6. Слов’янська міфологія: джерела, пантеон, основні міфи.

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян] є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій формі після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат.

Через недостатню збереженість, як правило, лише в пам'яті та звичаях, багато що зі слов'янської міфології втрачено або трансформовано. І все ж залишилися пам'ятники (скульптура Світовита, наприклад), капища язичницьких жертовників, символи та знаки в ужитковому мистецтві, вишивках, ритуалах і святах.

Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Перебіг років і зміни, близькість животворної природи породжували фантастичні уявлення та їхні персоніфікації, які зумовлювали подібність міфологічних сюжетів багатьох народів. Тут матимуть місце як міграційний вплив світових ідей і понять, так і спорідненість першоджерел.

Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.

Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували у своїй ієрархічній зумовленості. На це звертається увага в "Енциклопедичному словнику" Брокгауза — Єфрона, де робиться порівняння з аналогічними персоніфікаціями божеств інших народів світу. В названому енциклопедичному виданні, зокрема, зазначається, що релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у індусів був Індра, у греків — Зевс, у римлян — Юпітер, у германців — Тор, у литовців — Перкунас, у слов'ян — Перун.

Поняття про бога-громовержця зливалось у слов'ян із поняттям неба взагалі, уподібнення якого припускається зі Сварогом. Інші ж вищі боги вважалися синами Сварога — сварожичами — символами сонця й вогню. Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога, а також Хорса. Охоронець отар Велес (Волос) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменах. Так, у балтійських слов'ян вищим богом вважався Святовит, до нього уподібнювався Триглав — ідол, якому поклонялися в Щеціні, а також на Волині.

Мали місце й прояви системності та впорядкованості пантеону слов'янських богів. За княжої дохристиянської доби в Київській Русі перше місце посідав Перун — бог грому й блискавок. Цього кумира (ідола) за велінням князя Володимира було поставлено на першому місці на узгір'ї в Берестові, поблизу Києва, перед княжим двірцем. За описом очевидців і сучасників, статуя була дерев'яною із золотими вусами. В договорі з греками Русь завіряла (клялася) на Перуна і ще Велеса (Волоса) — бога скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу (на зразок Аполлона з грецької міфології).

В середині II тисячоліття до н. е. починає формуватися і відокремлюватися масив праслов'янських племен в широкій смузі від Одера до Дніпра. Їх релігійні уявлення, наскільки можна судити, вписуються в загальну схему первісних землеробських племен. На самому початку XII ст. російський письменник, сучасник Володимира Мономаха дав цікаву періодизацію слов'янського язичництва, розділивши його на чотири стадії:

1. Культ «упирів і берегинь» — дуалістичний анімізм первісних мисливців кам'яної доби, одухотворяв всю природу і ділив духів на ворожих та доброзичливих.

2. Культ землеробських небесних божеств «Рода і Рожаниць». це були богині плодючості всього живого, які є надалі матріархальними богинями аграрного родючості (енеоліт). Рід (Род) — подальша, патріархальна стадія розвитку тих же уявлень, що переродилися в бронзовій добі у первісний землеробський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Рода був властивий не тільки слов'янам, але й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор'я.

3. Культ Перуна, що був у минулому богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі X ст.

4. Після прийняття християнства в 988 р язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на окраїни слов'янського світу, у тому числі на більшу частину території сучасної України.

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

• Род — Б. Рибаковим вважається Творцем Всесвіту, богом над богами.Його зображували в вигляді сокола.

• Дажбог — даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.

• Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

• Мокоша, або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

• Хорс — назва бога зимового Сонця на Русі, походження пов'язують із «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця.

• Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.

• Стрибог — бог вітру.

• Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.

• Сварог або Сварожич — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

• Рожаниці — богині долі.

• Яр-Ярило — бог весняного Сонця.

• Мара — богиня потойбічного світу — Нави мала тринадцятьох доньок які втілювали хвороби і сина бога лиха Пека.

• Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру.

• Полель — бог шлюбу і любові

• Леля — богиня любові

• Лель - бог кохання

Важливим джерелом із міфології слов'ян є «Велесова книга», проте її справжність залишається дискусійною. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах), а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне ціле («бог єден і множествен»), що на погляди деяких дослідників є ідеєю єдинобожжя в досить незвичному вигляді. Також збереглась «Голубина книга», у Болгарії — «Веда словена».

Ідея протистояння сил добра і зла, світлого й темного пронизує міфологізм слов'янського вірування та світосприймання. Особливо яскравими постають сили світлоносні й сонцеликі. Весь Всесвіт оживотворений огнесвітом, духом краси, гармонії й розуму, сином красної любові — Лади, великим Ладом, Білим добрим богом, святим витязем, другом людини, котрий протистоїть у боротьбі Чорно-богові. Все на землі оживлене духами, які допомагають або доброму, або злому началу.

Основні гілки слов'янської міфології — східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології слов'ян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема вплинули германо-скандинавська міфологія, кельтська міфологія, скіфська міфологія.

Слов'янська міфологія характерна тим, що вона — всеосяжна і являє собою не окрему галузь народного уявлення про світ і світобудову (як класична релігія), а знаходить втілення навіть у побуті — будь то обряди, ритуали, культи або землеробський календар, що збереглася демонологія (від будинкових, відьом і лісовиків до банників і русалок) або забуте ототожнення (наприклад, язичницького Перуна з християнським святим Іллею). Тому, практично знищена на рівні текстів до XI століття, вона продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій мові.

Головні риси слов'янського язичництва як світогляду: одухотворення природи (аніматизм і анімізм), культ предків і надприродних сил, переконання в їх постійну присутність і участь у житті людей, розвинена нижча міфологія (віра у мілких духів і сущностей), віра в можливість впливу на стан речей в світі засобами примітивної магії, антропоцентризм. Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

В багатій і яскравій палітрі міфологічної спадщини слов'ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами інших народів, а в той же час споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метаморфізм. У ньому, цьому демонічної сили перетворенні, присутня іномовність, дивовижна гра уяви й метафоричності, поетичність і філософізм взаємозумовленостей та переходів. У слов'янських міфологічних творах виявляє себе справжній поетичний геній. В них переплітаються між собою земне і надреальне, надземне. "З символічним поклонінням предметам фізичного світу, — писав М. Костомаров, — повя`заний був у слов'ян догмат перетворення; в піснях слов'янських народів дуже багато історій про перетворення; напевно, предки наші вірили, що душа покійника й навіть жива людина з тілом може перейти в дерево чи птаха, чи яку іншу істоту". Перетворений у чистій, наївній символіці світ ставав високою поезією, з якої митці — композитори, поети, піснярі — брали сюжети й натхнення ("Утоплена", "Тополя" Шевченка, "Лісова пісня" Лесі Українки).

Вчені відновлюють слов'янську міфологію згідно різних джерел:

1. По-перше, це оригінальні письмові джерела, які хронологічно найбільш близькі до епохи язичництва: середньовічні аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чеських племен), повчання проти язичництва («Слово»), й літописи. Специфіка у тому, що вони мають лише фрагментарний опис слов'янської міфології, а оригінали слов'янських міфологічних текстів до нашого часу не збереглися. Тексти візантійських авторів VI—X століть. У скандинавських сагах XIII століття, в Старшій і Молодшій Еддах є відомості, які можуть бути використані для реконструкції слов'янського язичництва. Давньоруські, західнослов'янські й вставки в перекладну літературу, у тому ж числі в апокрифи. Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури — невідомим піснетворцем. Всі ці тексти не містять будь-яких цілісних викладів міфології або окремих міфів.

2. По-друге, письмові джерела XV—XVII століть і фольклорні джерела XVIII—XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі ряд відомостей більш ранніх, що не дійшли до нас, джерел, а також розгорнуті записи легенд, казок, билин, заговорів, биличек і бувальщин, прислів'їв і приказок, за якими можливо відновити стародавні міфи. Особливе значення мають відомості польських, чеських і німецьких авторів й істориків, які записали місцеві легенди західних слов'ян, що зберегли відомості давньоруських джерел

3. Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, заговори і заклинання, дитячих ігор, в які виродилася архаїчна обрядовість, чарівні казки, зберегли фрагменти давньої міфології і епосу; важливий символічний орнамент вишивки і різьблення по дереву.

4. Більш достовірні, але і більш тяжко читаємі археологічні джерела: відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, обрядових предметів, прикрас, язичницьких знаків, написів із згадкою про язичницьких богів або поган, залишки жертвоприношень і обрядових дійств.

5. Важливими виявляються відомості мовознавства, порівняльного релігієзнавства і вивчення міфологічних сюжетів у інших народів.

Давньослов’янський міф про створення світу На початку часу світ перебував у пітьмі. Та Всевишній явив Золоте Яйце, в якому знаходився Рід — Батько всього сущого. Рід народив Любов — Ладу-матінку і, силою Любові зруйнувавши свою темницю, породив Всесвіт — безліч зіркових світів, а також наш земний світ. Так Рід породив усе, що ми бачимо навкруги,— все, що при Роді, все, що ми звемо Природою. Рід відділив світ видимий, тобто Яв, від світу невидимого, духовного — Нові. Рід відділив Правду від Кривди. У колісниці вогняній Рід утвердив Грім гримлячий. Бог Сонця, що вийшов з обличчя Рода, був утверджений у золотому човнику, а Місяць — у срібному. Рід випустив зі своїх вуст Дух Божий — птаха Матір Сва. Духом Божим Рід народив Сварога — Небесного Батька. Сварог закінчив створення світу. Він став хазяїном земного світу, владикою Божого Царства. Сварог утвердив 12 столпів, що підпирають небосхил. Рід став Небесним Джерелом і породив води Великого Океану. З піни вод Океану з’явилася Світова Качечка, що породила багатьох богів-ясунів і демонів-дасунів. Рід народив Корову Земун і Козу Седунь, молоко яких розлилося і стало Молочним Шляхом. Потім він створив камінь Алатир, яким він і став збивати це молоко. З отриманого таким чином масла й була створена Мати Сира Земля.