2. Поняття і значення вини

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального пра­ва і закріплено в КК. Згідно зі ст. 23 КК вина – це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж­ності. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознака­ми. Її зміст відображують об’єктивні ознаки злочину, що характери­зують його об’єкт, предмет і об’єктивну сторону. Тому не існує абст­рактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її мате­ріальне наповнення.

Основними категоріями, які характеризують вину є зміст, форма, сутність, ступінь та обсяг.

Зміст вини займає центральне місце серед її категорій. Під змістом філософія розуміє єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей та тенденцій, які характеризують визначальну сторону явищ чи об’єктів. Вина як кримінально-правове поняття – це психічне ставлення, яке проявляється у конкретному злочині. Його складовими є свідомість та воля. Різні комбінації свідомого та вольового елементів утворюють різні модифікації вини. Тому інтелект та воля – це елементи, сукупність яких складає зміст вини. Предметний зміст обох елементів вини, тобто сукупність фактичних обставин, які мають юридичне значення, визначається конструкцією складу конкретного злочину. Предметом свідомості як елемента вини у кримінальному праві є тільки такі об’єктивні фактори, які визначають юридичну характеристику цього виду злочинів, тобто включаються у число ознак складу цього злочину. Наприклад, такими обставинами при грабежі є, по-перше, та обставина, що майно, яке викрадається, є чужим для винного, по-друге, відкритий спосіб викрадення майна, по-третє, майнові збитки, які заподіюються власникові.

Отже, зміст інтелектуального елемента вини залежить від способу законодавчого описання злочину. У нього включаються усвідомлення характеру об’єкта, фактичного змісту та соціального значення вчиненого діяння. При вчиненні злочинів з матеріальним складом в інтелектуальний елемент вини входить також і передбачення (або можливість передбачення) суспільно небезпечних наслідків. Якщо законодавець включає у число ознак складу злочину яку-небудь додаткову ознаку, що характеризує місце, час, спосіб, обстановку і т.д., то усвідомлення цих додаткових ознак суспільно небезпечного діяння також включається у зміст інтелектуального елемента вини.

Вольова сторона психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння утворює вольовий елемент вини, предметний зміст якого також визначається конструкцією складу злочину. Предметом вольового ставлення суб’єкта є практично те ж коло фактичних обставин, які утворюють предмет інтелектуального ставлення, тобто обставини, які визначають юридичну сутність діяння і у своїй сукупності утворюють склад цього злочину.

Форма вини визначається закріпленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомість та воля), які утворюють зміст вини. Вона вказує на спосіб інтелектуальної та вольової взаємодії суб’єкта з об’єктивними обставинами, які утворюють юридичну характеристику цього виду злочину. Чинне кримінальне законо­давство виділяє дві форми вини – умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків.

Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необереж­ність існує у виді злочинної самовпевненості та зло­чинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня. Форма вини має юридичне значення: 1) вона є суб’єктивною межею, яка відрізняє злочинне діяння від незлочинного; 2) форма вини визначає кваліфікацію злочинів, якщо законодавець диференціює кримінальну відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь, які схожі за об’єктивними ознаками, але відрізняються за формою вини. Так, форма вини є розмежувальною ознакою між умисним вбивством (ст. 115 КК) та вбивством через необережність (ст. 119 КК); 3) наявність умисної форми вини обґрунтовує, а необережної форми виключає постановку питання про мотив та мету злочину; 4) деякі інститути кримінального права (готування до злочину, замах на злочин, співучасть у злочині, рецидив злочинів) пов’язані тільки з умисною формою вини.

Зі змістом та формою вини тісно пов’язана категорія обсягу вини. Обсяг вини утворює сукупність психічного ставлення винного до всіх об’єктивних ознак, які інкримінуються винному. Він встановлює межі кола фактичних обставин, які виражають юридичну сутність вчиненого діяння, винне ставлення до яких обгрунтовує можливість їх інкримінування суб’єкту злочину.

Вина – категорія соціальна. Тому соціальна сутність вини дозволяє обґрунтувати осуд суспільно небезпечної поведінки суб’єкта. Ця категорія вини знаходить свій прояв у негативному (що характерно для умислу) або зневажливому чи недостатньо уважному (що характерно для необережності) психічному ставленні особи, яка вчини­ла суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діян­ня оцінюється негативно і засуджується правом.

Ступінь вини – завершальний елемент поняття вини. Це оціноч­на, кількісна категорія. Причому ступінь вини – це кількісна характеристика не юридичної, а соціальної сутності вини, а саме – характеристика глибини деформації соціальної орієнтації суб’єкта. На ступінь вини впливає, перш за все, її форма. Ціннісні орієнтації при умислі більш деформовані, ніж при необережності. Складніше виміряти співвідносну тяжкість видів умислу та видів необережності. Якщо порівнювати прямий та непрямий умисли при однакових інших умовах, то прямий умисел завжди більш небезпечний ніж непрямий. Так само злочинна самовпевненість завжди небезпечніша ніж злочинна недбалість. Окрім форм та видів вини на її ступінь впливають особливості змісту інтелектуального та вольового процесів, які відбуваються у психіці винного. Обсяг та визначеність свідомості, характер передбачення, наполегливість у досягненні мети можуть істотно вплинути на ступінь вини при умислі. Ступніть самовпевненості в оцінці обстановки, характер обов’язку передбачити і причини непередбачення наслідків можуть підвищити чи знизити ступінь необережної форми вини. Вплив мотиву та мети на ступінь вини здійснюється в силу їх діалектичного зв’язку з інтелектуальною та вольовою сферою психіки людини. Мотив і мета визначають постановку конкретних задач реальних дій, вибір знарядь та засобів скоєння злочину. Ступінь вини багато в чому визначає тяжкість вчине­ного діяння і небезпечність особи винного. Вона має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і при­значення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце – заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи – це не тільки обов’язкова суб’єктивна озна­ка, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як харак­тер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як тако­го. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль виконують її свідомість і воля. Саме вони – основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

При встановленні вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона вхо­дить до змісту предмета доказування по кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти та явища об’єктив­ної дійсності, що існують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів.

Встановлення вини, її форми і виду – необхідна умова правиль­ної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлен­ня за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

Злочини з двома формами вини

В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення.

У теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини. О. І. Рарог, категорично заперечуючи такі визначення, вказує, що «подобные термины являются неточными, так как никакой третьей формы вины в таких преступлениях нет, а умысел и неосторожность между собой не смешиваются, они существуют самостоятельно, хотя и в одном преступлении». З цією позицією слід повністю погодитись.

Дві форми вини законодавчо закріплені лише в злочинах з кваліфікуючими або особливо кваліфікуючими обставинами. Класичним прикладом може бути норма ст. 121 ч. 2 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження» - «2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого (виділено мною.- 77. Ф.)». Якщо спричинення тяжкого тілесного ушкодження охоплюється умислом винного, то настання наслідків у вигляді смерті потерпілого не бажалось і не допускалось винним, тобто визначається як необережність. Така конструкція притаманна нормам ст. 271 ч. 2 «Порушення вимог законодавства про охорону праці», ст. 272 ч. 2 «Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою», ст. 273 ч. 2 «Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах», ст. 274 ч. 2 «Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки», ст. 275 ч. 2 «Порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд» та інших норм КК України.

Слід зазначити що кримінальне законодавство України, зафіксувавши в нормах Особливої частини ситуації вчинення злочинів з двома формами вини не дало їх нормативного визначення в нормі Загальної частини КК, що було б доцільним. Новий Кримінальний Кодекс Росії (1995 р.) присвятив цій ситуації спеціальну норму (ст. 27 КК) - «Ответственность за преступление, совершенное с двумя формами вины» в якій зафіксовано: «Если в результате совершения умышленного преступления причиняются тяжкие последствия, которые по закону влекут более строгое наказание и которые не охватывались умыслом лица, уголовная ответственность за такие преступления наступает только в случае, если лицо предвидело возможность их наступления, но без достаточных к тому оснований самонадеянно рассчитывало на их предотвращение, или в случае, если лицо не предвидело, но должно и могло предвидеть возможность наступления этих последствий. В целом такое преступление признается совершенным умышленно».

Злочини з двома формами вини фактично є симбіозом двох самостійних злочинів, наприклад, для ст. 121 ч. 2 КК - умисне спричинення тяжкого тілесного ушкодження, яке охоплюється ознаками норми ч. 1 цієї статті та злочину, передбаченого ст. 119 ч. 1 КК - «Вбивство через необережність». Таке поєднання суттєво підвищує ступінь суспільної небезпечності злочину і фактично утворює правове явище, яке якісно відрізняється від тих, що передбачені окремо кожною з зазначених норм КК.

У більшості злочинів, які вчиняються з двома формами вини, шкода заподіюється різним безпосереднім об'єктам посягання. Скажімо, у наведеному прикладі, об'єктами злочину виступають, з одного боку, здоров'я, а з іншого, - життя особи, у злочині, передбаченому нормою ст. 271 ч. 2 КК - відносини в галузі охорони праці, з одного боку, а з другого - життя, здоров'я та інші охоронювані КК відносини, блага та інтереси. Однак така конструкція не є обов'язковою і як другий об'єкт злочинного посягання в злочинах з двома формами вини може виступати й ідентичний безпосередній об'єкт. Приміром, нормою ст. 134 ч. 2 КК «Незаконне проведення аборту» як об'єкт посягання в будь-якому випадку виступає здоров'я потерпілої.

У злочинах з двома формами вини перший (первинний) завжди вчиняється умисно, а другий (вторинний) - необережно. Виходячи з цього можна сконструювати варіанти співвідношення видів форм умислу та необережності в таких складах злочинів.

ПЕРВИННИЙ ВТОРИННИЙ

злочин злочин

СТАВЛЕННЯ ДО ДІЯННЯ СТАВЛЕННЯ ДО НАСЛІДКІВ

1. Прямий умисел самовпевненість

2. Непрямий умисел самовпевненість

3. Прямий умисел недбалість

4. Непрямий умисел недбалість