100 Портретів, серед них портрети Катерини II, польського короля с. Лещинського і французького філософа д. Дідро. Володимир

Боровиковський малював ікони і створив близько 160 портретів. Творчість Д. Левицького і В. Боровиковського відіграла вирішальну роль у становленні російського портретного живопису. Їх вважають також видатними російськими художниками.

Великий вплив на творчість українських живописців мала діяльність Академії мистецтв, заснованої в Петербурзі у 1757 р. Серед перших випускників цього навчального закладу були вихідці з України – А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуков.

Високого розвитку в другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. досягла українська музика. Навчання музиці, що спочатку відбувалося лише у братських школах, згодом поширилося й на інші заклади. Нотну грамоту вивчали студенти Чернігівського, Харківського, Переяславського колегіумів. У Києво-Могилянській академії було організовано студентський хор, відкрито клас нотного співу, інструментальної музики. Вагомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, яка була відкрита у 1738 р. Тут викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах – флейті, скрипці, гуслях, бандурі. Більшість випускників цієї школи відправляли до Петербурзької Придворної капели – відомого хорового колективу, більшу половину якого склали вихідці з України.

У зазначений період набув значного розвитку музичний епос – думи та історичні пісні. В них відображалися героїчні сторінки вітчизняної історії, змальовувалися образи реальних історичних осіб – Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Івана Богуна, Нестора Морозенка та ін.

У другій половині XVIІ – першій половині XVIІІ ст. в Україні набула розквіту багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своєю мистецькою цінністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі, живопису. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars – частина, участь, партія), така назва збереглася до нашого часу. З’явився партесний концерт, в якому знайшли відображення риси стилю бароко – зіставлення емоційно-динамічних планів, чергування хорових, ансамблевих і сольних епізодів.

Найвизначнішим теоретиком партесного співу став відомий український композитор, хоровий диригент і педагог Микола Дилецький (близько 1650 – після 1723 рр.). Він перший у Східній Європі написав музично-теоретичну працю «Граматика музикальна» (1677), в якій обґрунтував засади партесного співу. У роботі містяться правила композиції, вправи з партесного співу та хорового диригування, поради щодо навчання музичної грамоти, розвитку слуху та ін. «Граматика музикальна» М. Дилецького стала дуже важливим посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу.

В народній музиці авторкою популярних українських пісень була легендарна поетеса-піснярка Маруся Чурай. Саме її відома пісня «За світ встали козаченьки» стала улюбленою козацькою похідною піснею. Полюбилися народом також її пісні «Віють вітри, віють буйні» та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Широкої популярності набула пісня харківського поета та філософа, козака Семена Климовського «Їхав козак за Дунай, сказав дівчині: «Прощай».

У 30-х роках головним центром української музичної освіти була Києво-Могилянська академія. Кожен учень тут набував ґрунтової музичної підготовки, академія готувала досвідчених регентів, учителів співу, виконавців, сприяла формуванню композиторів, займалася підготовкою педагогів-теоретиків. Тут існував хор і оркестр. Із стін академії вийшли такі відомі постаті в музиці як композитори М.Березовський, А.Ведель. Поряд з Києво-Могилянською академією значну роль у розвитку музичної освіти відігравала музична школа в Глухові, яка готувала співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів.

У другій половині XVII-XVIII ст. професійна українська музика існувала і розвивалась у двох напрямках: як духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок проявився у творчості М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалася у хорових формах без інструментального супроводу. Серед музичних церковних жанрів слід зазначити: канти, псалми, партесний концерт – всі вони представляли в українській музиці стиль бароко.

Світська музика розквітає у жанрах побутової міської пісні, інструментальної та театральної музики. Світська тематика закріпилася в урочистих хорах, у хорових обробках народних пісень. Виникають перші опери, камерно-інструментальні ансамблі, симфонії, невеликі п’єси для різних інструментів. З’являються професійні музичні цехи, які супроводжували весілля, народні забави, брали участь у різних урочистостях. Подібні функції виконували й військові оркестри.

Багато музичних колективів існувало в ті часи у поміщицьких садибах. Управляли ними здебільшого музики-чужоземці, але хористами, інструменталістами, співаками, танцівниками були кріпаки. Основу їх репертуару складали твори видатних західноєвропейських і дуже рідко вітчизняних композиторів.

Художнє життя України другої половини XVII – XVIII ст. не можна уявити без театрального мистецтва. Воно розвивалося тоді у трьох головних проявах, таких як: народний театр, шкільний театр та професійний, на той час кріпацький театр.

Народний театр козацької доби та гетьманщини існував у 3-х формах: вертеп, балаган та райок. Самобутнім і цікавим явищем театрального мистецтва визнається вертеп – народний ляльковий театр. Вертепні вистави демонстрували під час свят, ярмарок, торгів; ними захоплювалися всі верстви населення. Провідними персонажами вертепних п’єс були Дід, Баба, Жид, Циган, Москаль, а також Христос, Богородиця, волхви та ін. Вистава з ляльками відбувалася у великій двоповерховій скрині. Вертепник водив на дротиках ляльок і розмовляв та співав за дійових осіб. Зміст вертепних п’єс поділялися на дві частини: релігійну, повчальну (відбувалася дія на другому поверсі) та народно-побутову, комічну (на першому поверсі). Все це свідчить про те, що вертепні п’єси, як явище культури бароко, поєднували «високі» майстерні сюжети різдвяного змісту і «низькі» інтермедійні сцени, народжені фольклорно-побутовим сюжетом. У другій половині XVIII ст. народний театр знайшов нову форму – балаганний театр, який поєднував у собі елементи лицедійства, народної драми та шкільних вистав. Репертуар театру лицедіїв складався з комедійних сцен, веселих розповідей, гумористичних, сатиричних монологів, пісень тощо. Лицедії виступали в селянських садибах, на ярмарках.

У 70-х роках XIX ст. театр балаган сходить нанівець. Його місце на ярмаркових видовищах займає цирк.

Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з’являється нова форма народного театру – райок (від власників «райків»). Райок – невеличка, барвисто розмальована скринька з двома барабанчиками, на які намотувалась довга стрічка зі склеєних кольорових літографованих картинок. Через збільшуване скло в центрі райка можна було бачити різні краєвиди, баталії, жанрові сценки. Раєшник, перемотуючи стрічку, коментував зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками й віршованими жартами. Ця нова форма «механізованого» видовища – своєрідний попередник кінематографа.

Поряд з народним театром розвивається шкільний театр, головним осередком якого була Києво-Могилянська академія, а також різні шкільні заклади. Звичайно шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Виконавцями дійств на Різдво, Великдень, під час зустрічі видатних людей, іспитів, свят, відпочинку були студенти-хлопці, які грали всі ролі. Зі шкільними виставами гастролювали не тільки по Україні, а й по Білорусі та Росії.

З кінця XVIII ст. в Україні з’явилися кріпацький та професійний театр. Домашній театр тоді був модною розвагою, українське панство влаштовувало в своїх маєтках кріпацькі хори та театри на зразок придворних. Спектаклі домашніх кріпацьких театрів відбувалися для місцевого високого начальства – губернаторів та генерал-губернаторів. Поряд з цим існував і кріпацький цирк, доступний для глядачів на ярмарках.

Професійні трупи почали з’являтися в Україні з кінця XVIII ст. Сприяла цьому перевізна торгівля, завдяки якій стали розвиватися міста, куди приїжджали купці, де відкривалися різні адміністративні установи, куди на зиму з’їздилися зі своїх маєтків поміщики. Суто українських труп не було, тільки польські або російські, а в складі їх – багато українців. Перший український театр був заснований в Галичині, але розвиток його виявився занадто складним. Історичні умови призвели до культурного занепаду і ополяченню краю.

Висновок

Таким чином, другу половину XVII – XVIII ст. вважають золотим віком української культури. У цей період відбувається становлення та утвердження стилю українського бароко, який поширився на всі види мистецтва. Культура дедалі більше набуває національних та оригінальних рис. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.