1.

ВІРА ВОВК. Її справжнє прізвище — Віра Селянська. Народилася вона в місті Бориславі 2 січня 1926 р., в родині лікаря та учительки й археолога. Згодом її дитинство пройшло в гуцульському містечку Кутах і середню освіту почала у м. Львові (один рік гімназії). За більшовицької окупації у 1939 р. вона з родиною емігрувала - опинилася в м. Дрездені (Німеччина), де закінчила середню школу. Після війни Віра Вовк вступила до університету в м. Тюбінґені, де вивчала германістику, музикологію, порівняльне літературознавство та славістику. Продовжувала студії в університеті м. Мюнхена, а згодом, у 1949 р., із матір’ю переїхала через Францію до Бразилії, де мешкає аж по сьогодні. Спершу працювала гімназійною вчителькою, а відтак стала студенткою Державного Університету в Ріо-де-Жанейро. Здобула науковий ступінь доктора філософії і стала професором, а від 1957 р. головою катедри германістики в цьому університеті до 1996 р. 1954 р. побачили світ перша поетична збірка ”Юність”, книга прози ”Легенди”, а за п’ять років входить до Нью-Йоркської групи українських поетів. З членами Нью-Йоркської Групи Віра Вовк познайомилася наприкінці 1959 р., коли приїхала на рік до Нью-Йорку. Від того часу вона в постійному контакті з поетами Групи. 1966 р. уперше відвідала радянську Україну Творчий доробок Віри Вовк — широкий і багатогранний. На еміґрації (Мюнхен, Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорк) і в Україні (Київ) авторка видала чималу кількість книг поезій, як також і прози, театральних п’єс та перекладів (з португальської, німецької, французької мов на українську, та з української на португальську і німецьку). Її творча діяльність була нагороджена численними визначними преміями. Між іншими, Віра Вовк отримала літературні премії імені Івана Франка в Чікаґо (1957, 1979, 1982) і Києві (1990), як також премію Благовість (2000). Віра Вовк — член Національної Спілки Письменників України. 1997 р. Віра Вовк частину своєї бібліотеки та архіву - 938 документів, 56 аркушів, 16 меморіальних предметів, 109 друкованих видань, фото, слайди передала на постійне зберігання у Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Науковій бібліотеці ім. І. Франка у Львові, Національному університету "Києво-Могилянська академія", Спілці письменників України, Національній Парламентській бібліотеці та Державний музей літератури України. У 1998-2001 р. Віра Вовк частину своєї бібліотеки та архіву - 417 друкованих видань, 84 справи на паперовій основі, 1 справа фотонегативів, 3 музичних предмета, 337 одиниць зберігань передала на постійне зберігання у Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Національну бібліотеку України ім. Вернадського, Нац. парламентську бібліотеку України, Наукову б-ку Нац. Університету "Києво-Могилянська Академія". У четвер, 21 лютого 2008 р., Шевченківський комітет визначив Віру Вовк (Селянську) лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за книги: ”Поезії” (2000), ”Проза” (2001), ”Спогади” (2003), ”Сьома печать” (2005), ”Ромен-зілля” (2007), а також переклади української класики та творів сучасної літератури португальською мовою.

ПОЕЗІЯ “Юність” (Мюнхен, 1954) “Зоря провідна” (Мюнхен, 1955) “Елегії” (Мюнхен, 1956) “Чорні акації” (Мюнхен, 1961) “Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні-Баттісти” (Мюнхен, 1967) “Каппа Хреста — Kappa Crucis” (Мюнхен, 1969) “Меандри” (Ріо-де-Жанейро, 1979) “Мандаля” (Ріо-де-Жанейро, 1980) “Жіночі маски” (Ріо-де-Жанейро, 1993) “Молебень до Богородиці” (Ріо-де-Жанейро–Женев, 1997) “Писані кахлі” (Ріо-де-Жанейро, 1999) “Віоля під вечір” (Київ, 2000) “Поезія” (Київ, 2000) — підсумкова книга, до якої ввійшли всі раніше видані збірки разом із додатковими, що вперше в ній друкуються і детальний список яких знаходиться на Веб-сторінці “Список використаних видань і відповідних copyrights ©”. ПРОЗА “Леґенди” (Мюнхен, 1954) “Казки” (Мюнхен, 1956) “Духи й дервіші”, повість (Мюнхен, 1956) “Вітражі”, повість (Мюнхен, 1961) “Святий гай”, оповідання українською та португальською мовами (Ріо-де-Жанейро, 1983) “Карнавал”, оповідання (Ріо-де-Жанейро, 1986) “Проза” (Київ, 2001), підсумкове видання, до якого — крім раніше вже опублікованих творів — увійшло чимало оповідань, що появилися були в еміґраційній періодиці, як також таких, що вперше друкуються у цій книзі. ТЕАТР “Смішний святий” (Нью-Йорк, 1968) “Триптих до циліндрових картин Ю. Соловія” (Ріо-де-Жанейро, 1982) “Іконостас України” (Ріо-де-Жанейро,1988; Київ, 1991) “Вінок троїстий” (Ріо-де-Жанейро, 1991) “Казка про вершника” (Ріо-де-Жанейро, 1992) “Зимове дійство” (Ріо-де-Жанейро, 1994) “Весняне дійство” (Ріо-де-Жанейро, 1995) “Настася Чагрова” (Київ, 2001) “Козак Нетяга” (Київ, 2001) “Крилата скрипка” (Київ, 2001) “Театр” (Київ, 2002) — підсумкова книга, до якої ввійшли всі раніше видані драми разом із додатковими, що вперше в ній друкуються. ПЕРЕКЛАДНІ ВИДАННЯ “Antologia da literatura ucraniana”, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1959) “Lendas ucranianas”, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1959) “Relógio solar” (Ріо-де-Жанейро, 1964) — переклади власних творів португальською мовою. “Зелене вино” (Нью-Йорк, 1964) — антологія модерної португальської та бразилійської поезії. “Girassol. Antologia da Moderna Poesia Ucraniana”, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1966) “Ґітанджалі”, Рабіндранат Тагор, з англійської мови (Мюнхен, 1966) “Благовіщення Марії”, Поль Кльодель, драма, з французької мови (Мюнхен, 1968) “Верхів’я Мачу Пічу”, Пабльо Неруда, поема, з еспанської мови (Мюнхен, 1970) “Galos bordados. Contos ucranianos”, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1972) “A canoe no mar. Contos ucranianos”, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1972) “O Cântaro. A nova arte ucraniana” (Ріо-де-Жанейро, 1973) — антологія модерної української поезії португальською мовою. “Гостина старої дами”, Фрідріх Дюрренмат, п’єса, з німецької мови (Мюнхен, 1974) “Чотири драми”, Федеріко Ґ. Льорка, з еспанської мови (Нью-Йорк, 1974) “Der Baum. Ukrainische Kunst Heute (anthologie)”, антологія поезій німецькою мовою (Ріо-де-Жанейро, 1975) “Viburno rubo. Antologia da literatura ucraniana dos seus princípios até 1950”, антологія поезій португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1977) “Шість віршів”, Шарль Бодлер, з французької мови (Штутґарт, 1978) “Fabulas”, Григорій Сковорода, португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1978) “O sohno”, Тарас Шевченко, поема “Сон” португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1980) “Moises”, Іван Франко, поема “Мойсей” португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1981) “Cruz de pedra”, Василь Стефаник, “Кам’яний хрест” португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1982) “Don Juan”, Леся Українка, драма “Камінний господар” португальською мовою (Ріо-де-Жанейро, 1983)

Збірка поезій Юність (1954) © В-во “Молоде Життя”, Мюнхен, 1954 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Зоря провідна (1955) © В-во “Молоде Життя”, Мюнхен, 1955 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Елегії (1956) © В-во “Українське Видавництво”, Мюнхен, 1956 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Чорні акації (1961) © В-во “На Горі”, Мюнхен, 1961 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні-Баттісти (1967) © Журнал “Сучасність”, Мюнхен, ч. 8, серпень 1966 (надруковано першу половину збірки — до вірша “прийміть ці мої листи,”). © В-во “На Горі”, Мюнхен, 1967 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — остаточне видання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Каппа хреста (1969) © В-во “Сучасність”, Мюнхен, 1969 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Меандри (1979) © Віра Вовк, Ріо-де-Жанейро, 1979 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Мандаля (1980) © Віра Вовк, Ріо-де-Жанейро, 1980 © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перевидання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Жіночі маски (1994) © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перше видання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Молебень до Богородиці (1995) © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перше видання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Писані кахлі (1999) © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перше видання у книзі “Віра Вовк. Поезії” Збірка поезій Віоля під вечір (2000) © В-во “Родовід”, Київ, 2000 — перше видання у книзі “Віра Вовк. Поезії” © Віра Вовк — авторка віршів. © Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

"Поетична ідіома Віри Вовк дійсно модерна. Без жодних мовних трюків, без жодних мовних прикрас. Вона проста й безпосередня, але така нова й така своєрідна, що, читаючи, не можна обминути почуття захоплення, яке й має створювати справжня поезія". - Богдан Рубчак. "Для Віри Вовк - людини й поета - органічне постійне відчуття внутрішнього кровного зв'язку з Україною, відчуття себе українкою - на кожному світовому терені, яким би прекрасним він не був і як комфортно вона не почувала б себе там". - Михайлина Коцюбинська.

По-різному прочитує образ Діви Марії яскрава представниця діаспорової драматургії Віра Вовк. В її драматичній поемі "Смішний святий" (1968) Марію змальовано як іконописне втілення ("Вона промовляла до нього з картини!"), примару ("Все, що ви бачили й чули — / Це тільки притча!") і як живу жінку-звабницю, певну, що "Сила кохання — міцніша, ніж зір і слух" (тут же наявна аналогія "Марія — Єва", а плід пізнання для головного героя має споконвічну гріховну природу: "Бо тут, між грядками, янголи ходять, / А в книгах сидить лихий біс"), причому, хоча й присутні натяки на "відьомство" звабниці, для героя драми отця Йоана "фавстівська" ситуація не загострена і зостається відкритою, адже у фіналі він залишається на роздоріжжі. В цій же драматичній поемі є цікаві алегоричні паралелі — згадка про обіцяний Рай і святилище для Діви Марії супроводжується іронічним коментарем у постмодерному ключі: "Мабуть, забули вже люди / Про те святе місце, / Бо стіни, долівку й дах / Покрили опеньки". Зовсім інакше Вірою Вовк зображено Богородицю у містерії "Іконостас України" (1988). Тут вона є опоетизованою героїнею вертепу, оспіваною у національній фольклорній і літературній традиціях, далі представлена триіпостасно — як три Марії (очевидно, авторка має на увазі Марію Богородицю, "звичайну" Марію — її сестру і Марію-Магдалину), потім іконографічно — як Марія Магдалина Мазепина, Козацька Богородиця, Покрова, Скорбна Мати, Почаївська Богоматір, Стіна Незрушима, Оранта з Софійського собору в Києві. Розгортання об'ємного спектру богородичної символіки дає авторці змогу провести нас через найпекельніші події української історії — від охрещення Київської Русі до голодомору та чорнобильської катастрофи. Перед нами під покровом богородичних ікон постають українські святі — канонізовані (Андрій, Володимир, Ольга, Юрій, Борис і Гліб) й неканонічні (Сковорода, Мазепа, Надія Світлична, Василь Стус), сакралізуючи епохальні й трагічні віхи національного історичного поступу. Символіка трьох Марій розвивається Вірою Вовк у "Весняному дійстві" (1995), а також у новій драматичній поемі "Настася Чагрова" (2001): Осмомисл просить зробити стінопис зі сценами Марії й Сина, Богородиці у Славі й Успіння Богородиці. "Це паралель до життя героїні, особливо після очищення її вогнем", — коментує Л.Залеська-Онишкевич [10:18].

Драматичні твори Віри Вовк

Коли прозові товори авторки звертають на себе увагу саме своєю різноманітністю форми, а поетичні переходили певну зміну

напряму й форми, то всі вони разом немов унапрямлюються до

драми. Драматична форма цікавила й манила авторку те

змалку. Дитиною вона писала "лібретта" та тексти до вертепу.

Самі Духи й дервіші також мають певні натяки на драматичну

форму в кількох місцях — і не тільки назвами деяких розділів

(прелюдіюм, інтерлюдіюм чи вертеп) — але й тими подіями, яких

авторка пригадує й передає як "сцени". Гістріонічні елементи

проявляються і в її ранніх збірках, і в недавньому Святому

гаю, не згадуючи вже форми монологів у Любовних листах.

Драматичні твори Віри Вовк мають своє спеціяльне значення:

в них можна віднайти майже цілу синтезу творчости Віри Вовк,

цікаву симбіозу її різнорідних тяжінь і проявів. Крім виразно особистих

ліричних поезій, мабуть, таки інші аспекти знаходять своє проявлення,

висвітлення й місце в двох драматичних творах: Смішний

святий (1968) і Триптих (1982). Під оглядом джерела етосу, митосу,

тла, знаходимо в них світи і клясичної грецької, і германської

мітології, так само як і гуцульський, бразілійський, біблійний та й

сучасний світ українців. Всі вони переплітаються, доповнюють одне

одного, одночасно підсилюючи та підкреслюючи універсальність

спільного що засадничо вказує на певне ідеалістичне світосприймання

та шанування християнських чеснот, або радше однієї з них,

тобто братньої любови або інакше доброти. Всі ці елементи ми вже

раніше бачили в авторки в інших жанрах.

Смішний святий —це драма в 1 4 явах, зазначає авторка. Твір

написаний верлібром, якого авторка вже кілька років уживала —

може тим самим свідомо чи й підсвідомо наближаючися до розповідного

тону драми. Рівночасно ми бачили, як росла в неї сукупність

розміру твору, яку знаходимо в її драмах. Тут бачимо форму

віршованої драми, а з тим (поминаючи назву) й натяк на серйозність

теми. Персонажі твору знову ж типові для Віри Вовк, буденні,

прості, добрячі душі, себто її улюблений світ. У Смішному святому

знаходимо типові елементи перетворення, метаморфози й

сюрреалізму. Тут також черпання й переплітання церковних

ритуальних пісень разом із фолкльорними елементами. А

засадничо — це парсіфальський міт. Тло манастиря — це ніби

ізольований світ від щоденних спокус, але реальність наростає

навіть шляхом уяви. Тут таки присутні вічнолюдські спокуси, іронічні

ситуації недобачання справді чистих душ. Тут парсіфальсько-

фавстівське ставлення життєвих питань, шукання шляху до важної

життєвої тайни — знову ж із закраскою Більдунгсроману. При

цьому самошукання й чистота серця проявляються не помпезно,

тільки якнайскромніше, як і в Казках чи Вітражах. Твір має виразно

епічну закраску.

Щодо вживання середньовічних парсіфальських мітів та

елементів, їх тут кілька. Наприклад, бачимо романтично-сюрреалістичні

метаморфози, які в легенді мають місце і у з'яві, і в

завороженні постатей. Тут у Віри Вовк цікавим способом представлено

метаморфозу дівчини з картини в живу особу, а потім

зворотньо. Ця варіяція парсіфальського перетворення, чи й

к л а с и ч н о го міту оживлення, має також типову закраску напряму

творчости Віри Вовк: від ї ї т а го т ін н а й уживаннл зоревої конкретизації

до вживання співучасти кількох медіюмів поруч її літературних

творів. Парсіфальським є також і дещо у використанні

ритуальної музики й пісень. Наприклад, коли у Ваґнеровому

переданні міту включено великоп'ятницеву музику, Віра Вовк

включає пісню в стилі травневих церковних відправ-молебенів.

Вона вживає також дзвін, та в двох площинах — як предмет

уживання і як тло. У Смішному святому Віра Вовк рівнож використовує

багато церковно-християнських елементів, як і елементів з

українського фолкльору, чи й з літератури (наприклад, три опришки-

дияволи — це немов три Шевченківські ворони у Великому льоху).

Триптих до циліндрових картин Юрія Соловія (1982) — це

містерійне дійство з поєднанням зоревого медіюму і плянова-

ного музичного. Намірений на ораторію твір не названий драмою,

хоч він має виразні драматичні унапрямлення, певні форми й

саму гістріонічність дії. Складається він із трьох частин (як і три

великі полотна мистця Соловія), яких можна вважати діями: Падучі

ангели, Розп'яття і Страшний суд. У кожному з них є по сім віршів-

сцен. Очевидно, своєю формою — мінімалістичні дії в розмовах,

монологах-діялогах, поруч із хоровими коментарями. Охоплюючи

велике число персонажів — без головних героїв, тільки численні

протагоністи й антагоністи на тлі приблизно одного місця й

сучасного часу дії в Україні, хоча це може бути вселюдське

примінення також

Коли Смішного святого можна вважати синтезою подібних

тематичних та стилевих проявів у творчості Віри Вовк, Триптих є

ще до того й симбіозою не зовсім паралельних складників. Тут

дуже виразно включено коментування сучасного в Україні. У

формі міметичного дійства сучасне насвітлено не тільки як

результат минулого (як Розп'яття наступає через упадок ангелів),

воно також вказує і на майбутнє — і як на результат сучасного, і

як на аспект певного роду справедливости (елемент присутній і в

ранніх її творах). При цьому Триптих з'являється як мораліте, в

якому конкретні та абстрактні елементи персоніфікованих чеснот

зливаються й з'являються в пересічних, простих постатях (нарик-

лад, прочан, мироносиць чи гусариків). Серед них є й іронічні

блазнярські постаті з карнавалу чи вертепу, є й "світлі душі", як їх

авторка називає, добрячі постаті, які часто зображують сучасних

осіб, відомих чи загальниково представлених як дисиденти.

Триптих — це заанґажована література з коментарем про

сучасне. Рівночасно — це представлення віковічного конфлікту між

добром і злом; останнє тут уособлене як жертва історії та власної

слабої волі і ще й власно вибраним шляхом. Як віршована драма,

твір має посилену серйозність та емоційність у відношенні до теми.

Рівнож підсилений і містичний складник — навіть шляхом ритмічних

групових текстів (наприклад, бездієслівні голосіння чи літанії

"ясних душ"). При цьому сама ритміка міняється від сцени до

сцени, себто немов шляхом індивідуалізованих монологів та д іа л о г

ів , які рівночасно надають іншого тону, атмосфери кожній "сцені”.

Стиль Триптиху є засадничо епічний. Це не тільки з огллду на

широке тло віддзеркаленнл проблеми й конкретизації її, але й у

специфічних ілюстрацілх через відомі сучасні постаті. Епічність є

також в універсальному аспекті філософічно представленого конфлікту

між двома групами антагоністів. Цей конфлікт рівночасно

вказує на універсальність слабкости людини, коли вона добровільно

робить вибір, але дбає тільки про один аспект свого існуваннл.

СМІХУН:

ти стукаєш у кожні двері

не слухають

купили жирандоль катеринку карету

на сплати

вітрини оправдують існування

болячка на спині брата

болить щораз менше

жирандоль сама крутиться

катеринка заколихує совість

карета везе в далечінь від себе самих.....

Кожна частина твору ілюструє упадок людини через подібну слабкість;

навіть сама назва першої частини ("Падучі ангели") на це

натлкає, і, вживаючи назву зі ставленнлм до інших дійових осіб,

переносить паралельну дію, описуючи упадок на землі, з тим, що

ця земна "гордість" кидає вже людей у типове епічне підземелля.

Персонажі зі слабким характером — Карлик, Поетична лялька,

Страхопуд, Велика маска — це немов карнавальні маски. Та коли

в раніших творах Віри Вовк карнавал служив як утеча в інший,

казковий світ, так у Триптиху ці постаті переходять немов у

здегуманізований світ, протиприродний, бо вони самі поводяться

протиприродно, головно стосовно рідного брата. Коли в попередніх

творах авторка зосереджувалася на тому, щоб надати центральне

місце, всю увагу доброті, у Триптиху слабкість людини гостро

підмічено ще й способом уживання природи. Коли в інших творах

природа була засадничо тлом, у Триптиху вона також має ролю

осуджування людини; це тонко передано способом персоніфікації,

уживаючи природу як чинник, що може співчувати людині, коли її

антагоністи вже до цього не здібні. Правда, в попередніх творах не

було представлено ситуації такого маштабу як у Триптиху, не було

також групового трагічного кроку. Тому Триптих — це також

тренос, уболівання над людиною, над упадком "прегордих, що

посіли землю”.

Репрезентований конфлікт явно спрощений. Він представлений

зоревою поляризацією світла: ясних і темних голосів чи душ. Проблему

звужено до шукання світла. А воно доступне і відомим постатям,

і звичайним сірим, які можуть піднестися до такого рівня,

щоб надихати світ, чи "зорі”, як у вірші "Зоря косата”. Ясними

душами стають ті, що їх покривджено на землі. Циклічний поворот

останньої "сцени" до місця першої картини підкреслює нагороду за

індивідуально вибрану відповідальність за себе і за "світло", у

протиставленні до "гордости". Ясні душі у вищому світі остаточно

поєднані в збірній ідентифікації з Творцем. Це зроблено централізовано,

немов через ґГричастя, коли вони леліють "свою красу в нетліннім

Обличчі". Цей акт є виразно не виявом особистої гордости, бо

це не є особисте самоподивляння, тільки індивідуальне уособлення,

злиття зі Світлом. Цей спосіб трактування життя, людських доріг та

індивідуального вибору і якоїсь універсальної справедливости служить

немов завершенням та поєднанням всіх ідей, що проявлялися

в дрібніших видах у попередніх творах Віри Вовк. Триптих — це

горішній і пов'язувальний пункт.

2.

Микола Щербак

1.

ІКОНОСТАС УКРАЇНИ"

Віра Вовк. „Іконостас України". Містерія. Видач-

ня в ювілейний рік — Тисячоліття Хрещення України.

Оформлення і кольорові ілюстрації — картини мистців

Зої Лїсовської, Юрія Соловія та Марка Зубаря. 1988 Ріо-

де-Жанейро — Ню Йорќ.

В новому творі української письменниці Віри Вовк —

містерія „Іконостас України" знайшла мистецьке втілення

широчезна тема: наше прадавнє дохристиянське життя,

охрещення українського народу у вірі Христовій за княжої

держави Руси-України Володимира Великого, часи

козаччини і новітні часи сучасної України.

Перша сцена містерії відкривається відтворенням

древніх богів — Лади, Ярила, Берегині, Дажбога, Перуна,

Світовида... Мистецька ремарка зображує тло: „Гай. Боги

— спмвол природи, в пишних шатах. Світанок". Чути

голос Лади:

Предвічне сонце встає із хвилі,

І сік родючий пливе в землі

Хоч яр і поле ще снять в імлі.

Проснулись клени зеленогилі.

І кожна брунька зірве долоні.

Що полонили її чільце.

Та привітає новим лицем

Свій перший ранок блакитнолоний.

Слухаючи Ладу, Ярило не стримусться, щоб не

сказати про свою силу:

Всюди сяє міць Ярила:

Стоголосий грає луг.

Чорну скибу оре плуг.

Небо ширить сизі крила!

А чия ж це праця? — питає Берегиня:

З дня на день, з року в рік. з часу в час

Зріють степ, ліс і гай, луг і лан.

Мій це труд, щоб земля нам гула —

Дзвонить серп, щоб наш спів не погас.

Та чути владний голос Дажбога, що люд бере добро із

-"-"пі тише чяиляги йому, Лажбогові:

У пальцях сонця — буйне жито.

Коса пшениці сипле плід.

Карбує землю свіжий слід.

Як люд з ріллі бере прожиток.

І невод тягне те добро.

Достигле в темно-синім плесі

Тварини всі — ярьтелесі.

Де сам Дажбог підвів хором.

Щедрий і сердитий Перун згоджується, але нагадує,

що це від них, від богів, іде з неба ласка і кара, тепло і

громовиця, вони, боги небес, є всемогучі над землею! Тож

нехай людина звикне їм годити і нести їм працю своїх

долонь.

Але ось розмову богів опромінює візія-слово Світо-

вида:

Я бачу диво: наче світ світає,

Линяють наші чари й забобон,

І Ось гряде якийсь новий закон —

Земля і небо на кімвалах грають.

В цей час злітаються Чорнобог, Велес, Свароѓ, Род,

Стрибог і Мокош. Вони стурбовані візією Світовида... Що

це? Здогад? Сновиддя? Пророцтво? Якийсь новий пастир?

Адже я бог, каже Велес. Тільки я проваджу пишнорунні

ягнята та вівці. Тільки я, додає Род, зберігаю людям

живий вогонь і йому, Родові, припадають до ніг перші

покоси... Все ж Світе видові видніється світ інакше: йому

вчувається, що „дзвонить землі нова година!" Він бачить

Володаря, і той Володар — це вселенний Дух і Князь

народів, а їх, богів природи, заженуть „у царство

примар"... Древні боги журяться, і в цю мить пробивається

срібно-біле світло — являється Янгол з лілеєю, який

приносить всім відраду:

Не сумуйте, узори життя!

Ви не зійдете в царство примар,

Вам призначене краще буття.

Вас потішить Господь-Володар:

Я несу від Предвічного вість.

Я несу вам безсмертности дар.

Кожне свято в людей — наче гість,

Там ваш ладан, пашний тиміям.

Там ніхто не займе ваших місць.

Часом зміните ваше ім'я.

Та не прийде вам скін, ні кінець,

І прославиться ваша сім'я,

і% Бо в народі ваш вічний вінець!

У народі їх вічний вінець!... 1 сплітають цей вінець

люди. В „Іконостасі України" відображується мистецька

узгодженість і цілість усього: і богів, і людей, і природи...

Миготить синьо-золоте світло, і діти з вертепом у руках,

приспівуючи, оточують Дажбога... У Срібно-фіялковому

освітленні появляються три Царі з Зорею, славлячи

народження Сина Божого:

Ой на Дніпрі, на Йордані,

Вітер корабель колише,

Золотими весельцями

Кучеряві хвил; чеше.

Граймо, стрибаймо,

Син Божий народився!

За Трьома Царями іде Стрибог, Світовид, Мокош. А в

людей — свято! Гурток хлопців, серед них один в довгій

білій киреї, з вінком маків на голові, вони оточують Ярила.

В рожевому освітленні дівчата виводять веснянку:

Розсій, весно, всі васильки —

Ой, Ладо, Ладо.

Ой. ранесенько!

Щоб нам ниву вишивали

Щоб нам коси заплітали —

Розкинь, весно, всі зозулі —

Щоб нам води розкували —

Щоб нам щастя вістували —

Ой, Ладо. Ладо.

Ой. ранесенько!^

Світло б'є синім розливом. Дзвонять дзвони. Три

Марії роздають писанки богам — знак приязні: ласка

людських долонь і багатство людських сердець! Гурт

селян приспівує святому Юрієві, який відчинив небо, несе

сонце для нас. Настає хлібів квітування... Зріс жито, зріс

пшениця — золотіють поля. Ось і женці надходять, між

ними Берегиня. Зринає спів:

N

Ми несемо сніп пшениці

Колосистої.

Сиплеться зерно з криниці

Золотистої.

Ліхтарями груші й сливи

Засвітилися,

Щоб над нами дні щасливі

Народилися. . '

Продовження буде__

2.

Барвисте свято праці! Єднання богів, людей, природи!

1 янгол каже:

Розмотали цей вузол життя

І, прийнявши премудрість віків.

Доконало найкраще злиття,

із язичних прадавніх зразків

Залишився пахучий розмай

Для годин, місяців і років.

Щоб земля подобала на рай!

В містерії ..Іконостас України" - в її першій частині

Віра Вовк розкриває широке багатство українського

фолкльору — витворів народної уяви. Розкішні поетичні

картини зображують, як прадавні язичні звичаї наших

предків своїм пахучим розмаєм зливаються з буттям і

життям народу у Світлій вірі Христовій.

II

Друга частина містерії „Іконостас України" іде під

назвою „Легенда та історія". Поетеса змальовує Право-

бережжя Києва. Голос Янгола нагадує спом'янути святих,

що шукали незнаних доріг і несли Боже слово — прозрін-

ня люйеД. Зринає постать святого Андрія, що перебував

серед широкого люду — селян і риболовів — із свічником

Христової науки. Весною великий подвижник пливе

Дніпром-рікою аж поки в його очах не замерехтіли срібно-

сірі гори. Там Христовий апостол сходить на берег і,

вибравшись на гори, мовить світлосяйне слово:

На цих верхах і нивах килимових

Поселиться навіки Боже Слово:

Тут стане Київ золотоголовий.

Бо ста соборів величаве гроно

Над ним засяс, як свята корона.

% У сутінковий вечірній час на горі біліє Кирилівська

Церква. Сліпа жінка питає дівчинку-поводиря, що вона

бачить у небеснім полі? Звідкіля дзвони несуть благовістя?

Дівчинка бачить в небеснім полі дві зірки, а дзвони чує з

Кирилівської Церкви.

— О, ті дві зірки, — каже сліпа, — то два світила:

Кирило і Мстодій. Вони Євангелію повістили, і люди

слухають їх у рідній мові — ‚‚у слов'янськім говорі

српілковім".

Мерехтливим видивом променіє Десятинна Церква.

Святі Володимир І Ольга.

— Ти вибрав нас прегрішних, Вічний Боже, — чути

голос Володимира

— Ти вибрав нас своїми маяками, — каже Ольга.

Вічний Бог вибрав їх збудити народ, нести благовістя,

і Русь-Україна одягається в християнські шати — приймає

християнство!

Тепер, каже Володимир:

Дніпро хрищені понесе скрижалі.

Розплющаться зіниці України

На ті скарби, що потонули в тіні.

Яких ми, може, справді не пізнали:.