5.2 Митний союз та спільний митний тариф єс

Митний союз Європейського Союзу — митний союз країн Європейського Союзу та кількох інших країн, важливий складник спільного ринку. Його створення стало першочерговим завданням після підписання Римського договору і завершилось 1968 року. Найголовнішими були такі заходи:

• скасування всіх митних зборів та обмежень між країнами-членами;

• запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо товарів третіх країн, однакового для всієї Європейської Спільно­ти (прибуток від його стягнення став одним із джерел формування власних ресурсів Спільноти);

• спільна торговельна політика як зовнішній аспект митного союзу (на міжнародному рівні Спільнота виражає спільну позицію всіх держав-членів).

Спільні процедури та правила були зібрані докупи в єдиному адміністративному документі (Single Administrative Document), який замінив усі попередні нормативні акти. Відколи 1993 року офіційно почав діяти спільний ринок, усі традиційні перевірки на внутрішніх кордонах були скасовані разом з митними формальностями. Отже, митні служби країн-членів втратили функції стягування акцизного збору, ПДВ та накопичення статистичної інформації.

Завдання на майбутнє передбачають тіснішу співпрацю між національними адміністраціями та боротьбу з шахрайством через послідовне виконання програм «Митниця 2002» та «Митниця 2007», а також інтеграції митних служб нових країн-членів.

5.3 Антимонопольна політика і право конкуренції єс

Одним із найважливіших напрямів діяльності Європейського Співтовариства, передбаченим Установчим договором, є створення системи заходів, що забезпечують свободу конкуренції на внутрішньому ринку (ст. 3 Договору про ЄС). Необхідність підтримки конкурентного середовища у рамках загального ринку обумовлена тим, що конкуренція є важливим елементом ефективного функціонування ринкової економіки. В одній з доповідей Комісії, присвяченій проблемам конкуренції, наголошувалося, що конкуренція є найкращим стимулятором економічного росту: вона змушує підприємства постійно підвищувати ефективність виробництва, чим сприяє підвищенню добробуту громадян, достатньому задоволенню суспільних та індивідуальних потреб.

Антимонопольна політика ЄС (загальна політика з питань конкуренції) загалом спрямована на недопущення обмеження свободи конкуренції як підприємствами та індивідуальними підприємцями, так і державами-учасницями шляхом введення протекціоністських заходів, що надають національним підприємцям необґрунтовані переваги і пільги. Послідовно дотримуючись принципу охорони свободи конкуренції, законодавство ЄС передбачає випадки, коли остання може обмежуватися. Існують так звані загальні (закріплені в нормативних актах ЄС) та індивідуальні (надані в кожному конкретному випадку) виключення, що дозволяють за наявності визначених обставин обмежувати свободу конкуренції.

Принципи антимонопольної політики і права ЄС з питань конкуренції закріплені в Установчому договорі ЄС (розділ І “Правила конкуренції”, зокрема, статті 81, 82, 83, 84, 85, 86, 91, 92, розділ V “Загальні правила з питань конкуренції, оподатковування і зближення законодавств”). Стаття 81 забороняє укладання угод, спрямованих на запобігання, обмеження або порушення конкуренції всередині загального ринку. У ст. 86 йдеться про недопущення зловживання домінуючим положенням на ринку. Стаття 91 встановлює заходи проти застосування демпінгу. Стаття 92 забороняє несумісну з загальним ринком будь-яку допомогу, що робиться державами компаніям і галузям, якщо вона порушує або загрожує порушити конкуренцію, створюючи більш сприятливі умови окремим підприємствам і виробництвам. За цими головними напрямами і здійснюється нагляд за дотриманням правил конкурентної боротьби у Європі.

Крім Договору про ЄС, норми права ЄС про свободу конкуренції закріплюються в регламентах і директивах, затверджених Радою Європи відповідно до ст. 87. Важливого значення набуває прецедентне право Європейського Суду, рішення, прийняті Європейською Комісією та інтерпретація законодавчих положень ЄС національними судами й адміністративними органами країн ЄС.

Угоди та інші дії, спрямовані на обмеження конкуренції

Стаття 81 Договору про ЄС забороняє як несумісні з загальним ринком будь-які угоди між підприємствами, рішення, прийняті об’єднаннями підприємств, і картельну практику, що впливають на торгівлю між державами-учасниками і мають на меті запобігання, обмеження або порушення конкуренції всередині загального ринку. Наводимо перелік найбільш типових випадків подібних порушень, що не є вичерпним. Відповідно до цього переліку під дії, спрямовані на обмеження конкуренції, підпадають такі:

• пряма або непряма фіксація ціни купівлі, продажу або інших умов торгівлі;

• угоди або рішення про обмеження або контроль виробництва, ринків, технічного розвитку або капіталовкладень;

• розподіл ринків або джерел постачання;

• застосування неоднакових умов до ідентичних угод з різними торговельними партнерами, за якими останні ставляться в несприятливі умови конкуренції;

• обумовлення укладення контрактів прийняттям на себе додаткових зобов’язань, не пов’язаних із предметом цих контрактів.

Зловживання домінуючим положенням на ринку

Частина 1 ст. 86 Договору про ЄС передбачає, що зловживання одним або кількома підприємствами своїм домінуючим положенням на території загального ринку або істотної його частини забороняється як несумісне з загальним ринком у тій мірі, в якій це поводження може завдати шкоди торгівлі між державами-членами ЄС.

Суб’єктом даного порушення може бути як одне підприємство (що найбільш типово), так і кілька підприємств, які спільно займають домінуюче положення.

Визначення поняття "домінуюче положення" надано Європейською Комісією: підприємство займає домінуюче положення, якщо воно має можливість діяти незалежно, не беручи до уваги конкурентів, покупців і постачальників. Підприємство може займати таке положення завдяки його частці на ринку даного продукту, доступу до технології, ринкам сировини, наявності матеріалів або капіталу. Завдяки цьому підприємство з домінуючим положенням може диктувати ціни, контролювати виробництво або розподіл значної частини визначеної продукції. Таке положення необов’язково пов’язане з абсолютним пануванням, що дозволяє цілком придушувати інших учасників ринку, але має бути достатнім для того, щоб підприємство могло діяти незалежно, не зважаючи на них.

Існують два підходи до визначення домінуючого положення. За першим власне заняття домінуючої позиції вважається неправомірним і створюються законодавчі перешкоди для росту підприємств до таких масштабів, коли їхнє положення стає домінуючим. До підприємств, що вже досягли домінуючого положення, вживаються спеціальні заходи для зміни цієї ситуації. Відповідно до другого підходу власне домінуюче положення не є неправомірним – неправомірне лише зловживання ним. Однак домінуюче положення робить підприємство об’єктом більш пильної уваги з боку контролюючих органів, оскільки воно створює об’єктивну можливість для придушення конкуренції.

Законодавство ЄС підтримує другий підхід. В одному із рішень Європейського Суду зазначалося, що домінуюче положення підприємства саме по собі не є неправомірним, але означає, що підприємство має особливий обов’язок не допускати поводження, що порушує конкуренцію на території загального ринку.

Державна допомога

Державна допомога є важливим елементом регулювання ринкової економіки, що дозволяє вирішувати соціальні завдання, сприяти структурній перебудові економіки, впровадженню високих технологій, розвиткові визначених регіонів і галузей. Однак державна допомога, що застосовується окремими державами-членами щодо власних підприємств і тим самим надає їм значні переваги у конкурентній боротьбі, здатна серйозно порушити умови конкуренції в рамках загального ринку. З огляду на це ст. 92 Договору про ЄС передбачає, що будь-яка надана державами-членами допомога у вигляді дотацій або за рахунок інших державних ресурсів, що порушує або погрожує порушити конкуренцію, створюючи більш сприятливі умови деяким підприємствам або виробництву певних видів товарів, буде розглядатися як несумісна з загальним ринком у тій мірі, в якій вона стосується торгівлі між державами-членами.

Визначення державної допомоги надано Європейським Судом. Державна допомога – це заходи, що вживаються державами-учасницями незалежно одна від одної з метою досягнення національних, соціальних або інших цілей. При цьому держави надають підприємствам або іншим особам визначені переваги з метою спонукати останніх здійснити дії, спрямовані на досягнення згаданих цілей.

Деякі різновиди дій, що розглядаються як державна допомога, визначені Комісією ще в 1963 р. Як державна допомога можуть розглядатися прямі субсидії; пільги з податків та інших платежів; пільгові банківські відсотки; безоплатне надання права користування землею або будинками; гарантії з кредитів, наданих на пільгових умовах тощо.