Методичні рекомендації для позааудиторної самостійної роботи студентів з навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Тема: «Мовна норма, варіанти норм»

Спеціальності: 5.12010102 «Сестринська справа»

5.12010101 «Лікувальна справа»

5.12010105 «Акушерська справа»

Семестри:ІІІ - IV

Кількість годин: 2

Спочатку було слово,

і Слово було в Бога,

і Слово було Бог!

(Євангеліє від Іоанна)

1. Актуальність теми: життя та розвиток мови відбувається за своїми правилами й законами. Вивчення цих законів, точніше, закономірностей чи тенденцій розвитку, становить предмет дослідження науки про мовознавство.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – головна ознака літературної мови.

Отже, норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому найповніше і в певній системі вони фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

У професійному мовленні необхідно дотримуватися загальноприйнятих норм, стандартів, певних взірців, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

2. Навчальна мета: підвищувати загальний мовний рівень студентів, поліпшувати їхню орфографічну й пунктуаційну грамотність; навчити правильно добирати мовні структури.

3. Виховна мета: розвивати прагнення бути потрібним людям, готовність прийти на допомогу у будь – яку хвилину.

1. Міждисциплінарна інтеграція: іноземна мова, історія, культурологія.

Студенти повинні знати: зміст понять «літературна мова», «мовна норма, варіанти норм», функції мови; норми літературної мови у професійній сфері.

Уміти: орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови, розпізнавати норми вимови, відповідно до норм уживати словосполучення, речення; стилістично правильно оформляти свою думку.

Ключові поняття: мова професійного спілкування, літературна мова, мовні норми, мовна, мовленнєва, комунікативна компетенція, професійна мовнокомунікативна компетенція, мовна політика, мовна ситуація.

2. Зміст теми Мовна норма

Упродовж віків випрацьовувались певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова – це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою, родиною, оточенням, дошкільними і шкільними закладами, середньою спеціальною і вищою школами, літературою, театром, кіно - , радіо - й телевізійними передачами – усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюється і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словозлука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма – категорія історична, вона, як уже зазначалось, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства.

На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови – у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках з мисленням і психологічними чинниками, - усі вони неминуче пов’язані з поняттям норми.. Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку – мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого – норма виразно виступає і як явище суспільне. Адже норма нерозривно пов’язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні й акцентуаційні Графічні Орфографічні Лексичні Морфологічні Синтаксичні Стилістичні Пунктуаційні	Належної вимови звуків і звуко-сполучень, наголошування та інтонація Передавання звуків на письмі Написання слів згідно з чинним правописом Слововживання у властивих їм зна-ченнях на сучас-ному етапі Уживання морфем Керування, узгодження,поєд-нання та розміщення слів, речень Відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування уживання розділових знаків, коли вони змінюють зміст вислову	[леў], а не [л´еф]; [ш’їздè"с´áт], а не [шес´т´дес´áт’] Сторіччя, а не сторічча Чотирма, а не чотирьма Грати в шахи – грати на вікнах Бароко, а не барокко Конвеєр,а не конвейєр На-гора, а не нагора Ідеться про, а не йдеться про Будь-який, а не любий Протягом,а не протязі дня Надійшов, а не прийшов лист Настала, а не наступила зима Найкращий, а не самий кращий Брати, а не приймати участь Навчальний, а не учбовий рік Повідомлення надіслано за призначенням, а не За призначен-ням повідомлення надіслані Кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедрою Він кваліфікований працівник, а не Він добрий роботяга Додавати, не можна віднімати Додавати не можна, віднімати

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

• фонетичні – їх порушення утруднює вимови: збіг декількох приголосних, зсув наголосу;

• лексико-фразеологічні – їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;

• морфологічні – їх порушення утруднює словозмінні парадигми;

• синтаксичні – їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск сематичного ядра, сплутування вживання прямої та непрямої мови;

• орфографічні – їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

• пунктуаційні – їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

Мовні норми складаються поступово. Їх зміна зумовлюється соціально-політичними, історико-культурними й іншими чинниками. Наприклад: у конструкції на Україні, Повій, вітре, на Вкраїну (Нар.тв.) прийменник на свідчив про стан (статус) території як складової великої держави-імперії. Ця форма й нині існує на позначення частини від цілого, як регіону, області й под., наприклад: на Алтай (-таї), на Буковині (-ну), на Кавказ (-зі), на Одещині (-ну), на Поліссі (-ся), на Тибет (-ті), на Урал (-лі), на Харківщині (-ну).

Від 1991 року Україна є незалежною державою і вживати слід конструкцію в Україні (-ну), оскільки не існує форм на Китаї, на Польщі, на Франції, на Японії, хоча остання – острівна держава, а всі назви островів вимагають саме прийменника на, наприклад: на Сахаліні, на Курилах, на Кіпрі, на Мадаґаскарі й под. Отже, нормою є прийменник в, наприклад: Після вдалого виступу олімпійська збірна повернулась в Україну.

Літературна мова має дві форми вживання:

1. Писемну, пов’язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, крім орфоепічної та акцентної, які регулюють вимову й наголос.

2. Усну – розмовно-літературний стиль, що охоплює всі норми, окрім орфографічної та графічної.

За В. Вихованцем, культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримання всіх мовних норм.

Усебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови. Це вміння, по-перше, правильно розмовляти й писати і, по-друге, активно використовувати мовні знання, творчо застосовуючи їх відповідно до мети та обставин спілкування.

Правильним слід визнати усне й писемне мовлення, що відповідає граматичним, лексичним, стилістичним і вимовним нормам літературної мови. Проте правильність мовлення ще не засвідчує справжнього опанування мови. Можна говорити або писати досить правильно, але надто одноманітно. Такому мовленню бракує творчого підходу, стилістичної виразності. А живомовне мистецтво досягається вмілим і доцільним уживанням слів різних стилів, різноманітних синтаксичних конструкцій, а також в усному мовленні – багатством інтонації…

Мова – духовний скарб, який треба всім нам берегти і примножувати.