1. ^{Підходи до розуміння поняття "джерело права". Підходи вчених щодо вживання та співвідношення категорій "джерело права"' та "форма права".}

Уявлення про джерела права та їхні види не є статичними. Разом із розвитком уявлень людини про право, виникненням різних підходів до його розуміння формувалося і змінювалося розуміння про його джерела.

Дискусія щодо змісту цього поняття триває і нині. Автори, які надають перевагу позитивістському підходу, під джерелами права розуміють спосіб зовнішнього вираження змісту правових норм, за допомогою якого вони набувають загальнообов'язкового значення. У цьому контексті джерела права ототожнюються із нормативними приписами, що створюються або санкціонуються державою.

Для представників природно-правової доктрини джерелами права є природні, невідчужувані права людини, а прихильники соціологічної юриспруденції джерелом права визнають типізовані взаємовідносини між суспільними союзами, які передують появі правової норми.

Також існують інші, більш широкі підходи до розуміння джерел права, їх розглядають як:

• джерела походження додержавного і державного права;

• змістовні джерела - фактори, що впливають на зміст права: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, економічні, ідеологічні тощо. Так, наприклад, іслам як релігія є одним із головних змістовних джерел мусульманського права, марксистсько-ленінська ідеологія тривалий час впливала на зміст радянського права часів СРСР;

• джерела пізнання права, наприклад, історичні пам'ятки. До них належать не тільки стародавні зводи законів, звичаїв, судових рішень, а й стародавні твори літератури, міфи, легенди, народні прислів'я та приказки тощо.

Незважаючи на багатоманітність підходів до значення поняття «джерела права», увага у цьому розділі зосереджена на розгляді джерел права у їх формальному розумінні, як способі зовнішнього вираження змісту правових норм, - своєрідного «резервуару», з якого суб'єкти правозастосування черпають відповідні норми (правила) для вирішення справи.

У стародавні часи джерелами права були міфи та легенди, звичаї, традиції пращурів, священні тексти тощо. В процесі історичного розвитку одні джерела права поступалися місцем іншим або ж зникали зовсім, а певні джерела, пройшовши значну еволюцію з моменту свого виникнення, дійшли до наших днів. В наш час у ролі джерел права розглядаються: нормативно-правові акти та правові звичаї; судові прецеденти та судова практика; загальні принципи права та правова доктрина; нормативний договір та корпоративні норми; релігійні норми; норми «м'якого» права тощо. Форма права характеризує можливості документального закріплення права, підкреслюючи його державно-владний характер. Ця категорія є пов'язана з поняттям джерело права. На проблему співвідношення цих категорій у сучасній науці існує 2 погляди: 1)Наукова позиція, що була поширена у радянській юридичній літературі характеризує категорії форма права та джерело права як тотожні, оскільки вони характеризують формальний вираз правових велінь. 2)Сучасні вчені характеризують ці категорії як самостійні та джерело права визначають як більш широке поняття, яке може бути вжитим у декількох значеннях.

• Джерело права у матеріальному значенні - характеризується як матеріальні умови життя суспільства, існуючі форми власності, економічні потреби та економічні інтереси, які спричиняють виникнення права, відображаєтся у ньому та впливають на його функціонування.

• Джерело права в ідеологічному значенні - характеризується як наукові вчення, доктрини, правосвідомість суб'єктів, правова ідеологія, що забезпечує можливість усвідомлення суб'єктами потреб у праві та необхідності реалізації його положень.

• Джерела прав в політичному значенні - характеризується через політичні інтереси, політичні відносини, діяльність держави, що спричиняють можливість відображення у праві волі та інтереси певної соціальної групи та можливість врівноваження різноманітних політичних інтересів правовими засобами.

• Джерело права у формально-юридичному значенні - характеризується як можливість надання праву документальної форми шляхом закріплення правових норм у тексті юридичного документу. Саме у цьому значенні категорії форма та джерело права співпадають. З однієї сторони форма права забезпечує можливість інформування суб'єктів права щодо можливості і необхідної поведінки, і саме юридичні документи визначаються як джерело права і надання йому обов'язково характеру.

• Джерело права в історичному значенні - сукупність історичних пам'яток та судових рішень, які характеризують процес формування права та еволюцію основних засобів іх закріплення

Правомірним вважати,що співвідношення категорії форма і джерело право завдяки визначенню джерела права, як загальної категорії, а форми права як особливої, що постає важливим аспектом у розумінні джерела права. Форма права - офіційні засоби виразу, закріплення, зміни, доповнення правових форм, що визначені державою і є важливим елементом правової системи, що обумовлює її особливості та належність до певної правової сім'ї. Значення категорії форма права: - є одним із проявів категорії джерело права - характеризують процес еволюції формального виразу права - впливає на визначення типу правової системи - визначає особливості закріплення норм права - надає праву форми загальнообов'язковості - визначає характер волі та інтересів, що покладаються в основу права - засіб інформування суб'єктів про можливу та необхідну проведінку Характеризують значення держави для забезпечення виразу права у документальний формі. Важливим для розуміння формального виразу права є положення про те, що: - сучасна наука визначає багатоманітність джерел права - значення кожного з джерел права залежить від особливостей правової системи, до якої вони належать - важливим є історичний етап розвитку держави та особливості суспільних відносин, що регулюються правом - джерела права мають ієрархічний характер, що обумовлюється їх значенням для суспільства та їх роллю у відображенні інтересів держави - розуміння джерел права залежить від сучасного праворозуміння, юрпозитивізм віддає перевагу нормативно-правовим актам, історичне розуміння - правовому звичаю, соціологічна юриспруденція - судовому прецеденту, психологічна концепція - нормам права, природно правова - правовому закону; - важливими для розуміння джерел права є ступінь їх офіційного визнання державою; - сучасні джерела права мають багатоманітний характер та існують, як звичай, судовий прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий акт, принципи права та правова доктрина; Сучасна література відкидає односторонній підхід до характеристики нормативно-правового акта як єдиного джерела вітчизняного права, обґрунтовуючи можливість офіційного визнання інших форм права.

У сучасній науковій літературі дедалі частіше постає проблема співвідношення понять «форма права» і «джерело права». Спроби їх розмежування чи ототожнення неодноразово здійснювали як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Велике нагромадження теоретичного матеріалу свідчить про значну актуальність цієї проблематики. Огляд і аналіз юридичної літератури дає підстави стверджувати про існування кількох кардинально різних позицій щодо співвідношення понять «форма права» і «джерело права». Перша полягає в тому, що дослідники ототожнюють зазначені категорії. До прибічників цього підходу можна віднести таких науковців: С. Алєксєєв, С. Голунський, С. Гусарєв, М. Кельман, С.Кечек’ян, А. Колодій, Л. Луць, В. Перевалов, М. Сидоренко, О. Скакун, В. Смолярчук, М.Строгович, В. Хвостов та ін. Другий підхід до співвідношення джерел і форми права, на противагу першому, полягає в розмежуванні цих понять. 

Схиляючись до першого підходу, В. Хвостов робить висновок, що терміни «форма права» та «джерело права» нерозривні, тому їх необхідно вживати в однаковому значенні – зовнішньої форми вираження права, що санкціонована державою. Радянські дослідники теорії права С. Голунський і М. Строгович розкривали джерела права як документальні носії правових норм, що мають певну форму. «Категорії «форма права» та «джерело права» мають однакове змістове навантаження, – наголошують дослідники, – формалізований вираз джерел права є головною підставою для їх ототожнення».

У свою чергу, С. Кечек’ян свою авторську позицію пояснив так: «Джерело права належить до незрозумілих у теорії права понять, оскільки немає не тільки його загального визначення, а є спірним і його значення, тому цей термін слід використовувати як образ, який має допомогти тлумаченню, ніж дати розуміння того, що ним позначається». У тлумачному термінологічному словнику з конституційного права за редакцією Л.Наливайко та М. Беляєвої «форми (джерела) права» визначаються як офіційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допомогою яких правові норми набувають публічного характеру, стають загальнообов’язковими для всіх і отримують зовнішню об’єктивацію. Юридична енциклопедія за редакцією Ю. Тихомирова розуміє під джерелом права (англ. sources of law) умовний юридичний термін, який позначає ті форми, в яких знаходять відображення і закріплення правові норми, а також об’єктивні фактори правоутворення правових ідей, принципів, концепцій.

Серед українських теоретиків з такої позиції виходить авторський колектив підручника «Загальна теорія держави і права» за редакцією О. Петришина та М. Цвіка. Під джерелом права дослідники розуміють силу, що творить право, пам’ятки історії, літератури, судові справи, звичаї, правотворчу діяльність держави, матеріали, взяті за основу законодавством, а також способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права. Поняття «форма права» науковці розглядають як внутрішню структуру права – сукупність правових норм, інститутів, галузей права. На думку О. Зайчук, Н. Оніщенко, формою права є організація власного змісту, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою — джерела права».

Акцентування на подвійності форми і джерела права простежуємо у монографіях провідних українських теоретиків права таких, як Н. Пархоменко та Ю. Шемшученко. Вони розглядають поняття «джерело права» у двох аспектах – як зовнішня форма встановлення вираження права та в конституційному аспекті, де норма набуває правової якості. Збіг джерел і форм права можливий у разі вживання цих категорій у формально-юридичному сенсі. Так, О. Скакун розуміє юридичні джерела (форми) права як вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення . 

Отже, вивчення змісту форм і джерел права свідчить про те, що в одних випадках форма і джерело права можуть збігатися, тоді як в інших – значно відрізнятися один від одного. Отже, на наш погляд, варто підтримати думку вчених, що ототожнюють «форму права» і «джерело права», бо вони мають однакове змістове навантаження, формалізований вираз джерел права є головною підставою для їх ототожнення.

 

2. Поняття правового звичаю та його характеристика.

Правовий звичай - це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його багаторазового застосування впродовж тривалого історичного періоду.  Це історично перше джерело права, а сукупність правових звичаїв складає звичаєве право. Правовий звичай має різні форми, а саме: звичаї порядків, звичаєва практика, звичаї магістрів. Правовим визначається лише той звичай, який санкціонований державою двома шляхами: 

• визнання звичаю у сфері судової практики, як основу прийняття судового рішення

• надання державою правовому звичаю сили закону.  Правовий звичай є самостійним різновидом форми права та характеризується наступними ознаками: - формується суспільством - виникає впродовж тривалого періоду розвитку суспільства - має писаний характер - може забезпечувати регулювання відносин, як на індивідуальному, так і на загально-державному рівні; - діє постійно - змістом є положення, що визначають правила поведінки суб'єктів - є консервативними за природою, оскільки відокремлює результати тривалої суспільної практики - не передбачає можливості змін і доповнень, а у випадку таких не може визнаватися як звичай - пов'язаний та взаємодіє з релігійними нормами та традиціями. 

В залежності від ролі правового звичаю а правові системі суспільства розрізняють наступні різновиди звичаї:

• звичаї у доповнення до закону, що тлумачать норми права

• звичаї окрім закону, які застосовуються у випадку прогалин в праві

• звичаї проти закону - застосовуються у випадку, коли його норми мають колізійний характер для забезпечення іх узгодження.

В Україні має субсидіарний (додатковий) характер, однак із розширенням значення ціє форми права зростає. Має місце у цивільному праві, як звичай ділового обороту, у морському праві, сфері торгового мореплавства, у сімейному праві, як можливості врахування звичаїв певного народу чи місцевості. В сфері публічного права не є поширеним.

Варто відрізняти санкціонування норм-звичаїв від узаконення норм-звичаїв державою. При узаконенні державою норма-звичай, послугувавши мотивом для видання припису нормативно-правового акта, втрачає значення джерела права, бо формулюється як норма права; джерелом (формою) права виступає вже нормативно-правовий акт (Закони Хаммурапі, Салічеська правда, Алеманська правда, Руська правда та інші найдавніші законодавчі акти надали нормам-звичаям письмової узаконеної форми).

Основні форми санкціонування норм-звичаїв державними органами:

1) судове або адміністративне рішення - санкціонування здійснюється у процесі судової або адміністративної діяльності, коли норма-звичай слугує підставою для вирішення спору і стає прецедентом (англо-американський тип правових систем).

Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна: виражати тривалу правову практику; відображати однакову практику - як дії, так і бездіяльності; втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Необхідність застосування норми-звичаю доводиться в суді або в адміністративному органі. Так, Верховний суд Норвегії санкціонував звичаї саамів користатися правом власності на оленярські пасовища в одній з провінцій країни (2001 р.). В європейських державах стають правовими звичаї ділового обігу після набуття юридичного захисту в арбітражному (господарському) суці;

2) нормативні приписи законодавчого акта - санкціонування здійснюється введенням норм-звичаїв до законодавчих актів давніх і середньовічних держав, де вони створили найдавніший шар права - звичаєве право (романо-германська сім'я правових систем та ін.); у деяких сучасних держав, особливо країн Африки, Мадагаскарі (звичаєво-общинна група правових систем) є чинними й досі; окремі з них (звичаї ділового обігу, торговельні звичаї, міжнародні звичаї, наприклад банківських рахунків, та ін.) діють у правових системах романо-германського і англо-американського типу. Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій (міжнародні звичаї).

Правові звичаї діють у галузях права: конституційному, цивільному, морському, господарському, торговому, міжнародному та ін.

3. Поняття судового (адміністративного) прецеденту та його характеристика.

Правовий прецедент - це рішення вищої судової інстанції по конкретній справі, яке є обов'язковим для суду тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні у майбутньому всіх аналогічних справ, або ж можливість використання цього рішення в якості зразку тлумачення закону.  В сучасній юридичній літературі правовий прецедент розуміється у 2 значеннях:

• вузькому - визначає його роль суто, як джерела права (обов'язковість для застосування в процесі розгляду аналогічних справ)

• широкому - підкреслюючи його значення, не лише, як джерело, а і засобу офіційної інтерпретації (офіційного тлумачення нормативно-правового акту).  Ознаки: - є основним джерелом права для правових систем англо-американської сім'ї - формується вищими судовими інстанціями; - має нормативний характер, оскільки вміщає норми права - має обов'язкове значення, як для вищих суддів так і для всіх державних органів і посадових осіб - є обов'язковим для вищої судової інстанції, яка прийняла це рішення - має письмовий характер та обнародується в бюлетні судових рішень - має доповнюючий характер актів вищої юридичної сили, оскільки приймається на іх основі - забезпечує кваліфікований розгляд судових справ із врахуванням особливостей конкретної справи шляхом обрання з існуючих найбільш доцільного прецеденту - засіб заповнення прогалин у праві - існує як багатоманітність документів по аналогічній справі, що унеможливлює їх систематизацію - застосовується на основі високої професійної підготовки юристів, які обізнані з прецедентним правом - має визначений зміст, який складає основний принцип чи ідею, а також сказане між іншим - створюється на основі закону, а також з врахуванням існуючих прецедентів і навіть на підставі обґрунтування чи мотивації рішення суду;  - є важливою офіційною складовою судових звітів.

Види правових прецедентів

I. За ступенем поширеності (обов'язковості):

• обов'язкові (пов'язуючі) прецеденти - складають правову основу прийняття рішення;

• переконливі - засіб формування уявлення судді про майбутнє рішення.

ІІ. За способ застосування:

• вже існуючі прецеденти - деклараторні - апробовані практикою і складають ідеологічну основу рішення

• креативні - створюють нову основу права та складають правову основу рішення

ІІІ. За характером;

• позитивні - забезпечують попереднє рішення, зміст якого не повинен вміщати значних змін по відношенню до рішення по конкретній справі, яке приймається

• негативні - рішення, раніше сформульоване судом, в якому відповідно до зміни об'єктивних факторів переглядається доцільність застосування прецеденту в процесі прийняття нового рішення по справі.  Правова система України характеризуються офіційним визнанням прецедентотлумачення, що забезпечується рішеннями Конституційного суду;як офіційное джерело права не визнається.

4. Поняття нормативного договору та його характеристика.

Нормативно-правовий договір - це договір, що вміщує правові норми та має характер багатостороньої угоди, дія якої поширюється на невизначене коло суб'єктів та забезпечує закріплення чи зміну правових норм, які є обов'язковими для сторін, вміщує загальні правила поведінки та має не персоніфікований характер, оскільки не визначає суб'єктів на яких поширюється дія

Ознаки

- Має правоутворюючий характер, оскільки породжує права обов'язки колективних суб'єктів, правила їх реалізації та відповідальності за порушення, що має юридичну силу та такої, яка залежить від статусу суб'єктів

- Є частиною національного законодовства, оскільки засновується на Конституції та конкретизує її положення

- Є правовою основою для ухвалення нових юридичних рішеннь

- Мета: закріплення та конкретизація певного публічного інтереса що гарантується державою

- Має визначену процесуальну основу оскільки укладається відповідно до норм закріпленого процесу

- Сторони мають колективний характер

- Розрахований на багаторазове застосування та тривалий період дії

- Є основним джерелом міжнародного права

Нормативні договори разом із правовими звичаями з'яви­лися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація нормативних договорів в науці не встоя­лася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміні­стративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх нормативних договорів на договори про компетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію відіграють важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визна­чаючи компетенцію органів державної влади і розмежову­ючи предмети їх ведення. Наприклад, таку роль відіграв Конституційний договір України від 8 червня1995 p., яким розмежовувалися предмети ведення і повноваження найвищих органів державної влади. Договори про взаємо­дію — це численні угоди про дружбу і співпрацю між дер­жавами, договори між суб'єктами федерації, генеральні угоди між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства.

Крім того, розрізняють координаційні та субординаційні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договір­них сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні нормативні договори уклада­ються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами (наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).

За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньо­державні договори. Міжнародний договір — це угода між суб'єктами міжнародного права і, в першу чергу, між дер­жавами, покликана регулювати виникаючі між ними від­носини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, еконо­мічні договори і договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав (у т.ч. в Україні) міжнародні дого­вори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи.

Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору може служити колективний до­говір, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов'язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціально­го забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язання сторін,мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них містяться загальнообов'яз­кові правила поведінки, що мають, проте, строго обмеже­ний, локальний характер.

5. Правовий акт: поняття та особливості. Різновиди правових актів.

С. С. Алексєєв, приділивши велику увагу дослідженню поняття правового акта, у ранніх роботах писав, що термін «правовий акт» може означати зокрема: а) вираження волі, тобто акт як такий (правомірні дії); б) спосіб вираження і за-кріплення волі, тобто документи; в) те й інше одночасно, тобто акт-документ. Дискусійність останнього з на-ведених значень поняття правового акта неодноразово від-значалась у літературі. Немає підстав розглядати акт як дію-волевиявлення і як документ одночасно, явище може бути охарактеризоване як дія, результат якої нерідко живе у формі акта-документа. Дещо пізніше в іншій роботі С. С. Алексєєв змінив свою позицію щодо значень терміна «правовий акт», зазначивши, що цим терміном позначаються: а) дія (поведінка), як правило правомірна, тобто юридичний факт, що є основою тих або інших правових наслідків; б) результат правомірної дії, тобто юридично значущий, змістов-ний елемент правової системи (юридична норма, індивіду-альний припис, акт «автономного» регулювання), що увійшов до правової матерії внаслідок правотворчої, владної індивідуально-правової або автономної діяльності суб’єктів; в) юри-дичний документ, тобто зовнішнє словесно-документально оформлене вираження волі, що закріплює правомірну поведінку і її результат. Схожі смислові значення поняття правового акта виділяють і інші дослідники, так або інакше підкреслюючи, що правові акти слід розглядати як акти-дії (волевиявлення) і акти-документи, спрямовані на певні юридичні наслідки (створення норм права, виникнення, зміна або припинення конкретних правових відносин).

загальні ознаки.

1.Правові акти мають вольовий зміст. Із цього приводу Леон Дюгі писав, що юридичним актом є всілякий прояв волі, що відповідає об’єктивному праву і породжує будь-який стан суб’єктивного права. Цією ознакою правові акти відрізняються від тих, що мають в окремих випадках юридичне значення а) невольових дій (рефлекторних, інстинктивних рухів, дій недієздатних осіб і тому подібного) і б) подій (народження людини, пожежа, землетрус тощо. Вольовий характер юридичних актів обумовлений двома чинниками– суб’єктивним та об’єктивним. Першим виступає воля уповно-важеного суб’єкта, другим – його волевиявлення.Правове значення має, як правило, лише воля, що об’єктивувалася зовні.

2. Для правових актів характерна вольова спрямованість на певні юридичні наслідки. Цими актами можуть встановлюватися нормативні та (або) індивідуальні юридичні приписи. Крім того, такі акти інколи хоча і не закріплюють яких-небудь правових приписів, але в той же час спрямовані на виникнення, зміну або припинення конкретних правових відносин.Вольовою спрямованістю на певні правові наслідки правові акти відрізняються від юридичних вчинків (наприклад, знайдення скарбу, наукове відкриття, створення творів науки, літератури, мистецтва і т. д.). Юридичні вчинки є діями, з якими закон або інші нормативні правові акти пов’язують виникнення правових наслідків незалежно від того, чи була спрямована воля особи на вказані наслідки, чи ні.

3. спрямований на регулювання суспільних відносин

У юридичній літературі виділяютьі інші системні ознаки правових актів. Так, окремі дослідники звертають увагу на їх владний характер, виходячи з того, що відповідні суб’єкти мають владу, необхідну для їх вчинення. Відповідно до такого підходу, владність – необхідна властивість будь-якого правового акта, яка означає спрямованість такого акта на визначені, бажані суб’єктом правові наслідки. Водночас більшість авторів, що дотримуються відповідного підходу, фактично ото-тожнюють правові акти із нормативно-правовими актами, або ж актами правозастосування. Однак це не в повній мірі відображає реальну дійсність, на практиці можна зустріти значну кількість правових актів невладного характеру. До останніх необхідно віднести різноманітні акти реалізації прав та обов’язків суб’єктів, не наділених владними повноваженнями, що є підставами ви-никнення, зміни або припинення конкретних правових відно-син. Так, звернення громадянина до будь-якого органу державної влади – суть невладний акт реалізації права. Таким чином, владний характер властивий не всім видам правових актів, а тому відповідна ознака не може бути визнана загальною для них.З тієї ж причини до загальних ознак правових актів не мо-жуть бути віднесені і їх документальне оформлення, загальнообов’язковість. Ці ознаки є властивими також лише окремим видам правових актів.

У залежності від того, які основні елементи правової системи виражають правові акти-документи, останні поділяються на чотири різновиди:

1) нормативні юридичні акти (акти правотворчих компетентних органів, які містять юридичні норми - основу механізму правового регулювання);

2) інтерпретацій ні акти нормативного або індивідуального характеру (акти офіційного тлумачення, що містять правоположення, дотичні до нормативної основи механізму правового регулювання); 3) акти застосування права (державно-владні акти, що є виразом івдивідуально-правової діяльності компетентних органів, які долучаються до механізму правового регулювання при виникненні правовідносин або при їх забезпеченні);

4) акти реалізації прав і обов'язків (договори, інші акти-документи, що с виразом автономних рішень окремих осіб, правомірні дії, що завершують дію механізму правового регулювання).

Зважаючи на предмет дослідження, четвертий різновид правових актів залишиться поза нашою увагою.

У контексті теми нашого дослідження важливе значення має і класифікація правових актів, запропонована П.М. Рабіновичем. Учений виокремлює такі їх різновиди за способом, формою об'єктивації, зовнішнього прояву: 1) письмові (документальні); 2) усні (вербальні);

3) конюподентні (фізичні вчинки, діяння)

Нормативний акт - це документ уповноваженого суб'єкта правотворчості, націлений на регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або відміни правових норм або зміни прав і обов'язків або ж конкретизації засобів відповідальності осіб, які є винними у вчиненні правопорушення

Ознаки

- Воля уповноваженого суб'єкта Правотворення

• Вміщає владні веління

• Має офіційний характер

• Націлений на регулювання суспільних відносин

• Встановлює змінює, відміняє, тлумачить чи конкретизує правові норми

• Є юридичним документом

• Породжує юридичні наслідки, оскільки є фактом виникнення правовідносин

• Є елементом системи та характеризується певною юридичною силою

• Юридична сила документа залежить від статусу суб'єкта правотворення

• Всі нормативні акти характеризують всі юридичні документи, які мають різну юридичну силу що надає можливість класифікувати нормативні акти за їх Значенням та ступенем поширеності на суспільство

6. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та різновиди.

Нормативно-правовий акт - це офіційний документ, що прийнятий уповноваженим суб'єктом, який здійснює правотворчість у законному порядку. Нормативно-правовий акт має визначений формальний вираз та закріплює норми права

Ознаки:

• Засіб відображення волі держави

• Закріплює правові норми

• Приймається уповноваженими органами держави

• Результат правотворчої діяльності

• Має державно-владний характер

• Має визначену юридичну силу, яка залежить від місця суб'єкта правотворчості в в механізмі держави

• Породжує юридичні наслідки, оскільки є основою виникнення правовідносин

• Має нормоутворююче значення, забезпечуючи становлення, скасування зміну та доповнення правових норм

• Охороняється та гарантується державою

• Приймається відповідно до нормативно закріпленої процедури

• Має офіційні реквізити та чітко визначену структуру

• Має чітко визначений формальний вираз

• Підлягає державній реєстрації та обліку

• Оприлюднюється в офіційних виданнях

• Приймається з урахуванням правил юридичної техніки

Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу та регулюють найважливіші суспільні відносини.

Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:

• ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх

• лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним

• усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів

• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону.

Підзаконні нормативно-правові акти — нормативно-правові акти уповноважених органів держави (їх посадових осіб) та інших суб'єктів, що приймають відповідно до законів і розвивають чи деталізують їх положення.

Існують різні класифікації таких актів. Зокрема, залежно від суб'єктів, що їх видали, виділяють такі види підзаконних нормативно-правових актів в Україні:

• нормативні акти Верховної Ради України (закони, постанови)

• нормативні акти Президента України (укази, розпорядження)

• нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови, розпорядження)

• нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим

• нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом (накази, розпорядження)

• нормативні акти місцевих державних адміністрацій

• нормативні акти органів місцевого самоврядування

• нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях

• нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях

• інші підзаконні нормативні акти.

• Нормативних актів досить багато, у зв'язку з чим вони потребують систематизації.

• Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють інкорпорацію та кодифікацію як основні види систематизації актів.

• Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

• Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

• Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

• Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

• Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час^[коли?] офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулюючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.

7. Поняття, статус та види законів.

Закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом влади в особливому порядку або ж шляхом референдума, який має вищу юридичну силу; приймається в межах законодавчого процесу, регулює найважливіші сфери суспільних відносин.

Ознаки

- Має найвищу юридичну силу

- Приймається особливими суб'єктами

- Приймається в межах законодавчого процесу який передбачений конституційним законом

- Регулює найважливіші сфери суспільного життя

- Охороняється державою

- закон може бути скасоване лише іншим законом

- Оприлюднюються в спеціальних виданнях