Із позицій системного підходу оцінювання та аналіз виробничої структури здійснюється з трьох взаємопов’язаних сторін: функ­ціональної, елементної, організаційної [2, розд. 14].

Оцінка системи організації виробництва (СОВ) у цілому на підприємстві формується на основі відповідних оцінок ієрархічних рівнів виробничих підрозділів — дільниць, цехів. Кожний ієрархічний рівень СОВ також у свою чергу оцінюється з функціонального, елементного й організаційного взаємопов’язаних боків.

Розрахунок показників здійснюється знизу вверх, починаючи з рівня дільниці, де конкретний прояв має форма спеціалізації та раціональної побудови виробничого процесу.

Наступним кроком є оцінювання рівня організаційної побудови цеху, дільниці. Рівень організації виробництва визначається його типом. Основною параметричною характеристикою типу виробництва є коефіцієнт закріплення операцій.

Для діагностики організаційного рівня виробництва проводять дослідження екстенсивної (розгорнутої у просторі) та інтенсивної (у часі) виробничої структури [2, розд. 14; 3; 8; 14].

Важливіша характеристика виробничої структури — форма спеціалізації її основних первинних підрозділів, що наперед визначає склад системи, закон її композиції та обсяг вертикальних (зовнішніх) і горизонтальних (внутрішніх) коопераційних зв’язків між виробничими підрозділами та між їхніми первинними елементами.

У теорії інформації ступінь організованості ототожнюється з мірою інформації, яка визначається як функція кількості різноманітних зв’язків між підрозділами виробничої системи. Рівень зв’язків за кооперацією є критерієм прогресивності та раціональної організації побудови ВС.

За низького рівня зв’язків забезпечується максимум пропускної здатності ВС за обсягом виробництва. До основних характеристик зв’язків належать фізичне наповнення, направленість, тривалість, напруженість (потужність) та роль у системі.

Цілісність виробничої системи забезпечується тоді, коли потужність існуючих зв’язків між її елементами більша, ніж напруженість їхніх зв’язків із навколишнім середовищам. Напруженість предметних зв’язків оцінюється за інтенсивністю потоку деталеоперацій, складальних одиниць або виробів.

Відображення зв’язків у структурі здійснюється методом графічного моделювання виробничих потоків на основі теорії графів, що розглядає різні форми взаємозв’язків між окремими просторовими елементами.

Черговим кроком є оцінка рівня функціональної побудові цеху, дільниці. Склад та зміст функцій визначають структуру елементів виробничої системи. Важливо для раціональної функціональної побудови ВС забезпечити відповідність структури елементного складу структури робіт, передбаченої планом. Здійснюються послідовні розрахунки необхідних та наявних ресурсів за групами технологічно взаємодіючого устаткування, щоб визначити можливості виконання робіт у намічені терміни.

Для збалансованості завантаження устаткування за недостачі ресурсів здійснюють оперативні заходи: частину робіт передають на інші, однотипні верстати, поліпшують технологію, використовують міждільничну кооперацію, збільшують змінність роботи устаткування тощо.

У випадку зайвих ресурсів у цілому виводять відповідну частину устаткування, що сприяє збільшенню фондовіддачі, зменшенню собівартості продукції, підвищенню рівня його завантаження.

У діагностиці виробничих систем використовуються віднос­ні показники завантаження та змінності роботи за кожною гру­пою устаткування. Важливим аспектом діагностування є оцінка рівня елементної побудови цеху, дільниці. Діагностування виробничої системи передбачає встановлення її елементного складу, перевірку останнього на відповідність структурі робіт, які плануються, за трудомісткістю, визначення ступеня повноти й раціональності його екстенсивного та інтенсивного використання.

Ступінь повноти й раціональності використання елементного складу будь-якої ВС визначаться рівнем реалізації основних принципів раціональної організації виробничого процесу.

Конкретні отримані показники необхідно порівняти з нормативними, які встановлюються з урахуванням резервування надійності виробничих систем.

Для оцінювання організаційно-технічного рівня робочих місць використовують такі показники: продуктивність обладнання, що застосовується; відповідність його вимогам щодо якості продукції; використання технічних особливостей устаткування; прогресивність технологічного процесу, що застосовується; технологічна оснащеність робочого місця; виправданість використання ручної праці; технічний рівень і якість інструменту, що використовується; забезпеченість виконавців інструментом (комплектність, технічний стан, наявність необхідного резерву); раціональність планування; організаційна оснащеність, кількість і трудомісткість постійно закріплених робіт, змінність та ін.; відповідність санітарно-гігіє­нічних умов нормативним вимогам; застосування безпеки праці; забезпечення спецодягом та взуттям відповідно до встановлених стандартів.

Після ретельного діагностування наявної або аналогічної виробничої системи здійснюється процес її організаційного проектування та раціоналізації.

Студентам треба з’ясувати методичні основи проектування. Відомо, що мету створення підприємства (виробничої системи) пов’язано з вибором елементів, масштабом, організаційним типом виробництва та іншими чинниками.

Спочатку будується дерево цілей, яке дає можливість оцінити вірогідність досягнення цілей вищого та нижчого рівня відповідно до ресурсів, а також установити пріоритет цілей.

Під час створення виробничої системи, а також у процесі її функціонування необхідне чітке виконання вимог до продукції, послуг.

Вибір виду організації праці та системи обслуговування робочих місць, а також відповідність кваліфікації робітників здійснюються стосовно устаткування й технологічного процесу.

Властивості виробничих систем обумовлюють їх складність і особливо взаємодію головних її елементів, людей та технічних засобів праці. Виходячи з конструктивно-технологічних характеристик будь-якого нового багатофункціонального виробу, підприємство як система теж має певні властивості й принципи побудови.

Узагальнений алгоритм організаційного проектування виробничої системи має такі етапи:

• передпроектний (комплексне техніко-економічного обстеження виробництва; розроблення технічного завдання);

• вибір форми організації виробництва, що передбачає обґрун­тування: типу виробництва; складу підрозділів та їх спеціалізації; форм організації підрозділів; моделі організаційної структури виробництва;

• структурно-функціональна організація виробництва, що припускає прийняття вихідних проектних рішень із формування струк­тури ВС і організації її функціонування. Наявність корисної функції є підставою для створення структурного елемента для її виконання. Основні напрями розроблення структурно-функціональної організа­ції виробництва: склад зовнішніх зв’язків та їх параметри; склад функцій; склад структурно-функціональних елементів; склад внутрішніх зв’язків; побудова функціональної структури виробництва.

• обґрунтування виробничої структури, що передбачає елементне наповнення функціональної структури та обґрунтування виробничої структури підрозділів основного виробництва ВС. Основні завдання: визначення складу та обсягу робіт, їх розподіл за виконавцями; визначення складу та кількості устаткування, його розміщення; визначення складу й чисельності виробничого персоналу, його закріплення за робочими місцями; планування, розрахунок площ; робоче проектування (детальне опрацювання в робочій документації схем функціонування всіх елементів (підсистем) ВС і їх взаємодії між собою та із зовнішнім середовищем).

Організація основного виробництва. Основні завдання: визначення складу, інтенсивності та трасування матеріальних потоків; визначення складу, пропускної здатності й розташування виробничих підрозділів; визначення складу, продуктивності й зон обслуговування бригад; побудова транспортно-технологічних схем виробництва, моделювання роботи, оцінка ефективності.

Організація обслуговування виробництва. Основні завдання: визначення видів забезпечення (виходячи зі складу допоміжних функцій ВС); поділ функцій забезпечення між структурно-функ­ціональними одиницями проектованої ВС і ВС більш високого рівня оргструктури; визначення складу функцій кожної одиниці та її структурування; організація забезпечення кожного виду, організація допоміжних виробничих процесів і функціонування підрозділів забезпечення.

Оперативне управління виробництвом. Основні напрями: оргструктура та функції апарату управління; оперативно-календарне планування виробництва; диспетчерування виробництва; організація інформаційних зв’язків і документооборот.

Організація функціонування комплексу технічних засобів: транспортно-накопичувальної системи; комплексу засобів технологічного оснащення; робочих місць персоналу, оснащених технічними засобами; побудова алгоритмічної моделі функціонування комплексу технічних засобів.

Організація праці персоналу. Основні завдання: нормування праці; склад і спеціалізація бригад, зони обслуговування; оснащення та обслуговування робочих місць; оплата праці; охорона праці й техніка безпеки; підготовка та перепідготовка кадрів.

Важлива роль у реалізації оргпроекту, забезпеченні його ефективності належить персоналові. Тому під час розробки графіків перепідготовки необхідно враховувати план поетапного введення в експлуатацію окремих черг організаційного проекту спроектованої виробничої системи.