Конфлікт і влада

Предметом політичного конфлікту завжди є влада. У своїй предметній діяльності люди звернені до світу речей, який вони переробляють, комбінують, перетворять. Перебуваючи в контакті як члени групи, люди будують систему взаємин і взаємовпливів, а вона, в свою чергу, перетворюється в піраміду рівнів управління. Вершина цієї піраміди і є політичною владою.

Влада нізвідки взятися, окрім як з надр соціального життя, врешті-решт політичний рівень буття можна навіть вважати рівнем соціальної взаємодії. Але найважливішою характеристикою влади є її «надпредметні», ширяння над світом речей і прямих предметних дій людини. Притягальною ж стороною політичної влади є те, що вона впливає на світ предметів. Нематеріальна людська думка рухає рукою так, що ми навіть не дивуємося, навіть не помічаємо, що наша рука слухається і в точності виконує наше бажання. Але ні наука, ні мистецтво, ні інші форми чистої знакової природи не претендують на негайне і всеосяжне втілення в життя. Влада ж претендує. Вона охоплена жагою самоствердження «тут і зараз». Будь начальник невиконання свого наказу вважає мало не порушенням законів природи. Абсолютизувати владу мислить себе саме тим духом, який оживляє і приводить в рух беззаперечно слухняне тіло суспільства.

Найважливішою функцією політичної влади є встановлення загальнообов'язкових норм суспільного життя і контроль за їх дотриманням. Ці функції вже по самій своїй істоті націлені на створення і підтримання громадського порядку, а отже, і умов для врегулювання підривають цей порядок конфліктів. Згадаймо описану раніше (8 гл., 1), «трагедію общинних вигонів». Якщо не буде загального регулятива, я відчую себе ідіотом, не випустивши ще одну корову на вигін. Адже сусід-то все одно це зробить. Домовленість і закон потрібні для того, щоб загальмувати мою руйнівну діяльність гарантією того, що й інші не стануть витягати тимчасову користь з подібної поведінки. Вигода від кооперативних дій (або загального утримання від них) може бути настільки значною, що варто піти на взаємну домовленість, яка б означала і загальне самообмеження.

З часів розпаду родоплемінної організації громадського життя втіленням вищої влади в суспільстві стала держава.

пОЛІТІЧЕСКІЙ КОНФЛІКТ І неконфронтаційної ПОЛІТИКА

Інтерпретація термінів є першим кроком у конструюванні соціальної реальності, коли позначені її головні "персонажі". Розбіжність в інтерпретації понять саме по собі може становити предмет теоретичної дискусії, проте саме тут формуються передумови і обгрунтування політичної боротьби.

Політична боротьба виникає при переході від інтерпретації понять до їх "номінації" - тобто публічному та офіційному називання. В результаті такого називання (номінації) завойовуються певні позиції в політичному просторі і формуються нові відносини. А оскільки публічність у сучасному світі неможлива без засобів масової інформації, остільки кожна влада прагне забезпечити собі доступ до ЗМІ.

Значна частка номінацій розрахована на провокування конфлікту, створення конфліктної середовища як певного поля ризику, де є шанс на виграш. Таким чином третій крок конструювання реальності владними структурами полягає у створенні конфліктних ситуацій. При цьому активно використовуються як раніше сформовані відмінності, так і нові соціальні розшарування: між багатими і бідними, між тими, хто має доступ до влади і тими, хто його не має, між економічним інтересами і т. д.

У соціологічному плані необхідно розрізняти два рівні розгортання конфлікту. По-перше, це - конфлікт у масштабах усього політичного простору; як правило, це - конфлікт з приводу легітимності влади, її визнання-невизнання, підтримки або неприйняття владних структур.

Другий рівень конфлікту відображає протиріччя всередині самих владних структур з приводу обсягу владних повноважень. У цій боротьбі суть політичного процесу: справжній політик кожен момент свого життя підпорядковує завданню розширення свого політичного впливу, забезпечення підтримки та завоюванню нового політичного простору на шкоду своєму опоненту або супротивнику.

Четвертим інструментарієм конструювання соціальної реальності є вибір засобів політичної боротьби, при цьому особливого значення набуває питання співвідношення насильства і ненасильства. Планування насильства, як правило, не декларується жодної з конфліктуючих сторін.

Воно відбувається як би спонтанно, в результаті якоїсь "ініціативи з місць". Однак перемога за допомогою аргументів насильства завдає шкоди як переможеним, так і переможцям. Така перемога відкриває шлях до даремним жертвам, посилення взаємної відчуженості і ворожості. Досвід показує, що застосування насильства у великій політиці можна прогнозувати з того моменту, коли між конфліктуючими сторонами припинилося спілкування.

Сучасне суспільство таке, які засоби боротьби за владу, обираються політичними опонентами. Саме засоби політичної боротьби у величезній мірі визначають сам характер суспільних відносин. Останнім часом набувають авторитет ідеї рефлексивної (неконфронтаційної) політики. Її суть у відмові від скоростиглих рішень, селищах тимчасові вигоди однієї з конфліктуючих сторін.

Перше правило рефлексивної політики - осмислення власного досвіду, витяг уроків з помилок і невдач. Друге правило полягає в повазі до достоїнств супротивника або опонента, у відмові перетворити опонента на ворога. Це пов'язане з більш грунтовним прорахунком можливих контрдій опонента. Третє правило полягає в пошуку взаємовигідних рішень, що, безумовно, вимагає величезної підвищення політичної культури. Всі ці правила виходять з того розуміння влади, яке пропонує сучасна соціологія. Влада-це не тільки використання та накопичення політичного капіталу, але і джерело неконфронтаційної політики.

Вироблення неконфронтаційної системи влади - це абсолютно нова задача сучасної політики. Можливості її рішення ще невідомі. Багато в чому вони будуть визначатися тим, наскільки плідним може бути поєднання аналітичних підходів, пропонованих соціологією, і тих елементів політичної еліти, які готові до рефлексивного мислення, а, отже, і до здійснення рефлексивної політики.