7. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

Кримінальне право базується на принципі винної відповідаль­ності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне аде­кватне відображення у свідомості суб’єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину. Однак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактич­них ознаках (у характері об’єкта чи предмета діяння, наслідків, при­чинного зв’язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формуєть­ся помилкове уявлення про об’єктивну дійсність. Це може бути викликано різними об’єктивними і суб’єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питан­ня про вину особи і її кримінальну відповідальність. У цих випад­ках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помил­ки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб’єктивна сторона, вина, умисел, необережність, “випадок” (“казус”).

Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправиль­не уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб’єктом, розрізняють два види помилки юридичну і фактичну.

Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристи­ку. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в зло­чинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Від­повідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання. Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає (удаваний злочин), або, нав­паки, діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно незлочинне. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи. Оскільки обов’язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочин­ність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скупову­вання і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і криміналь­на відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм законодавець не включає в їх харак­теристику таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочин­ність і караність діяння визначаються законом про кримінальну від­повідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України “незнання законів не звільняє від юри­дичної відповідальності”. Правовою підставою цього є передбаче­ний Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує “Закони та інші нормативно-пра­вові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом”. З цього випливає якщо цей порядок був додержаний, то діє презумп­ція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб’єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідаль­ності. Так, кримінальній відповідальності підлягає керівник приват­ного підприємства, який протягом чотирьох місяців не виплачує зарплату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудо­вих прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайо­митися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддале­ній місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, криміналь­на відповідальність може бути виключена.

Помилка в кваліфікації злочину також, влас­не кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, вчиняючи від­крите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчи­нений злочин

Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кри­мінальну відповідальність та покарання.

Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактич­ній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характери­стику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознаках поми­ляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помил­ку в об’єкті, б) помилка в об’єктивні стороні, яка у свою чергу, поділяється на: а) помилку в характері діяння; б) помилку відносно суспільно небезпечних наслідків; в) помилки в обставинах, що обтяжують відповідальність

Помилка в об’єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об’єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об’єкту. Можливі кілька різновидів помилки в об’єкті. По-перше, так звана підміна об’єкта посягання, яка полягає у тому, що суб’єкт злочину помилково передбачає, ніби посягає на один об’єкт, тоді як насправді шкода заподіюється іншому об’єкту, який є неоднорідним з тим, який охоплювався умислом винного. Наприклад, особа має намір викрасти з аптечного складу нарковмісні препарати, але насправді викрадає звичайні пігулки. За наявності такої помилки злочин повинен кваліфікуватися залежно від спрямованості умислу. Але не можна рахуватися з тим, що об’єкт, який охоплювався умислом винного, фактично не порушений. Щоб привести у відповідність ці дві обставини, при кваліфікації подібних ситуацій використовується юридична фікція: злочин, який за фактичним складом був доведений до кінця, оцінюється як замах на намічений винним об’єкт. У наведеному прикладі особа повинна нести кримінальну відповідальність за замах на викрадення наркотичних засобів. Правило про кваліфікацію злочинів, вчинених з помилкою в об’єкті такого виду застосовується тільки при конкретизованому умислі.

Другим різновидом помилки в об’єкті є незнання обставин, за допомогою яких змінюється соціальна та юридична оцінка об’єкта у законі. Так, вагітність потерпілої при умисному вбивстві підвищує суспільну небезпечність цього злочину. Така помилка впливає на кваліфікацію злочину подвійно. Якщо винний не знає про наявність такої обставини, коли насправді вони наявні, то злочин кваліфікується як вчинений без обтяжуючих обставин. Якщо ж він виходить з помилкового уявлення про їх наявність, то діяння повинно кваліфікуватися як замах на злочин з відповідною кваліфікуючою ознакою.

Від помилки в об’єкті необхідно відрізняти помилку у предметі посягання та в особі потерпілого.

При помилці в предметі посягання шкода заподіюється саме об’єкту, який передбачався, хоча злочинець безпосередньо впливає на інший предмет. наприклад, С. отримав відомості, що на дачі, яка належала А. ніхто не проживає. С помилково проникає на дачу, яка належала М. і викрадає звідти цінні речі. Така помилка не стосується обставин, які мають значення ознаки складу злочину, і тому не впливають ні на форму вини, ні на кримінальну відповідальність. Але необхідно мати на увазі, що неправильне уявлення про предмет злочину іноді тягне помилку і в об’єкті злочину. Наприклад, викрадення у громадянина газової запальнички, яка помилково прийнята за пістолет, пов’язане з помилковим уявленням не тільки про предмет посягання, але і про об’єкт злочину, а тому кваліфікується залежно від спрямованості умислу (у цьому випадку – як замах на викрадення вогнепальної зброї).

Помилка в особі потерпілого полягає в запо­діянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково сприйнятого за С. Така по­милка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що помилка винного не стосується обставин, які є ознакою складу злочину. В обох випадках страждає саме намічений об’єкт. Отже, відповідальність винного у наведеному прикладі повинна наставати за умисне вбивство.

Але у певних випадках помилка в особі потерпілого є одночасно і помилкою в об’єкті. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рі­шення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявляється, що вона помилила­ся і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоров’ю іншої людини, але помилка була не в особі по­терпілого, а в об’єкті винний спрямовував свої дії не тільки проти здоров’я, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуд­дя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішу­ватися за правилами помилки в об’єкті винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. 3 ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб’єкт спрямовує свої дії на заподіян­ня шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі. Напри­клад, суб’єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку – за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин спра­ви. Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але по­винен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружи­ни В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилен­ня дії і заподіяння смерті іншій особі (“казус”), то її відповідальність за цю шкоду виключається.

Можлива помилка і щодо кількості об’єктів, яка може бути двоякого роду: 1) особа вважає, що посягає тільки на один об’єкт, тоді як фактично заподіюється шкода більшій кількості суспільних відносин, які охороняються КК; 2) особа вважає, що її дії спрямовані проти двох чи більше об’єктів, але насправді шкода заподіюється тільки одному об’єкту.

При першому різновиді помилки відносно кількості об’єктів відповідальність за заподіяння шкоди суспільним відносинам, які не охоплювалися умислом винного, визначається вибачальним чи винним характером помилки. Якщо винний повинен був і міг усвідомити факт посягання на інші об’єкти, то він підлягає відповідальності (крім умисного злочину) і за необережне вчинення посягання на об’єкт, який не охоплювався умислом особи. Якщо помилка носила вибачальний характер, тобто за обставинами справи особа не повинна була і не могла усвідомити факт посягання на інші об’єкти, заподіяння їм шкоди не може тягнути кримінальної відповідальності. Наприклад, при вчиненні хуліганських дій особа наносить сильний удар кулаком в обличчя потерпілому, від чого останній падає і отримує смертельну травму голови від удару об асфальт. Оскільки суб’єкт за цих обставин повинен був і міг передбачити можливість падіння та настання тяжких наслідків аж до смерті, то він повинен нести кримінальну відповідальність за хуліганство та необережне вбивство. Якщо за подібних обставин справи смерть настала від загострення хворобливих внутрішніх процесів в організмі потерпілого, пов’язаних з несильним ударом кулаком по обличчю, то заподіяння смерті не може інкримінуватися суб’єкту, який за обставинами справи не міг передбачати таких наслідків, тому і повинен нести кримінальну відповідальність тільки за хуліганство.

Другий різновид помилки щодо кількості об’єктів посягання полягає у тому, що особа вважає, що ніби посягає на два чи більше об’єкти. а насправді заподіюється шкода тільки одному з них. За помилки такого роду діяння особи необхідно кваліфікувати за сукупністю: як закінчений злочин, що правильно відображається умислом винного і як замах на той об’єкт (чи ті об’єкти), який охоплювався умислом винного, але якому фактично не заподіяна шкода. так, за підпал будинку з метою вбивства його господаря, якого насправді вдома не було, винний підлягає відповідальності за сукупністю: умисне знищення чужого майна шляхом підпалу та замах на вбивство.

Помилка в об’єктивній стороні, як було вказано вище, може стосуватися помилки в характері діяння, помилки у тяжкості суспільно небезпечних наслідків, помилки в обставинах, що обтяжують відповідальність

Помилка в характері діяння може бути дво­якого роду. По-перше, вона може виражатися в тому, що особа помилково вважає свої діяння правомірними, не усвідомлюючи їх суспільної небезпечності (наприклад, особа переконана у справжності грошей, якими розплачується, але вони виявляються фальшивими). Така помилка виключає умисел, а якщо діяння визнається злочином тільки при умисній формі вини, то і виключається і кримінальна відповідальність (як у вище наведеному прикладі). Якщо ж діяння визнається злочинним і при необережній формі вини, то кримінальна відповідальність настає тільки у випадку, якщо особа повинна була і могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності). По-друге така помилка може виражатися у тому, що особа неправильно оцінює свої діяння як суспільно небезпечні, тоді як вони не є такими. Така помилка не впливає на форму вини, а діяння вважається вчиненим умисно, але відповідальність настає не за закінчений злочин, а за замах на нього, оскільки злочинний намір не був реалізований. Наприклад, суб’єкт, бажаючи отруїти свого конкурента по бізнесу, підсипає йому у бокал порошок, який він вважав отрутою. Але насправді порошок був нешкідливим для здоров’я. У такому випадку діяння винного необхідно кваліфікувати як замах на умисне вбивство.

Якщо об’єктивна сторона злочину характеризується в законі за допомогою таких ознак як спосіб, місце, обстановка чи час вчинення злочину, то помилка відносно цих ознак є різновидом помилки у характері вчиненого діяння. При цьому кваліфікація злочину визначається змістом та спрямованістю умислу винного. Так, якщо особа вважає викрадення майна таємним, не знаючи про те, що за його діями спостерігають сторонні особи, вона підлягає відповідальності не за грабіж, а за крадіжку.

Помилка відносно суспільно небезпечних наслідків може стосуватися або кількісної, або якісної характеристики цієї об’єктивної ознаки. Помилка в якісній характеристиці наслідків, тобто помилка у характері шкоди, може полягати у непередбаченні шкоди, яка фактично настала і, навпаки, у передбаченні шкоди, яка не настала. У першому випадку виключається відповідальність особи за умисний злочин, але можлива відповідальність за необережне заподіяння шкоди, якщо така відповідальність передбачена законом і якщо особа повинна була і могла її передбачити. У другому випадку відповідальність може настати за замах на вчинення злочину (при наявності прямого умислу). Так, зіштовхуючи свою жертву з балкону п’ятого поверху, суб’єкт передбачав, що позбавить потерпілого життя. Але “вдале приземлення” потерпілого у снігову кучугуру потягло лише заподіяння шкоди здоров’ю. Якщо діяння потягло ті ж самі наслідки з точки зору їх фактичного змісту, що охоплювалися умислом винного, але вони мають іншу законодавчу оцінку, то злочин має кваліфікуватися за спрямованістю умислу. Так, крадіжка газового пістолета, який помилково прийнятий за бойову зброю, повинна кваліфікуватися як замах на крадіжку вогнепальної зброї.

Помилка щодо кількісної характеристики наслідків, тобто відносно тяжкості суспільно небезпечних наслідків. При цьому фактично заподіяні наслідки можуть виявитися або більш, або менш тяжкими порівняно з тими, що передбачалися. Якщо помилка у кількісній характеристиці наслідків не виходить за межі, встановлені у законі, то вона не впливає на форму вини та на кваліфікацію злочину. Так, ідентичною буде кваліфікація умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке виразилося у стійкій втраті працездатності як на 35%, так і на 95%. Не впливає на кваліфікацію злочину і помилка відносно кількісної характеристики наслідків і в тих випадках, коли відповідальність не диференціюється залежно від тяжкості заподіяної шкоди (наприклад, від розміру матеріальних збитків при умисному знищенні або пошкодженні майна у великих розмірах). Але якщо умисел винного був спрямований на викрадення майна в особливо великому розмірі, але він фактично виявився меншим, вчинене повинно кваліфікуватися як замах на викрадення в особливо великому розмірі. Настання більш тяжкого наслідку, ніж суб’єкт мав на увазі, виключає відповідальність за його умисне заподіяння. Якщо при цьому заподіяння більш тяжкого наслідку охоплюється необережною формою вини, то поруч з відповідальністю за умисне заподіяння (чи намір заподіяння) запланованого наслідку настає відповідальність і за необережне заподіяння шкоди. При цьому можливі два варіанта кваліфікації. Діяння кваліфікується за однією кримінально-правовою нормою, якщо вона, встановлюючи кримінальну відповідальність за умисне заподіяння одних наслідків, передбачає необережне заподіяння більш тяжких наслідків як кваліфікуючу ознаку (наприклад, ч. 2 ст. 121 КК – умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили (з необережності) смерть потерпілого; ч. 2 ст. 194 КК – умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило з необережності загибель людей). Якщо у КК такої норми немає, а також у випадках реальної сукупності злочинів (наприклад, винний умисно заподіяв тяжкі тілесні ушкодження для однієї людини, а також з необережності заподіює смерть іншому потерпілому).

Помилка у розвитку причиново­го зв’язку становить собою неправильне уявлення про дій­сний розвиток причинового зв’язку між суспільно небезпечним діян­ням і суспільно небезпечними наслідками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинового зв’язку має істот­не значення, тому що останній є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахува­ти, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причиновий зв’язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинового зв’язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має.

Якщо внаслідок злочинних діянь настає той злочинний результат, який охоплювався умислом винного, то помилка у причиновому зв’язку не впливає на форму вини. Так, М. посварився зі своїм собутильником Б., вдарив його ножем у ділянку серця і вважаючи, що той помер, пішов. Але Б. помер значно пізніше від втрати крові. М. був притягнутий до кримінальної відповідальності за умисне вбивство.

Іноді помилка у причиновому зв’язку виключає умисел, але обґрунтовується відповідальність за необережне заподіяння наслідків, якщо суб’єкт повинен був і міг передбачити розвиток причинового зв’язку. Так, недосвідчений водій автомобіля різко гальмує на повороті дороги, яка покрита щебенем. В результаті заносу машина перевертається, а пасажири отримують тілесні ушкодження. У цьому випадку винний, не маючи достатнього досвіду, не передбачав, в якому напрямку буде розвиватися причиновий зв’язок, хоча повинен був і міг це передбачити.

У випадках, коли наслідки, що охоплювалися умислом винного, фактично настають, але є наслідком не тих дій, які винний мав намір скоїти, а інших його дій, то помилка у розвитку причинового зв’язку тягне зміну кваліфікації скоєного.

У. та Л. з метою крадіжки проникли у будинок але виявили там престарілого Ю. Бажаючи не мати сторонніх свідків, винні нанесли Ю. два ножових поранення у ділянку серця. Викравши цінні речі, вони підпалили будинок, де залишився Ю., якого злочинці вважали вже мертвим. Але виявилося, що Ю. був лише тяжко пораненим і помер тільки при пожежі. Помилка У. та Л. відносно причини смерті Ю. породила сукупність злочинів проти особи: замах на вбивство з метою приховати інший злочин та необережне вбивство. Це діяння неправильно було кваліфікувати тільки як умисне вбивство, оскільки дійсний розвиток причинового зв’язку тут не співпадає з тим, який передбачався винними, і смерть не є наслідком ножових поранень.

Помилка в причиновому зв’язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачав­ся, і фактичним розвитком причинового зв’язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то вин­ний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причиновому зв’язку з даванням отру­ти дійсний розвиток причинового зв’язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в обставинах, які обтяжують відповідальність (помилка у кваліфікуючих ознаках злочину). Така помилка полягає у неправильному уявленні про відсутність таких обставин, тоді як вони мають місце, або в їх наявності, тоді як вони фактично відсутні. У цих випадках відповідальність визначається змістом та спрямованістю умислу. Якщо винний вважає своє діяння вчиненим без обтяжуючих ознак, то відповідальність повинна наставати за простий склад цього злочину. І, навпаки, якщо винний був переконаний у наявності обтяжуючої обставини, яка насправді була відсутньою, діяння повинно кваліфікуватися як замах на злочин, вчинений за наявності відповідних обтяжуючих ознак.