47. Складання планової (нормативної) калькуляції

Калькулювання за статтями витрат називається калькуляцією. На практиці можуть застосовуватись різні її види

Директивні (попередні) калькуляції в свою чергу поділяються на нормативні (стандартні), кошторисні та планові.

Нормативні (стандартні) калькуляції застосовуються з мстою встановлення допустимих витрат на виробництво продукції на основі науково обґрунтованих норм.

Планові калькуляції складаються на підставі виробничих норм і дозволяють визначити допустимий обсяг витрат на виробництво продукції виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління, рівня техніки і технології виробництва, масштабів підприємства тощо.

Кошторисні калькуляції, зазвичай, складаються при отриманні замовлення на новий вид продукції, при виготовленні в нових чи змінених технічних умовах продукції попередніх випусків і при освоєнні нового виробництва (найчастіше застосовуються в будівельних організаціях, де представляють собою визначення ціни будівельної поодукціїї.

При нормативному методі обліку витрат на виробництво і калькулюванні собівартості продукції підставою для визначення фактичної собівартості є нормативна калькуляція. Основою для складання нормативних калькуляцій собівартості окремих видів виробів та напівфабрикатів є розроблені нормативи витрат. Вони встановлюються відповідно до технічної документації на виробництві продукції (кресленням деталей та вузлів, що розроблені конструкторським бюро).

На відміну від планових калькуляцій, в основі яких лежать середньорічні нормативи витрат, нормативні калькуляції складаються за нормами, які діють в даному звітному періоді. Тобто, нормативна калькуляція собівартості виробу відображає технічний рівень, якого досягнуло дане підприємство на певну дату, причому на різні дати величина її різна; планова - є середньою величиною між тим, що було досягнуто підприємством на початок планового періоду, і тим, що повинно бути досягнуто ним до кінця цього періоду. Тобто планова калькуляція, навпаки, будується на виріб в цілому.

Нормативні калькуляції використовуються для:

Ø визначення фактичної собівартості продукції шляхом алгебраїчного сумування нормативної собівартості та виявлених за звітний період норм та відхилень від них;

Ø виявлення результатів господарської діяльності цехів та дільниць;

Ø оцінки незавершеного виробництва та браку тощо.

Для визначення суми витрат у зв'язку зі зміною норм щомісячно складається відомість перерахунку залишків незавершеного виробництва за нормами, введеними з 1-го числа звітного місяця, в якій фіксується зміст кожного повідомлення про зміни норм: його номер, причина зміни, стара та нова величина нормативного витрачання тощо. Визначена сума витрат за змінами норм, як правило, повинна розподілятися між випуском товарної продукції та незавершеним виробництвом на кінець звітного місяця.

Нормативні калькуляції складаються на всі види виробів, які випускам підприємство, послідовно на деталі, вузли і вироби в цілому або, тільки на вироби в цілому. Калькуляція на деталі та вузли складається тільки за статтями основних витрат. При цьому в калькуляціях на виріб в цілому додаються витрати на обслуговування виробництва і управління, а витрати на матеріали розшифровуються по окремих групах матеріалів. При безцеховій структурі управління нормативні калькуляції розраховують по підприємству в цілому.

Для складання калькуляції собівартості використовують дані зведеного обліку витрат на виробництво, який ведеться в бухгалтерії в спеціальних відомостях по групах однорідних виробів і статтях витрат.У відомості обліку витрат на виробництво, побудованій за калькуляційними статтями витрат, узагальнюються всі витрати, пов'язані з виготовленням однорідної групи виробів в цехах підприємства. Дані про витрати на матеріали, заробітну плату та інші витрати наводяться у відомості у вже згрупованому по цехах вигляді. У відомості з метою спрощення наведені тільки відхилення від норм витрат, враховані зміни норм у звітному місяці.

Нормативну собівартість всієї товарної продукції розраховують як добуток кількості відвантаженої продукції на діючі в звітному періоді норми витрат по кожній статті калькуляції.

Фактична собівартість продукції (однорідних груп або видів виробів) при нормативному методі обліку обчислюється не шляхом прямого підрахунку за статтями витрат, а як алгебраїчна сума нормативних витрат, змін норм і відхилень від норм, що можна виразити формулою:

Ф=Н±В±3

де: Н - поточні витрати за встановленими нормами плану; В - відхилення від діючих норм витрат; З - зміни діючих норм витрат.

Фактичну собівартість одиниці продукції визначають за допомогою індексів відхилень, розрахованих як відношення фактичної собівартості товарної продукції до нормативної.

Через велике аналітичне значення калькуляцій для виявлення резервів зниження собівартості виробів за даними за рік більш широко застосовується форма калькуляційного листа, в якій наведені показники планової і звітної калькуляції, в силу чого вона називається планово-звітною. Калькуляція містить наступні три розділи: І. Собівартість одиниці виробу II. Розшифрування витрат на матеріали і напівфабрикати. ІІІ. Розшифрування витрат на заробітну плату.

В калькуляційному листі містяться всі показники, необхідні для проведення аналізу факторів зниження собівартості порівняно з минулим роком і планом. Розшифрування витрат на матеріали дає можливість прослідкувати, за якими позиціями матеріалів і напівфабрикатів допущені відхилення (економія або перевитрати), і який вплив на відхилення фактичних витрат матеріальних цінностей здійснили кількісні і вартісні фактори. Крім того, можна простежити зміни не тільки витрат заробітноїплати на одиницю продукції, але й трудомісткості ЇЇ виготовлення порівняно з плановими і нормативними витратами, а також з рівнем минулого року

48. Одним із важливих елементів нормативного обліку є облік відхилень від норм. Суть обліку затрат за відхиленнями від норм полягає в тому, що в процесі виробництва фактично затрачені матеріальні і трудові ресурси систематично порівнюються з нормативними з метою виявлення відхилень. Вони можуть бути як додатні, так і від'ємні. Додатні свідчать про економію матеріальних і трудових ресурсів, а від'ємні — про порушення технології, організації і управління виробництвом. Водночас необхідно вести облік як додатних, так і від'ємних відхилень від норм з погляду їх ефективності. Облік відхилень від норм — це найскладніший елемент у побудові й організації нормативного обліку. Складним є не сам факт виявлення і фіксація відхилень від норм, а їх облік на всіх етапах і фазах у ході технологічного процесу від моменту виявлення відхилень і реєстрації в первинних документах до внесення їх до собівартості одиниці виду продукції. Для побудови обліку відхилень від норм потрібно вирішити ряд методологічних і організаційних питань. До них належать: розробка класифікатора видів, причин і винуватців відхилень; визначення методів виявлення відхилень; відбір носіїв інформації про відхилення від норм; розробка методики обліку відхилень за центрами затрат; облік відхилень у системі рахунків; розробка методики розрахунку частки відхилень у собівартості калькуляційної одиниці продукції. Побудова обліку відхилень від норм потребує їх класифікації, яку можна зробити за різними ознаками: видами затрат, причинами, винуватцями, місцями виникнення тощо. Для цього слід розробити номенклатуру відхилень. При розробці методики обліку відхилень важливого значення набуває визначення місць виявлення їх, тобто центрів формування затрат. Знаючи їх, можна поділити виявлені відхилення на залежні і не залежні від діяльності виробничих підрозділів і точніше оцінити виробничо-господарську діяльність бригад, дільниць, цехів тощо. Одним із важливих елементів побудови обліку відхилень від норм є визначення методу виявлення відхилень. В економічній літературі розрізняють кілька методів: документування; партіонного розкрою; наступних розрахунків з використанням даних інвентаризації; техніко-економічних розрахунків; порівняння фактичної величини затрат з нормативною. Метод документування застосовують у випадках заміни матеріалів у момент, коли їх відпускають зі складу або витрачають на виробництво продукції; метод партіонного розкрою — на взуттєвих і машинобудівних підприємствах; наступні розрахунки з використанням даних інвентаризації застосовують при виявленні відхилень від норм за певний період часу (зміну, декаду тощо); відхилення внаслідок зміни в технологічному і температурному режимах виявляють методом техніко-еко-номічних розрахунків; відхилення від норм за статтями затрат, які пов'язані з роботою обладнання, виявляють методом порівняння. Важливе значення в обліку відхилень від норм має їх документування. Кожний випадок виявлених відхилень має бути документально оформлений. Тому на підприємстві має застосовуватися така система первинних документів, яка дала б змогу оперативно виявляти відхилення від норм затрат

49. наш час все гостріше постає проблема невідповідності традиційних систем калькуляційного обліку потребам промисловості. На цю проблему, майже сторіччя тому, звертав увагу промислового світу ще Г. Емерсон. Постановку цієї проблеми Емерсон сформулював в необхідності оперативно контролювати і регулювати витрати на підприємстві шляхом їх прогнозування та передчасного визначення можливих результатів, які планують отримати.

В роботах Емерсона вперше зустрічається термін «стандарт-кост». Цим терміном він визначав таку систему обліку витрат, яка забезпечує контроль та регулювання витрат на основі їх прогнозування та планування. Цей метод був впроваджений у практику діяльності західних підприємств та більш-менш ефективно використовується до теперішнього часу.

В кінці 20-х років на основі засвоєння ідей та технічних прийомів стандарт-косту в нашій країні було розроблено нормативний метод обліку витрат. У 1931р. Інститут техніки управління розпочав детальне вивчення можливих шляхів реалізації і практичного застосування системи «стандарт-кост», яку у вигляді нормативного методу обліку представив професор М.Х. Жебрак. Але на той час (за часів централізованої економіки) основна увага приділялась не ринковим цінам на працю, матеріально-сировинні, енергетичні ресурси, а централізовано встановленим цінам, тарифам та тарифним коефіцієнтам; виявлені в ході обліку відхилення від норм та внесені зміни норм списувались на собівартість продукції, а не на фінансові результати одразу, як це робиться при системі стандарт-кост, оскільки в останньому випадку першочерговий інтерес представляє вплив відхилень не на собівартість, а на прибуток, який, як відомо, є метою виробництва.

Аналіз досягнень інших авторів в цій сфері свідчить про глибоке і всебічне вивчення цього питання. Про необхідність впровадження нормативного обліку як різновиду «стандарт-кост» і про його переваги було написано багато робіт наступними вченими: Гаррисон Ч., Нападовська Л.В., Мішин Ю.А., Маренич Т., Пушкар М.С., Гант Х., Жебрак М., Лень В.С. та ін.

Метою дослідження є здійснення порівняння та визначення переваг та недоліків методів обліку витрат «стандарт-кост» та нормативного.

Незважаючи на майже «спадкові» відносини між нормативним методом та «стандарт-кост» в цих двох методах існують суттєві розходження. Найбільш суттєві з них наведені в таблиці 1.

Таблиця 1 - Основні відмінності нормативного методу обліку від системи «стандарт-кост»

В результаті порівняння та на його основі можна зробити наступні висновки:

1. 1. Кожен з методів використовую нормативні показники для обліку витрат

2. 2. Кожен з методів дозволяє вести облік повних витрат

3. 3. Суттєві розходження в розглянутих методах відображається в принципах регламентації та варіантах провадження обліку витрат.

Таким чином, в умовах національної економіки, питання щодо використання одного з двох вище наведених методів не може бути визначено однозначно. Це обумовлено різноманітністю факторів, які впливають на процес обліку витрат на кожному окремому підприємстві. Для кожного підприємства необхідно підбирати такий метод обліку витрат, який би складався с принципів як «стандарт-кост» так і нормативного методу у оптимальному співвідношенні.

50. Аналіз беззбитковості в роботі підприємств Однією з найважливіших характеристик взаємозв'язку затрат, обсягу виробництва і прибутку є аналіз беззбитковості. Такий аналіз можливий при системі обліку змінних затрат, основою якої є поділ затрат на постійні та змінні, а також при використанні показника маржинального доходу. Точка беззбитковості – це такий обсяг реалізації, коли доходи підприємства дорівнюють його затратам, а підприємство не має ні прибутку, ні збитків. Синонімами поняття точки беззбитковості є точка рентабельності, мертва точка, точка критичного обсягу реалізації. Аналіз беззбитковості використовують при: 1) започаткуванні нового виду діяльності, наприклад, при організації нового виду виробництва; 2) при розвитку і розширенні того, що вже існує; 3) виготовленні нового виду продукції, наданні нового виду послуг. Аналіз беззбитковості дає змогу відповісти на такі важливі питання: Чи зростає можливість беззбиткової роботи компанії, або чи зменшується вона протягом певного періоду часу? Чи покриє збільшення обсягу продажів затрати на проведення маркетингової програми? Чи збільшиться прибутковість підприємства після впровадження на ринок нового продукту? Чи окупиться модернізація виробництва? Отже, цілі, для яких використовують аналіз беззбитковості, слідуючі: 1) оцінка початкового періоду функціонування нового підприємства; 2) оцінка прибутковості нового виду послуг або нового виду продукції; 3) оцінка прибутковості інвестицій при нарощуванні основного капіталу. Точка беззбитковості може бути визначена трьома методами: 1) методом рівняння; 2) методом маржинального доходу; 3) графічним методом. Обсяг продажів, що перевищує точку беззбитковості, забезпечує прибуток. Якщо обсяг продажів нижче від точки беззбитковості, підприємство зазнає збитків. Точка беззбитковості, отже, вказує на те, при якому обсязі виробництва дохід від реалізації покриє сумарні (валові) витрати підприємства. Точка беззбитковості залежить від трьох факторів: · ціни продажу виробленого товару; · змінних витрат виробництва, реалізації, управління; · постійних витрат виробництва, реалізації, управління. Зменшення ціни реалізації продукції вимагає збільшення обсягу продажів. Збільшення змінних витрат на одиницю виробу вимагає збільшення обсягу продажів у точці беззбитковості. Аналогічно збільшення суми постійних витрат вимагає збільшення обсягу продажів у точці критичного обсягу виробництва. Аналіз беззбитковості для багатономенклатурного виробництва У тому разі, коли підприємство виготовляє і продає декілька видів продукції, точку беззбитковості можна визначити, виходячи із загального коефіцієнта маржинального доходу і всієї суми доходу від реалізації. Слід урахувати що зі зміною структури виробництва коефіцієнт загального маржинального доходу і величина точки беззбитковості змінюються, тому їх належить визначати для кожного варіанта. Отже, аналіз беззбитковості передбачає низку припущень, при які мати уявлення при його використанні. По-перше – це постійність продажної ціни, яка, своєю чергою, ґрунтується на двох інших припущеннях; · еластичність попиту на продукцію дуже висока, що дає змогу залишатись ціні постійною у міру збільшення продажів, · ціна продажу продукції за звітний період часу стабільна. По-друге припущення полягає у тому, що змінні витрати на продукцію теж відносно стабільні, а постійні і змінні витрати правильно визначені і класифіковані. По-третє припущення передбачає, що в запланованому періоді можливі зміни обсягів виробництва, які забезпечують самоокупність. 2. Цільове планування прибутку Діяльність підприємства має на меті не лише визначення беззбитковості виробництва, а й отримання прибутку. Аналіз беззбитковості легко продовжити для визначення планової величини прибутку. Обсяг реалізації, необхідний для отримання планової величини прибутку, визначають згідно з методикою знаходження точки беззбитковості з урахуванням планової величини прибутку. Як далеко запланований виторг вiд реалізації "відделяється" від точки беззбитковості, показує запас фінансової міцності або межа фінансової безпеки. Запас фінансової міцності – це величина, на яку фактичний (або запланований) обсяг реалізації перевищує точку беззбитковості. Він відображає величину можливого зниження обсягу виробництва і реалізації без ризику покрити затрати. Запас міцності може виражатись у грошовій формі або у процентах. Запас фінансової міцності = виторг – точка беззбитковості (у грошовій формі) 3. Операційний важіль, та його складові Дія операційного (виробничого, господарського) важеля проявляється у тому, що будь-яка зміна виторгу від реалізації завжди приводить до більшої зміни величини прибутку. Ідея операційного (виробничого) важеля ґрунтується на поділі затрат на постійні і змінні. Аналогічний поділ як було описано раніше, покладено в основу аналізу беззбитковості, що дає відповідь на запитання: скільки одиниць товарів і послуг має продати підприємство, щоб покрити свої постійні затрати. Ціна при тому має компенсувати всі змінні затрати i враховувати маржинальний дохід для покриття постійних затрат і прибутку. Після продажу кількості товару, необхідної для покриття постійних затрат, маржинальний дохід від кожної додатково проданої одиниці товару піде на формування прибутку (за умови, що не буде стрибкоподібного зростання обсягів, яке може призвести до значного зростання постійних затрат). Операційний важіль показує, у скільки разів може змінитися значення прибутку при збільшенні (зменшенні) обсягу продажів. Цей ефект зумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних та змінних затрат на формування фінансових результатів діяльності підприємства при зміні обсягу виробництва. Отже. Операційний важіль залежить від співвідношення постійних і змінних затрат. Чим більший рівень постійних затрат, тим більша сила впливу операційного важеля Вказуючи на темпи падіння прибутку з кожним процентом зниження виторгу, сила операційного важеля свідчить про рівень підприємницького ризику даного підприємства. Отже, якщо підприємство збільшує обсяг продажів, то перевагу слід надати структурі затрат підприємства Б з вищим операційним важелем: кожен процент приросту виторгу принесе ньому підприємству значно більший процент приросту прибутку, ніж підприємству А. Однак якщо виторг у 50 тис.грн. є граничне можливий, а обсяг реалізації час від часу знижується, то сприятливішою вважають структуру витрат підприємства А,- тому що воно не втрачає маржинальний дохід і прибуток так швидко, як підприємство Б. Динаміка прибутку підприємства А в цих умовах значно стабільніша. Крім того, при відносно низьких постійних затратах у періоди різкого падіння продажів збитки підприємства А виникають не відразу. Тому ідеальними умовами для підприємства є поєднання низьких постійних затрат високим маржинальним доходом. Для підприємств, які мають велику кількість застарілих основних фондів, сила операційного важеля становить неабияку небезпеку: в умовах економічної нестабільності падіння платоспроможного попиту клієнтів та високої інфляції кожен процент зниження виторгу обертається значним падінням прибутку i входженням підприємства в зону збитків. 4. Розрахунок точки беззбитковості, запасу фінансової міцності та сили впливу операційного важеля Оскільки аналіз “Витрати-Обсяг-Прибуток” потребує розподілу витрат на змінні та постійні, при аналітичних розрахунках необхідно розрізняти перші витрати від других за допомогою проміжного результату діяльності підприємства. Цю величину називають валовою маржею, результатом від реалізації після відшкодування змінних витрат, сумою покриття або внеском. Головною метою підприємства є максимізація валової маржі, оскільки саме вона є межею покриття постійних витрат і формування прибутку. Сила впливу операційного важеля розраховується відношенням валової маржі до прибутку і показує, скільки відсотків зміни прибутку приносить кожний відсоток зміни виручки. Операційний аналіз також часто називають аналізом беззбитковості, оскільки він дозволяє розраховувати таку суму або кількість продаж, при яких надходження дорівнює витрачанню. Бізнес не несе збитків, але і не приносить прибутків. Точка беззбитковості – це та межа, яку підприємству слід перевищити, щоб вижити. Тому точку беззбитковості називають межею рентабельності. Чим вищою є межа рентабельності, тим складніше її перевищити. З низькою межею рентабельності легше переносити зменшення попиту, відмовитись від завищеної ціни реалізації. Зниження межі рентабельності можна досягти за рахунок збільшення валової маржі або скорочення постійних витрат. Ідеальні умови для бізнесу – поєднання низьких постійних витрат з високою валовою маржею. Необхідно знаходити вдалий компроміс між постійними та змінними витратами. Запас фінансової міцності показує, як виручка від реалізації віддаляється від межі рентабельності. Всі величини, що беруть участь в розрахунках, очищені від ПДВ. Розрахунок починається з розподілу постійних та змінних витрат, тому що без цього неможливо розрахувати валову маржу. Спів ставивши її з сумою виручки, одержують коефіцієнт валової маржі (частку валової маржі у складі виручки від реалізації). Діленням постійних витрат на коефіцієнт валової маржі отримують поріг (межу) рентабельності. Перевищення фактичної виручки від реалізації на межею рентабельності складає запас фінансової міцності підприємства. Запланований прибуток розраховується множенням запасу фінансової міцності на коефіцієнт валової маржі. Для підприємства краща ситуація, коли рівень операційного важеля високий. Тоді підприємству легше перейти межу рентабельності і увійти в зону прибутків. Таким чином, максимізація прибутку шляхом зміни частки змінних і постійних витрат, визначення точки беззбитковості і запасу фінансової міцності відкриває можливості підприємствам планувати на перспективу розміри зростання прибутку і заздалегідь приймати відповідні заходи щодо зміни в той чи інший бік величини змінних і постійних витрат. Прогнозні розрахунки прибутку важливі не лише для самих підприємств та організацій, які виробляють і реалізують продукцію (послуги), але й для акціонерів, інвесторів, банків, пов’язаних з діяльністю даного підприємства. Тому планування оптимальної величини прибутку є важливим фактором успішної підприємницької діяльності підприємств і організацій в період становлення ринкової економіки

52. Релевантність (доречність) облікової інформації - одна з якісних характеристик' звітності, під якою слід розуміти певну бажану характеристику інформації, що може впливати на рішення користувачів, -140- Розділ 2. Система бухгалтерського обліку: національний аспект тобто визначати управлінські та інвестиційні рішення. При цьому необхідно виходити з того, що повідомлення стає релевантним, якщо воно: 1) своєчасне; 2) передбачуване, тобто підтверджує або спростовує очікувані події; 3) не ізольоване, тобто передбачає прямий зв'язок. Так, в Австралії, відповідно до Положення про концепцію бухгалтерського обліку, релевантність - це якість фінансової інформації, коли вона впливає на рішення економічного характеру, які приймаються користувачами допомагаючи їм прогнозувати наслідки минулих, теперішніх та майбутніх подій, підтверджуючи або коригуючи зроблені раніше оцінки, дозволяючи користувачам оцінити ступінь підзвітності укладача звіту. Поняття релевантності дозволяє провести межу між поняттями "інформація" та "дані". Дані є описом об'єктів та подій. Дані не є інформацією якщо вони вже відомі або не мають значення для особи, якій повідомляються. Інформація може бути визначена як дані, які мають ефект новизни для їх отримувача та зменшують невизначеність його уявлень. Отже, вихідною основою для вибору даних, які включаються в звітність, є належність їх до інформації, бо інакше ці дані можуть вважатися нерелевантними. Коли облікові дані, включені до фінансових звітів, вже отримані користувачами з інших джерел, вони не мають характеру новизни, і, отже, не є інформацією (наприклад, повідомлення про дати отримання дивідендів публікуються в фінансовій пресі). Якщо внесення таких даних до звіту вимагає додаткових витрат, то вони повинні бути виключені із фінансових звітів. В США та Великобританії дана характеристика представлена першочерговою вимогою - цінністю для користувачів (США) та релевантністю (Великобританія). В Концептуальній основі фінансового обліку 2 (США) зазначено: цінність для користувача, або значущість, передбачає, що бухгалтерська інформація повинна відігравати для нього значну роль, щоб враховуватися при прийнятті ним рішень. Для цього вона повинна мати прогнозну цінність, тобто виступати достатньо надійною основною для оцінки майбутніх перспектив роботи компанії з позицій інтересів користувачів (тобто в кінцевому підсумку - з точки зору отримання доходів в майбутньому) та правильності раніше зроблених прогнозів відносно показників звітного періоду. Передбачається, що користувач приймає рішення про вкладення або вилучення коштів з компанії на основі знання перспектив доходності, вкладених в неї коштів.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Релевантність (доречність) облікової інформації» з дисципліни «Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах»

53. Кожне підприємство має певну стратегічну мету (збільшення прибутку, утримання позиції на ринку, лідерство в певній галузі тощо). Для забезпечення досягнення цієї мети здійснюють стратегічне планування.

Стратегічне планування (Strategic Planning) — процес визначення дій, необхідних для досягнення стратегічної мети. Результатом стратегічного планування є довгостроковий план фірми, розрахований на 10—15 років.

Деталізація довгострокового плану здійснюється через бюджетування, яке визначає короткострокові завдання у межах загальної стратегії. Продуктом бюджетування є бюджет.

Бюджет (Budget) — це план майбутніх операцій, виражених у кількісних (здебільшого грошовому) вимірниках.

Період, для якого підготовлений і використовується бюджет, називають бюджетним періодом.

Бюджетним періодом зазвичай є рік, у межах якого можна виокремити короткі періоди (квартал, місяць).

Отже, бюджетування (Budgeting) — процес планування майбутніх операцій підприємства та оформлення його результатів у вигляді системи бюджетів. Метою бюджетування є: / здійснення періодичного планування; / забезпечення координації, кооперації та комунікацій; / змусити менеджерів кількісно обґрунтовувати їхні плани; / забезпечення усвідомленості витрат на діяльність підприємства; / створення основи для оцінки і контролю виконання; / мотивація працівників шляхом орієнтації на досягнення мети організації; / виконання вимог законів і контрактів.

Оскільки бюджети відображають майбутні операції фірми, то мірою здійснення цих операцій вони перетворюються на базу для оцінки діяльності менеджерів.

Порівняння фактичних результатів із запланованими дає можливість визначити ефективність і результативність діяльності.

Крім того, бюджети мотивують працівників підприємства на досягнення поставленої мети за умови, що вони брали участь у розробленні бюджетів і зацікавлені в досягненні встановлених показників.

У деяких випадках складання бюджетів передбачено законодавством або є умовою контрактів. Наприклад, установи, що фінансуються з державного бюджету або зі спеціальних фондів, мають складати бюджети в межах виділених коштів.

Перший напрям — підготовка функціональних бюджетів, тобто бюджетів підрозділів підприємства. Відповідно підрозділ підприємства, для якого може бути складений окремий бюджет і здійснений контроль за його виконанням, є бюджетним центром.

Другий напрям бюджетування — розробка стандартів (норм) витрат на виробництво окремих виробів ( або послуг).

Взаємозв'язок цих напрямів полягає в тому, що на підставі бюджетів окремих підрозділів визначають ставку розподілу їх накладних витрат між окремими видами продукції. Це дає можливість скласти нормативну (стандартну) калькуляцію повної виробничої собівартості одиниці продукції. Своєю чергою, стандарти (норми) витрат використовують для складання бюджетів витрат на виробництво. На підставі бюджетів усіх підрозділів готують генеральний (зведений) бюджет підприємства.

Генеральний (зведений) бюджет (Master Budget) — сукупність бюджетів, що узагальнюють майбутні операції усіх підрозділів підприємства. Він включає дві групи бюджетів: операційні та фінансові.

Операційні бюджети (Operating Budgets) — сукупність бюджетів витрат і доходів, які забезпечують складання бюджетного звіту про прибуток.

Фінансові бюджети (Financial Budgets) — сукупність бюджетів, що відображає заплановані грошові потоки та фінансовий стан підприємства. Прикладами фінансових бюджетів є бюджет грошових коштів та бюджетний баланс.

Існує три основні підходи до організації процесу бюджетування:

1) "згори — вниз";

2) "знизу — вгору";

3) "знизу — вгору / згори — вниз".

Підхід "згори-вниз" (Тор — Down) означає, що вище керівництво компанії цілком здійснює процес бюджетування з мінімальним залученням менеджерів підрозділів і відділів нижчого рівня. Такий підхід дає можливість повністю врахувати стратегічні

Цілі компанії, зменшити витрати часу й уникнути проблем, пов'язаних з узгодженням та узагальненням окремих бюджетів.Разом з тим недоліком такого підходу є слабка мотивація менеджерів нижчої та середньої ланки щодо досягнення цілей, у розробці яких вони не брали участі, та нехтування джерелом інформації, яке перебуває на цьому рівні управління.

Тому підхід "згори — вниз" є виправданим лише в жорстко централізованих організаціях або невеликих фірмах, де не існує значної дистанції між головним керівництвом і операційними підрозділами. Поряд з тим, такий підхід може бути застосований у разі відсутності в керівників середньої та нижчої ланки необхідних знань і досвіду в розробленні значних бюджетів.

Підхід "знизу — вгору" (Bottom — Up) означає, що спочатку керівники різних підрозділів (відділів, ділянок, служб тощо) складають бюджети щодо діяльності, за яку вони відповідають.

Далі бюджети послідовно узагальнюють і координують на вищому щаблі управління.

Наприклад, керівники ділянок складають бюджети, які потім узагальнюють у бюджеті відповідного цеху.

Своєю чергою, бюджети цехів узагальнюють у бюджети заводу. На підставі бюджетів заводів складають загальний бюджет виробництва компанії.

За такого підходу керівництво компанії відповідає головним чином за координацію бюджетного процесу та схвалення генерального (зведеного) бюджету.

Перевагою такого підходу є мотивація керівників нижчої та середньої ланки щодо досягнення цілей, у розробці яких вони беруть участь, посилення комунікації між різними підрозділами компанії, що сприяє точності та ув'язці запланованих показників.

Недоліком цього підходу є зростання витрат часу на підготовку бюджетів, оскільки залучення до процесу бюджетування значної кількості людей потребує відповідних зусиль з координації їхніх дій та узгодження даних.

Крім того, за такого підходу посилюється вплив поведінки та кваліфікації окремих людей на бюджетний процес. Зокрема, в практиці непоодинокими є випадки застосування "бюджетного зазору", тобто завищення запланованих витрат або заниження запланованих доходів з метою забезпечення в майбутньому високих показників діяльності та гарантованої винагороди. У разі недостатніх знань і досвіду бюджетування керівників нижчої та середньої ланки зростає кількість помилок, що також знижує надійність бюджетів.

Виходячи з цього, підхід "знизу — вгору" застосовують лише в разі, коли структура компанії забезпечує надійну комунікацію підрозділів, а керівники нижчої та середньої ланки здатні складати релевантні й достовірні бюджети та є довіреними особами вищого керівництва.

У практиці поширенішим є комбінований підхід "знизу — вгору / згори — вниз" (Bottom — Up / Top — Down), який узагальнює й збалансовує найкращі моменти двох раніше розглянутих підходів.

За такого підходу вище керівництво надає загальні директиви щодо цілей компанії, а керівники нижчої та середньої ланки готують бюджети, спрямовані на досягнення цілей компанії.

У процесі складання й узагальнення бюджетів здійснюють обговорення їх та узгодження керівниками різних рівнів.

Узгоджені бюджети аналізує і координує бухгалтер-аналітик. Він визначає відповідність запланованих витрат і наявних ресурсів, узгодженість інших показників, складає проформи фінансових звітів. Отже, бухгалтер-аналітик відіграє дуже важливу роль у процесі бюджетування, оскільки готує вихідні дані для планування (інформацію про результати минулої діяльності), перевіряє й узагальнює підготовлені бюджети, надає необхідні консультації.

Після затвердження загального бюджету вищим керівництвом підприємства бюджети спрямовують у відповідні підрозділи і вони є підставою для виконання керівниками бюджетних центрів.