніше звернутися до вивчення того, що тебе оточує і що є більш доступним для дослідження. Якщо це робити досить ґрунтовно, неупереджено і терпляче, то, якщо пощастить, навіть така дуже невибаглива робота може відкрити шлях до вивчення великих проблем, оскільки як усе пов'язане з усім, так і мале поєднується з великим".

От так би я міркував, щоб пробудити ваш інтерес до аналізу помилкових дій здорових людей, які здаються такими незначними. А тепер поговоримо з ким-небудь, хто зовсім незнайомий із психоаналізом, і запитаємо, як він пояснює походження цих явищ.

Насамперед він, напевне, відповість: "О, це не заслуговує яких-небудь пояснень; це просто маленькі випадки". Що ж він хоче цим сказати? Виходить, існують настільки незначні події, які випадають з ланцюга світових подій, що з таким же успіхом можуть як відбутися, так і не відбутися? Якщо хтось порушить, таким чином, природний детермінізм в одному-єдиному місці, то звалить весь науковий світогляд. Тоді можна поставити йому в докір, що релігійний світогляд набагато послідовніший, коли наполегливо завіряє, що жодна волосина не впаде з голови без божої волі [букв.: жоден горобець не впаде з даху без божої волі]. Думаю, що наш друг не буде робити висновків зі своєї першої відповіді, він внесе правки і скаже, що коли ці явища вивчати, то, звичайно, знайдуться і для них пояснення. Вони можуть бути викликані невеликими відхиленнями функцій, неточностями в психічній діяльності за певних умов. Людина, яка зазвичай говорить правильно, може обмовитися: 1) якщо вона нездужає і вона втомилася; 2) якщо вона схвильована; 3) якщо вона занадто зайнята іншими речами. Ці припущення легко підтвердити. Дійсно, обмовки зустрічаються особливо часто, коли людина втомилася, якщо в неї болить голова або починається мігрень. За таких умов легко відбувається забування власних імен. Для деяких людей таке забування власних імен є ознакою початку мігрені. При хвилюванні також часто плутаєш слова; схоплюєш "помилково" не ті предмети, забуваєш про наміри, та й робиш масу інших непередбачених дій внаслідок неуважності, тобто якщо увага сконцентрована на чомусь іншому. Відомим прикладом такої неуважності може служити професор із Fliegende Blätter, який забуває парасольку і одягає чужий капелюх, тому що думає про проблеми своєї майбутньої книги. З власного досвіду всі ми знаємо про наміри й обіцянки, які забулися через те, що нас занадто захопило якесь інше переживання.

Це настільки зрозуміло, що, напевно, не може викликати заперечень. Правда, може, і не так цікаво, як ми очікували. Подивимося ж на ці помилкові дії уважніше. Умови, які за припущенням, необхідні для виникнення цих феноменів, різні. Нездужання і порушення кровообігу є фізіологічними причинами порушень нормальної діяльності; хвилювання, втома, неуважність — причини іншого характеру, які можна назвати психофізіологічними. Теоретично їх легко можна пояснити. При втомі, як і при неуважності і навіть при загальному хвилюванні, увага розподіляється таким чином, що для відповідної дії її залишається занадто мало. Тоді ця дія виконується неправильно або неточно. Легке нездужання і зміни припливу крові до головного мозку можуть викликати такий же ефект, тобто вплинути на розподіл уваги. Таким чином, в усіх випадках справа зводиться до результатів розладу уваги органічної або психічної етіології.

З усього цього для психоаналізу начебто небагато можна взяти. У нас може знову виникнути спокуса залишити цю тему. Але при ближчому розгляді виявляється, що не всі помилкові дії можна пояснити цією теорією уваги або, в будь-якому випадку, вони пояснюються не лише нею. Досвід показує, що помилкові дії і забування проявляються й у людей, які не втомилися, не розсіяні і не схвильовані, хіба що їм припишуть це хвилювання після виконаної помилкової дії, але самі вони його не відчували. Та й навряд чи можна звести все до простого пояснення, що посилення уваги забезпечує правильність дії, послаблення ж порушує її виконання. Існує велика кількість дій, виключно автоматичних, які потребують мінімальної уваги, що виконуються при цьому абсолютно впевнено. На прогулянці часто не думаєш, куди йдеш, однак не збиваєшся зі шляху і приходиш куди хотів. У всякому разі, зазвичай буває так. Хороший піаніст не думає про те, які клавіші йому натискати. Він, звичайно, може помилитися, але якби автоматична гра сприяла збільшенню числа помилок, то саме віртуози, гра яких повністю автоматизована завдяки вправам, помилялися б частіше всіх. Ми якраз бачимо протилежне: багато дій виконуються особливо впевнено, якщо на них не звертати уваги, а помилкова дія виникає саме тоді, коли правильності її виконання надається особливе значення і відволікання уваги аж ніяк не передбачається. Можна віднести це на рахунок "хвилювання", але незрозуміло, чому воно не підсилює уваги до того, що так хочеться виконати. Коли у важливому виступі або розмові через обмовки висловлюєш протилежне тому, що хотів сказати, навряд чи це можна пояснити психофізіологічною теорією чи теорією уваги.

У помилкових діях є також багато незначних побічних явищ, які не зрозумілі і не пояснені існуючими до цього часу теоріями. Наприклад, коли на певний час забудеться слово, то почуваєш роздратування, хочеш будь-що згадати його і ніяк не можеш позбутися цього бажання. Чому ж людині, яка розсердилася, не вдається, як вона не намагається, спрямувати увагу на слово, яке, як вона стверджує, "крутиться на язиці", але це слово відразу пригадується, якщо його скаже хтось інший? Чи бувають випадки, коли помилкові дії розмножуються, переплітаються один з одним, заміняють один одного. Першого разу забуваєш про побачення, іншого разу з твердим наміром не забути про нього виявляється, що переплутав годину. Хочеш манівцем згадати забуте слово, а в результаті забуваєш друге, яке повинно було допомогти згадати перше. Намагаєшся пригадати тепер друге, вислизає третє і т.д. Те ж саме відбувається і з помилками, які варто розуміти як помилкові дії друкарки. Кажуть, така стійка помилка пробралася якось в одну соціал-демократичну газету. У повідомленні про одну відому урочистість можна було прочитати: "Серед присутніх була його величність корнпринц". Наступного дня з'явилося спростування: "Звичайно, варто читати кнорпринц". У таких випадках люблять говорити про нечисту силу, злий дух друкарської машинки і тому подібних речах, що виходять за рамки психофізіологічної теорії опечатки.

Я не знаю, чи відомо вам, що обмовку можна спровокувати, так би мовити, викликати навіюванням. З цього приводу розповідають анекдот: якось новачку доручили важливу роль на сцені; в Орлеанской діві він повинен був доповісти королю, що коннетабль відсилає свій меч. Актор, що грав головну роль, пожартував над боязким новачком і під час репетиції кілька разів підказав йому замість потрібних слів: комфортабль відсилає свого коня і домігся свого. На виставі нещасний дебютант обмовився, хоча його попереджали про це, а можливо, саме тому так і сталося.

Усі ці маленькі особливості помилкових дій не можна пояснити тільки теорією відволікання уваги. Але це ще не доводить, що ця теорія неправильна. Їй, мабуть, чогось не вистачає, якогось додаткового твердження для того, щоб вона цілком нас задовольняла. Але деякі помилкові дії можна розглянути також і з іншої сторони.

Почнемо з обмовки, вона підходить нам більше, ніж інші помилкові дії. Хоча з таким же успіхом ми могли б вибрати помилки написання чи прочитання. Відразу ж варто сказати, що дотепер ми запитували тільки про те, коли, за яких умов відбувається обмовка, і тільки на це питання ми і отримали відповідь. Але можна також зацікавитися іншим і спробувати довідатися: чому людина обмовилася саме так, а не інакше; варто звернути увагу на те, що відбувається при обмовці. Ви розумієте, що поки ми не відповімо на це питання, поки ми не пояснимо результат обмовки з психологічної точки зору, це явище залишиться випадковістю, хоча фізіологічне пояснення йому і можна буде знайти. Якщо мені трапиться обмовитися, я можу це зробити в дуже багатьох варіантах, замість потрібного слова можна сказати тисячу інших, потрібне слово може отримати незліченну кількість спотворень. Чи існує щось, що змушує мене з усіх можливих обмовок зробити саме таку, чи це випадковість, і тоді, можливо, на це питання не можна відповісти нічого розумного?

Два автори, Менінгер і Майер (один — філолог, інший — психіатр), спробували в 1895 р. саме з цього боку підійти до питання про обмовки. Вони зібрали багато прикладів і просто описали їх. Це, звичайно, ще не дає ніякого пояснення обмовкам, але дозволяє знайти шлях до нього. Автори розрізняють такі перекручення, що виникають через обмовки: переміщення, передбачення, відзвуки, змішання або контамінації, і заміщення або субституції. Я наведу вам приклади, запропоновані авторами для цих основних груп. Випадок переміщення: Die Milo von Venus замість die Venus von Milo [переміщення в послідовності слів — Милос з Венери замість Венери з Милоса]; передбачення: Es war mir auf der Schwest… auf der Brust so schwer [Мені було на душі (досл.: у грудях) так важко..., але на початку замість слова „Brust”груди була зроблена обмовка „Schwest”, у якій відбилося слово, що передбачається „schwer”- важко]. Прикладом відзвуку може служити невдалий тост: Ich fordere Sie auf, auf das Wohl unseres Chefs aufzustoßen [Пропоную вам випити (досл.: почаркуватися) за здоров'я нашого шефа; але замість anstoßen — почаркуватися — сказано: aufzustoßen — відригнути]. Ці три види обмовок достатньо рідкі. Частіше зустрічаються обмовки через стягнення або змішання, наприклад, коли молодий чоловік заговорює з дамою: Wenn Sie gestatten mein Fräulein, möchte ich Sie gerne begleit-digen [Якщо ви дозволите, панянко, я вас проведу; але в слово " begleiten " — проводити — вставлені ще три букви "dig"]. В слові begleit-digen криється, крім слова begleiten [проводити], мабуть, ще слово beleidigen [образити]. (Молодий чоловік, очевидно, не мав великого успіху в дами.) На заміщення автори наводять приклад: Ich gebe die Präparate in den Briefkasten anstatt Brütkasten [Я ставлю препарати в поштову скриньку замість термостата].

Пояснення, які обидва автори намагаються вивести зі своїх збірників прикладів, зовсім недостатньо. Вони вважають, що звуки і склади в слові мають різну значимість і іннервація більш значимого елемента впливає на іннервацію менш значимого. При цьому автори посилаються на рідкі випадки передбачення і відзвуку; у випадках же обмовок іншого типу ці звукові переваги, якщо вони взагалі існують, не грають ніякої ролі. Найчастіше при обмовках вживають схоже за звучанням слово, цією схожістю і пояснюють обмовку. Наприклад, у своїй вступній мові професор заявляє: Ich bin nicht geneight (geeognet), dir Verdienste meines sehr geschätzten Vorgängers zu würdigen [Я не схильний (замість не здатний) оцінити заслуги свого шановного попередника]. Або інший професор: Beim weiblichen Genitable hat man Trotz vieler Versuchungen… Pardon: Versuche [У жіночих геніталіях, незважаючи на багато спокус... Вибачте, спроб.].

Але найбільш звичайною і в той же час найбільш вражаючою обмовкою є та, коли вимовляється якраз протилежне тому, що збирався сказати. При цьому співвідношення звуків і вплив схожості, звичайно, не мають значення, а заміну можна пояснити тим, що протилежності мають понятійну схожість і у психологічній асоціації особливо зближаються. Можна привести історичні приклади такого типу: президент нашої палати депутатів відкрив якось засідання такими словами: "Добродії, я визнаю число присутніх достатнім і повідомляю засідання закритим". Так само зрадницьки, як співвідношення протилежностей, можуть підвести інші звичні асоціації, що іноді виникають зовсім недоречно. Так, наприклад, розповідають, що на урочистому одруженні дітей Г. Гельмгольца і знаменитого винахідника і великого промисловця В. Сіменса відомий фізіолог Дюбуа-Реймон виголосив привітальну промову. Він закінчив свій в цілому блискучий тост словами: "Отже, хай живе нова фірма Сименс і Галске". Це була, звісно, назва старої фірми. Сполучення цих двох імен так само звичайне для жителя Берліна, як "Ридель і Бойтель" для жителя Відня.

Таким чином, ми повинні до співвідношення звуків і подібності слів додати вплив словесних асоціацій. Але і цього ще недостатньо. У цілому ряді випадків обмовку навряд чи можна пояснити без врахування того, що було сказано в попередньому припущенні або ж що передбачалося сказати. Отже, можна вважати, що це знову випадок відзвуку, як за Мерінгером, але тільки більш віддалено пов'язаний за змістом. Повинен зізнатися, що після всіх цих пояснень може скластися враження, що ми тепер ще більш далекі від розуміння обмовок, ніж будь-коли!

Але сподіваюся, що не помилюся, висловивши припущення, що під час проведеного дослідження в усіх нас виникло інше враження від прикладів обмовок, яке варто б проаналізувати. Ми досліджували умови, при яких обмовки взагалі виникають, визначили, що впливає на особливості перекручувань при обмовках, але зовсім не розглянули ефект обмовки сам по собі, безвідносно до її виникнення. Якщо ми зважимося на це, то необхідна певна сміливість, щоб сказати: так, у деяких випадках обмовка має сенс (Sinn). Що значить "має сенс"? Це значить, що обмовку, можливо, варто вважати повноцінним психічним актом, що має свою мету, визначену форму вираження і значення. Дотепер ми увесь час говорили про помилкові дії, а тепер виявляється, що іноді помилкова дія є повністю правильною, тільки вона виникла замість іншої очікуваної чи передбачуваної дії.

Цей справжній зміст помилкової дії в окремих випадках цілком очевидний і безсумнівний. Якщо голова палати депутатів у перших же своїх словах закриває засідання замість того, щоб його відкрити, то, знаючи обставини, у яких відбулася обмовка, ми схильні вважати цю помилкову дію не позбавленою змісту. Він не очікує від засідання нічого хорошого і радий би був відразу його закрити. Показати цей зміст, тобто витлумачити цю обмовку, не має нічого складного. Чи якщо одна дама з удаваним схваленням говорить іншій: Diesen reizenden neuen Hut haben Sie sich wohl selbst aufgepatz? [Цей чарівний новий капелюх ви, напевно, самі обробили? — замість aufgeputzt — оздобили], то ніяка науковість у світі не перешкодить нам почути в цій обмовці вираз: Dieser Hut ist eine Patzerei [Цей капелюх безнадійно зіпсований]. Чи якщо відома своєю енергійністю дама розповідає: "Мій чоловік запитав лікаря, якої дієти йому дотримувати, на це лікар відповів — йому не потрібна ніяка дієта, він може їсти і пити усе, що я хочу", то ж за цією обмовкою стоїть яскраво виражена послідовна програма поведінки.

Шановні пані та панове, якщо з'ясувалося, що не тільки деякі обмовки і помилкові дії мають сенс, але і їхня значна більшість, то, безсумнівно, цей зміст помилкових дій, про який досі ніхто не говорив, і стане для нас найбільш цікавим, а всі інші точки зору по праву відійдуть на задній план. Ми можемо залишити фізіологічні і психофізіологічні процеси і присвятити себе виключно психологічним дослідженням про зміст, тобто значення і наміри помилкових дій. І в зв'язку з цим ми не втратимо можливості залучити більш широкий матеріал для перевірки цих припущень.

Але перш ніж ми виконаємо цей намір, я просив би вас піти іншим шляхом. Часто трапляється, що поет користується обмовкою або іншою помилковою дією як виразним засобом. Цей факт сам по собі повинен нам довести, що він вважає помилкову дію, наприклад обмовку, чимось осмисленим, оскільки він робить її навмисно. Звичайно, це відбувається не так, що свою випадково зроблену описку поет залишає потім своєму персонажу як обмовку. Він хоче нам щось пояснити обмовкою, і ми повинні подумати, що це може означати: чи хоче він натякнути, начебто відома людина розсіяна чи втомилася, чи на неї чекає приступ мігрені. Звичайно, не слід перебільшувати того, що поет завжди вживає обмовку, яка має певний зміст. В дійсності вона могла бути безглуздою психічною випадковістю і тільки у вкрай рідких випадках мати сенс, але поет має право додавати їй змісту, щоб використовувати її для своїх цілей. І тому нас би не здивувало, якби від поета ми довідалися про обмовки більше, ніж від філолога і психіатра.

Приклад обмовки ми знаходимо у Валленштейні (Пікколоміні, 1-й акт, 5-а дія). Макс Пікколоміні в попередній сцені пристрасно виступає на стороні герцога і мріє про блага світу, що розкрилися перед ним, коли він супроводжував дочку Валленштейна в табір. Його батько і посланник двору Квестенберг у повному здивуванні. А далі в 5-й дії відбувається таке:

Квестенберг Ось до чого дійшло! (Наполегливо і нетерпляче.) А ми йому в такому осліпленні Дозволили піти, мій друже, Й не кличемо його негайно назад – Відкрити йому очі? Октавіо (оговтавшись після глибоких роздумів) Мені самому Відкрив очі він ширше, ніж хотілося. Квестенберг Що з вами, друже? Октавіо Проклята поїздка! Квестенберг Як? Що таке?

Октавіо Швидше! Мені треба Поглянути на цей злощасний слід І самому побачити усе. Ходімо. (Хоче його відвести.) Квестенберг Навіщо? Куди ви? Октавіо (усе ще квапить його) До неї! Квестенберг До кого? Октавіо (похопився) Та до герцога! Ходімо!

Октавіо хотів сказати "до нього", герцога, але обмовився і видав словами "до неї" причину, чому молодий герой мріє про мир...

Так, мислитель, далекий від медицини, іноді може розкрити зміст помилкової дії одним своїм зауваженням, позбавивши нас від вислуховування роз'яснень. Ви всі, звичайно, знаєте дотепного сатирика Ліхтенберга (1742-1799), про якого Ґете сказав: "Там, де в нього жарт, може ховатися проблема. Але ж завдяки жарту іноді вирішується проблема". У своїх дотепних сатиричних замітках (1853) Ліхтенберг пише: "Він завжди читав Agamemnon [Агамемнон] замість angenommen [приблизно], настільки він зачитувався Гомером". Ось справжня теорія очитки.

Наступного разу ми обговоримо, наскільки ми можемо погодитися з точкою зору поетів на помилкові дії.

Фройд З. Введение в психоанализ: Лекции. – СПб.: Питер, 2002. – С. 11-20

Біографічні статті