2. Етноміграційні процеси: переселення сербів і чорногорців на територію Російської імперії.

Більшість південнослов’ян, що брали участь у російсько-турецьких війнах на боці своїх єдиновірців, не змогли повернутися на батьківщину, боячись розправи османських властей, і змушені були переселитися в межі Російської держави, розмістившись передусім на території України. У своїй переселенській політиці російські імператори передусім керувалися піклуванням про долю поневоленого Туреччиною християнського населення. Водночас така політика політика сприяла ослабленню Османської імперії, підвищенню авторитету Росії як захисниці південнослов’янських народів, зміцненню південних кордонів держави, освоєнню земель Північного Причорномор’я, створенню за рахунок іноземних колоністів противаги незалежницьким прагненням слобідського козацтва.

По суті сербські колоністи повинні були виконувати тотожні до австрійських граничар функції, але вже на південних кордонах Російської імперії. За службу вони отримували жалування відповідно до чину, “под строение их домов, також под огороды и пашни отведены и даны... в удобных местах довольные и выгодные земли,...в вечное и потомственное владение...”, допомогу будівельними матеріалами, звільнення на 5-6 років від податків та іншу допомогу.

Російський уряд спеціально направляв у балканські країни своїх емісарів, які мали надавати допомогу охочим переселитися.

З території Австрії також відбувалося активне переслення представників південнослов’янських народів до Росії. Причиною переселення сербів, окрім асиміляторської політики Австрійського уряду, була реорганізація Військового Кордону, що проводилась у 30-50-х рр. XVIII ст. під час правління Марії-Терезії. Граничарське самоврядування було замінено централізованим військовим управлінням, обмежені права граничар на земельні маєтки, обмежено право пересування, ліквідовані податкові пільги та інші привілеї. Сербські офіцерські кадри замінювалися на австрійські, як офіційна мова впроваджувалася німецька. Після підписання австро-турецького мирного договору 1739 р. кордони Габсбурської монархії закріпилися по лінії річок Дунай і Сава, у зв’язку з чим значна частина Військового Кордону втратила своє значення як передовий рубіж у боротьбі з османською агресією. Граничари Потисько-Поморишського Військового Кордону були демобілізовані. Вони стали перед вибором: чи підкоритися угорським панам, чи переселитися у прикордонні з Туреччиною райони на узбережжі Дунаю і Сави, де зберігалися воєнізовані території з відповідними правами і привілеями, чи переселитися у Росію, уряд якої активно запрошував переселенців.

Слід виокремити основні етапи історії переселенського процесу південних слов’ян до Російської імперії.

Фактично вперше Росія виявила подібну ініціативу за часів Петра I – це наказ 1715 р., в якому зазначалося, що молдавани, волохи та серби, "которым ныне за мирным с турками постановлением никакой службы нет, а в домы свои возвратиться они не могут для того, что некоторые из них турецкие подданные, а другие, хотя и цесарские (австрійські - Авт.) однако ж без позволения оттуда выехали и здесь служили...”, можуть селитися в Київській та Азовській губерніях (65).

У 1723 р. вийшов Універсал Петра І із закликом вступати до сербських гусарських полків, що створюються на Україні. Справу організації полків було доручено І.Албанезу. Того ж року на землі Слобідської України переселилося близько 200 сербів, з яких 1728 р. в містечку Торі (Слов'янську) був укомплектований один з перших сербських гусарських полків. Сербські переселенці мали служити у фортецях та опорних пунктах Української укріпленої лінії (66).

Після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та укладення Белградського миру більшість південних слов'ян, що входили до складу російської армії, та деяка кількість сербів, які воювали в австрійських військах, також були розселені за їх бажанням на Слобожанщині (67).

Особливо масовий характер мало переселення південних слов'ян у 50-ті роки XVIII ст. Значну частину тих, що оселялись в Україні, становили серби й чорногорці. 13 липня 1751 р. вийшов рескрипт імператриці Єлизавети Петрівни про прийняття у службу сербів на чолі з полковником Іваном Хорватом за списками, які І.Хорват передав у Відні російському посланцю при австрійському дворі М.П.Бестужеву-Рюміну. Переселенню передувала копітка робота з оформлення супровідних документів, зняттю перепон , які чинив австрійський уряд і таке інше.

Основний потік переселенців пролягав через Київ. Тут прибульці проходили реєстрацію, їм надавалися квартири, провіант, фураж для скота, тут їх очікували толмачі (перекладачі) , які знали сербську мову і могли стати посередниками у контактах з місцевою владою і мешканцями міста. У наказі імператриці Єлизавети Петрівни російському надзвичайному посланцю у Відні М.П.Бестужеву-Рюміну було сказано: "... которыя из их сербского народа пожелают ныне наперед в нашу империю выезжать как для вступления в нашу службу, так и просто для поселения, те могут прямо в Киев следовать и тамо командующему генерал-губернатору являться, который будет указ иметь оных приезжающих... принимать и потребное вспоможение им показывать, пока дальнейшее об них распоряжение сделано будет".

10 жовтня 1751 р. до Києва прибула перша команда сербських переселенців на чолі з полковником Іваном Хорватом, який невдовзі отримав чин генерал-майора. Згідно до імператорського наказу для розселення сербів були відведені землі на Правобережній Україні і Слобожанщині ( на території сучасних Кіровоградської та Луганської областей). Одне з перших таких військових поселень у 1752 р. отримало назву Нова Сербія . Статус переселенців було визначено як “прикордонна міліція”. Штаб–квартира І.Хорвата розташовувалася у місті Новомиргороді. У 1753 р. на території Слобожанщини між річками Сіверський Донець і Лугань було створено ще одне військове поселення, яке отримало назву Слов'яно-Сербія. Тут селили сербів та інших південнослов’ян, які прибули в Україну під проводом полковника І.Шевича та підполковника Р.Прерадовича. Серед них був серб Сімеон Пищевич, відомий своїми мемуарами про життя сербів на новій батьківщині (71). У 1764 р., коли Нова Сербія і Новослобідське козацьке поселення утворили нову, Єлизаветградську провінцію, в ній мешкало вже 1134 серби. У Слов'яно-Сербії до 1764 р. кількість переселенців досягла 10 тис.(72).

Для керування процесом переселення і вирішення різноманітних юридичних і практичних питань при Київській губернській канцелярії була створена Слов’яносербська комісія, що протягом 1753-1766рр. розташовувалася у місті Слав’яносербську (сучасна Луганська область). Її матеріали збереглися у Центральному Державному історичному архіві України в місті Києві (ЦДІА), фонд № 1413.

Переїжджало сюди й багато чорногорців, про що свідчать матеріали Київської губернської канцелярії та слов’яно-сербської комісії. Російський уряд охоче запрошував чорногорців, відомих своєю безкомпромісною боротьбою з Османською імперією. Степан Петрович, родич митрополита Василія Петровича, у 1754р. отримав офіційні повноваження від імператриці Єлизавети Петрівни на вербування та вивіз у Росію чорногорців, яки бажають служити в російській армії. Переселенню чорногорців сприяв і сам митрополит Василій (73).

Завдання виведення чорногорців з підвладних Порті територій було непростим. Османська влада всіма засобами заважала переселенцям. Не влаштовувало переселення і Венеціанську Республіку. Багато чорногорців як “вільні люди” служило у венеціанських збройних силах. Вже йшлося про те, що чорногорці неодноразово допомагали Республіці у її боротьбі з Портою. Переселення значної кількості чорногорців могло послабити західні рубежі Венеції, знизити боєздатність її армії. Для того щоб зашкодити переселенню, венеціанська влада не нехтувала навіть підкупом та шантажем чорногорських старійшин (74).

Єдиним більш - менш вільним шляхом для проїзду чорногорців у Росію залишалися австрійські володіння. У ноті, що у 1754 р. була надіслана російським послом у Відні графом Г.-К. Кейзерлінгом австрійському міністерству іноземних справ, посол просив дозволу для проїзду чорногорських фамілій (сімей) у Росію (75). Відповідний дозвіл було отримано. 19 травня 1757 р. С.Пищевич прибув до Києва з партією переселенців у кількості 30 осіб. З Києва вони слідували до місць дислокації своїх військових загонів: у Слов’яносербію, Нову-Сербію, Остер, Москву, Псков, Великі Луки, Оренбург, Самару та інші міста.

В листі до київського віце-губернатора І.І.Костюріна чорногорський митрополит В.Петрович скаржився на "значні перепони" (82), що їх чинили Порта й Венеція у справі переселення чорногорців до Росії. Щоб уникнути протидії з боку цих держав, а також Австрії, південнослов’ян у Росію й Україну вивозили невеликими групами, таємно, іноді під виглядом вихідців з інших земель.

З 1758 р. із чорногорців починають формувати окремі ескадрони під командуванням російських командирів (77). У книзі реєстрації Київської губернської канцелярії за 1756-1759 рр. часто зустрічаються записи про прибуття чорногорців та відправку їх на місця служби. Наприклад, у справі, датованій 1757 р., про асигнування грошових сум на утримання чорногорців, що прибули для поселення у Росію, є список переселенців (“обоєго пола 129 лиц” ) з даними про їх місце народження, вік, кількісний склад родини, професію. На жаль, документ сильно пошкоджений часом (78).

Ще 1725 р. у зв’язку з формуванням сербських полків російський Сенат прийняв рішення записувати всіх прибулих разом з сербами південнослов’ян сербами (83). Масштаби переселення набули таких розмірів, що, побоюючись ускладнення відносин з Туреччиною під час семирічної війни 1756-1763 рр., Єлизавета Петрівна видала наказ про припинення заклику чорногорців на російську службу. Полковнику Пучкову, який у цей час перебував у Трієсті з метою надання допомоги охочим переселитися, наказано негайно повертатися на батьківщину. Що до чорногорців, то вони “зная уже дорогу, могут по своему желанию и сами собою без здешняго вызова и проводников сюда выходить.” (84).

Занепокоєна масовим залишенням сербами прикордонних з Туреччиною австрійських територій була і імператриця Марія-Терезія. У 1752 р. за її наказом було видано так званий "Казенний патент", за яким усі іноземні агенти, що закликали до переселення, а також ті, хто вступив з ними в контакт, підлягали арешту и віддачі під суд (85). Одначе ні цей, ні інші заходи, що їх здійснювали Австрія, Венеція й Туреччина, не мали успіху.

У 1753-1759 рр. про навічне поселення в Російській державі та прийняття російського підданства просили не тільки серби та чорногорці, а й далматинці, жителі Боснії та Герцеговини, Македонії, Болгарії.

Масове переселення болгар і заснування там колоній, що розпочалося в середині ХVІІІ ст., тривало до кінця 70-х років ХІХ століття. Цей процес, зумовлений пануванням в Болгарії Османської імперії, завершився з її звільненням внаслідок перемоги Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.

У 1752 р., наприклад, було сформовано два полки, до складу яких входили серби, греки, болгари, чорногорці, молдавани та представники інших підкорених Туреччиною народів. Місцевість, де вони розташовувалися — південна частина Правобережної України, — отримала назву Нова Сербія. Ще через рік було створено адміністративно-територіальну область Слав’яно-Сербія, до складу якої входила частина територій нинішніх Донецької, Луганської та Полтавської областей України. На її території розміщувалося кілька військових поселень, в яких опинилися сотні болгар зі своїми родинами. З часом, розчарувавшися в умовах місцевого життя, чимало з них втікали до Запорозької Січі, де, як і місцеві козаки, займалися сільським господарством та різними промислами, а також брали участь у військових походах та російсько-турецьких війнах ХVІІІ—ХІХ ст.

До речі, кожна чергова російсько-турецька війна (1735—1739, 1768—1774, 1787—1791, 1806—1812, 1828—1829 та наступних років) супроводжувалася новими масовими переселеннями болгар до Росії, зокрема на південноукраїнські землі, з тією ж головною мотивацією — взяти участь у боротьбі проти Османської імперії. Наприклад, у 1811 р., згідно з розпорядженням командувача Дунайської армії Михайла Кутузова, в її складі було створено окремий двотисячний болгарський загін. А на 1846 р., після нової хвилі масового переселення 1830—1834 рр., у Херсонській, Таврійській губерніях і Бессарабії існувало вже майже 100 болгарських колоній, де проживали понад 70 тис. осіб.

Не дивлячись на значну матеріальну допомогу та пільги, що надавалися сербським переселенцям, не всі вони влаштувалися на новому місці однаково вдало. Соціальний склад переселенців був неоднорідний. Переселялися не тільки селяни, які найбільше страждали від економічного і соціального гніту, руйнівних війн, а й ремісники, священики, а також представники сербського та чорногорського панства. Багатші й шляхетніші ставили в залежність від себе менш заможних своїх одноплемінників. Поступово південнослов'янські можновладці зливалася з українською та російською знаттю, а чорногорські, герцеговинські, сербські бідняки включалися в боротьбу українських народних мас проти посилення феодального гніту. Однак у цілому переселення допомогло багатьом південним слов’янам звільнитися від національного й релігійного гноблення, поліпшити свої матеріально-побутові умови.

Південнослов’янські переселенці активно включалися в суспільне й культурне життя Росії та України: займалися на нових місцях ремеслами, виноградарством, торгівлею, служили перекладачами, викладали в навчальних закладах, обіймали адміністративні посади, одружувалися з місцевими мешканцями (91). Вони легко засвоювали російську й українську мови, близьку для них культуру, вносили в неї щось своє. Деякі з переселенців згодом стали відомими воєначальниками, громадськими и культурними діячами Російської держави.

Наприклад, Сава Владиславович Рагузинський - серб з Герцеговини - дипломатичний діяч петровської епохи; Марк Войнович з Боки Которської - учасник багатьох битв російського флоту проти Османської імперії; Павло Юлінац - серб із Сегеда - письменник і дипломат, з 1781 р. російський консул у Неаполі; Іван Подгоричанин – чорногорець – особливо відзначився під час російсько-турецької війни 1768-1774рр., за що отримав чин генерала-майора російської армії та ін. (92). Міцно в Україні укорінився рід Мілорадовичів. Так, Андрій Степанович Мілорадович за мужні дії під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. був нагороджений орденом Георгія Побєдоносца ІІІ класу та орденом Св. Анни. У 1781 р. він призначений намісником у Чернігівське намісництво. Інший син С.М. Мілорадовича Петро Степанович, полковник Чернігівського полку, був одружений з Софією Семенівною Полуботок, праонукою колишнього гетьмана України Павла Полуботка. Відзначений і життєвий шлях Михайла Андрійовича Мілорадовича , сина Андрія Степановича. З 1810 по 1812р. він був генерал-губернатором Києва. Нащадок Петра Степановича Мілорадовича Григорій Петрович Мілорадович у 1797 р. призначений генеральним суддею у Малоросії, з 1802р. - губернатором Таврійської губернії. Він був одружений на дочці Павла Кочубея Олександрі. Онук Григорія Петровича Григорій Олександрович Мілорадович, провідник дворянства Чернігівської Губернії ( з 1890 р.) написав багато творів по історії та археології, зокрема, біографічні начерки про свій рід, які є дуже цікавим джерелом для сучасних дослідників (94).

У 1764 р. спочатку Нова-Сербія, а потім Слов’яно-Сербія були ліквідовані. На їх місці створені відповідно Єлизаветградська та Екатеринославська провінції, які увійшли до складу Новоросійської губернії. Пільги, що їх мали мешканці військових поселень, обмежені. На керівні посади замість сербських призначені російські офіцери. Очевидно, царський уряд став вважати проект переселення сербів фінансово обтяжливим і малоефективним через численні пільги та відносну малочисельність переселенців. Росія, що укріплювалася на підступах до Чорного моря, потребувала більшої кількості штиків і робочих рук, щоб боронити й одночасно освоювати ці землі.

Ще у 1763 р. за наказом імператриці Катерини ІІ у Новій-Сербії було дозволено селитися не тільки сербам та іншим південнослов’янам, а й українським селянам, що втекли з територій, зайнятих Польщею, росіянам, представникам інших народів. У наступні роки дозвіл на поселення у Новоросії отримують греки, болгари, цигани, шведи та ін. У 1775 р. населення краю настільки зросло, що було утворено 15 нових полків. У разі небезпеки Новоросія могла виставити 10000 кінноти (98).

Не дивлячись на те, що пільги у нових переселенців були значно меншими, ніж у їхніх попередників, балканські слов’яни продовжували переселятися на територію “ єдиновірної матушки “. Вони сприймали Росію та Україну як єдиний православно-християнський простір, де можна знайти притулок та захист від репресій та утисків турецьких та австрійських властей.