1. Поезія

З французької літератури

Поль Верлен ....................................................................429

Поетичне мистецтво ................................................432

Осіння пісня..............................................................433

Сентиментальна прогулянка......................................434

"Так тихо серце плаче..."............................................435

Артюр Рембо....................................................................436

Моя циганерія...........................................................439

Голосівки..................................................................440

П'яний корабель........................................................440

2. Розвиток європейської прози на межі ХІХ-ХХ ст.

Оновлення європейського роману........................................445

З англійської літератури

0скар Вайльд...................................................................451

Портрет Доріана Грея...............................................454

3. Оновлення драматургії

"Нова" драма....................................................................507

З норвезької літератури

Гбнрік Ібсен.....................................................................509

Ляльковий дім...........................................................512

З англійської літератури

Джордж Бернард Шоу.......................................................543

Пігмаліон.................................................................546

Словник літературознавчих понять.....................................587

ЛІТЕРАТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Стендаль • Опоре де Бальзак Федір Достоєвський • Лев Толстой Антон Чехов • Федір Тютчев Афанасій Фет • Болт Вітмен Шарль Бодлер

1. Соціально-психологічна проза XIX ст.

Огляд

Література XIX століття, що збагатила історію людства і культуру неперехідними за своїм значенням художніми цінностями, — великий і складний період у світовому літературному процесі.

Точкою відрахунку літератури нового часу прийнято вважати 1789-1794 роки, коли у Франції відбулася перша буржуазна революція. Незважаючи на те, що у кожній країні суспільно-політичний і культурний розвиток мав свої особливості, свою національну специфіку, все ж спільні закономірності у літературному процесі XIX століття існують. Вони виявляються у становленні, розвитку і взаємодії двох основних літературних напрямів — романтизму і реалізму.

І якщо романтизм починав відкривати соціальні проблеми взаємовідносин особистості та суспільства, то реалізм поставив перед собою завдання усвідомлення вже відкритих явищ, розуміння їхніх витоків і шляхів розвитку, причин і наслідків. Нове мистецтво усвідомлювалося перш за все як мистецтво синтезу, що спирається на всі попередні досягнення людства. "Прийти до синтезу шляхом аналізу та зібрати воєдино основні елементи життя, піднімати важливі проблеми і намагатися вирішувати їх — одним словом, відтворювати велетенські обриси свого століття, зображуючи характери його представників", — так розвивав цю ідею О. де Бальзак у своєму етюді про Бейля (Стендаль). Важливо зазначити, що самі реалісти не тільки не відчували жодного антагонізму щодь романтизму, але й включали його у свою систему, а багато з них так і називали себе — романтиками.

Письменники-реалісти першочерговим завданням вважали аналіз взаємин особистості й суспільства, розкриття соціальної зумовленості людини, її органічного зв'язку із соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, через що тогочасна проза й була названа соціально-психо-логічною. Її розквіт великою мірою був пов'язаний із розвитком природничих наук, науковими експедиціями в тропічні країни, поступовим зникненням із карти світу "білих плям", досягненнями географії та біології, етнографії та археології.

"Письменникові належать усі форми творчості,— писав О. де Бальзак.— Йому — стріли іронії, йому — ніжні, легкі слова, що падають м'яко, наче сніг на вершини пагорбів, йому — театральні персонажі, йому — безмежні лабіринти казок і вигадок, йому — всі квітки, йому — всі колючки; він ... проникає в глибину всіх сердець, переживає всі пристрасті, осягає всі інтереси. Душа художника прагне до світу і відображає його". Своїм завданням письменники-реалісти вважали не тільки дослідження рушійних сил дійсності, багатоаспектне зображення "життєвої прози" в усій її фактографічній точності. Особистість людини, її психологія, ідеї, устремління досліджуються не менш скрупульозно. Письменник показує не лише наслідок — вчинки героя, але виявляє ланцюг причин, що призвели його до цих вчинків.

Франція. Показати історію суспільних звичаїв у цілому, тобто осмислити закони суспільного розвитку й утвердити свій моральний ідеал, — таке нелегке завдання поставили перед собою видатні французькі прозаїки XIX ст. Правду нового мистецтва, правду історії, відображеної в долі особистості, в її духовному світі та пристрастях шукає Стендаль спільно зі своїм героєм Жульєном Сорелем ("Червоне і чорне"). Разом із О. де Бальзаком у літературу, як і в мистецтво загалом, прийшла велика істина: "Все перебуває у зв'язку зі всім". Саме це відкриття послужило основою його "Людської комедії", як назвав письменник свій грандіозний задум (за аналогією з "Божественною комедією" Данте), куди увійшли великі цикли романів. Створений багатою уявою Бальзака світ жив, народжувався і вмирав, створюючи дивовижний калейдоскоп реальної психології цілого суспільства.

Масштабність і широту французької соціально-психологічної прози потверджує і творчість Проспера Меріме (1803-1870). У 1829 році з'являється його роман у формі сюжетно пов'язаних між собою новел — "Хроніка часів Карла IX". До подій середньовічної історії Франції, пов'язаних з боротьбою двох таборів — протестантів і католиків, кульмінаційним моментом якої стала Варфоломіївська ніч, автор звертається не задля пошуків героїчних характерів у минулому, а для того, щоб поглянути на минуле та зіставити його з теперішнім, розвіявши ілюзії про те, що у давнину панував лише дух лицарства. Суворою правдою життя та, водночас, точно підібраними колізіями в долях героїв привертають увагу лаконічні, глибоко психологічні новели Меріме, що увійшли в збірки "Мозаїка" і "Повісті та новели".

На 50-70-і роки припадає розквіт творчості Гюстава Флобера (1821-1880). У цей час з'являються всесвітньо відомі твори письменника "Лексикон прописних істин" (1853), "Пані Боварі" (1856), "Саламбо" (1862), "Виховання почуттів" (1869). Особливою рисою персонажі, йому — безмежні лабіринти казок і вигадок, йому — всі квітки, йому — всі колючки; він ... проникає в глибину всіх сердець, переживає всі пристрасті, осягає всі інтереси. Душа художника прагне до світу і відображає його". Своїм завданням письменники -реалісти вважали не тільки дослідження рушійних сил дійсності, багатоаспектне зображення "життєвої прози" в усій її фактографічній точності. Особистість людини, її психологія, ідеї, устремління досліджуються не менш скрупульозно. Письменник показує не лише наслідок — вчинки героя, але виявляє ланцюг причин, що призвели його до цих вчинків.

Франція. Показати історію суспільних звичаїв у цілому, тобто осмислити закони суспільного розвитку й утвердити свій моральний ідеал, — таке нелегке завдання поставили перед собою видатні французькі прозаїки XIX ст. Правду нового мистецтва, правду історії, відображеної в долі особистості, в її духовному світі та пристрастях шукає Стендаль спільно зі своїм героєм Жульеном Сорелем ("Червоне і чорне"). Разом із О. де Бальзаком у літературу, як і в мистецтво загалом, прийшла велика істина: "Все перебуває у зв'язку зі всім". Саме це відкриття послужило основою його "Людської комедії", як назвав письменник свій грандіозний задум (за аналогією з "Божественною комедією" Данте), куди увійшли великі цикли романів. Створений багатою уявою Бальзака світ жив, народжувався і вмирав, створюючи дивовижний калейдоскоп реальної психології цілого суспільства.

Масштабність і широту французької соціально-психологічної прози потверджує і творчість Проспера Меріме (1803-1870). У 1829 році з'являється його роман у формі сюжетно пов'язаних між собою новел — "Хроніка часів Карла IX". До подій середньовічної історії Франції, пов'язаних з боротьбою двох таборів — протестантів і католиків, кульмінаційним моментом якої стала Варфоломіївська ніч, автор звертається не задля пошуків героїчних характерів у минулому, а для того, щоб поглянути на минуле та зіставити його з теперішнім, розвіявши ілюзії про те, що у давнину панував лише дух лицарства. Суворою правдою життя та, водночас, точно підібраними колізіями в долях героїв привертають увагу лаконічні, глибоко психологічні новели Меріме, що увійшли в збірки "Мозаїка" і "Повісті та новели".

На 50-70-і роки припадає розквіт творчості Гюстава Флобера (1821-1880). У цей час з'являються всесвітньо відомі твори письменника "Лексикон прописних істин" (1853), "Пані Боварі" (1856), "Саламбо" (1862), "Виховання почуттів" (1869). Особливою рисою Новий етап у творчості Діккенса розпочався з появою роману "Домбі та син" (1848), у якому особливо яскраво зображено зіткнення світу визиску й черствості зі світом безкорисливості й доброти. В центрі роману — образ містера Домбі, власника торговельної фірми "Домбі та син", для якого нічого не існує, окрім інтересів його фірми. Він байдужий до дружини та дочки, і лише в синові Полеві сподівається побачити спадкоємця. Для повнішого розкриття характеру Домбі письменник загострює конфлікти. Містеру Домбі протиставлені в романі його діти — Флоренс і Поль, бідний юнак Уолтер Гей та інші герої, наділені добротою і чуйністю, щирістю і простотою, любов'ю до людей.

Наступні твори Діккенса ("Холодний дім", 1852-1853; "Важкі часи", 1854; "Крихітка Дорріт", 1855-1856) продовжують змальовувати світ соціальних суперечностей з позиції етичних критеріїв добра та зла.

До блискучої плеяди англійських романістів належить і Вільям Теккерей (1811-1863). В історію світової літератури він увійшов як автор двотомної епопеї "Ярмарок суєти. Роман без героя" (1848), де створено широку реалістичну картину англійського життя першої половини XIX століття, а також змальовано Європу епохи наполеонівських війн. Природність, простоту і щирість почуттів обстоює у своєму найвідомішому романі "Джен Ейр" Шарлотта Бронте (1816-1855).

Росія. У другій половині XIX століття новий етап розвитку реалізму починається і в Росії. Ідеї нового художнього напряму були сформульовані найпопулярнішим тогочасним критиком В. Бєлінським, навколо якого сформувалася група молодих письменників, для яких художні принципи реалізму, проголошені Пушкіним, Гоголем, Лєрмонтовим, стали відправною точкою творчості. Критик Ф. Булгарін зневажливо назвав цю групу "натуральною школою", але вислів цей незабаром став естетичним лозунгом і літературним терміном. У тлумаченні Бєлінського це визначення означало відображення літературою життя найширших суспільних верств у всіх його проявах, показ людини у взаємодії з її оточенням тощо.

Ядро "натуральної школи" склали Д. Григорович, І. Тургенев, І. Гончаров, Ф. Достоєвський. Друкованим органом нового напряму став журнал "Современник". Одним із провідних жанрів у творчості письменників "натуральної школи" став так званий "фізіологічний нарис" з його дослідженням будь-якого явища суспільного життя як клітини єдиного організму. Але вже починаючи із середиви століття на перший план реалістичної літератури виходить роман, класичні зразки якого дали І. Тургенев, І. Гончаров, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, M. Салтиков-Щедрін.

У творчості Івана Гончарова (1812-1891), автора трьох романів ("Звичайна історія", 1847; "Обломов", 1859; "Обрив", 1868), відображений конфлікт між двома укладами життя — патріархальним і буржуазним. Зокрема, у центрі другого роману письменника — постать Іллі Ілліча Обломова, пана, вихованого в патріархальному середовищі свого маєтку. В сучасній цивілізації Обломов, який живе у Петербурзі, не знаходить місця для себе, тому що у дріб'язковій суєті втратив свою цільність. Критик О. Добролюбов у статті "Що таке обломовщина?" побачив у романі Гончарова кризу та розпад кріпосницької Росії, а образ Обломова назвав останнім у галереї образів "зайвих людей".

Змалювання побуту дворянських садиб — у центрі творчості Івана Тургенева (1818-1883). Герої його романів — Рудін, Наталя Ласунська, Басистова ("Рудін", 1855), Дмитро Інсаров ("Напередодні", 1860), Федір Лаврецький ("Дворянське гніздо", 1858) у нових суспільних умовах кожен по-своєму намагаються осмислити своє місце у суспільстві. Нова соціальна сила — різночинна інтелігенція, що приходить на зміну дворянству в усіх сферах життя, зображена письменником у романі "Батьки і діти" (1862). Його головний герой — "нігіліст" Базаров проголошує ідею "цілковитого і нещадного заперечення", не визнає жодних рамок, здатних обмежити його життя. Існуючий світ повинен бути знищений де основи разом із сімейними стосунками та моральними категоріями, душевними почуттями та культурою,— такими є переконання Базарова. Всім здобуткам людства він протиставляє істини природознавства, стверджуючи жорстоку логіку життя як боротьби. "Нігілізм" Базарова, на думку письменника, кидає виклик неперехідним цінностям і природним законам життя, і в цьому криється причина неминучої загибелі героя.

Сатирично-гротескна картина російської історії та суспільства постає зі сторінок романів Михайла Салтикова-Щедріна "Історія одного міста" (1869-1870), "Пани Головльови" (1880), збірки "Казки" (1886).

Вершиною російської соціально-психологічної прози другої половини XIX ст. стала творчість Ф. Достоєвського, Л. Толстого та А. Чехова. Чарлз Діккенс

"Домбі та син"

Розділ перший

Сутеніло. У великім кріслі край ліжка в кутку кімнати сидів Домбі, а тепло сповитий Син лежав у маленькій плетеній колисці, дбайливо примощеній на низенькій канапі перед самісіньким каміном, — здавалося, його щойно зліпили з тіста, а тепер мають підпекти на вогні.

Домбі прожив майже сорок вісім років. Син — лише сорок вісім хвилин. Домбі — червонястий на виду, гарний, поставний чоловік, — проте занадто суворий та бундючний, щоб можна було відчути до нього прихильність, — почав уже лисіти. Натомість Син, — звичайно, чудовий хлопчик, — ще зовсім не мав волосся, був геть червоний, зморщений і вкритий плямами. На обличчі Домбі вже зробилй позначки безжальні близнюки — Час і брат його Клопіт, що, простуючи людським лісом, карбують людей, мов зрілі дерева на зруб. — А на синовім обличчі тяглись і схрещувалися сотні малесеньких брижиків, які той же зрадливий Час мав ще з утіхою розгладити пласким боком своєї коси, ніби готуючи поверхню для подальших, куди глибших, утручань.

Домбі, щасливий, що нарешті справдилось його палке бажання, побрязкував важкеньким золотим годинниковим ланцюжком, що звисав з-під його бездоганного синього фрака з ґудзиками, які фосфорично мерехтіли, відбиваючи полум'я каміну. А Син, затиснувши і скрутивши кулачата, зібравши всю свою кволу силу, неначе сердився на життя, що дісталось йому так несподівано.

— Місіс Домбі, наш торговельний дім уже не тільки зватиметься, а й насправді буде знову "Домбі та Син", — сказав містер Домбі. — "Домбі та Син"!

Від цих слів він полагіднішав і (правда, не без вагань, як чоловік, що не звик так звертатися) додав до імені місіс Домбі пестливий епітет:

— Місіс Домбі... е-е... моя... моя люба.

Недужа подивилась на нього, і на її обличчі спалахнув рум'янець легкого подиву.

— А охрестимо його, моя... місіс Домбі, охрестимо його, звичайно, — Поль.

— Звичайно, — ледь чутно проказала вона або, радше, лише ворухнула губами і знову заплющила очі.

— Місіс Домбі, так звали його батька і діда. Як було б добре, якби його дід дожив до цього дня! — І він ще раз, точнісінько тим же тоном повторив: "Домбі та Син"?

Ці три слова були єдиним сенсом життя містера Домбі. Адже землю створено, щоб Домбі та Син могли на ній торгувати, сонце і місяць — щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім "Домбі та Син". Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: A. D. було вже не Anno Domini1, a Anno Dombei2 ... та Сина.

Як перед тим і його батько, в потоці життя і смерті він теж колись виріс від Сина до Домбі і майже двадцять років був єдиним представником фірми. З тих двадцяти десять років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнилася тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці пусті балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри. Фірма "Домбі та Син" добре розумілася на шкірах, а на серці людському — ні. Нехай цими химерами морочать собі голови юнаки і дівчата, вчителі та писаки. Містер Домбі міркував, певне, так, що за самою природою речей матримоніальний союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зродити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі. Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт — майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення родинної фірми, — добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище

1 Року Божого (латин.).

2. Року Домбі (латин.).

містера Домбі в суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці і своєю люб'язністю і напрочуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. Місіс Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди.

Хіба що в одному пункті не все було гаразд. Так! Це і він мусив визнати. Тільки в одному, але у вельми істотному. Вони побралися десять років тому і аж до сьогодні — дня, коли містер Домбі, побризкуючи важкеньким золотим ланцюжком від годинника, сидів у великому кріслі біля її ліжка, аж до сьогодні їхній шлюб не мав наслідків. До речі, наслідок був, але не вартий згадки. Років шість тому в них народилася дівчинка, — тепер вона непомітно пробралась у кімнату і зіщулилась у кутку, з якого могла бачити материне обличчя. Та що там якесь дівча для "Домбі та Сина"! В капіталі фірми з такою гучною назвою дівчисько — лише низькопробна монета, яку ніхто не бере, — нікудишній хлопець, та й годі.

Проте в цю хвилину чаша задоволення містера Домбі була настільки повна, що він визнав за можливе виділити з неї краплю-другу і скропити куряну стежку життя своєї маленької доньки.

— Флоренс, — сказав містер Домбі, — мабуть, підійди, коли хочеш, подивися, який гарненький у тебе братик. Тільки не торкайся до нього!

Дівчинка, зиркнувши на синій фрак і цупку білу краватку, що разом із парою рипливих черевиків та цокотливим годинником утілювали для неї образ батька, знову прикипіла очима до материного обличчя, — не ворухнувшись, не мовивши ні слова...

Однак містер Домбі про це розмірковував недовго, на сходах почулосй шамотіння спідниці, і в кімнату ввігналася дама, яка, радше, сягнула вже середнього віку, проте була вбрана як дівчина: найдужче це виказував туго затягнутий корсет. Зі скривленим від хвилювання обличчям, тамуючи радість, вона підбігла до нього і, обнявши за шию, затинаючись, проказала:

— Полю, любий! Він — викапаний Домбі!

— Ну-ну, — відповів їй брат (адже містер Домбі доводився їй братом), — гадаю, він справді вдався в наш рід. Угамуйся, Луїзо.

— Звісно, я таки як дурна, — сказала Луїза, сідаючи й витягаючи хусточку, — але ж він... він достеменний Домбі! Такого я й зроду не бачила!

• А що там з Фанні? — запитав пан Домбі. — Як вона?

• — Нічого страшного, мій любий, — відказала Луїза. — мені, нічого не трапилось. Вона просто виснажилась, але це проти того, що було мені після Джорджа і Фредеріка. Треба ти зусилля, оце й все. О, якби люба Фанні була така, як Домбії ж, гадаю, вона зробить його. Я навіть не маю сумніву. Вона знає; так треба, що це її обов'язок, і неодмінно зробить. Полю, любий слабка і дурна й через те так тремчу і трушуся, але мені аж в паморочиться і я мушу попросити в тебе келишок вина й шмат он того пирога. Коли я вийшла від любої Фанні й отого чарівно пискляти, на сходах мені здавалося, що я впаду і вивалюсь у

• Її просторікування перебив обережний стукіт у двері.

• — Місіс Чік! — озвався за дверима дуже лагідний жіночий лос. — Як ви там, рідна моя?

• — Полю, любий, — шепнула Луїза, підводячись, — це міс Toute. Сама доброта! Без неї я б нізащо не зважилась вийти з дому. Ще, Токс, це мій брат, містер Домбі. Знайомся, Полю, — моя найближча подруга міс Токс.

• Дама, яку так дивно представили, була довга, худа і така блякла, неначе всі фарби, призначені їй зроду, робилися, як кажуть текстильники, з нетривких барвників, і з часом потроху змилися. А поза цим її можна було б назвати взірцем зичливості і люб'язності. Від багаторічної звички з незмінним захватом вислухати все, що при ній говорилось, і дивитися на бесідників так, ніби вона зобов'язувалася перенести їх образи в свою душу і вже не розлучатися з ними до самої смерті, в міс Токс перехнябилась голова, її руки, ніби виказуючи мимовільний захват, раз по раз судомно підносились, очі — з тієї ж причини — підкочувались угору. Вона мала найніжніший у світі голос, а на самісінькій середині її воістину орлиного носа, немов камінь, що завершує арку, сиділа невеличка ґуля, від якої ніс круто, ніби кажучи, що назад уже не повернеться, повертав униз до обличчя.

• Одежа міс Токс, щоправда, цілком добротна й чепурна, виказувала деякий несмак і нестатки. Свої капелюшки та чепчики вона завжди прикрашала якимись чудернацькими бур'янчиками. Подеколи в її волоссі можна було побачити дивовижні травини, а цікаві догледіли б, що в її комірцях, рукавчиках, брижах, зав'язках та інших інтимних дрібницях — тобто, в усьому, що має два краї, які треба з'єднати, краї ті ніколи не жили в злагоді, а неодмінно налізали й наскакували один на одного. Були в неї й зимові хутряні

• убрання — палантини1, боа2, муфти3, але шерсть на них завжди наїжувалась й анітрохи не блищала. Міс Токс кохалася в маленьких сумочках із защіпками, що, замикаючись, стріляли, мов пістолети, а виряджаючись, одягала на шию вкрай потертого медальйона, який скидався на давній і вельми сумнівний золотий самородок і в який годі було зазирнути. Ці й деякі інші прикмети такого ж характеру сприяли поширенню думки, що міс Токс — дама, як то кажуть, обмежених засобів, які вона використовувала з максимальним для себе пожитком. Ще однією підставою була, мабуть, її дрібна хода, — цілком імовірно, що, роблячи два-три кроки замість одного, вона потім звикла все примножувати ощадністю.

• — Мушу сказати, — з подиву гідним реверансом мовила міс Гокс, — я давно мріяла про честь бути представленою містерові Домбі, але не сподівалася, що це трапиться саме зараз. Люба моя місіс Чік. Можна, я казатиму Луїза?

• Місіс Чік взяла її руку, зверху поставила келишка, стримала сльозу й прошепотіла:

• — Господи, та звичайно.

• — Тоді, люба Луїзо, найдорожча моя, — сказала міс Токс, — як ви себе почуваєте?

• — Краще, — відповіла місіс Чік.

• — Полю, — вела далі місіс Чік, ще й досі тримаючи руку своєї приятельки, — міс Токс, знаючи, як я чекала сьогоднішньої події, підготувала подаруночок для Фанні, який я пообіцяла передати. Полю, це всього лиш подушечка для голок, — така, яку шиють, коли має народитись дитина, — але я хочу сказати, я скажу, я повинна сказати, що міс Токс напрочуд влучно добрала для неї присвяту "Ласкаво просимо, маля Домбі!". Та це ж, по-моєму, справжня поезія!

• — Там так і написано? — зацікавився брат.

• — Саме так, — потвердила Луїза.

• — Луїзо, люба, зробіть тільки ласку пригадати, — благальним тоном сказала міс Токс, — що тільки... як би це краще висловити... тільки непевність наслідків спонукала мене вжити це слово...

• 1 Палантин — жіноча хутряна або оксамитова накидка у вигляді широкого, довгого шарфа.

• 2 Б о а — жіночий шарф із хутра або пір'я.

• 3 Муфта — рід жіночого туалету з хутра або тканини на ваті для зігрівання рук.

"Ласкаво просимо, насліднику Домбі!" набагато більше б відповідало моїм почуттям, які ви, безперечно, добре знаєте. Зваживши, що не можна сказати напевне, яке ж янголятко народиться, ви, сподіваюсь, даруєте мені те, що за інших обставин можна було б назвати неприпустимим панібратством.

Завершивши, міс Токс шанобливо вклонилася містерові Домбі, і той вельми люб'язно нахилив у відповідь голову.

А зроблений у розмові натяк на фірму "Домбі та Син" так його потішив, що склалося враження, ніби сестра пана Домбі — хоч він уважав її кволим і лагідним створінням, — впливала на нього сильніше, ніж будь-хто інший.

— Ну, — солодко всміхаючись, мовила місіс Чік, — після цього я Фанні прощаю все.

Це була справді християнська заява, і місіс Чік відчула, як їй зразу полегшало. Власне, їй не було чого прощати своїй братовій, бо ж нічого не було. Хіба що одне: вона одружилася з її братом — учинок уже й так зухвалий — і привела замість хлопця дівчинку. Цього, як часто нарікала пані Чік, від своєї братової вона ніяк не сподівалася, — це була просто невдячність за всю ту увагу та шанобу, з якою до неї ставились.

У цю хвилину містера Домбі мерщій покликали з кімнати, і жінки залишилися самі.

Міс Токс одразу почала судомно підсмикувати руки.

— Я знала, що мій брат причарує вас. Я давно це казала вам, моє серденько, — мовила Луїза.

Руки та очі міс Токс унаочнили те чарування.

А які в нього статки, голубко?

— Ах! — ррзчулено гукнула міс Токс.

— Величезні!

— Люба Луїзо, а які в нього манери! — захоплювалася міс Токс. — Постава! Гідність! Та я не бачила ні одного портрета, де б хоч наполовину відтворили ці риси! Таку величність — ви розумієте мене? — незламність, могутні груди, статуру! Фінансовий герцоґ Йоркський, кохана моя, не менше, як герцоґ Йоркський! Ось як би я сказала про нього.

— Полю, любий, ти побілів як стіна, — зойкнула сестра, коли повернувся Домбі. — Сподіваюсь, нічого не сталося?

— На превеликий жаль, Луїзо, мені сказали, що Фанні...

— Е, любий Полю, — відповіла, підводячись, сестра, — не йми їм віри. Полю, якщо ти хоч трохи віриш моєму досвіду, то знай, що Фанні лише потрібно зробити зусилля. І на це зусилля, — додала вона, скидаючи капелюшок і діловито поправляючи чепчик та рукавички, — на це зусилля її треба надихнути, — а в крайньому разі навіть примусити до нього. Ну, а тепер любий Полю, ходімо разом нагору.

Містер Домбі, що, як ми вже казали, здебільшого був під впливом сестри і завжди покладався на неї як на досвідчену й діяльну жінку, послухався й рушив за нею до кімнати хворої.

Переклад з англійської М.Іванова

Іван Тургенев

Батьки і діти

Уривок з роману

Минуло близько двох тижнів. Життя в Мар'їні йшло своїм побитом: Аркадій сибаритствував, Базаров працював. Усі в домі звикли до нього, до його недбалих манер, до його не дуже складних і уривчастих розмов. Фанечка, зокрема, так до нього призвичаїлася, що якось уночі звеліла розбудити його: з Митею трапилися судоми; і він прийшов і, зазвичай, напівжартома, напівпозіхаючи, просидів у неї години дві і допоміг дитині. Зате Павло Петрович усіма силами душі своєї зненавидів Базарова: він уважав його гордієм, нахабою, циніком, плебеєм; він мав підозру, що Базаров не поважає його, що він ледь чи не зневажає його, Павла Кірсанова! Микола Петрович побоювався молодого "нігіліста"1 і сумнівався в корисності його впливу на Аркадія; але він охоче його слухав, охоче був присутнім на його фізичних і хімічних дослідах. Базаров привіз із собою мікроскоп і годинами з ним морочився. Слуги також прихилилися до нього, хоча він з них кепкував: вони відчували, що він все ж таки своя людина, не пан. Дунечка залюбки з ним хихотіла і скоса, значуще поглядала на нього, пробігаючи мимо "перепілкою"; Петро, людина вкрай самолюбна і нерозумна, постійно з напруженими зморшками на лобі, людина, якої вся гідність полягала в тому, що він дивився ґречно, читав по складах і часто чистив

1Нігіліст — людина, яка заперечує усталені суспільством норми, принципи, закони; представник російської різночинної інтелігенції 60-х pp. XIX ст., що негативно ставився до буржуазно-дворянських традицій, звичаїв. щіточкою свій сюртучок,— і той усміхався і світлішав, як тільки Базаров звертав на нього увагу; дворові хлопчаки бігали за "дохтором", як собачатка. Лише старий Прокоф'їч не любив його, з похмурим виглядом подавав йому за столом страви, називав його "гицлем" і "пройдою" і запевняв, що він зі своїми бакенбардами — справжня свиня в кущі. Прокоф'їч, на свій лад, був аристократом не гіршим від Павла Петровича.

Настали найкращі дні в році — перші дні червня. Погода була чудова; щоправда, здалеку загрожувала знову холера, але жителі і-.ої губернії встигли вже звикнути до її відвідин. Базаров піднімався ні світ ні зоря і вирушав версти за дві, за три, не прогулюватися — він прогулянок без роботи терпіти не міг,— а збирати трави, комах. Іноді він брав із собою Аркадія. На зворотному шляху у них зазвичай виникала суперечка, і Аркадій часто залишався переможеним, хоча говорив більше за свого приятеля.

Якось вони трохи забарились; Микола Петрович вийшов їм назустріч у сад і, дійшовши до альтанки, раптом почув швидкі кроки та голоси обидвох молодиків. Вони йшли з іншого боку альтанки і не могли його бачити.

— Ти батька недостатньо знаєш,— говорив Аркадій.

Микола Петрович причаївся.

— Твій батько добрий старий,— промовив Базаров,— але він чоловік відслужений, його пісня скінчена.

Микола Петрович вслухався... Аркадій нічого не відповідав.

"Відслужений чоловік" постояв біля двох хвилин непорушно і повільно поплентався додому.

— Третього дня я бачу, він Пушкіна читає, — продовжував тим часом Базаров.— Розтлумач йому, будь ласка, що це нікуди не годиться. Він же не хлопчик: пора облишити ці дурниці. І хочеться ж бути романтиком у теперішній час! Дай йому що-небудь посутнє почитати...

— Ось як ми з тобою,— говорив цього ж дня після обіду Микола Петрович своєму братові, сидячи у нього в кабінеті,— у відслужені люди потрапили, пісня наша скінчена. Що ж? Можливо, Базаров і правий; але одне, зізнаюсь, мені болить: я сподівався саме тепер тісно та дружно зійтися з Аркадієм, а виходить, що я залишився позаду, він пішов уперед, і зрозуміти ми один одного не можемо.

— Та чому він пішов уперед? І чим він від нас настільки вже різниться? — нетерпляче вигукнув Павло Петрович.— Це все йому в голову синьйор цей убив, нігіліст цей. Ненавиджу я цього лікар чука; про мене, він звичайний шарлатан; я впевнений, що з усіма своїми жабами він у фізиці недалеко втік.

— Ні, брате, ти цього не кажи: Базаров розумний і знаючий.

— І самолюбство якесь огидне,— перебив знову Павло Петрович.

— Так,— зауважив Микола Петрович,— він самолюбний. Але без цього, мабуть, неможливо; лише ось чого я не втямлю. Здається, я все роблю, щоб не відстати від часу: селян улаштував, ферму завів, так що навіть мене в усій губернії червоним величають; читаю, навчаюся, взагалі намагаюся відповідати сучасним вимогам, а вони кажуть, що пісня наша скінчена. Та що, брате, я сам починаю думати, що вона точно скінчена.

— Це чому?

— А ось чому. Сьогодні я сиджу та читаю Пушкіна... здається, "Цигани" мені трапилися... Раптом Аркадій підходить до мене і мовчки, з таким собі ласкавим співчуттям на обличчі, тихенько, наче в дитини, забрав у мене книжку і поклав переді мною іншу, німецьку... посміхнувся, і пішов, і Пушкіна взяв...

— Ну, я так швидко не здамся,— пробурмотів його брат. — У нас ще буде сутичка з цим лікарем, я це передчуваю.

Сутичка відбулася цього ж дня під час вечірнього чаю. Павло Петрович прийшов у вітальню вже готовий до бою, роздратований і рішучий. Він чекав лише приводу, щоб напасти на ворога; але приводу довго не було. Базаров взагалі говорив мало в присутності "старих Кірсанових" (так він називав обидвох братів), а цього вечора він був не в настрої і мовчки пив чашку за чашкою. Павло Петрович весь згоряв від нетерплячки; його бажання здійснилися нарешті.

Розмова зайшла про одного із сусідніх поміщиків. "Дрантя, аристократик",— байдуже зауважив Базаров, який зустрічався з ним у Петербурзі.

— Дозвольте вас запитати,— почав Павло Петрович, і губи його затремтіли,— за вашими поняттями слова "дрантя" та "аристократ" одне й те ж означають?

— Я сказав "аристократик",— промовив Базаров, ліниво відпиваючи ковток чаю.

• Точно так-с: але я гадаю, що ви такої ж думки про аристократів, як і про аристократиків. Я вважаю за обов'язок оголосити вам, що я цієї думки не поділяю. Насмілюсь сказати, що мене всі знають як людину ліберальну і закохану в прогрес; але саме через те я поважаю аристократів — справжніх...

— Дозвольте, Павле Петровичу,— промовив Базаров,— ви ось Поважаєте себе і сидите, склавши руки; яка ж із цього користь для bien public1? Ви б не поважали себе і те ж саме робили.

Павло Петрович зблід.

— Це зовсім інше питання. Мені аж ніяк не доводиться пояснювати вам тепер, чому я сиджу склавши руки, як ви зволили висловитися. Я хочу лише сказати, що аристократизм — принсип, а без принсипів жити в наш час можуть лише аморальні або пусті люди. Я казав це Аркадію на другий день його приїзду і повторюю тепер вам. Чи не так, Миколо?

Микола Петрович хитнув головою.

— Аристократизм, лібералізм, прогрес, принципи,— говорив тим часом Базаров,- подумаєш, скільки чужоземних... і непотрібних слів. Руській людині вони й задарма не потрібні.

— Що ж їй потрібно, по-вашому? Послухати вас, так ми знаходимося поза людством, поза його законами. Помилуйте — логіка Історії вимагає...

— Та для чого нам ця логіка? Ми і без неї обходимося.

— Як так?

— Та так. Ви, я сподіваюся, не потребуєте логіки для того, щоб покласти собі шматок хліба до рота, коли ви голодні. Куди нам до цих розумувань!

Павло Петрович махнув руками.

— Я вас не розумію після цього. Ви ображаєте російський народ. Я не розумію, як можна не визнавати принсипів, правил! З огляду на що ви дієте?

— Я вже говорив вам, дядечку, що ми не визнаємо авторитетів,— утрутився Аркадій.

— Ми діємо з огляду на те, що ми вважаємо корисним,— промовив Базаров.— У нинішні часи найкорисніше заперечувати — ми заперечуємо.

— Все?

— Все.

— Як? не лише мистецтво, поезію... але й... страшно вимовити...

— Все,— з дивовижним спокоєм повторив Базаров.

Павло Петрович втупився в нього. Він цього не сподівався, а Аркадій навіть почервонів від задоволення.