2. Перші європейські середньовічні університети: історія виникнення, структура, освітні, наукові та культурні традиції.

Історія європейської університетської освіти сягає своїм корінням у ті часи, коли на зміну віджившему себе рабовласницькому суспільству приходить новий уклад життя, пов'язаний із зародженням феодальних відносин, ідеологічною твердинею якого постало християнство. У період раннього середньовіччя культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну та господарську ролі, претендуючи на перевагу над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти. Учнів підбирали в інтересах кліру, як правило, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.

Найдавнішими університетами вважаються Болонський, відомий своєю юридичною школою (започаткований 1088 р.) і Паризький, де гарною була підготовка богословів (започаткований близько 1150 р.). Саме в Паризькому університеті вперше відбувся розподіл на факультети, які очолили декани. До початку XIII ст. з’явилися університети в Оксфорді та Кембриджі. Найкращою кузнею молодих лікарів вважалася Салернська школа медицини. У XV ст. в Європі діяло більш як 60 університетів, із них до 25 — в Італії, більш як 20 у Франції, решта — в Німеччині, Англії, Іспанії, Богемії (Чехії), Польщі.

Типологізація університетської освіти у період Середньовіччя дає можливість виділити дві основні моделі середньовічного університету: модель Болоньї,зі світською орієнтацією, домінуванням студентської гільдії, яка на свій розсуд визначала структуру, змістнавчальних дисциплін та обирала на контрактній основі професорів, а також Паризьку модель –з переважанням магістерської гільдії, яскраво вираженою теологічною спрямованістю й сильним впливом факультету вільних мистецтв,де університет утворювали магістри, а студенти були лише членами університету.

Єдиний освітній простір зародився у Європі вже у ті часи. університети — об’єднувалися між собою нерозривними зв’язками. Юнак із далекої Швабії міг провчитися рік-два у Празі, потім вирушити до Парижа, одержати там диплом і влаштуватися викладачем у будь-якій вищій школі західного християнства…

Утім, коли Фрідріх II заснував університет у Неаполі, місцева молодь уже не могла вільно подорожувати світом науки. Монарх заборонив жителям міста відвідувати інші вищі школи, а всім молодикам наказав з’явитися восени на лекції… погрожуючи покарати їхніх батьків у разі непокори. Щоправда, інакше свіжоспечений університет просто не набрав би собі студентів. З історичного погляду ідея університетської автономії не є новою і невідомою. Навпаки. Словом “universita” в середні віки називали товариства, купецькі гільдії, торгово-промислові цехи та деякі інші корпоративні об’єднання. Відповідно до цього навчальні заклади -“вільні школи”, - що тоді виникли, стали називати “universitas magistrorum et sholarium” (корпорація викладачів та студентів). Цікавим є те, що перші університети були самоврядувальними організаціями, які мали повну незалежність від міських та інших магістратів і церкви .

Організаційна структура університетів

Перед початком навчального року молодь сходилася до університету, магістр заносив до списку усіх охочих. Вступники вносили плату за запис, бідні –менше, заможніші –більше, декого з сиріт зовсім звільняли від оплати. Тут же студенти складали присягу на вірність університетському статуту і від цього часу ставали молодими студентами, поселялися в бурсі або на приватних мешканнях, якщо не мали з чого жити —шукали заробітку; заможні, приїхавши власними кіньми, з своєю челяддю, обирали респектабельніші оселі, їх навіть записували в деяких університетах до окремих списків.

Навчальна програма зазвичай розписувалася на цілий рік. Семестри вперше з’явилися в Німеччині наприкінці XV ст. Щоправда, умовно існували два навчальних періоди: великий — від середини вересня — жовтня до Великодня і малий — від великодніх канікул до середини липня.

Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи –трактати. Лекція(lectio –читання) являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього текстуу вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Студентам теологічного факультету читали „Святе Писання” та „Сентенції” Петра Ломбардського (ХІІ ст). Ці „Сентенції” і були коментарем християнського вчення, ставши основою схоластики. З часом праця лектора спрощувалася, бо складалися коментарі до цих коментарів, які згодом звелися до так званих „питань”.

Лекції поділялися на ординарні (важливі, обов’язкові) та екстраординарні (додаткові). Перші читалися вранці, коли голова у молоді працює краще, другі — після обіду й на свята. Обстановка на ординарних лекціях була суворою, наче на месі: заборонялося переривати лекцію запитаннями, лектор мав носити формене вбрання. До речі, за запізнення або пропуск занять стягувався штраф, причому не лише з лінивого школяра, а й із несумлінного викладача! За два тижні пропусків без поважної причини студента могли не допустити до іспиту.

Другою формою навчання був диспут,основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його. Бакалавр потрібними аргументами підтримував тезу і відповідав на запитання. Магістр міг будь-якої миті зупинити суперечку, особисто завершивши її своїм словом. Але він міг і повернутися до цієї тези коли-небудь іншим разом, не підтримуючи, а заперечуючи свою ж тезу. Отже, ступінь істинності тези був не таким вже й важливим. Важливою була техніка її захисту або спростування.

Практичні заняття відбувалися також у формі репетицій. На репетиціях школярі повторювали пройдений матеріал, відповідали на запитання, пов'язані з текстом.Студенти виконували багато вправі писали письмові роботи –трактати. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, потім –магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання призводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра –тільки кожний шістнадцятий.Підсумкові випробування були платними –студент повинен був внести окремо за іспити і диплом досить значні кошти, частину з яких призначали як платню екзаменаторам, а частину передавали до університетської каси. За докторський диплом платили 60—65 дукатів, на той час це була велика сума, яку не кожний міг внести одразу і сплачував поступово.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалисяв особливі організації, так звані факультети (від латинського слова „facultas” –здібності, тобто здатність викладати чи вивчати той чи інший предмет). Пізніше під словом „факультет” почали розуміти те відділення університету, на якому викладалася та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. „Молодший”, або „артистичний” (лат. „ars” –мистецтво), –найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчалися „сім вільних мистецтв”.На нього приймали практично всіх бажаючих. Тут вони вивчали «сім вільних мистецтв» двома циклами. Це були «тривіум» (граматика, а також риторика і діалектика) і «квадріум» (арифметика, музика, астрономія і геометрія). Крім того, було ще три „старших” факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише по закінченні „артистичного” факультету. Навчатися на богословському факультеті було найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр. Для того, щоб здобути вище знання „доктора наук”, треба було закінчити повний курс навчання в університеті (11-15 років).

Традиції середньовічних університетів

Головним завданням викладачів середньовічних університетів було те, щоб, звіряючи різні варіанти текстів, по ходу давати необхідні роз'яснення. Статутами студентам заборонялося вимагати повторення матеріалу або навіть повільного прочитання. Вони повинні були приходити на лекції з книгами, які в ті часи були дуже дорогими, тому школяры брали їх напрокат. Вже з вісімнадцятого століття університети стали накопичувати рукописи, копіюючи їх і створюючи власного зразка тексти. Аудиторій досить довго не існувало. Перший середньовічний університет, в якому професори стали влаштовувати шкільні приміщення - Болонський, - вже з чотирнадцятого століття почав створювати громадські будівлі для розміщення в ньому кімнат для лекцій. А до цього студенти групувалися в одному місці. Наприклад, в Парижі це було авеню Foir, або вулиця Соломи, названа цим ім'ям тому, що слухачі сідали на підлогу, на солому біля ніг свого вчителя. Пізніше стали з'являтися подібності парт - довгі столи, за якими могло вміститися до двадцяти осіб. Кафедри ж стали влаштовувати на узвишші.

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Вони, як і цех ремісників, мали різні привілеї, користувалися великою самостійністю і часто не підкорялися місцевій владі. Відстоюючи свою незалежність, співтовариство вчителів та учнів нерідко зверталося до короля, щоб захистити свої права, або вдавалося до страйку –припиняло навчання і покидало місто. Міська влада переважно просила їх повернутися назад, адже свій університет був честю для будь-якого міста.Таким чином, можна констатувати той факт, що хоча середньовічні вчені познайомили людину середньовіччя лише з частиною спадку, залишеного світу Давньою Грецією та Давнім Римом, вони пробили „вікно” у стіні, яка відділяла середньовічне суспільство від багатющої скарбниці знань, здобутих трудом та генієм греків і римлян. Вони посіяли смуту та сумніви у розумі людей, які стояли на колінах перед інквізицією. Те, що всупереч гонінням було зроблено цимимислителями, розвинули вчені, які жили пізніше.

університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості. І, не зважаючи на ряд негативних моментів у їхній діяльності, саме вони підготували підґрунтя для подальшого розвитку науки. Саме тому сьогодні ми звертаємось до цієї скарбниці знань, думки, пошуків, якими так багата історія університетської освіти Європи.