1.3 Право Європейського Союзу відповідно до Лісабонського договору 2007

Відповідно до Лісабонського договору 2007 р., що майже замінив не вступившу в силу Євроконституцію 2004 р., право Європейського Союзу має посилити свій характер як інтеграційної правової системи, яка є самостійною по відношенню до міжнародного та внутрішньодержавного права.

У зв'язку з ліквідацією Лісабонським договором структури трьох опор право Європейського Союзу отримує справді єдиний, цілісний характер, без поділу на окремі структурні компоненти.

За підсумками міжурядової конференції 2007 р., на якій був підготовлений текст Лісабонського договору, всі держави-члени Європейського Союзу підписали спеціальну «Декларацію про примат». У цьому документі вони беззастережно підтвердили щодо права Європейського Союзу принцип верховенства (примату) по відношенню до внутрішнього законодавства.

Основними джерелами первинного права «нового» Європейського Союзу (Союзу, реформованого Лісабонським договором) виступатимуть установчі документи (коротко: «Договори») і Хартія Європейського Союзу про основні права. Всі ці джерела в комплексі утворюють своєрідну «конституцію» Європейського Союзу і разом володіють однаковою (вищою) юридичною силою в його правовій системі.

До установчих документів «нового» Європейського Союзу віднесені, по-перше, Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір 1992 р. в редакції Лісабонського договору 2007 р.), по-друге, Договір про функціонування Європейського Союзу (Римський договір 1957 р. , переглянутий і перейменований Лісабонським договором 2007 р.).

Перший з «Договорів» закріплює базові принципи устрою Європейського Союзу, а також правовий режим спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Він є коротким за обсягом (55 статей) і неофіційно характеризується як «базовий» договір, або «міні-договір».

Другий з «Договорів» детально визначає межі компетенції Європейського Союзу в різних областях (крім спільної зовнішньої політики і політики безпеки) і функціонування його інститутів та інших органів. Звідси його назва: «про функціонування Європейського Союзу».

Лісабонським договором 2007 р. також вдосконалений і демократизований порядок перегляду установчих документів. Відтепер, за загальним правилом, у разі проведення великомасштабних реформ установчих документів для розробки їх проекту повинен буде скликатися Конвент у складі представників національних парламентів, глав держав чи урядів держав-членів, Європейського парламенту і Європейської комісії. Конвент на основі консенсусу повинен готувати рекомендацію для подальшої міжурядової конференції, яка офіційно затверджує текст нового «ревізійного» договору. Таким чином, завдяки Лісабонським договором найбільш демократичний інститут Союзу - Європейський парламент - побічно набуває право вето на перегляд «Договорів» (через своїх представників у Конвенті, наділених правом вирішального голосу). Лісабонський договір також вперше надає Європарламенту право ініціювати перегляд установчих документів (нині таким правом володіють тільки національні уряди і Комісія).

Третім найважливішим джерелом первинного права «нового» Європейського Союзу стає Хартія Європейського Союзу про основні права, прийнята і урочисто

Проголошена 7 грудня 2000 р. у відповідності з Лісабонським договором Хартія набуває повною мірою юридично обов'язкового характеру.

Основними джерелами вторинного права «нового» Європейського Союзу, як і в даний час, залишаться нормативні та інші правові акти, які видаються його керівними органами (інститутами).

У той же час, Лісабонський договір значно скоротив кількість видів правових актів за рахунок ліквідації особливих джерел, що видаються нині в рамках другої опори Союзу («загальних стратегій», «спільних позицій», «спільних акцій» в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки) .