3.3 Європарламент

Місце Європарламенту в системі органів Європейського Союзу можна визначити наступним чином. Парламент-наддержавний представницький орган, що здійснює законодавчу владу Європейського Союзу спільно з Радою при провідній ролі останньої.

Відповідно до протоколу про місцеположення інститутів Союзу офіційною резиденцією Європарламенту є м. Страсбург (Франція). Тут же засідає і Парламентська асамблея Ради Європи, з якою іноді плутають Європейський парламент(Рада Європи – окрема міжнародна організація).

Апарат Парламенту (Генеральний секретаріат) та його підрозділи знаходяться в Люксембурзі, а додаткові засідання своєї щорічної сесії Європарламент проводить у Брюсселі, куди він неодноразово висловлював бажання переїхати на постійне місце роботи (щоб «возз'єднатися» з Радою та Комісією).

Європейський парламент включає членів (депутатів), що обираються у кожній державі-члені відповідно до чисельності населення, але не строго пропорційно (представництво невеликих країн завищено).

Кількість депутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське співтовариство (§ 2 ст. 190), тобто є «жорсткою» нормою.

ДЄС (абз. 2 ст. 189) встановлює граничну чисельність депутатського корпусу - 736. Однак ця чисельність може перевищуватися в тому випадку, якщо в період чергової легіслатури Європарламенту до складу Союзу входять нові держави-​​члени.

Незважаючи на існуючу систему квот, депутати Європарламенту не є представниками окремих держав-членів. Згідно ст. 189 ДЄС вони є «представники народів держав, об'єднаних в Спільноти». Іншими словами, де б не був обраний депутат, він вважається представником народів ЄС, разом взятих, тобто всіх громадян Європейського Союзу.

Важлива гарантія незалежності та ефективної діяльності європейських парламентаріїв закріплена в Акті про прямі вибори Європарламенту 1976 р. - несумісність посад. Згідно з цим Актом депутатам, зокрема, забороняється займати посади в інших інститутах та органах Європейського Союзу, входити до складу національних урядів і парламентів.

Політичні переконання (точніше, партійна приналежність), а не національність визначають характер депутатських об'єднань у стінах Парламенту. Як і в національних парламентах, європейський ¬ ські парламентарії об'єднуються у фракції, названі у внутрішньому регламенті Європарламенту політичними групами. При цьому політична група не може включати депутатів з однієї держави.

Європейський парламент по праву називають найбільш демократичним інститутом Європейського Союзу. Всі його депутати обираються шляхом загального прямого голосування громадян Європейського Союзу. Тим самим забезпечується безпосередній вплив населення на політику наддержавних інститутів.

Термін повноважень Європейського парламенту і депутатів, в нього обраних, становить 5 років (§ 3 ст. 190 ДЄС). Достроковий розпуск не передбачено (такі пропозиції вносилися при підготовці Ніццкого договору, але не отримали підтримки).

Внутрішня організація (структура) Європарламенту знаходиться в руслі загальних традицій представницьких установ, хоча має деякі специфічні риси. Її основними елементами служать керівні органи, одноосібні і колегіальні: Голова та його заступники, Конференція голів та Бюро, а також парламентські комісії, квестори і Генеральний секретаріат.

Найважливішим джерелом права, що регулює внутрішню організацію, а також процедуру роботи Європарламенту, є його внутрішній Регламент, який був прийнятий вперше в 1953 р. і з тих пір неодноразово переглядався.

Голова - вища посадова особа Європарламенту, яка здійснює керівництво «всією діяльністю Парламенту та його органів». Голова обирається депутатами зі свого складу строком на два з половиною роки, тобто на половину парламентської легіслатури. Допускається повторне обрання на цей пост.

Крім традиційних повноважень по керівництву пленарними засіданнями (відкриває і закриває їх, надає слово депутатам, оголошує про підсумки голосування, застосовує заходи дисциплінарних стягнень до депутатів і відвідувачів і т.д.) Голова Європарламенту виступає в якості офіційного представника очолюваного ним інституту у відносинах з іншими органами ЄС, а також іноземних держав.

Від імені Парламенту його Голова підписує парламентські акти, в тому числі бюджет Європейського Союзу і тексти регламентів, директив і рішень, прийнятих спільно Європарламентом і Радою (Голова Парламенту ставить підпис завжди першим, Голова Ради - другим).

Alpha

Заступники голови , як і Голова, обираються депутатами зі свого складу на 2,5 роки з правом на переобрання надалі.

Кількість заступників досить велика - 14. При їх виборі визначається «порядок старшинства» : перший заступник, другий і т.д. Відповідно до цього порядку заступники призиваються до виконання повноважень Голови в разі його відсутності. Якщо ж вакансія стає постійною, то виконуючим обов'язки до обрання нового Голови буде його перший заступник.

Усередині корпусу заступників голови існує поділ праці. Наприклад, два з них несуть відповідальність за відносини з національними парламентами. Разом з Головою заступники утворюють перший колегіальний керівний орган Європарламенту - Бюро.

Бюро - це орган Парламенту, на який покладено вирішення організаційних, фінансових та технічних питань його діяльності. «Бюро регулює фінансові, організаційні та адміністративні питання, що стосуються депутатів, внутрішньої організації Парламенту, його секретаріату та органів ». До складу Бюро входять за посадою 15 осіб. Це вищеназвані Голова та 14 його заступників. З дорадчим голосом в роботі Бюро беруть участь також квестори (див. нижче).

Конференція голів. На відміну від Бюро, яке може бути названо адміністративним органом, Конференція голів виступає як орган політичного керівництва роботою Парламенту. Саме Конференція голів вирішує питання планування законодавчої та іншої діяльності Парламенту, визначає склад і компетенцію парламентських комісій, вирішує питання взаємодії Європейського парламенту з парламентами держав-членів (в цьому їй підзвітні заступники голови, відповідальні за дану ділянку діяльності) і т.д.

До складу Конференції голів входять керівники парламентських фракцій і самого Парламенту, тобто Голова Європарламенту та голови політичних груп (звідси й назва даного органу). Ще двох осіб делегують депутати, що не входять ні в одну з груп («нейтральні»), але без права голосу. Кількість членів Конференції голів, таким чином, не є фіксованим (залежить від числа фракцій).

На відміну від інших колегіальних органів Європарламенту Конференція голів повинна прагнути знайти консенсус з усіх обговорюваних нею питань, а якщо консенсус недосяжний, то приймає рішення зваженим голосуванням (у цьому вона схожа на Раду Європейського Союзу). У даному випадку кількість голосів голів фракцій залежить від числа депутатів, що входять до їх складу.

Крім Бюро та Конференції голів в структурі Європарламенту функціонують і інші колегіальні органи з консультативними повноваженнями: Конференція голів комісій і Конференції голів делегацій. Ці органи дають рекомендації Бюро та Конференції голів з питань функціонування, відповідно, парламентських комісій або міжпарламентських делегацій, що включають депутатів Європарламенту.

Аналогічно іншим парламентам, з метою більш ефективної і компетентної роботи по обговоренню законопроектів та інших питань, віднесених до парламентської компетенції, з числа депутатів в Європейському парламенті утворені комісії (постійні і тимчасові)

Завдання постійних комісій - попередній аналіз проектів рішень, що підлягають прийняттю Європарламентом. До того як Парламент приступить до розгляду документа на своєму пленарному засіданні, його вивчення проводить одна з постійних комісій, призначена відповідальною. Результати вивчення документа, поправки та рекомендації відповідальної комісії викладаються в її доповіді на засіданні Парламенту. Система постійних комісій в загальному відповідає системі предметів ведення і повноважень Європейського Союзу, хоча і не копіює її.

Кожна комісія має своєю внутрішню структуру. Всередині неї утворюються підкомісії. Керівними органами комісії являються її голова та бюро (голова комісії плюс три його заступника), які обираються членами комісії зі свого складу.

Квестори - це посадові особи Європарламенту, які «відповідальні за виконання адміністративних і фінансових завдань, безпосередньо зачіпають депутатів». Квестори у своїй діяльності підзвітні Бюро Європарламенту, до складу якого вони входять з правом дорадчого голосу.

Генеральний секретаріат є апаратом Європарламенту. Його співробітники повинні забезпечувати нормальну роботу Парламенту в цілому та його членів (переклад документів, технічне обслуговування тощо). На відміну від розглянутих вище підрозділів співробітниками Генерального секретаріату є не самі парламентарії, а особи, які перебувають на цивільній службі Європейських співтовариств (приблизно 3500 осіб). Вони повинні діяти неупереджено і об'єктивно, в інтересах Парламенту в цілому та окремих парламентаріїв незалежно від політичної приналежності. Генеральний секретаріат підзвітний Бюро, яке призначає його керівника - Генерального секретаря.

Порядок роботи та прийняття рішень

У відповідності зі сформованою традицією представницьких установ, висхідної ще до англійського парламенту, Європарламент працює в сесійному порядку. Європейський парламент збирається на свою щорічну сесію автоматично, «без будь-якого скликання, у другій вівторок березня» (абз. 1 ст. 196 ДЄС). Сесія триває майже цілий рік і поділяється на 12 «сесійних періодів» (ст. 126 BP). Таким чином, de facto Європарламент є постійно діючим інститутом.

Повноваження Система і зміст повноважень Європарламенту як одного із законодавчих органів Європейського Союзу в цілому відповідають розглянутій у попередньому пункті системі повноважень Ради: повноваження в сфері законодавчої влади, у сфері виконавчої влади, щодо формування органів та призначення посадових осіб та зовнішньополітичні повноваження.

Відповідальність

Як і Рада, так само інші інститути Співтовариства, Парламент несе колективну юридичну відповідальність за прийняті ним рішень перед Судом ЄС у формі скасування його актів, а також покладання на Парламент обов'язку вчинити певні дії, якщо такий обов'язок випливає з Договору про ЄС (за позовами з бездіяльності). Індивідуальна юридична відповідальність депутатів обставлена ​​низкою обмежень, які в цілому відповідають загальноприйнятим парламентським традиціям: по-перше, недоторканність (імунітет) парламентаріїв (ст. 9 протоколу «Про привілеї та імунітети Європейських спільнот»). Депутат не підлягає кримінальному чи іншому судовому переслідуванню, а також затриманню, крім випадків затримання на місці злочину. В інших випадках для арешту, порушення проти депутата кримінальної справи і т.п. потрібна згода самого Парламенту.

Імунітет парламентаріїв, таким чином, не є абсолютним, але його позбавлення залежить від волі Європарламенту в цілому (прецеденти позбавлення «європейських» парламентаріїв імунітету мали місце); по-друге, невідповідальність за парламентську діяльність (індемнітет). Згідно ст. 9 протоколу «Про привілеї та імунітети», «члени Європейського парламенту не можуть обшуковуватися, затримуватися або переслідуватися за їх думки і голосування при здійсненні своїх функцій».

Невідповідальність депутатів за політичну діяльність в стінах Європарламенту є абсолютною. Депутат Європарламенту не може бути підданий з боку держав-членів ніяким кримінальним або адміністративним санкціям за погляди, які він висловлював і захищав у стінах Парламенту. Однак це обмеження не стосується відповідальності депутата перед самим Європарламентом за вчинені ним дисциплінарні проступки. Дисциплінарна відповідальність парламентаріїв накладається його Головою. Формами відповідальності парламентаріїв виступають осуд, втрата права на платню за період від двох до 10 днів, тимчасове призупинення на такий же термін права брати участь у діяльності Європарламенту, внесення пропозиції про призупинення або позбавлення посад, займаних депутатом в Парламенті (наприклад, посади голови парламентської комісії або квестора).

На відміну від юридичної, політична відповідальність Парламенту або його членів формально відсутня. Виборці не можуть вимагати відкликання депутатів або розпуску Європарламенту в цілому.

Вплив громадян Європейського Союзу на депутатський корпус здійснюється в ході чергових парламентських виборів, на яких вони можуть відмовити в підтримці партіям і окремим парламентаріям, не виправдавших їхньої довіри.