2. Мондіалізм

В науковій літературі зміст поняття «мондиалізм» відомо з весни 1991 року. Його фактично ввів у обіг Л. Охотін. «Слово «мондиалізм» – від французького «monde», «світ» – означає особливий напрям у політичному істеблішменті Заходу, який вважає, що настав час для встановлення прямого правління Світового Уряду над традиційними формами державної, національної влади з її традиційними інститутами – Урядами, Президентами, Парламентами тощо…Мова йде фактично про скасування національного суверенітету держав і націй і добровільній передачі влади якійсь дивній, тіньовій, наднаціональній еліті, ніким не обраній і ніким не контрольованій».

Утім не можна сказати, що ця еліта така вже тіньова. Існують цілком конкретні інститути, що є структурною опорою мондиалізму, відповідають за реалізацію планів установлення НСП. «Сам термін «новий світовий порядок» з напівсекретних організацій мондиалістського плану перейшов у відкритий політичний дискурс вождів Заходу тільки... під час війни в затоці. Озвучив його Джордж Буш (старший – О. Ч.), один з давніх активістів мондиалістських організацій. У центрі структури мережі мондиалізму перебувають такі неурядові організації, як «Рада з міжнародних відносин» (Council on Foreign Relations), «Тристороння комісія» (Trilateral commission), «Більдерберзький клуб»».

Перша організація виникла після Першої світової війни, як сутоамериканська структура, з ініціативи родини Рокфеллерів (1921) і об’єднувала найбагатших людей, серед них Меллона, Форда і Карнегі. Примітно, що створення тіньової CFR відбувалося синхронно з формуванням офіційної Ліги Націй. Однак і донині важливою метою CFR є завдання скоротити «максимально велику кількість маленьких держав для створення Світового Уряду, контрольованого особливо хижими фінансистами планети» (Б. Чемиш, Ізраїль). Сьогодні цей інститут є «консультативним органом» при американському уряді й має у своєму розпорядженні впливовий журнал «Foreign Affairs». Парадокс ситуації полягає в тому, що в даний час CFR активно розробляє планетарну концепцію для США, формовану виходячи з особливих внутрішніх основ, однак багато в чому суперечним інтересам Сполучених Штатів Америки, як держави [393]. З цієї причини діяльність CFR і донині гостро критикують. «Навколо Девіда Рокфеллера поступово сформувалася інтелектуальна еліта мондиалізму, найяскравішими представниками якої стали Зб. Бжезинський і Г. Кіссинджер, учасники й ідеологи всіх трьох мондиалістських напівсекретних груп. Вони обіймали у визначені періоди високі посади в американській адміністрації, але значення їх набагато серйозніше. Саме в цьому колі і ці особи, а також їхній апарат, розробляють основні стратегічні рішення, що потім здійснюються через американську політичну, військову і фінансову міць за підтримкою європейських держав, цілком і повністю залежних від мондиалістського лобі. Практично всі президенти США (за винятком Рональда Рейгана) останніх десятиліть були членами мондиалістських груп і виконували волю цих украй сумнівних організацій» [394].

Крім колишніх і чинного президентів США, міністрів, послів і високих, державних чиновників, CFR включає сьогодні провідних банкірів і фінансистів, керівний склад ТНК і найбільших фірм, елітну професуру, власників і топ менеджерів інформаційних мереж (CNN, NBC, LE, AP), конгресменів, суддів Верховного Суду США, генералітет NATO, CIA й інших спецслужб. Характерно, що інкорпорація «силовиков» до складу CFR відбулася 1947 року, тобто збіглася з початком «холодної війни»; саме тоді провідні ролі в цій організації відігравали А. Даллес, Г. Кіссінджер, З. Бжезинський.

ПРО CFR у США воліють не говорити вголос; але ще більшою завісою таємності був обкутаний Більдербезький клуб, організація, названа так ім’ям готелю в голландському місті Остербеку, де відбулося перше засідання в травні 1954 року. Нині штаб-квартира БК міститься в Нью-Йорку в приміщенні Фонду Карнегі. У свій час тих, хто критикував БК, порівнювали з тими ентузіастами, хто шукав «сніжної людини» або «літаючих тарілок» і називали «ненормальними конспірологами». Однак у наші дні режим таємності значно ослаблений, та й що тепер ховати? Інформацію про нові «самміти» БК можна знайти навіть у мережі Інтернет. Сенс існування БК – недопущення другого сценарію і перешкоджання утворенню європейського центру сили «утягуванням» європейських еліт під вплив їхніх американських колег. «Основним завданням Більдерберзького клубу була координація зусиль країн Заходу у встановленні «нового світового порядку» і підпорядкування інтересам західних еліт загальнопланетарної політичної й економічної ситуації. Багато хто вважає, що після падіння СРСР цього завдання практично досягнуто. Звідси й ослаблення завіси таємниці» [395]. «Членства, як такого, у Більдерберзькому клубі не існує, кожні його збори проходять при значно оновленому складі. Проте, існує кістяк цього клубу чисельністю понад 380 осіб. З них близько 130 американців, а інші – європейці. Фактичним керівником клубу є Д. Рокфеллер, формальним – американець Каррингтон. У перших документах клубу було наголошено на створенні нового світового порядку і на довгостроковому плануванні підривної зовнішньополітичної боротьби Заходу, щодо СРСР і країн третього світу. На зустрічі Більдерберзького клубу в червні 1997 року біля міста Атланта (США) розглядали питання про створення трьох адміністративних центрів Світового Уряду: європейського, американського і тихоокеанського» [396]. Доводиться дивуватися невтомністю головного мондиаліста-глобаліста-фінансиста Д. Рокфеллера. Саме з його ініціативи виникли і він донедавна очолював і CFR і БК і третій інститут мондиалізму – Тристоронню комісію – ТК. Її завдання аналогічне завданням БК, тільки об’єкт ширший – Американська, Європейська і Тихоокеанська геоекономічні зони.

Впливовою течією американської геополітичної науки є мондіалізм, який передбачає злиття усіх держав в єдине планетарне утворення з керівним органом - Світовим Урядом, знищення расових, релігійних, етнічних, національних і культурних кордонів.

Витоки цих ідей коріняться у деяких утопічних і хіліастичних вченнях середньовіччя, творці яких прагнули прискорити встановлення тисячолітнього Царства Божого на Землі. Поряд із містичними версіями мондіалізму у новий час розробляються його раціоналістичні версії, наприклад, вчення Огюста Конта про «Третю Еру» та гуманістична есхатологія Г. Е. Лессінга.

Розрізняють правий мондіалізм, що є глобалізацією атлантизму, який передбачає остаточну перемогу Заходу у геополітичній дуелі зі Сходом, а також лівий мондіалізм, представники якого пропонують включити до єдиної держави євразійський сектор, передбачаючи конвергенцію двох ідеологічних і геополітичних таборів зі створенням нового типу цивілізації, проміжного між капіталізмом і соціалізмом, чистим атлантизмом і чистим континенталізмом.

Перші організації правомондіалістського напряму виникли на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони були пов'язані з іменами таких представників великого бізнесу, як Сесіл Роде - організатор групи «Круглий стіл», члени якої мали сприяти становленню системи безперешкодної торгівлі в усьому світі та створенню єдиного Світового Уряду.

Дещо раніше у середовищі європейських, насамперед англійських, соціалістів та комуністів виникли лівомондіалістичні організації. Суто соціалістичні мотиви їх діяльності поєднувалися з ліберал-капіталістичними, до складу мондіалістичних організацій поряд із соціалістами входили і представники фінансово-промислового капіталу. Свідченням посилення впливу мондіалізму було створення Ліги Націй у 1919 р. і Організації Об'єднаних Націй у 1945 р.

Нині основними мондіалістськими організаціями є Рада з міжнародних відносин (КФР), створена у 1921 р. за підтримки Дж. П. Моргана як філіал «Фонду Карнегі за всесвітній мир», Більдеберзький клуб, заснований у 1954 р. за участю американських та європейських політиків, фінансистів, аналітиків та інтелектуалів; Тристороння комісія або «Трилатераль», створена у 1973 р. активістами Більдеберзького клубу, штаб-квартири якої розташовані у США, Європі та Японії. Вона покликана об'єднати під егідою США три великих простори - американський, європейський та тихоокеанський.

Мондіалістські ідеї лягли в основу розробленої у 70-х роках минулого століття групою «лівих» аналітиків на чолі зі Збігневом Бжезінським «теорії конвергенції», яка передбачала подолання ідеологічного і геополітичного дуалізму холодної війни через створення нового культурно-ідеологічного типу цивілізації - проміжного між соціалізмом і капіталізмом, між чистим атлантизмом і чистим континенталізмом, який би ґрунтувався на традиціях Просвітництва і гуманізму.

Передбачалося, що до Світового Уряду ввійде СРСР, який разом із США керуватиме планетою. Внаслідок цього настала б епоха загального миру. Концептуальною базою для глобальної конвергенції був «єврокомунізм» - поміркована, ревізіоністська, соціал-демократична версія марксизму. Теорія конвергенції була ідеологічною основою політики перебудови в СРСР.

Важливим етапом у розвитку американської геополітики вважається концепція глобального уніполя А. Страуса, базується на уявленні про глобальне уніполе як баланс сил держав, які навіть гадки не мають про війну між собою. Нині глобальному уніполю властива трицентрова просторова будова: США, ЄС, Японія. Ця тристороння система концентрується довкола США. Лідерство США має характер першості серед рівних і друзів. Для подальшого виживання світу важливо, щоб до уніполя приєдналася Росія. Тоді величезні резерви уніполя надовго збережуть колективне глобальне лідерство та забезпечать стабільність у світі. Проте розвиток сучасних відносин США (НАТО) - Росія, зближення Росії з Китаєм, Іраном, Палестиною та посилення авторитаризму в країні не дають підстав поділяти оптимізм А.Страуса про її приєднання до уніполя.

Про меншу прогнозованість та передбачуваність сучасного світу говорить шведський політолог Йоган Ґалтунґ. У своїй гіпотезі він виділяє 7 центрів, що можуть претендувати на глобальну (регіональну) гегемонію:

• США з гегемонією в Західній півкулі та на Середньому Сході й прагненням бути гегемоном гегемонів;

• ЄС, який грає на протистоянні Росія - Туреччина;

• Росія з СНД та, можливо, православно-слов`янськими державами Центральної Європи;

• Туреччина з більш світськими мусульманськими державами;

• Індія та індуїстські держави;

• Китай - поширення впливу як результат «прихованого капіталізму»;

• Японія, якій стане замало економічного лідерства.

Вже нині 6 із 7 центрів «координуються» США, а в перспективі Й. Галтунг прогнозує можливі геополітичні коаліції: США - ЄС - ЦЄ та Росія проти Китай - Японія - Корея - В’єтнам. Такий висновок він робить на основі аналізу протистояння 4-х світів: 1 - Захід, 2 - постсоціалістичні країни, 3 - країни, що не приєдналися, 4 - Південно-Східна та Східна Азія. Головна лінія розколу на даному етапі проходить між Першим і Четвертим світами. Можлива ситуація, коли всі сім центрів стануть на шлях боротьби за ринки й сировину, оскільки розвиваються капіталістичним шляхом.

На основі теорії циклів економічного розвитку М. Кондратьєва в геополітиці кінця XX ст. сформувалася циклічна парадигма. Найвідомішими її прихильниками з числа американських дослідників є І. Валлерстайн (виділяє нідерландський, британський та американський цикли світової гегемонії і наполягає на тому, що й не існує тісної кореляції між економікою і політикою), П. Кеннеді (ідея «про імперське наднапруження»); Дж. Модельські та В. Томпсон (визначили «цикли лідерства», кожен з яких має етапи навчання та занепаду. Основу глобального лідерства формують мобільні військові сили, передова економіка, відкрите суспільство, нововведення, які адекватно реагують на світові проблеми).