1.2 Характеристика історичних умов розвитку українського мистецтва в хvіі – хviiі століттях

Період розвитку українського мистецтва від другої половини ХVІІ до 70-х років ХVІІІ століття був найважливішим в історії художньої культури українського народу. За відносно короткий час мистецтво пройшло великий шлях розвитку. Протягом одного століття виникає, інтенсивно розвивається і майже зникає мистецтво стильового напряму бароко, поступаючись місцем класицизмові.

Історичний розвиток України цієї доби був складним. Внаслідок визвольної війни 1648–1654 років Лівобережну і більшу частину Правобережної України визволено з-під гніту польської шляхти і об’єднано з Росією. Це був політичний акт, що мав великий вплив на розвиток української культури. А в 1667 році за Андрусівським договором Правобережжя, крім Києва та невеликої території довкола нього, а також Правобережного пониззя Дніпра, знову відходить до Польщі. Так було до кінця ХVІІІ століття, коли Правобережжя ввійшло до складу Росії, а Галичина, Буковина та ще раніше Закарпаття – до Австрії. Отже, протягом усього періоду, що розглядається в цьому підрозділі, українські землі були політично розчленованими. Це певною мірою позначилось і на розвиткові мистецтва.

В Україні панувала феодально-кріпосницька система господарства, але в надрах її розвивався капіталістичний уклад, інтенсивно зростали товарно-грошові відносини й торгівля, поширювались зв’язки між окремими землями. На різних українських землях ці процеси виявлялися неоднаково. На Правобережжі та в Галичині феодальний гніт посилювався ще й національними та релігійними утисками. Занепадали міста, старі культурні центри Поділля й Волині поступово втрачали своє значення. Мануфактура й міське ремесло розвивалося повільно, внутрішній ринок звужувався. Багато міст було власністю окремих феодалів, і це стримувало їхній розвиток. Державне будівництво майже припинилося, але натомість посилилось будівництво магнатських резиденцій. Нестерпні умови життя спричинили до посиленого переселення українців з Правобережжя на Лівобережну Україну, де народ шукав захисту.

Інакше було на землях Лівобережної України. Тривала визвольна боротьба українського народу стала поштовхом для розвитку національної самосвідомості, культури й мистецтва. Включення Лівобережної України в систему всеросійського ринку, швидке зростання продуктивних сил, поступове освоєння південних земель – усе це прискорювало розвиток буржуазних відносин і формування української нації. В той час, коли на окупованих польсько-литовською шляхтою та австро-угорськими князями територіях народ зазнав як соціальних, так і національних та релігійних утисків. Лівобережна Україна понад століття після возз’єднання з Росією користувалась автономією, зберігала своє самоврядування, що створювало сприятливі умови для розвитку культури й мистецтва. Центр мистецької діяльності перемістився до Києва та на Лівобережжя.

Визвольна боротьба українського народу так чи інакше руйнувала старий, феодальний лад або створювала передумови для цього. Богдан Хмельницький, який очолив народні маси у визвольному русі, хоча і належав до козацької верхівки, але його політичні, військові й дипломатичні заходи відповідали інтересам українського народу. Деякою мірою економічні заходи сприяли й зростанню буржуазних відносин, поширенню виробництва, торгівлі й товарно-грошового обміну. Одночасно суперечності між козацькою й міщанською верхівкою та простим козацтвом, селянством і міським людом все більше загострювались. Саме в цей час в Україні виникають численні антифеодальні повстання селянства.

Піднесення визвольного руху проти польської шляхти супроводжувалось рішучим опором будь – яким спробам полонізації. Це, звичайно, не виключало культурних зв’язків між двома народами. Протягом ХVІІ століття українські майстри відігравали помітну роль у мистецькому житті Речі Посполитої. Через Польщу проникали в Україну західноєвропейські мистецькі течії. Крім того, в художньому процесі, що відбувався в Україні, брали участь і представники інших національностей, що тут проживали, зокрема євреї та вірмени (особливо в Галичині).

Говорячи про загальні підвалини розвитку української культури і мистецтва цього часу слід наголосити на таких своєрідних явищах української історії, як козацтво й Запорізька Січ, що відігравали велику роль у визвольній боротьбі й розвитку національної свідомості народу. Було закладено славне Запоріжжя, і дух козацтва розлився по всій Україні.

Ця козацька стихія, цей козацький дух, позначились і на світогляді, житті й побуті народу, на його моральних принципах та ідеалах, а також і на мистецтві того часу, зокрема це яскраво відбилося в піснях і думах та в народному живопису (народні картини «Козак – бандурист»). З часів Богдана Хмельницького і аж до запровадження в 1781 році загальноросійського адміністративного поділу Україна була поділена на полки і сотні, що прямо відповідало військовій організації Запорізької Січі. Такий поділ якоюсь мірою впливав на внутрішню організацію і розвиток міст, а отже й на розвиток культури й мистецтва.

Братства, що виникли в Україні в більш ранній період, також сприяли патріотичному рухові й відігравали значну роль у справі культурно – освітнього виховання народу. В ремісничих цехах, що були пов’язані з братськими організаціями, та на будовах, що провадилися коштом братств, виховувалися малярі, теслярі, муляри, гравери, різьбярі, ливарники; тут формувалися основні риси монументального та ужиткового мистецтва ХVІІ століття.

В культурному русі в Україні в ХVІІ – ХVІІІ століттях велика роль належала Києво-Братській колегії (заснована 1632 року, з 1701 року – Київська академія), яка лише на початку ХІХ століття стала духовною, а до того весь час була загальноосвітньою вищою школою, однією з досить відомих і найстаріших на східнослов’янських землях. На початку ХVІІІ століття в академії одночасно навчалося до 2000 «спудеїв». Для того часу це був великий науково – учбовий заклад, з якого вийшла ціла плеяда видатних державних і культурних діячів, таких, як Симон Полоцький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський та інші. В академії деякий час навчався й Михайло Ломоносов.

Звичайно, що й тоді, коли академія була загальноосвітнім закладом, викладання релігійних дисциплін посідало в ній значне місце. Але великої уваги надавали викладанню світських і точних наук – філософії, математики, географії, астрономії, архітектури та малювання. З академії виходили діячі культури, які мали безпосередній вплив на розвиток мистецтва. До того ж у Києво-Братському монастирі, де містилась академія, а пізніше й при Києво-Печерській лаврі, були школи, які готували художників.

Про широку обізнаність студентів колишньої Київської академії з явищами західноєвропейського мистецтва свідчить зокрема те, що в бібліотеці академії було багато іноземних видань з різних галузей мистецтва – італійських, німецьких, французьких та інших. Немало українців навчалося й за кордоном – у школах Італії, Чехії, Польщі, Німеччини. В Київській академії здобували освіту чимало юнаків з інших країн, найбільше – слов’ян.

Розвитку мистецтва значною мірою сприяло й піднесення філософської думки в Україні, науки та літератури того часу. На рівні тогочасних знань наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття створюються праці з історії України, такі, як «Літопис Самовидця», літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка.

Буржуазні відносини руйнували середньовічний схоластичний світогляд, поступово стверджували реалістичне ставлення до життя й навколишнього світу, замість латині й застарілої церковно-слов’янської мови в літературних творах, головним чином у полемічних працях, все більше вживають живу народну мову. Такі праці ще зберігали релігійну форму, але зміст більшою або меншою мірою був уже іншим, він відбивав зростаючу національну самосвідомість, нові культурні прагнення. Інші вимоги постають перед мистецтвом. Середньовічна умовність, статичність й релігійна тематика поступається прагненню до реалістичного відображення навколишнього світу; світське начало поступово стає основою мистецьких творів.

Помітні зрушення у розвитку українського мистецтва настають десь у 20-х роках ХVІІІ століття. Українські землі увійшли до складу Російської імперії – абсолютної феодально-кріпосницької монархії. Царський уряд здійснював заходи щодо обмеження автономії цих земель, і в 60–80-х роках ХVІІІ століття залишки автономії було зовсім скасовано. Запорізька Січ, яка протягом довгого часу відігравала велику роль в історії України, з початком ХVІІІ століття починає занепадати, і в 1775 році її було ліквідовано.

Поряд із зростанням товарно-грошових відносин в Україні, як і в Росії, в цей час загострюються класові суперечності, більша частина козацької верхівки зливається з російським дворянством. Хвилі селянських повстань прокочуються по всій Україні і особливо на Придніпров’ї.

В цей час Російська держава здобула блискучі перемоги над Портою; узбережжя Чорного моря приєднується до Росії. Починається освоєння південних земель, де засновуються нові міста. Зростають виробництво і торгівля, в руках панівних класів нагромаджуються великі багатства.

Наприкінці ХVІІ століття та в перші десятиліття ХVІІІ російська культура робить великий крок уперед. Це була доба реформ Петра І, які мали прогресивні значення для Росії. Відкривалися нові учбові заклади, в яких виховувалися спеціалісти з різних галузей. Поширюються культурні зв’язки з Західною Європою.

Подальше культурне зближення України з Росією мало вплив на розвиток українського мистецтва. Зростає обмін культурними силами: українці, серед них вихованці Київської академії, працюють і викладають в Москві, Петербурзі та інших містах Росії аж до Тобольська й Іркутська (І. Зарудний, М. Березовський, Д. Левицький, А. Лосенко та інші). В той же час майстри російського мистецтва працюють в Україні (О. Антропов, Й. Старцев, В. Растреллі та інші).

На цьому новому етапі культурного розвитку відбуваються великі зміни в українському мистецтві. Розвиваються нові його галузі, жанри, напрями. Якщо раніше більшість творів були анонімними, то тепер видатні майстри широко відомі. В мистецтві з’являються різні школи, збагачуються і вдосконалюються засоби художньої виразності.

Особливо яскраво ці нові риси позначилися в образотворчому мистецтві. Значних змін в якому зазнає живопис. Митці дедалі більше приділяють увагу особі, людині, з її індивідуальними особливостями. Нові засоби художньої мови надають творам особливої експресії. Навіть при наявності релігійного змісту, живопис все більше тяжіє до світського сюжету, все частіше до канонічних композицій вводять видатних персонажів української історії (на іконах «Покрови», наприклад, зображення Богдана Хмельницького).

Особливо видатним явищем в історії українського мистецтва був портретний живопис, значення якого виходить за межі України. Завдяки своїй вишуканій майстерності й оригінальному поєднанні реалізму у трактуванні облич, з підкресленою декоративністю в зображенні одягу портрет зайняв помітне місце в історії світового мистецтва ХVІІ – ХVІІІ століть.

Розвиток окремих жанрів і збагачення творчих прийомів сприяють утвердженню принципів синтезу мистецтв.

Українське мистецтво другої половини ХVІІ століття розвивалося в стилістичному напрямі бароко, але за своїми формальними ознаками воно не вкладалося в усталені рамки західноєвропейського стилю.

Соковитість форм, любов до багатого, гнучкого орнаменту, використання насиченого кольору – ці риси набувають найбільшої виразності, стають притаманними не лише народному, а й всьому українському мистецтву.

В творах живопису, особливо портретного, оригінально поєднуються дві тенденції – декоративна і реалістична. На багатьох портретах та іконах вражає, насамперед, святкова яскравість орнаментів, а не образ святого.

В останній третині ХVІІІ століття в українському мистецтві настають великі зміни. Кінець ХVІІІ століття – це епоха розкладу феодально – кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.

Розвиток українського мистецтва кінця ХVІІІ століття відбувався в умовах подальшого посилення соціального й національного гніту, який здійснювався царським урядом та габсбурзькою монархією. Однак зародження капіталістичних відносин супроводжувалось зростанням продуктивних сил в Україні – розвитком промисловості, торгівлі, – що пожвавлювало суспільне життя, вело до активізації демократичного руху, зміцнювало економічні й культурні зв’язки між окремими політично роз’єднаними українськими землями, прискорювало процес формування нації.

Українське образотворче мистецтво розвивалося складними й суперечливими шляхами. Разом з тим в цей час ще досить відчутними були традиції старого українського портретного живопису з його певною площинністю й декоративізмом, але й вже з досить вираженими реалістичними тенденціями.

Як і в мистецтві багатьох інших країн, помітним напрямом в українському образотворчому мистецтві кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття став класицизм.

Звільняючись від залишків середньовіччя і зберігаючи кращі самобутні риси того часу, українське мистецтво разом з тим активно засвоювало загальноєвропейські мистецькі досягнення, ближче підходило до розв’язання суспільної проблематики, утверджувалось на засадах реалістичного відображення дійсності, ставало більш відчутною силою в духовному житті народу.

Сповнені яскравого національного забарвлення та життєстверджуючої сили творчі надбання українських майстрів ХVІІ – ХVІІІ століть мають велике значення для розвитку мистецтва наступних періодів.