міщанства стали також аристократія, вище духовенство і де­які генерали, наприклад, великий полководець Тюрен. Розру­хи стали такі грізні, що королева разом із двором мусила за­лишити Париж. У тому самому часі вибухла революція в Англії, і короля покарано смертю, — це вплинуло також на на­строї в Парижі. Мазаріні погодився прийняти частину умов опозиції і на якийсь час утримався при уряді. Але коли коро­лева за його порадою наказала ув'язнити князя Конде та інших проводирів Фронди, опозиція повстала проти всемогут­нього міністра, і він мусив був покинути Францію та виїхати до Німеччини в 1651 р. Але пізніше між самими представника­ми аристократії виникли непорозуміння, і врешті прийшло до кривавої боротьби між Конде та Тюреном. Тоді всі зрозуміли, що для впорядкування відносин треба сильної влади. Мазаріні знайшов своїх прихильників і вернувся до Парижа, де недавні противники кардинала вітали його як тріумфатора.

Фронда була останньою спробою аристократії добути давні феодальні права. Французькі вельможі у цій боротьбі не .вика­зували ніякого уміння правити державою, деякі з них прямо скомпрометувалися, шукаючи допомоги за границею. Патріотичне французьке громадянство зневірилося у своїх давніх проводирях і майбутнє Франції бачило не в своїх «вольностях», а в сильній монархії.

Коли вже внутрішня війна закінчилася, Франція звернула свої сили знову проти Іспанії. Мазаріні склав тоді союз із Кромвелем, революційним володарем Англії, скріпив союз із Швецією і приєднав собі німецьких рейнських князів. З уваги на цю коаліцію Іспанія погодилася закінчити довголітню війну. У так званому Піренейському мирі, підписанім над річкою Бідассоа у Піренеях 1659 р., Франція добула на півночі граф­ство Артуа і деякі міста у Фландрії, на полудні Русільон у Піренеях, а на заході в Альпах твердиню Пінерольо. Здобутки були невеликі, але мир був почесний для Франції, бо стверд­жував її перевагу над Іспанією. Обі династії обіцяли одна одній приязнь і зав’язалися подружнім зв'язком; Людовік XIV взяв за жінку Марію Терезу,, доньку іспанського короля Філіппа IV. Це було останнім ділом Мазаріні Він умер у 1661 р., залишаючи Францію впорядковану внутрішньо і сильну назверх. Рішельє і Мазаріні були творцями величі й могут­ності Франції; на покладених ними основах оперлася монархія Людовіка XIV;

Англія. Яків 1 До абсолютизму на зразок Франції змагала також нова англійська династія — С т ю а р т і в. Перший із цього роду, Яків І (1603—1625), син Марії Стюарт і Генріха Дернлі, був спочатку корюлем Шотландії, а по смерті

Єлизавети одержав . також англійський престіл. Він вихо­вався під впливом пресви- теріян, визначався значною богословською освітою і не раз забирав голос у релігійних пи­таннях. Але при тому був гор-¹- довитий і недоступний, не вмів приєднувати собі людей, все зазначував божеське по­ходження своєї влади, і це причинилося немало до його непорозумінь з англійцями.

У релігійних справах Яків прихилився до єпископальної церкви, тому що вона призна­вала над собою владу (супре- матію) короля. Гостро повер- ^Яків англійський король

нувся він проти шотландських

пресвитеріян, чи пуритан, між якими сам виховався, бо нена­видів їх демократичний устрій. Він силою примушував їх складати присягу на супрематію і врешті накинув їм вибраних ним самим єпископів. До католиків відносився спочатку досить лагідно, не переслідував так званих рекузантів, що відмовлялися брати участь в англійських богослужбах, але не погодився на толеранційний едикт для католицької церкви. Через те католики почали відноситься до нього, з усе більшою ворожістю: вони ж мали надію, що син католички Марії Стю­арт вестиме справді католицьку політику. Врешті в 1605 р. кілька фанатиків приготовили так званий пороховий заговір: вибух пороху, приміщеного у пивницях парламенту, Мав спри­чинити смерть короля і членів обох палат. Але заговір було відкрито, і король покарав усіх католиків грошовими карами та присилував їх до нової присяги вірності, ща ніякі папські накази не схилять їх до виступів проти короля.

Уже в. перших роках свого володіння Яків попав у непоро­зуміння з парламентом. За Єлизавети парламент без протестів приймав усі доручення королеви, бо патріотично настроєні аристократія й міщанство бачили, що вона все має на оці добро Англії. Єлизавета також ніколи не піддавала у сумнів прав парламенту. Яків від початку почав ігнорувати парламент і відкрито зазначував, що народне представництво існує тільки завдяки добрій волі короля. На ці зачіпки парламент відповів легальною опозицією — не хотів ухвалити нових податків. Розлючений Яків розпустив парламент і кілька років рядов без палат. Гроші добував із примусових позичок, що їх накла-

Англійські вояки. Перша половина хуп ст.

дав на багатіших мешканців, продавав монополії, установив нову нижчу шляхту, так званих баронетів, продавав за гроші патентй для неї, підвищив самовільно привозове й вивозове мито. У заграничній політиці король перейшов рішуче на сто­рону Габсбургів, не хотів дати допомоги своєму зятеві Фрідріхові V, «зимовому королеві» Чехії, укладав план по­дружжя сина Карла з іспанською князівною.

Коли вичерпалися цілком фінансові засоби, Яків мусив скликати знову парламент у 1621 р. Палата виступила тоді з критикою королівської управи і зажадала, щоб король звільнив з уряду лорда-канцлера Бекона з Верулама, визнач­ного філософа, якому закидали перекупніСть. Яків мусив на це погодитися. Але коли парламент почав критикувати загранич- ну його політику, Яків заявив, що це виключне право корони, а права парламенту — це тільки привілеї, що виходять з ко­ролівської ласки. Члени палати громад внесли проти цієї зая­ви протест до протоколу, що вольності парламенту — це дідичне право англійців; іцо парламент має право не тільки ухвалювати закони й податки, але давати також поради коро­леві в інших важливих справах; що членам парламенту нале­жаться свобода голосу й безпека особи. Король попав тоді в та­ку лють, що власноручно подер протокол, розпустив парла­мент і кількох депутованих наказав ув'язнити. Так почалася

боротьба між королем і пар­ламентом за провід у державі.

Яків за всяку ціну хотів перевести свій план іспан­ського подружжя свого сина.

Молодий Карл разом із кня­зем Бекінгемом потайно під чужими іменами виїхали у подорож до Мадрида. Там прийняли їх із великими по— честями, але до подружжя не дійшло: Іспанія не хотіла по­годитися на жадання Англії, щоб привернути князівство «зимовому королеві». Яків, роздратований невдачею, по­вернув свою політику у про­тивний напрям, постановивши

оженити сина з французькою ^Карл * ^{англійський}

князівною. Тоді прийшло до

порозуміння з парламентом, і Англія почала готовитися до війни з Іспанією.

Карл І. Син Якова, Карл І (1625—1649), змагав так само до абсолютизму, але вмів поводитися зручніше, ніж батько, і його боротьба з парламентом спочатку не приймала різких форм. Парламент від початку зазначував свої законодавчі права. Ко­ли король зажадав ухвалення портового мита (т. зв. грошей від тонн і фунтів), палата ухвалила його не на цціий час во­лодіння, як це було дотепер у звичаї, а тільки на один рік. Тоді король розпустив парламент, а потім те саме зробив із другим. Третій парламент, з 1628 р., зажадав, щоб король затвердив так зване прохання про право, а саме щоб признав право парламенту ухвалювати податки і позички та забезпе­чив, що громадян не буде в'язнити без судового присуду. Ко­роль прийняв ці домагання, і тоді парламент ухвалив фонди на війну, що її Карл розпочав .із Францією в обороні гугенотів. Але невдовзі знову прийшло до непорозумінь через податки,, король розпустив парламент і взявся правити краєм само­владно.

Головними дорадниками Карла були великий скарбник • Річард Вестон, намісник Ірландії лорд Страффорд і архієпископ Вільям Лад. Вони були прихильниками абсолю­тизму, що так успішно розвивався у Франції, і підтримували короля в його змаганнях. Щоб мати вільну руку до поладнання