5. К. Ціолковський про єдність людини і космосу.

Звичайно в російському космізмі виділяються три течії: природ­ничо-наукова, релігійно-філософська і поетично-художня. У природничо-науковій формі ідеї космізму розвивалися Миколою Умовим, Володимиром Вернадським, Костянтином Ціолковським, Миколою Холодним, Олександром Чижевським. У їх творах усвідомлюється потреба в формуванні нової картини світу. Визначення суті світу здійснюється з двох позицій. По-перше, з одного боку, світ визначається як космос, а з іншого — світ розглядається як історія. Якщо світ — космос, то в ньому вже все було, і круговорот подій не дає людині надії на майбутнє, тобто надії на те, що в такому світі з участю людини щось уперше може виникнути. По-друге, якщо світ — історія, то в такому світі ще не все виявлено і є надія на майбутнє. Світ для стародавніх греків — космос, а для перших християн — історія. Космоцентризм стародавніх греків відроджується в творах російських і українських космістів Олексія Хомякова, Миколи Федорова, Володимира Соловйова, Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича, Павла Копніна, Івана Фролова, Мирослава Поповича та ін. Але відправною точкою відродження космоцентризму виступає досвід історичної свідомості, що зали­шає можливість для вільного визначення світу людиною. З метою зміни традиційної картини світу, що постулює випадковість існування людини в структурі космічних процесів, необхідно, відзна­чав відомий учений Володимир Вернадський, увести життя в саму основу космосу, в атоми. Ідея атомарності життя співзвучна синтетичній інтеграційній тенденції в розвитку науки і за своєю суттю пов'язана з уявленнями про цілісність природи, що розвиваються «вітчизняною школою природознавців другої половини XIX ст. Василем Васильовичем Докучаєвим, Олександром Івановичем Воєйковим, Дмитром Миколайовичем Анучіним та ін.

6. Проблема людини, сенсу історії, свободи та творчості у ф. Достоєвського і м. О. Бердяєва.

Видатна роль у формуванні й розвитку екзистенціалізму належить М. О. Бердяєву (1874-1948 рр.). Він народився в Київській губернії, вчився на юридичному факультеті Київського університету св. Володи­мира. В 1898 р. його було заарештовано за участь у соціалістичному русі. Замолоду прагнув поєднати марксизм з неокантіанством, але зго­дом відмовився від цих теорій, зацікавився філософією В. Соловйова і взявся до створення самостійного християнського світогляду.

Основні праці: «Філософія свободи»; «Сенс творчості. Досвід виправлення людини»; «Сенс історії»; «Досвід есхатологічної метафізики».

За Бердяєвим, головною суперечністю, з якої ми маємо почати роз­роблення світогляду, є суперечність між духом і природою, а не між психічним і фізичним. Дух є суб'єкт життя, свобода, вогонь, творча діяльність; природа — об'єкт, річ, необхідність, визначеність, пасив­ність, нерухомість. До царства природи належить усе об'єктивне та субстанційне (під субстанцією розуміється незмінне, замкнуте буття), мно­жинне і подільне у просторі. Психічне життя також відноситься до царст­ва природи. В царстві духу суперечності долаються з допомогою любові; звідси дух є ні суб'єктивною, ні об'єктивною реальністю. Філософські системи, які не ґрунтуються на духовному досвіді, є натуралістич­ними, відображають мертву природу.

Бог є дух. Він реально присутній у житті святих, містиків, людей високого духовного життя і в людській творчій діяльності. Ті, хто мав духовний досвід, не потребують раціонального доказу існування Бога. У своїй сутності божество ірраціональне та надраціональне. Воно ви­ходить за межі природного світу і може розкрити себе тільки симво­лічно. Символи в релігійній філософії пов'язуються з міфами - такими, як, наприклад, міф про Прометея, про гріхопадіння, про спасителя. Сим­воли є дійсною природною реальністю, зрозумілою через її надприрод­не значення, тому народження боголюдини від діви Марії, її життя в Палестині та її смерть на хресті є дійсними історичними фактами, і в той же час вони є символами. Духовне буття людини тісно пов'язане з божественною духовністю.

У вченні про свободу Бердяєв виділяє три її види:

• первинна ірраціональна свобода або невимушеність;

• раціональна свобода, тобто виконання морального обов'язку;

• свобода, проникнута любов'ю до Бога.

Людська ірраціональна свобода знаходиться в «ніщо», з якого Бог створив світ. Це «ніщо» - первинний принцип, що випереджає Бога і світ. Свобода первинна стосовно добра і зла, вона обумовлює як добро, так і зло. На думку Бердяєва, дії істоти, яка має свободу волі, не може передбачати навіть Бог, оскільки ці дії повністю вільні. Він заперечує всемогутність Бога і стверджує, що Бог не творить волі істот всесвіту, а просто допомагає тому, щоб воля ставала добром.

Особливий інтерес для Бердяєва становить проблема особистості. Во­на — не субстанція, а творчий акт; вона незмінна в процесі перетворень. В особистості ціле передує частинам. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого.

Сутність природи людини спотворена, тому що вона відійшла від Бога. В істот, що відсторонилися від Бога і одна від однієї, немає безпосеред­нього досвіду духовного життя, вони страждають від хвороби ізоляції. Відродження людини означає її звільнення від природи, перемогу над рабством і смертю, розуміння особистості як духу, як існування, яке не може бути об'єктом і не може бути виражене загальними ідеями. Тому Бердяєв називає свою філософію екзистенціальною або персоналістською. Але істинний екзистенціалізм іде не від Гайдеггера чи Ясперса, а від Блаженного Августина, який висунув на перший план концепцію «суб'єкта».

Суспільство, нація, держава не є особистісними, людина як осо­бистість має більшу цінність, ніж вони. Тому право людини і її обо­в'язок - захищати свою духовну свободу від держави та суспільства. В житті держави, нації та суспільства ми часто знаходимо темну, демо­нічну силу, яка прагне підкорити особистість людини і перетворити її на просте знаряддя для своїх власних цілей. У суспільному житті процес об'єктивізації та умовні правила спотворюють совість лю­дини. Чиста, справжня совість мо­же проявитися тільки в особис­тості та через неї; все повинно бути підкорено юрисдикції цієї «екзистенціальної» совісті, не зі­псованої об'єктивацією.

У своїх етичних поглядах (тобто аналізуючи другий вид свободи) Бердяєв відстоює точку зору, що будь-яка відмінність між добром і злом є результатом гріхопадіння, і досвід добра і зла виникає тоді, коли ірраціональна свобода приводить до відречення від Бога. Узаконена етика й узаконене християнство пристосовані до вимог суспільного повсякденного життя, і тому вони сповнені умовностей і ведуть до лицемірства та деспотизму. У зв'язку з цим Бердяєв вимагає терпимості в боротьбі зі злом і вказує на більш високу стадію моральної свідомості, яка знаходить свій вираз в етиці любові до Бога; вона заснована на з'явленні боголюдини у світі та прийнятті нею страж­дань із любові до грішників. Син Божий може допомагати світу тільки особистим вступом у трагедію світу, для того щоб здійснити всередині світу єдність любові та свободи, яка веде до перетворення й обожнення світу. Це можливо тільки шляхом сходження до третього виду свободи, проникнутої любов'ю до Бога. Отже, перетворення й обожнення передбачають вільну любов людини до Бога; тому християнство є релігією свободи.

Суспільне життя, вважає Бердяєв, — це організація, заснована більшою мірою на брехні, ніж на істині. Чиста істина не завжди буває безпечною, — частіше вона руйнівна; вона діє як вибухова речовина та при­зводить до вироку над світом і до кінця світу. Чиста істина завжди екзистенціальна; в суспільному житті ми користуємось об'єк­тивованим пізнанням істини, яка, не будучи екзистенціаль­ною, все ж пристосована до по­треб мільйонів людей.

У багатьох працях Бердяєв торкається філософських аспек­тів політичних проблем. Він вважає, що історичний процес полягає в боротьбі добра проти ірраціональної свободи. «Три си­ли діють у всесвітній історії: Бог, доля та людська свобода. Ось чому історія така складна. Доля перетворює людську особистість на арену ірраціональних сил історії. В певні періоди своєї історії народи підкоряються владі долі; людська свобода менш активна, і людина по­чуває себе відокремленою від Бога. Це особливо помітно в долях російсь­кого та німецького народів. Християнство визнає, що долю можна пере­бороти, але її можна буде перебороти тільки через Христа».

Коли ірраціональна свобода досягає панування, то реальність починає розпадатись і повертатися до початкового хаосу. В суспільному житті край­ньою формою повернення до хаосу є революція, в якій народ втрачає свою духовну свободу. Крайні її елементи - якобінці, більшовики, які уяв­ляли себе вільними творцями нового майбутнього, - насправді звертають­ся не до майбутнього, а до минулого, прикуті до нього злістю, заздрістю та помстою. Революції не створюють, а руйнують; творчість починаєтьс­я тільки в період реакції, що приходить на зміну революції; тоді з'являються нові форми життя, до яких люди були підготовлені всім минулим.

Девізом нашого власного часу є «звільнення творчих сил людини»; центр ваги переноситься з божественних глибин на власне людську творчість, яка прагне удосконалити життя шляхом підкорення при­роди, не вдаючись до Божої допомоги. Але це веде до зникнення індиві­дуальності, оскільки нерелігійний гуманізм сприяє втраті людяності людиною. Це закономірно, адже людина, знехтувавши в собі вищий прин­цип - образ Бога, приречена бути рабом більш низьких речей. Людині загрожують нові форми рабства; вони є результатом соціалізму, який під­мінив істинну соборність, засновану на любові та релігійному перетворен­ні людини, фальшивою, що ґрунтується на примусовому служінні особис­тості суспільству заради задоволення матеріальних потреб. Соціалізм роз­криває нові незгоди в людському житті. Він ніколи не досягне визволення людської праці, не збагатить, не встановить рівності, а тільки призведе до нової ворожнечі між людьми, до нових форм гніту. Усунення голоду г злиднів «не вирішує духовної проблеми»; людина залишається віч-на-віч, як і раніше, «з таїнством смерті, вічності, любові, пізнання та творчості». І справді, більш раціонально влаштоване суспільне життя веде до напруженості, до трагічного конфлікту між особистістю і суспільст­вом, особистістю і космосом, особистістю і смертю, часом і вічністю.

Бердяєв належить до тієї групи філософів-мислителів, які прагнули роз­вивати християнський світогляд. Він оригінально показав, як мало добра в нашому особистому, суспільному і церковному житті. Як і Лев Толстой, він сміливо розкривав недоліки нашого способу життя і вчив бачити ті, які ми не зауважуємо. Бердяєв захищав думку, що християнство - релігія любові, а отже - свободи та терпимості. Він боровся проти перетворення відносних цінностей на абсолютні. Бердяєв є поборником західноєвро­пейського та російського гуманізму, абсолютної цінності особистості та її невід'ємних прав на духовну свободу і пристойні умови життя. Ці принципи можуть бути послідовно обґрунтовані тільки на основі христи­янського світогляду.

Значний внесок у розвиток філософії вніс Федір Михайлович Достоєвський (1821—1881) хоча і не був професійним філософом, це торкнувся у своїх творах людської свідомості і поставив такі питання людського буття, які мають філософський пошук і несуть і собі глибокий філософський сенс. Та й сама біографія Федора Михайловича багата зовнішніми трагічними подіями, але ще більш, подіями внутрішніми, духовними. Роковим для письменника став 1849 рік — рік арешту і вироку до смертної страти (замінена згодом каторгою і солдатчиною). Для Достоєвського це найтяжчий удар долі. Разом з тим, для нього як для художника це був унікальний, безцінний, хоча і страшний, досвід, без якого не було б великих творів письменника, його геніальних романів. У 1849 році двадцятивосьмирічний Федір Достоєвський уже відомий письменник, і спрямованістю творчості і філософічностю художнього мислення Федора Достоєвського можна поставити поруч хіба що тільки Толстим. Обидва вони одночасно і письменники, і філософи. На рубежі 50—60 років XIX ст. починається друга, найплодовитіша смуга творчості письменника. Тоді написані вершинні твори — романи «Злочин і кара», «Зневажені і скривджені», «Ідіот», «Записки з Мертвого дому», «Брати Карамазови» та ін. Достоєвський пише романи і водночас залишається публіцистом, організує і видає журнали «Гражданін», «Врємя», «Еліта» та ін.

Дії романів Федора Достоєвського мають точну прописку в просторі і часі. Разом з тим світ Федора Достоєвського — почуття і при­страсті, що переживають герої — є загальнолюдським сучасним сенсом. Найскладніше, найсуперечніше явище в світі — людина, за яку вічно боряться Бог і диявол. Найдивніше в людині — її таємна думка, ідея. Є ідеї, що обдумуються, вирішуються людьми довго, але є й такі, які не чекають, несподівані для самого їх носія: Вони виникають стихійно, всупереч здоровому глузду і тільки че­рез простолюдську прихоть: хочу і буду! Раскольников («Злочин і кара») свою ідею старанно обдумує — не у виконавському, а в ме­тафізичному плані — він ще до звершення вбивства шукає і, як Йому здається, знаходить докази і виправдання. Студент у своїй думці розробляє філософію вседозволеності або зла в ім'я добра, « думках поділяє людей на тих, хто може все, і тих, тварин тремтячих, кому судилося і велено лише підкорятися сильним і великим: цезарям і наполеонам. Те, що люди називають мораллю — закон для натовпу, а не для героїв. Герої ж — виняткові особи — це ті, хто крокують до своєї мети прямо, переступаючи через тих, хто їм заважає. У міркуваннях Раскольникова пізнається майбутній ніцшеанець (майбутній — тому що, роман Федора Достоєвського написаний набагато раніше, аніж почалась літературно-філософська діяльність Фрідріха Ніцше). Російський письменник не тільки поділяє погляди свого героя, але пише свій роман саме для спростування філософії раскольникових. А спростовує її не логіка (логіка вседозволеності по-своєму бездоганна), злочини не сумісні з совістю, з безсмертністю людської душі. Злочинця чекає не тільки людський, а й вічний суд.

Федір Достоєвський пропагує індивідуалістичну етику, що передбачала антагонізм категорій особистого і суспільного. До того ж в природі і діяльності людей він незмінно підкреслював наявність ірраціонального моменту. У великих людей багато такого, що не піддається ні логічному, ні психологічному поясненню. Людина свавільна і тому такий суспільний порядок не може усунути люд­ського безглуздя. Якщо осипати людину всіма земними благами, стверджує Федір Достоєвський, забезпечити її повними економічними благами і втопити в щасті, то і тоді не можна бути пев­ним, що людина «із однієї невдячності, із одного пасквілю» не зробить підлості. Просто через якусь пагубну нісенітницю людина постане і проти благополуччя, і проти розсудливості, щоб самому, собі довести, що людина є людина. Федір Достоєвський вкладає роздуми в уста одного з героїв: аніскільки не здивуюсь, якщо раптом ні з того ні з сього серед спільної майбутньої розсудливості виникне який-небудь джентльмен з неблагородною або, краще сказати, з ретроградською насмішливою фізіономією, і скаже: «А що, панове, чи не зіпхнути нам все, що було розсудливістю одним разом, ногою, прахом, єдино з тією метою, щоб всі ці лога­рифми відправилися до чорта, і щоб нам знову своєю безглуздою волею пожити».

Сила і глибина Федора Достоєвського не в позитивному, не в розкритті суті людської свідомості і поведінки, а в показі і ви­критті антилюдських умов існування особистості, в оправданні її буття проти зла, насильства проти світу. Захоплюючись філосо­фією Іммануїла Канта та Макса Штірнера Федір Достоєвський сприймає дуалізм як погляди на світ і людину. Після поділу всього сущого на явища причинності і на недоступну сферу «речі в собі», Федір Достоєвський до сфери невпізнанного, ірраціонального підніс і людську психіку, вільну від об'єктивних законів. Як і Іммануїл Кант, він поділив і протиставив знання і віру, оголосив Віру необхідною умовою моралі. В уста Івана Карамазова письменник вкладає роздуми: вся складність людського життя в тому і полягає, що з одного боку світ, де живе людина — примітивний, «Творений за евклідовою геометрією, але з другого боку людина зустрічається з проблемами, які не від світу сього. А ці проблеми — душа, воля, Бог — для людини є головні. Всупереч матеріалізму, з яким Федір Достоєвський боровся не менш жорстоко, аніж з со­ціалізмом, він виходив з підпорядкованості законів природи і за­конів людського існування, і вбачав у цьому одну з основних при­чин трагічних колізій між зовнішніми умовами, в які поставлена людина, і її внутрішньою суттю, бажаннями і стражданнями. Як Істота фізична, але (на відміну від тваринного світу) обдарована Свідомістю, людина і пов'язана з природою, і одночасно проти­стоїть їй. Свідомість ставить розумного індивіда у виняткове становище, звеличуючи людину перед природою. Відрив людини від Природи доводиться ним до крайності. Один з його героїв гово­рить: «Все мертве і всюди мерці. Одні тільки люди, а навколо них тиша — ось земля». Федір Достоєвський вважає розум і логіку важливими факторами пізнання зовнішнього світу. Але за допомо­гою розуму не можна з'ясувати людську психіку і вивести якісь закони, тому що в духовному світі сам розум відіграє підпорядковану роль, і на перший план висувається воля, до її проявів зво­диться вся недоступна раціональному поясненню свідомість душі, її тайна.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Дайте визначення поняттям:

слов’янофіли, західники, містичний демократизм, община, нігілізм, всеєдність, боголюдство, християнський ідеалізм.

2. Охарактеризуйте передумови та специфіку російського філософського світогляду.

3. Які основні світоглядні позиції слов’янофілів?

4. У чому полягає концептуальна спрямованість філософських поглядів західників?

5. Що таке «ідея всеєдності» В. Соловйова і як вона інтегрується в розуміння дійсності?

6. У чому полягає головна спрямованість християнського екзистенціалізму М. Бердяєва?