узк 4сем

1. Образотворче мистецтво епохи Відродження: основні напрями, твори, представники.

Основні ідеї та прояви Ренесансу в Італії

Термін «Відродження» вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй книзі «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих» (XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Ренесансу характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у пер. з латини — людська природа, людське достоїнство).

Основним рисами культури Ренесансу є:

антропоцентризм,

гуманізм,

модифікація середньовічної християнської традиції,

особливе відношення до Античності — відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії,

нове відношення до світу.

З визначенням основних рис зв'язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).

в епоху Ренесансу особлива увага приділяється законам мистецтва, тому саме художники ближче інших стоять біля рішення світоглядних задач. В плані пізнання світу в художника всі переваги. Тому епоха італійського Ренесансу має чітко художній характер. В епоху італійського Ренесансу неможливо не помітити іншої, протилежної тенденції — відчуття людиною трагічності свого існування. Причому ця тенденція не виникає в кінці епохи, а є присутньою протягом всього цього періоду в творчості художників і мислителів. Зрозуміти її походження дозволяє звертання до вже зазначеної складної взаємодії в ренесансній культурі спадщини Античності і християнства.

Основні представники італійського Ренесансу

Сандро Боттічеллі (1445-1510) — художник іншого періоду епохи, він гостріше інших виразив духовний зміст Раннього Ренесансу, який вражає щедрістю, надмірністю художньої творчості, що хлинула як з рогу достатку. Творчість Боттічеллі відповідає всім характерним цього періоду, який більше, ніж який-небудь інший, орієнтований на пошук найкращих можливостей в передачі навколишнього світу. Саме в цей час здійснюються розробки в області лінійної і повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності, симетрії, загальної композиції, колориту, рельєфності зображення.

В творчості митця заполоняє нервовість ліній, поривчастість рухів, добірність і крихкість образів, характерна зміна пропорцій, виражена в надмірній худорлявості і подовженості фігур, особливим чином падаюче волосся, характерні рухи країв одягу. Іншими словами, поряд з виразністю ліній і малюнку, так шанованих художниками Раннього Ренесансу, в творчості Боттічеллі присутній найглибший психологізм. Про це беззастережно свідчать картини «Весна» і «Народження Венери».

Яскраві представники образотворчого мистецтва італійського Ренесансу

Леонардо да Вінчі (1452—1519) народився у Флоренції. У 14-річному віці він почав навчатися живопису. Проте на цьому не зупинився — впродовж усього життя наполегливо вивчав різні науки. Мабуть, немає галузі людських знань, якою не цікавився б Леонардо. Він переймався математикою, анатомією, різними галузями техніки, будував літальні апарати й підводні човни, в його записах можна знайти описи гелікоптера, парашута, автомобіля, отруйних газів, телефону тощо. Безмежність його знань вражала і тоді, і зараз. Леонардо-живописець працював дуже повільно, постійно шукаючи, експериментуючи. Живопис був для нього засобом пізнання світу. Він вдивлявся в обличчя людей, прагнучи зрозуміти їхній внутрішній світ і перенести у свої картини. Загалом він написав близько півтора десятка картин, але кожна з них стала неперевершеним твором високого мистецтва. В одному зі своїх ранніх творів “Мадонна з квіткою” Леонардо відмовився від звичного зображення сумної й задумливої мадонни, зобразив її життєрадісною, сповненою жіночої краси. У цій картині він уперше використав світотінь для “оживлення” об'єкта. У період розквіту свого таланту Леонардо створив фреску на біблійну тему “Таємна вечеря” (1495—1497 рр.). В основі фрески — євангельський сюжет про те, як під час вечері перед стратою Христос повідомив учнів, що один із них зрадить його. Вирази облич учнів Христа сповнені обурення, здивування, а спотворене жахом обличчя Іуди передано з вражаючою глибиною реалізму.

Одним із найвідоміших творів Леонардо став портрет Мони Лізи, жінки купця дель Джокондо. Цей твір уважають першим у західноєвропейському живописі психологічним портретом. Живописець зумів зосередити увагу глядача не на зовнішній привабливості Мони Лізи, а на її внутрішньому світі. Вдивляючись в її немолоде обличчя, відчуваєш волю та інтелект, здається, що не її розглядає глядач, а вона з ледь прихованою усмішкою слідкує за ним. Зараз ця картина знаходиться в паризькому музеї Луврі. У цю картину закохувались, її ненавиділи, через неї кінчали життя самогубством, але остаточно зрозуміти й розгадати її таємницю так і не змогли.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564). Якщо Леонардо мав вдачу мислителя, то Мікеланджело — вічного бунтівника. Він постійно боровся проти заздрощів, нерозуміння, навіть проти самого себе, і довів, що людина може зробити неможливе протягом свого короткого життя. Мікеланджело зробив предметом своїх творів людину. Жоден пейзаж не цікавив майстра — тільки зображення прекрасного людського тіла. У своєму величному мармуровому “Давиді” п'ятиметрової висоти він, усупереч біблійному міфові, зобразив не хлопчика, а розквітлого юнака, сповненого титанічної сили. Ця статуя стала водночас і символом повернення античної краси до мистецтва, і ідеалом нової людини, втіленням непохитної волі та могутності. Працюючи над розписом плафону Сікстинської капели, Мікеланджело один із 1508 р. по 1512 р. розписав 600 кв. м стелі на висоті 18 метрів сюжетами з біблійних міфів. Проте його композиції далекі від традиційного релігійного змісту, вони лунають гімном людській величі та красі. Таку ж силу й натхнення вклав він у виконання фігури Мойсея для могили папи Юлія ІІ. У трактуванні Мікеланджело Мойсей — це могутній вождь, якого в ті часи так не вистачало роздробленій Італії.

Мікеланджело підніс мистецтво скульптури на новий рівень. Колись, розглядаючи античну статую, він сказав, що її автор “...знав більше, ніж сама природа”. Ці слова з цілковитою підставою можна віднести й до самого Мікеланджело.

Рафаель Санті (1483—1520). Його називали світлим генієм італійського Відродження, який спромігся поєднати дух античності з духом християнства. За своє коротке життя Рафаель зумів зробити дуже багато як художник. У своїх творах він відтворив найтонші відтінки людських почуттів, духовну й фізичну красу персонажів. Цей новий ідеал людини він утверджував насамперед у портретах і численних зображеннях Мадонни. Вершиною творчості Рафаеля вважають створену 1513 р. “Сікстинську мадонну”. Цікавою є композиція картини: розкривається завіса, й ми бачимо жінку, яка тримає перед собою дитину; жінка водночас і віддає свою дитину, і хоче утримати її, в її погляді — сум, тривога за долю дитини, яку вона жертвує в ім'я спасіння людства. Ми бачимо не просто Мадонну, а жінку, матір, яка страждає, як і кожна людина. У створенні узагальненого образу ідеальної людини — головний сенс творчості Рафаеля.

Тиціан Вечелліо (1477—1576) був найвідомішим італійським художником венеціанської школи. Багато уваги Тиціан приділяв біблійним сюжетам (“Христос і Магдалена”, “Покладення в труну”). Його образи сповнені внутрішнього спокою, краси, випромінюють внутрішнє світло.

Неперевершених висот досяг Тиціан у мистецтві портрета. Йому таланило відтворювати різні, іноді суперечливі, риси характеру героїв: велич, скупість, підозрілість, лицемірство, хитрість тощо. Художник відкривав у своїх героях те, що вони намагалися приховати, і, знаходив неповторні, ледь помітні засоби, щоб це передати. Його портретам завжди була притаманна особливість — домінуючий колір, що повторювався у відтінках. Найвідоміші з-поміж портретів Тиціана — “Іпполіто Медічі”, “Карл V”. Особливо цікавим є портрет “Папи Павла ІІІ з племінниками”, в якому автор зумів показати зіткнення трьох різних характерів, жоден з яких не бажає примиритися з іншим. Творчість Тиціана справляла великий вплив на художників інших країн — Рубенса, Веласкеса, Рембрандта та ін. Видатні майстри італійського Високого Відродження своєю творчістю утвердили в суспільстві нові ідеали, нові погляди на людину та її місце в навколишньому світі.

Північне Відродження.

Північним Відродженням називають культуру Ренесанса у країнах, розсташованих на північ від Італії: у Німеччині, Нідерландах, Франції та Англії. У цих країнах культура Відродження мала не таке поширенння як в Італії. Але ї тут були творці світових шедеврів. Північне Відродження на відміно від італійського натхнення черпало не лише у античності, а і в готиці та працях середньовічних богословів.

У мистецтві Північного Відродження провідна роль належала живопису. Вже у ХV ст. досягає розквіту мистецтво Нідерландів, а кінець ХV – перша половина ХVІ ст. – це „золота доба” німецького живопису. Серед кращих майстрів виділяються – Лукас Кранах Старший, який написав відомий портрет Лютера, а також Ханс Хольбейн Молодший, який став придворним майстром англійських королів і досягнув досконалості у створенні портретів. Дивне поєднання світу відкривають картини художника Янна ван Ейна, який працював у першій половині ХV ст. У своїх портретах він намагався не ідеал і чисту правду. Тому людей, яких він зображав є некрасивими. Навіть Богородиця на його картинах позбавлена правільних рис. Її лице скоріш миловидне, ніж красиве. Досягненням майстра стало точна передача навколишніх речей, які сіяли, переливалися, були природніми. Це вдалося завдяки винайденню нідерландськими художниками рецепту масляних фарб, якими користувалися і італійські майстри.

Видатними творами Північного Відродження є картини Пітера Брейгеля Старшого. На його картинах красиве існує поряд з потворним, родість з трагедією. Його картини відбивають реалії того часу. Одні назви говорять самі за себе: „Триуф смерті”, Танець під виселицею”, „Сліпі”, „Каліки”. Своїми творами північні майстри намагалися показати зворотній бік життя – невпевненість у майбутньому, страх, рушнення звичного способу життя.

Центральне місце німецького мистецтва Відродження посідає Альбрехт Дюрер (1471—1528). У його творчості відображено драматичні події історії Німеччини того часу. Дюрер вирізнявся характерною для майстрів Відродження різноманітністю вподобань: він цікавився анатомією, математикою, інженерною справою, живописом і виготовленням гравюр. Особливої майстерності Дюрер досяг у мистецтві гравюри, створивши понад 200 творів. Використовуючи відомі біблійні сюжети, він вкладав у них новий зміст. Відома серія гравюр “Апокаліпсис”, де під виглядом стародавнього Вавилона, що накликав на себе Божу кару, художник зобразив папський Рим. Дюрер прихильно ставився до Реформації, що розгорнулася в Німеччині, підтримував вимоги повстанців у Селянській війні. Глибоко обурений розправою над ними після придушення війни, митець розробив ескіз пам'ятника повстанцям. Головним у ньому було зображення селянина, враженого мечем у спину, що підкреслювало ниций характер придушення повстання.

Одним із найкращих творів А. Дюрера вважають гравюру “Святий Ієронім”. Майстер зумів із надзвичайною майстерністю зобразити святого, заглибленого в читання книги, з обличчям, осяяним спокійною мудрістю людини похилого віку. Поруч з Ієронімом сидять собака і лев — вірні друзі святого, що символізують підкорення його розуму всіх живих творінь. В образі Ієроніма митець прославив людську мудрість, плекаючи надію на те, що вона допоможе змінити цей світ.

2. Утопізм як напрям соціально-політичної думки Відродження (Т.Мор, Т.Кампанелла).

3. Українські гуманісти епохи Відродження.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму. В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст. сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст тощо. Незважаючи на складні зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України йде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин; посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість; з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки. Зросла кількість шкіл і підвищився їх освітній рівень починаючи вже з середини XV ст. Але оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні не було, то багато українських юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь з України одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя. Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування. У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви.

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!» Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів. Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою. Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися». Важливий здобуток епохи Відродження і філософії Нового часу — розвиток теорії природного права. Ідея природного права використовувалася в XVII — XVIII ст. для критики феодальних порядків як таких, що суперечать природній справедливості На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював природне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у середині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов: Тому сьогодні про погляди мислителя на природне право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, виходячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати. Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст., ставила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття вроджених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли

Оріховському як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася в надрах феодального ладу. У питанні, що вище — «талант чи порода», мислитель ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають порожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми актуальна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес. У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю». Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти середньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Русі, у турботі про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.

Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 р. і Брестська церковна унія 1596 р. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці XVI — на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих елементів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Всі українські культурно-освітні діячі другої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у братствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність українського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

До українських гуманістів XVI — початку XVII ст. ми зараховуємо передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін. Цей принцип самоусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, які хоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були українцями, жили і творили на етнічній українській землі і розвивали її культуру. Це не означає, що вони не могли бути водночас і представниками іншої культури. Треба, нарешті, сказати і про виразно інонаціональних авторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток української культури. Таких авторів ми також вважаємо представниками української культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонович), грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це, гадаємо, справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих симпатіях до певного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип зарахування одного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до культури народу-завойовника. Майже поза увагою залишаємо поки що тих українських діячів, які жили і працювали за межами етнічних кордонів України.

4. Братських рух в Україні.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.Об´єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники. ЗАХОДИ БРАТСТВ:

-виступали за право міських общин брати участь в управлінні церковними справами,контролювати діяльність вищого духовенства.

-захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху.

-займалися просвітницькою діяльністю:створенням шкіл і типографій.

Кожне братство мало свій статут,який виводив організацію з-під влади єпископів.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом — князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума — близько 50 тис. золотих.