Наголос – це посилення голосу на одному зі складів слова. Такий склад називають наголошеним. Решта складів у слові є ненаголошеними. Різновиди наголосу:

1. Словесний (виділення одного зі складів слова): пізнання, одинадцять, документ, донька, дочка, псевдонім, всередині, літопис.

2. Логічний (виділення важливого за змістом слова або словосполучення в реченні): Улітку (а не взимку) ми відпочивали в горах. Улітку ми відпочивали (а не працювали) в горах. Улітку ми відпочивали в горах (а не на морі). Улітку ми (а не хтось інший) відпочивали в горах. Як бачимо, змінюючи логічний наголос, ми надаємо висловленню різних смислових відтінків.

Зверніть увагу! Зі зміною місця логічного наголосу може змінюватися зміст повідомлення: Ти краще вивчи вірш. Ти краще вивчи вірш.

3. Фразовий (виділення кінцевого слова фрази, що підкреслює завершеність висловлення):

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати.

Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони:

• для голосних — ізольоване вимовлення;

• для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

• для м'яких приголосних — перед наголошеним «і».

Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос.

Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони. Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків.

Прикладами можуть служити:

• назалізація (носова вимова);

• лабіалізація (огубленість).

Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів.

Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти:

• чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи);

• чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою);

• положення звука по відношенню до наголосу.

Є і інше розділення алофонів: 1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови). 2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/). 3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові).

Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції.

Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не зустрічаються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^ино^А])г де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Через те фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).

Основні правила складоподілу

1. Якщо поряд стоять однакові шумні звуки (обидва дзвінкі чи глухі), то вони належать до наступного складу: ща-стя, ка-штан, го-спо-дар.

2. Якщо із двох приголосних один дзвінкий, а інший глухий, то вони належать до різних складів: буз-ко-вий, до-ріж-ка, греб-ти.

3. Якщо поряд стоять два сонорні звуки, то вони роз’єднуються між попереднім і наступним складами: зем-ляк, дев’-ять, вір-ність, віль-но.

4. Якщо між голосними два приголосні – шумний (дзвінкий чи глухий) і сонорний, то вони належать до одного складу: му-дрець, лі-сни-цтво, бли-зня-та.

5. Якщо між голосними є кілька приголосних, то сонорні належать до попереднього складу, інші – до наступного: мор-ква, май-стер, мар-шрут.

6. Подовжені приголосні об’єднуються в склад із наступним голосним: гі-лля, ві-ття, ті-нню, за-ти-шшя.

7. Префікси не зберігають своєї цілісності й можуть розподілятися між складами, зокрема коли коріньпочинається з голосного: ро-зо-ра-ти, бе-зі-ні-ці-а-тив-ний, бе-зу-спі-шний.

Дифто́нг або двоголосний (від грец. δίφθογγος (díphthongos) — двоголосний) — у фонетиці складний голосний звук, що складається з двох елементів, які утворюють одинсклад, що забезпечує фонетичну цілісність дифтонга. Зазвичай дифтонги мають більшу довготу, ніж монофтонги. Властивістю дифтонга є його нероздільність на дві фонеми.

Дифтонги існують у словацькій, німецькій, англійській, італійській, французькій, іспанській, китайській та багатьох інших мовах, а також у деяких діалектах української мови.

Найчастіше в дифтонгах один елемент є вершиною складу, а інший (так званий ґлайд або напівголосний) лише його супроводжує. У залежності від положення вершини складу, розрізняють дифтонги низхідні, в яких склад утворюється першим елементом (напр. нім. Leid [laet], англ. house [haʊs]), та висхідні, в яких склад утворюється другим елементом (напр. ісп. fuego [fuego], словац. riad [riat]).

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називаютьінтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

• Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

• Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

• Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

• Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

• Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Зазвичай виділяють:

• конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

• ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

• дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Редукція голосних

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Редукція голосних — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Розрізняють кількісну і якісну редукцію.

[Ред.]Кількісна редукція

Кількісна редукція — редукція, за якої голосні ненаголошених складів втрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр.

Для прикладу, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубо́к, дубови́к, то у другому слові цей звук слабший і коротший, а в третьому — ще слабший і коротший, проте його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

[Ред.]Якісна редукція

Докладніше: Якісна редукція

Якісна редукція — зміна артикуляції звука через скорочення його звучання. Цей тип українській мові не властивий, тоді як у росій­ській мові він визначає нор­му вимови. Зокрема російській мові притаманне т. зв. «акання».

Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. При дуже сильній редукції ненаголошені голосні можуть зовсім зникати :рос.жав (о) ронки, провол(о)ка, с (ей)час.

Протеза — поява приголос­ного звука на початку слова перед а, о, у та і. Наприклад: вугілля, гострий, вухо, віслюк.

В українській мові характерне особливо у діалектах, напр. Гандрій, Гумань, горати, гобід тощо.

Протезу можна розглядати як і позиційну так і комбінаторну фонетичну зміну, оскільки приголосний з'являється саме перед голосним, а не перед будь-яким звуком.

Акомода́ція (лат. accomodatioo — пристосування) в мові — пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. Розрізняють два види акомодації звуків: прогресивна та регресивна.

Акомодація виникає тоді, коли кінцевий момент вимови попереднього звука збігається з початковим моментом вимови наступного, наприклад у слові «рядити» звук «а» (я) пристосувався до попереднього м'якого звука «р'», а в слові «радіти» звук «и» (і) — до м'якого звука «д'». Явище акомодації досліджували мовознавці І. О. Бодуен-де-Куртене, В. О. Богородицький, а в галузі історії фонетики східно-слов'янських мов — Леонід Булаховський.

Асиміляція — дія за знач. робити кого-, що-небудь подібним до себе, перетворювати на свій лад. Втрата власної мови, культури і самосвідомості представниками народу, які знаходяться в середовищі іншого народу.

Гаплоло́гія (грец. haplos — простий і англ. logos — слово, вчення) — спрощення звукового складу слова внаслідок дисимілятивного випадання одного з двох сусідніх близьких за звучанням складів, як-от «трагікомедія» — «трагікокомедія», «мінералогія» — «мінералологія», «воєначальник» — «воєноначальник» тощо. Випадки гаплології трапляються також у текстах художньої літератури, скажімо, слово «сагайдак» у поезії Миколи Бажана: «Ростуть роки. І в сайдаках сердець зотліли стріли згодом».

Діереза (від грец. diairesis «поділ, розділяння») — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

В українській мові: користний → корисний, обвласть → область, згибнути → згинути, гляднути → глянути, киднути → кинути, утопнути → утонути, солнце → сонце, сердце → серце, честний → чесний.

В російській мові: обвращение → обращение, обвоз → обоз, обвязать → обязать, нуждный → нужный, поздно → [пóзнъ].

Не відбуваються зміни (як виняток!), якщо звуки збереглися в позиції, коли після них йдуть голосні або коли вони знаходяться в кінці слова: укр. користуватися, користь, погибати, глядіти, кидати, утопати, серденько, честь; рос. нужда, опоздать.

Епентеза (від грец. epenthesis «вставка») — поява у словах додаткового звука; протилежне діерезі явище.

• В українській мові: страм із срам «сором», строк із срок, верства із верста, павук із паук;

• В білоруській мові: навука із наука;

• В російській мові (в діалектах): радиво із радио, ндрав із нрав.

Особливо поширене явище епентези в говірках та просторічному мовленні: радійо, окіян, константувати.

Явище епентези спостерігається також при засвоєнні запозичених слів зі збігом двох голосних: Italia → Італія, cavalleria → кавалерія.

Метатеза (грец. μετάθέσις - перестановка) — перестановка звуків, рідше складів в слові. Обумовлене намаганням уникнути важковимовних або не властивих даній мові звукосполучень. Один з видів комбінаторних змін мови.

Метатеза являє собою хоча й нерегулярне, але все ж таки досить поширене фонетичне явище та, як стверджують лінгвісти, найчастіше зустрічається в запозичених (!) словах. Це й зрозуміло. Запозичене слово втрачає підтримку з боку однокореневих слів рідної мови, що спричиняє меншу стійкість слова, перенесеного до чужого мовного середовища.

Субституция — это группа способов словообразования, при которых происходит замена частей слов. При этом усекаться и добавляться может не только морфема, но и неморфемный сегмент.

Субституция делится на 4 подгруппы:

1. Морфемно-морфемная (замена морфемы на морфему)

2. Морфемно-сегментная (замена морфемы на сегмент)

3. Сегментно-морфемная (замена сегмента на морфему)

4. Сегментно-сегментная (замена сегмента на сегмент)

В каждом из видов (кроме последнего, сегменто-сегментного) можно выделить подвиды:

1. Трансрадиксация (замена корня)

2. Транспрефиксация (замена приставки)

3. Транссуффиксация (замена суффикса)

Транскрипція — наукова система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна ортографічна система.