1 Дивіться 130 сторінку.

правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки.

"Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля Божа. Я скоро помру. Але ти — невже ти будеш таким жорстоким!..

Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.

Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.

Жертва принесена; і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також скажу своєму чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши, відправити тебе до батьків.

Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два, а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, як і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася!

Моя мета — переконати чоловіка, що листа відправив пан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов'язково влаштуйся у Вер'єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Вер'єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер'єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім. Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха, як ти колись погрожував: навпаки, будь з ним якнайлюб'язніший.

Основне, щоб у Вер'єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні, ти житимеш у Вер'єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов'язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп'ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум... Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, ввічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб'єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізуй з книги слова, які я тобі напишу, далі наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей мій лист!"

Анонімний лист "Пані!

Усі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружніми почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати з отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам звелю".

"Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора?), виходь у сад,— я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити! і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби Він бдержав анонімного листа. Так от я, із засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, вручений мені нібито якимсь незнайомцем. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я почеплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой, яка я погана мати! Та нащо я пишу ці пусті слова, любий Жульєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і написала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коли я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато — заплатити життям за блаженні дні, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшніша розплата".

XXI—XXVI

[План порятунку, придуманий пані де Реналь, вдався. Жульєн поїхав у Безансонську семінарію.]

XXV. Семінарія

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими, триста тридцять шість вечер по тридцять вісім сантимів, шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. "Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!" Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони зійшли на другий поверх широкими сходами з дерев'яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев'яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, почорнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв, страшенно пригнічений, серце його шалено калатало, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову з'явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно.

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим чолом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й най-хоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезний лоб.

— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.

Жульєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

— Ближче,— сказав чоловік в сутані.

Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки Ваше ім'я?

— Жульєн Сорель.

— Ви дуже спізнились,— сказав той, знов уп'явшись у нього своїми грізними очима.

"Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають". Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:

— Ви можете відповідати на мої запитання?

— Так, пане,— сказав Жульєн слабким голосом.

— А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:

— Мені рекомендує вас пан Шелан; де був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— сказав Жульєн завмираючим голосом.

— Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.

— Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючи сам з собою.— Intelligent pauca1. В наші часи чим коротше писати, тим краще!

Він прочитав уголос:

— "Посилаю до вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна вийде чудовий працівник у Господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?"

— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності.— Щире? — повторив він тихіше й заходився читати далі.