II. Органи Конвенції

[7] Спершу система захисту прав людини, передбачена Конвенцією, мала двоступеневу структуру. Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі були створені як квазісудові органи, функціонування яких забезпечувало диферен­ційований захист прав людини подібний до того, що нам відомий із внутрішньодержавного права. Розглядаючи заяви і визначаючи їх прийнятність, Комісія виконувала функції свого роду фільтра та по­середника на шляху заяв до Суду. Ця процедура (Комісія мала право також відхилити заяву) незмінно передувала винесенню Судом оста­точного рішення. Така двоступенева структура системи захисту прав людини (за якої поряд із Судом діяв також Комітет міністрів Ради Європи, наділений субсидіарною компетенцією) виявилась надто неоперативною, щоб успішно справлятися з великим напливом су­дових справ.

[8] Протокол № 11 до ЄКПЛ (BGB1.1995II, с. 578) докорінно перебуду­вав систему захисту прав людини, створену Конвенцією (див. R. Bern­hardt, Reform of the Control Machinery under the European Convention on Human Rights: Protocol No. 11, AJIL 89 [1995], c. 145 і далі. /. Meyer-Ladewig, Ein neuer standiger Europaischer Gerichtshof fur Menschenrechte, NJW 1995, c. 2813 і далі. H. Schermers, The Eleventh Protocol to the Euro­pean Convention on Human Rights, E. L. Rev. 19 [1994], c. 367 і далі).

[9] Цим Протоколом було передбачено злиття Комісії та чинного на той час Суду в єдиний орган: новий Європейський суд з прав людини, який повинен був функціонувати на постійній основі (ст. 19 ЄКПЛ). Новий Суд розпочав свою роботу в листопаді 1998 року. Кількість суддів відповідає кількості держав-учасниць Конвенції (ст. 20 ЄКПЛ). Нова система має три органи ухвалення рішень (ст. 27 ЄКПЛ): комісії у складі трьох суддів (для попереднього розгляду індивідуальних заяв), палати у складі семи суддів (їхня компетенція охоплює роз­гляд індивідуальних заяв про суттєві порушення прав людини і між­державних заяв) та Велику палату з сімнадцятьма суддями (для ух­валення рішень щодо важливих правових питань). На пленарних засіданнях Суду розв'язують організаційні питання (ст. 26 ЄКПЛ).

[10] Поряд з новим Судом в цій системі функціонує також Комітет міністрів Ради Європи, як орган Конвенції «політичного характеру». Комітет міністрів може подати до Суду запит про надання консуль­тативного висновку з правових питань, що стосуються тлумачення положень Конвенції (ст. 47 ЄКПЛ). Він також наглядає за виконан­ням остаточних рішень Суду (ст. 46 абз. 2 ЄКПЛ).

III. Судовий розгляд

[11] Будь-яка договірна держава вправі порушити перед Судом спра­ву, щоб оскаржити порушення будь-якого положення Конвенції, яке, як вона вважає, було допущене іншою договірною державою (між­державна заява відповідно до ст. 33 ЄКПЛ).

[12] Поряд з цим, будь-яка фізична особа, неурядова організація або група осіб може звернутися до Суду з так званою індивідуальною за­явою, щоб оскаржити порушення однією з держав-членів прав, га­рантованих Конвенцією або протоколами до неї (ст. 34 ЄКПЛ). У розвитку системи захисту прав людини індивідуальна скарга є чи­мось майже революційним, оскільки вона вперше уможливила пра­вовий захист для окремих осіб на міжнародному рівні, в рамках між­народної угоди та через незалежні органи правосуддя і, головне, навіть проти власної держави. Кожна держава-учасниця Конвенції, визнаючи право окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб на подання індивідуальної заяви до Суду, гарантоване Конвенцією, визнає таким чином можливість бути притягнутою до відповідаль­ності рішенням міждержавного органу правосуддя навіть за подан­нями власних громадян. Після проведеного, згідно з Додатковим протоколом № 11, реформування системи захисту прав людини по­ложення щодо подання індивідуальних заяв більше не потребують окремого визнання їх державами-учасницями Конвенції.

[13] Розгляду індивідуальної заяви в Суді передує перевірка судовою комісією на її відповідність критеріям прийнятності (ст. 28 ЄКПЛ). Ця перевірка спрямована найперше на встановлення дотримання заявником відповідних процесуальних норм, а саме: вичерпання всіх наявних національних засобів правового захисту та дотримай­ня правила шестимісячного строку від дати ухвалення остаточного рішення (част. 1 ст. 35 ЄКПЛ). Неприйнятними є індивідуальні за­яви, подані з порушенням названих вище критеріїв, а також заяви, які Суд вважає несумісними з положеннями Конвенції (напр., заяви, які містять посилання на порушення права, не гарантованого ЄКПЛ, або ще не охопленого конвенційними зобов'язаннями), а також за­яви, що є явно необгрунтованими або є зловживанням правом на подання заяви (част. З ст. 35 ЄКПЛ). Ухвала комісії (одностайним го­лосуванням) щодо визнання індивідуальної заяви неприйнятною або вилучення її з реєстру справ є остаточною (ст. 28 ЄКПЛ).

[14] Якщо комісія не відхилила подану до Суду індивідуальну заяву через неприйнятність, подальші рішення ухвалює палата (ст. 29 ЄКПЛ). Палата, яка розглядає справу, може передати свою юрисдик­цію в цій справі Великій палаті, якщо у ній йдеться про складне пи­тання щодо тлумачення Конвенції або протоколів до неї, або якщо рішення, ухвалене за цим питанням, може призвести до результату, несумісного з рішенням, яке Суд ухвалив раніше; однак відмова па­лати від своєї юрисдикції на користь Великої палати можлива лише за умови, що жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього (ст. ЗО ЄКПЛ). Можливість висловлення будь-якою стороною у справі заперечення щодо передання юрисдикції на користь Великої палати зумовлює чимало проблем. Вона негативно впливає на забезпечення однакової судової практики Великої палати. Крім того, гарантування права будь-якої сторони у справі на висловлення такого заперечен­ня шкодить ефективності процесу. Оскільки навіть після ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може надіслати клопо­тання щодо передання справи на розгляд Великої палати. В такому разі колегія суддів Великої палати ухвалює рішення щодо прийняття поданого клопотання (част. 2 ст. 43 ЄКПЛ). Позитивне розв'язання питання щодо прийняття клопотання залежить від того, чи судова справа дійсно порушує серйозні питання щодо тлумачення або за­стосування Конвенції, або протоколів до неї, або ж будь-яке інше питання важливого значення. У випадку, якщо клопотання про пе­редання справи на розгляд Великої палати задоволено, остання вирі­шує справу, ухвалюючи судове рішення (част. З ст. 43 ЄКПЛ).

[15] Якщо подану заяву визнано прийнятною, Суд, в разі потреби, проводить розслідування справи (п. а част. 1 ст. 38 ЄКПЛ) і надає себе у розпорядження сторін у справі задля забезпечення дружнього врегулювання спору відповідно до конвенційних стандартів (п. Ь част. 1 ст. 38 ЄКПЛ). У разі досягнення дружнього врегулювання Суд, ухваливши відповідне рішення (зі стислим викладом фактів у справі та із зазначенням досягнутого рішення), вилучає цю судову справу зі свого реєстру (ст. 39 ЄКПЛ).

[16] Згідно з п. 1 правила 39 Регламенту Європейського суду з прав людини, палата Суду або її голова може «порекомендувати» відпові­дачу вжити тимчасових заходів. Гарантуючи право на подання ін­дивідуальної заяви відповідно до ст. 34 ЄКПЛ, Суд надав таким тимчасовим заходам обов'язкової сили; нехтування ними порушує положення ст. 34 ЄКПЛ. При цьому Суд постановив, «що кожна До­говірна Сторона, якій були вказані тимчасові заходи для запобігання нанесенню непоправної шкоди жертві ймовірного порушення, по­винна забезпечити здійснення цих заходів і утриматися від будь-якої дії або бездіяння, які можуть підірвати авторитетність і ефектив­ність остаточного рішення» (ЄСПЛ, «Маматкулов та ін. проти Ту­реччини», ЕиСКХ 2003, с. 704 і далі циф. 110).

[17] Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції, він може, відповідно до ст. 41 ЄКПЛ, визнати право потерпілої сторони на компенсацію як справедливу сатисфакцію за пережиту (матеріальну та моральну) шкоду. В судовій практиці ЄСПЛ таке трапляється досить часто.

[18] Незалежно від надання потерпілій стороні компенсації (згідно зі ст. 41 ЄКПЛ), передбаченої внутрішнім правом відповідача, у випад­ку визнання Судом факту порушення Конвенції, в тому самому рі­шенні Суд приймає постанову про справедливу сатисфакцію. Рішен­ня ЄСПЛ у справі «Асанідзе проти Грузії» стало принципово новим у його судовій практиці: ЄСПЛ взяв на себе право - як виняток -зобов'язати державу-відповідача вжити конкретного заходу; власне, у цьому випадку вільний вибір заходів, на який мала право держава-відповідач, у процесі виконання нею зобов'язання, що випливало із судового рішення, звужувався настільки, що фактично зводився до вибору єдино можливого заходу (ЄСПЛ, «Асанідзе проти Грузії», ЕиСЯг 2004, с. 268 циф. 202, далі). У цьому випадку мова йшла не так про форму справедливої сатисфакції, як про попереднє встановлен­ня зобов'язання, що випливало з рішення Суду про встановлення факту порушення Конвенції.

У справі Асанідзе (там само) ЄСПЛ, встановивши факт свавільного ув'язнення заявника (порушення част. 1 ст. 5 ЄКПЛ), постановив, що Грузія повинна потурбуватися про звільнення заявника.

[19] Згідно з част. 1 ст. 46 ЄКПЛ, (остаточні) рішення Суду є обов'язковими для виконання державами-учасницями Конвенції.

Порядок розгляду індивідуальної заяви відповідно до ЄКПЛ (ст. 34 ЄКПЛ)

фізичні особи, неурядові організації, групи осіб

загальні критерії прийнятності (част. 2 ст. 35 ЄКПЛ):

О вичерпання національних засобів захисту

□ правило щодо шестимісячного строку відмова у розгляді (част. 2 ст. 35 ЄКПЛ), якщо вона:

□ анонімна

□ попередньо розглядалась Судом/в даний час даний час розглядається іншим міжнародним судовим органом

[20] Однак положення Конвенції не окреслюють абсолютно чітко межі застосування у випадках порушень Конвенції цих правових зобов'язань, що основуються на основі чинного судового рішення. Формальна юридична сила такого судового рішення, ухваленого на­ціональним судочинним органом, у випадку встановлення Судом факту порушення будь-якого положення Конвенції, залишається не­доторканою. Проте остання судова практика ЄСПЛ щодо перегляду судових рішень у кримінальних справах спричинила в цьому плані чималу плутанину.

З одного боку, Суд підтверджує право держав-учасниць Конвенції на власний розсуд обирати засоби, з допомогою яких вони виконуватимуть своє зобов'язання відповідно до ст. 46 ЄКПЛ, і наголошує, що Конвенція «не наділяє Суд повноваженнями зобов'язувати будь-яку державу провести повторний судовий розгляд у справі чи скасувати винесений вирок» (ЄСПЛ, «Лайонз проти Сполученого Королівства», ЕиСІїг 2004, с. 777 [778]).

З іншого боку, у справі про порушення права на справедливий судовий розгляд, відповідно до ст. 6 абз. 1 і абз. З ЄКПЛ шляхом заочного винесення звинувачувального вироку, палата ЄСПЛ ухвалила рішення, що держава, проти якої подано заяву, повинна забезпечити здійснення права засудже­ного заявника на судовий захист, провівши повторний судовий розгляд справи (ЄСПЛ, «Сейдович проти Італії», ЕиСЯг 2004, с. 779 циф. 47 та № З резолютивної частини вироку). Однак у цих справах Велика палата вис­ловилася значно поміркованіше, ніж це зробила попередня інстанція щодо зобов'язань, котрі випливають внаслідок встановлення порушення Конвен­ції, та не визначила жодних особливих процесуально-правових наслідків (ЄСПЛ, «Сейдович проти Італії», ВийКХ 2004, с. 779).

[21] Вже сьогодні деякі держави добре знайомі з процедурою віднов­лення провадження у конкретній справі після встановлення Судом порушення Конвенції (див. напр., § 359 № 6 БтРО).

Загалом, держава-учасниця, визнана Судом винною у порушенні Конвенції, зобов'язана під час наступного оцінювання фактичного складу справи, щодо якої Суд уже встановив порушення Конвенції, та ухвалення рішень національними судами або іншими органами судо­вого оцінювання, враховувати позицію Суду. При цьому необхідно категорично уникати будь-яких нормативно-правових актів держав­ного рівня, які можуть бути використані як основа для подальших порушень Конвенції, навіть не «прикритих» судовими вироками. Зре­штою, обов'язкові для держав-учасниць рішення ЄСПЛ стосуються лише тих аспектів людського існування, які охоплює ЄКПЛ.

Комітет Міністрів Ради Європи в одній зі своїх рекомендацій «спонукає» Договірні Сторони «перевірити свої внутрішньодержавні правові системи, щоб переконатися в наявності необхідних засобів для перегляду випадків, разом з відновленням провадження у справах, в яких Суд уже встановив порушення eKrai...»(EuGRZ 2004, с. 809).

[22] У зв'язку з «епідемією» скарг про порушення через «структур­ний дефіцит» (недосконалу внутрішню систему держави) прав лю­дини, гарантованих Конвенцією, ЄСПЛ у справі «Броньовскі» поста­новив, що держава-відповідач повинна законодавчо і через адміністративну практику доповнити чинні в її правовій системі за­соби правового захисту для забезпечення виконання нею конвен­ційного зобов'язання відповідно до ст. 46 ЄКПЛ; в системі націо-нальнихзасобів правового захисту повинен також бути передбачений механізм для забезпечення надання потерпілій стороні справедли­вої сатисфакції у разі встановлення порушення захищених Конвен­цією прав людини (див. про порушення права на компенсацію за втрачене майно громадян Польщі, які раніше проживали на Схід від р. Буг, і були переселені на територію сучасної Польщі, внаслідок чого вони втратили майно, залишене на території колишньої східної провінції Польщі, ЄСПЛ, «Єржи Броньовскі проти Польщі», EuGRZ 2004, с. 472 № 198 і далі).

[23] Відповідно до конкретного судового рішення, держава-відпові-дач, визнана Судом винною у порушенні Конвенції, зобов'язана при­стосувати внутрішній правопорядок до ЄКПЛ у світлі тлумачення її положень Європейським судом з прав людини. Примусові заходи для виконання вироків Суду не передбачені.