3. Цілі та функції державного управління економікою

Цілі та функції державного управління взаємозалежні. Коли перші відповідають на питання, що робити? то другі — як робити? адже безглуздо казати «що», коли не знаєш «як», і навпаки; мало користі в знанні «як», коли незрозуміло, «що» робити.

Мета визначає напрями майбутньої діяльності, розвитку. Джерелом виникнення й функціонування цілей є потреби та інтереси людей, держави. Сама сутність державного управління потребує налагодженого механізму побудови цілей. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості й ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. Пріоритети — це найважливіші напрями соціально-економічної політики.

Ієрархія (розмежування) цілей здійснюється розміщенням їх у порядку зниження пріоритетності. Для цього визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі — найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д.

За джерелом виникнення і змістом, які знижуються від більш до менш складної і в той же час похідної та логічної послідовності (коли попередня детермінує наступну), основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, стан і рівень соціального життя людей;

• економічні, які характеризують й утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації соціально-політичних та інших цілей;

• духовні, пов’язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в іншому — з підключенням духовного потенціалу суспільства до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей.

Основні види цілей уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем порівняно з основними. До них належать:

• діяльнісно-проктологічні, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату;

• організаційні, спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб’єктів і об’єктів державного управління — побудову відповідних функціональних та організаційних структур;

• виробничі, що полягають у створенні й підтримці активності тих керованих об’єктів, які відповідають за досягнення вищеназваних цілей і сприяють їх реалізації;

• інформаційні, що забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладення, цілереалізації й оцінювання ціледосягнення необхідною інформацією;

• роз’яснювальні, що включають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на стратегічні, тактичні й оперативні.

Центральними визначальними цілями державного управління є стратегічні цілі, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням.

Стратегічні цілі розгортаються у тактичні. Тактика визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.

Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозам виникнення негативних явищ і подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, соціальних заворушень тощо). Іноді стратегічну мету називають головною, а підцілі, що допомагають її досягти, — забезпечувальними.

Функція в перекладі з латинської означає діяльність. В управлінні функція виражає спеціалізований вид управлінської діяльності, спрямований на досягнення окремого цілеспрямованого результату. Тобто функція управління виступає як практична діяльність у реалізації поставлених цілей.

Функція управління — це вид державно-управлінської діяльності, що базується на поділові та взаємодії управлінської праці і здійснюється відповідно до законодавства спеціально створеними органами виконавчої влади задля втілення в життя завдань державного управління.

За критерієм, змістом, характером і обсягом впливу функції управління поділяються на:

• загальні (або основні);

• специфічні.

Загальними є функції, які відображають сутнісні моменти державного управління, його основні об’єктивно необхідні взаємозв’язки. Ці функції управління мають місце практично в будь-якій управлінській взаємодії державних органів між собою і з керованими об’єктами. Вони характерні для всіх компонентів суб’єкта державного управління.

Специфічні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлених різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів. Вони реалізуються, як правило, в окремих сферах, галузях або в ланках державного управління.

За характером послідовності дій до загальних функцій управління доцільно віднести такі:

• планування,

• організація,

• кадрове забезпечення,

• контроль,

• регулювання.

Планування. Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей..

Організаційне планування має свої способи та методи. До методів організаційного планування належать: метод послідовного опису операцій; графіки виконання; метод сітьового планування й управління; метод робочого календаря.

Метод послідовного опису операцій. Суть цього методу полягає у складанні плану послідовного виконання робіт, у якому кожна з них описується з необхідним ступенем деталізації. План може бути складений у вигляді послідовного переліку операцій, у вигляді схеми чи таблиці.

Графіки виконання. Графіки виконання передбачають, що, коли і ким має бути зроблене у межах певних строків виконання (початок і закінчення робіт).

Метод сітьового планування й управління. Процес сітьового планування полягає у побудові таблиць робіт, де вказуються параметри, що характеризують їх тривалість, та сітьового графіка, де зазначено послідовність робіт.

Метод робочого календаря. Робочий календар — це план роботи керівника чи фахівця за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць, декаду, тиждень, день).

У практиці планування управлінської діяльності розглянуті методи застосовуються комплексно.

Організація. Розроблений план обов’язково повинен бути виконаний, у противному разі праця фахівців, що розробляли рішення, певні витрати, пов’язані з цим процесом, виявляються даремними. А головне — проблема залишиться невирішеною, мета — недосягнутою.

Зміст поняття реалізації управлінського рішення полягає в організації процесу його виконання. Цей аспект розгляду поняття «організація» охоплює поняття структурної організації й організації процесу виконання рішення.

Структурну організацію можна порівняти з кістяком підприємства. Структурна організація визначає, хто відповідає за певну функцію в загальному організмі підприємства, оскільки вона складається з переліку компетентних виконавчих органів, які функ- ціонують в апараті управління.

Організація процесу виконання управлінського рішення охоплює комплекс дій менеджера з його реалізації.

Для успішного виконання простих, оперативних рішень потрібно здійснювати такі операції і процедури: сформулювати рішення, визначити необхідні ресурси для його виконання, довести рішення до виконавців та проконтролювати виконання.

Кадрове забезпечення. Важливою функцією є кадрове забезпечення. Від її вирішення залежить діяльність органів державного управління та взаємозв’язку між працівниками в організації. Кадрове забезпечення включає широкий обсяг діяльності керівників органів управління, пов’язаної з плануванням, залученням, вибором, соціалізацією, професійним розвитком, оцінюванням показників діяльності, оплатою праці, мотивацією, підтримкою робочих відносин задля максимального використання потенціалу людських ресурсів.

Контроль. Ступінь досягнення мети визначається за допомогою контролю, який являє собою процес встановлення відхилень від передбачених величин і дій людей у господарській діяльності.

Цілі контролю полягають у встановленні правильності, законності й економічної доцільності виконання робіт, виявленні недоліків і упущень.

Державне регулювання національної економіки. Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання.

Державне регулювання економіки — це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічної політики. Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави.

Державне регулювання економіки охоплює всі сторони суспіль- ного відтворення. У період становлення ринку державне регулювання особливо необхідне під час проведення економічних реформ — реформуванні власності, матеріального виробництва, ринку праці, фінансового ринку. Винятково важлива роль держав- ного регулювання в територіальному розвитку, визначенні внутрішньорегіональних і міжрегіональних пропорцій, вирівнюванні рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, формуванні регіональних ринків. Необхідне регулювання природокористування, зовнішньоекономічних зв’язків. Держава повинна регулювати процес структурної перебудови економіки відповідно до головної мети ринкових відносин — соціологізацією, підвищенням матеріального забезпечення населення.

Суть державного регулювання на сучасному етапі полягає не в повному демонтажі старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки з урахуванням накопиченого позитивного досвіду. Передусім для створення такої ефективної системи регулювання необхідне проведення ряду заходів:

• Оздоровлення фінансової системи, перехід до індикативних методів, використання фінансових важелів.

• Створення умов пристосування і подальшого розвитку для збиткових і низькорентабельних підприємств, які ліквідувати одразу просто неможливо.

• Здійснення структурної перебудови всього господарського комплексу країни, запровадження новітніх досягнень техніки, нових технологій, розвиток ресурсозбереження.

• Проведення активної соціальної політики, що має на меті полегшення для населення негативних наслідків переходу до ринку, забезпечення соціального захисту, здійснення комплексу заходів підвищення рівня зайнятості населення.

• Проведення чіткої антимонопольної політики, підвищення державного контролю за діяльністю монополій, збільшення частки держави при акціонуванні власності великих монополій.