іуп др світова

1. Етапи правового прилучення Східної Галичини, Північної Буковини та Південної Бессарабії до радянської правової системи СРСР у 1939 – 1941 роках

Таємний протокол «пакту Молотова - Ріббентропа» (23.08.1939 р.) про розмежування сфер впливу в Східній Європі, розв’язав руки обом диктаторам. Після нападу Гітлера на Польщу 01.09.1939 р. підрозділи Червоної армії 17 вересня 1939 р. окупували Галичину і Волинь. 22.10.1939 р. - під радянським контролем проведено вибори до Народних Зборів Західної України, які 26.10.1939 р. проголосили встановлення радянської влади і звернулися до Верховних Рад (далі ВР) УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 01.11.1939 р. - Верховна Рада СРСР, а 15.11.1939 р. - ВР УРСР задовольнили це прохання. Галичина Волинь Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька області. Рівненська і Волинська області. Після війни, 16 серпня 1945 р. СРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон - поляки визнавали законною належність Волині і Галичини Україні.

28.06.1940 р. - Північну Буковину та Південну Бессарабію зайняла Червона Армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2.08.1940 р. - ВР указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 07.08.1940 р. - ВР УРСР прийняла їх до складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10.02.1947 року радянсько - румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР. 26.11.1944 р. - Перший з’їзд народних комітетів Закарпаття ухвалив «Маніфест про возз’єднання з УРСР». Тут утворено Закарпатську область. 29.06.1945 р. - Чехословаччина та СРСР підписали угоду про визнання законності входження до УРСР. Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Це возз’єднання було легітимним, юридично законним шляхом оформлене і закріплене міждержавними угодами.

2. Трансформація загальносоюзного права в період воєнного часу 1941 – 1945 рр

Вагомим важелем концентрації й спрямування зусиль усіх ланок суспільства та держави на здобуття перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками була радянська правова система.

Особливістю правотворчості під час війни був інтенсивний розвиток воєнного законодавства. Воно регулювало будівництво й діяльність Збройних сил. Ці норми конкретизувалися в указах Президії Верховної Ради СРСР та актах ДКО. Останні були віднесені до актів вищої юридичної сили. Поширеним джерелом права були накази та інструкції загальносоюзних та союзно-республіканських наркоматів, а також акти військового командування. Характерним явищем розвитку радянського законодавства у воєнний час стала зміна деяких законів мирного часу (що регламентували, наприклад, свободу пересування, таємницю листування, обов'язки громадян тощо), а також введення в дію ряду надзвичайних законодавчих актів. У літературі (Я. Рабінович) наголошується, що зазначені особливості радянського законодавства відповідали Конституції СРСР 1936 р., яка передбачала можливість прийняття спеціальних законів у воєнний час.

Гостра необхідність забезпечити сувору дисципліну, порядок, узгодженість в усіх ланках і верствах суспільства, без чого не можна було організувати відсіч ворогові, вимагала точного втілення в життя радянських законів - як звичайних, так і надзвичайних. Підвищені вимоги до законності під час війни виражалися, зокрема, у встановленні ряду нових юридичних обов'язків громадян перед державою, а також у встановленні більш суворих, ніж у мирний час, санкцій за правопорушення, суспільна небезпечність яких значно зросла за умов воєнного часу. Здійснення правових приписів у цей період характеризувалося, зокрема, тією особливістю, що рішення деяких надзвичайних органів проводилося у життя звичайними органами державного управління в загальному порядку. Іншою особливістю здійснюваних правових норм під час війни, у випадках, коли було потрібно оперативно вирішувати нові питання, ще не врегульовані спеціальними законодавчими актами, було більш широке використання аналогії закону й аналогії права. Така можливість, як відомо, була прямо передбачена чинним тоді кримінальним законодавством.

Дослідники (Я. Рабінович) підкреслюють, що у воєнний період законності дотримувалися не тільки в тилу й у районах воєнних дій, а й за найменшою можливістю, на території, тимчасово окупованій гітлерівцями. Підпільні компартійні організації, партизанські з'єднання і радянські патріоти попри все дотримувалися вимог законодавства про врятування від загарбників мирних жителів, а також державного (суспільного) майна, про матеріальну допомогу армії й партизанам тощо. Партизанський рух спрямовувався нормативними актами відповідних органів (наприклад, Наказом Центрального штабу партизанського руху "Про рейкову війну", прийнятим у червні 1943 р.). Водночас, партійне і державне керівництво як і у довоєнні роки, так і під час війни (та й у повоєнні роки також) вдавалось до жахливих протизаконних акцій, що межували з геноцидом, як, наприклад, депортації цілих народів (кримських татар). І такі заходи, що здійснювались за посередництвом законів, цілком слушно згодом було кваліфіковано як неправові чи протиправні.

Найбільш істотні зміни і доповнення, окрім законодавства у галузі державного і адміністративного права, про що йшлося вище, відбулися також у галузях цивільного, сімейного, трудового, колгоспного, а також кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

Внесені у період війни зміни до цивільного законодавства торкалися як майнових, так і немайнових прав громадин. Так, з'явилися правові акти, які регулювали порядок обліку, передачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіскованого, а також виморочного та безгосподарного майна. Постанова ДКО "Про здачу трофейного майна" (16 січня 1942 р.) зобов'язувала громадян повернути військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади привласнене за період окупації майно. Були припинені усі спори про виселення з житлових приміщень військовослужбовців та їх сімей, надавалися широкі пільги цій категорії громадян щодо отримання житла. Основною категорією цивільних справ у судах в умовах звільнення території республіки від гітлерівців були спори про повернення майна. Вони розглядалися на основі Директивного листа Раднаркому УРСР "Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених від німецько-фашистської окупації" (20 серпня 1943 р.).

Підвищувалася відповідальність за невиконання боргових зобов'язань. Характерно, що судові й арбітражні органи при розгляді цивільних справ, пов'язаних з невиконанням договірних зобов'язань, відкидали посилання сторін на перебої у постачанні, на брак робочої сили та інші, звичайні для умов війни труднощі, орієнтуючи сторони на те, що стан війни сам по собі не звільняє боржника від виконання взятих за договором зобов'язань. Боржник звільнявся від їх виконання лише у тих випадках, коли неможливість виконання була зумовлена воєнними діями.

Вносилися зміни у спадкове право. Згідно з Указом ПВР СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося право спадкування за законом. Спадкоємцями почали вважати батьків спадкоємця, а також його рідних братів і сестер. Дозволялося робити заповіти на користь сторонніх людей за умови відсутності законних спадкоємців.

Головна увага законодавця у галузі сімейного права зосереджувалася на правових заходах щодо охорони материнства, допомоги дітям, зміцнення сім'ї. У цьому контексті слід назвати Указ ПВР СРСР від 8 листопада 1943 p., що запровадив однакове для усіх республік право усиновлення, регламентував такі інститути сімейного права, як опіка і піклування. Значні зміни у сімейне право внесли Укази ПВР СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства", "Про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська славо" та медалі "Медаль материнства" (обидва 8 липня 1944 p.). Останніми актами було суттєво змінено систему державної допомоги багатодітним матерям та внесено зміни у порядок укладання шлюбу і розлучення. Зокрема, визнавалися дійсними тільки зареєстровані шлюби, а справи про розлучення передавалися судам, які повинні були з'ясовувати причини, що призводили до розлучення. А з метою запобігти можливому розлученню - оголошували у пресі про намір сторін розлучитися та встановлювали високі судові збори.

Водночас в Указі від 8 липня містилися деякі норми, які призвели і до негативних наслідків у формуванні сімейних відносин. Так, ним скасовувалося право матері на звернення в суд з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини, яка народилася в період відсутності зареєстрованого шлюбу між батьками, а реєстрація цих дітей здійснювалася за прізвищем матері без зазначення батька, через це їх називали "безбатченками". Звичайно, це спричиняло психологічні травми для дітей. Неможливість судового встановлення батьківства позашлюбних дітей можна розглядати як порушення прав людини. Таке жорстоке правило щодо позашлюбних дітей проіснувало 25 років (до прийняття Основ шлюбно-сімейного законодавства Союзу PCP і союзних республік в 1968 p.).

Трудове право розвивалося у напрямі правового забезпечення надзвичайних заходів у сфері регулювання трудових відносин. Поширювалися трудові мобілізації та відновлювалася трудова повинність (до двох місяців). Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки - від 16 до 50 років. Керівництву підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин. Скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості, а також державних підприємств і установ прифронтових районів вважалися мобілізованими і закріплювалися для постійної роботи за місцем праці.

У розвитку колгоспного права також проглядалися тенденції створення правових норм, які погіршували умови праці колгоспників. Так, згідно з Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (13 квітня 1942 р.) збільшувався мінімум трудоднів, що їх колгоспник зобов'язаний був відробити, з 60-100 до 100-150 трудоднів на рік. При цьому до праці було зобов'язано й дітей (12-16 років - 50 днів). Окрім того, цією Постановою загальний мінімум трудоднів поділяли на мінімуми в окремі сільськогосподарські періоди.

Джерелом радянського кримінального права воєнного часу стали не лише укази Президії Верховної Ради СРСР і УРСР, але й постанови, накази, інструкції наркоматів, військового командування та судова практика. Кримінальне право мало переважно "союзне обличчя" і характеризувалося рядом особливостей:

1. Ширше застосовувалися принцип аналогії, відплата - як одна із цілей покарання, колективна відповідальність. Це додавало нових обертів репресивній політиці режиму, зокрема стосовно цілих народів. Так, Постановами ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 р. з Криму було депортовано у Казахстан та республіки Середньої Азії понад 200 тис. кримських татар. Посилювались репресії і до учасників визвольних змагань на теренах Західної України. Лише у 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано десятки тисяч громадян, знищувалися цілі села. Тисячі підпільників ОУН і воїнів УПА були засуджені до страти та ув'язнені у концтаборах. Сотні тисяч мирних українців були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі, заслані у віддалені райони СРСР - до Сибіру та Казахстану за матеріальну або моральну підтримку повстанців,

2. Проявилась загальна тенденція щодо розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу. У січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась за аналогією до бандитизму.

3. З'явився ряд нових складів злочинів: поширення у воєнний час брехливих чуток, які спричиняли тривогу серед населення (липень 1941 р.), за яку встановлювалася відповідальність у виді тюремного ув'язнення строком від двох до п'яти років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання; розголошення державної таємниці або втрата документів, що містять державну таємницю (15 листопада 1943 р.), що передбачало покарання у виді позбавлення волі строком до п'яти років, а у випадку спричинення цими діями небажаних наслідків застосовувалось позбавлення волі строком до десяти років; самовільне залишення роботи, що розглядалося як дезертирство (грудень 1941 року),ухилення від військового обліку (січень 1942 р.), приховування трофейної зброї (січень 1942 р.), невироблення мінімуму трудоднів, порушення правил протиповітряної оборони, присвоєння орденів чи медалей, втрата документів тощо.

У грудні 1942 р. було розширено коло діянь, що входило до поняття "спекуляція" (до нього включається продаж махорки і самогону у великих кількостях). Санкції статей завжди супроводжувалися зворотами "за законами воєнного часу" і ставали щораз жорстокішими. Запровадили новий вид покарання - страту через повішання.

4. З початком війни кримінальне право виконувало завдання боротьби зі злочинністю, суспільна небезпечність якої суттєво підвищилась в умовах воєнного часу. Багато уваги законодавець приділяв боротьбі з майновими злочинами. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за законом "про п'ять колосків" (7 серпня 1932 р.). Указом ПВР СРСР "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" (23 серпня 1942 р.) встановлювалось покарання до п'яти років тюремного ув'язнення.

5. Кримінальна відповідальність стала широко застосовуватися за необережні дії, які до війни карались в адміністративному порядку.

6. Санкції щодо окремих категорій населення (працівників) вирізнялися жорстокістю. Наприклад, в Указі ПВР СРСР від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців транспорту встановлювалася така сама відповідальність як за злочини, вчинені на службі, як для військовослужбовців. А згідно з іншим указом ПВР СРСР "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" (19 квітня 1943 р.) для спеціальних суб'єктів кримінального права (так в офіційній радянській юриспруденції називали нацистських злочинців та їхніх посібників, під якими розуміли й учасників національно-визвольного руху в Україні воїнів УПА, членів ОУН) вводяться особливі міри покарання - страта через повішення і каторжні роботи строком від 15 до 20 років. Спеціальна Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР (7 серпня 1944 р.) як зраду Батьківщині кваліфікувала "ворожу діяльність, здійснену проти радянської держави "оунівцями" - членами анти радянської організації "ОУН" - з числа радянських громадян, ...яка посилювалася за участі військовослужбовців".

7. За умов війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

Головним джерелом кримінального процесу був Указ ПВР СРСР "Про воєнний стан" (22 червня 1941 р.), котрий регламентував все внутрішнє правове життя УРСР. Порядок розгляду справ у військових трибуналах максимально спрощувався. Народні засідателі аж до другої половини 1942 р. у судовому процесі участі не брали. Вироки касаційному оскарженню не підлягали. Особиста участь свідка у судовому процесі визнавалася необов'язковою. Вироки трибуналів про смертну кару виконувалися майже безперешкодно.

Отже, українське радянське законодавство у воєнний період відзначалося високим рівнем централізації й здійснювалося на основі та відповідно до змін і доповнень в загальносоюзному законодавстві. Останні зумовлювалися надзвичайними обставинами режиму воєнного стану, і вимагали максимальної злагодженості в роботі усього державного механізму. Загалом перебудова правової системи УРСР відповідно до воєнного часу здійснювалася на основі правової доктрини, принципів, що склалися у довоєнний час і відповідали особливостям правового режиму сталінського тоталітарного режиму.

3. Зміни в окремих галузях законодавства УРСР другої половини 1941 - середини 1945 років.

А) цивільне право: 1) на окупованій території УРСР продовжувало діяти радянське законодавство; 2) велике значення надавалося питанням, пов’язаним із майновими правовідносинами державних господарських органів; 3) норми цивільного права продовжували захищати державну власність, охороняли інститут соціалістичної власності, в побудову якого умови війни не внесли нічого суттєвого; 4) війна поставила на порядок денний питання захисту права особистої власності. Спори про повернення майна стали однією з основних категорій цивільних справ у судах, (Директивний лист Раднаркому УРСР від 20.08.1943 р.; Постанова Пленуму Верховного Суду від 07.10.1943 р.); 5) було внесено зміни у цивільне законодавство, яке стосувалося як майнових, так і не майнових прав громадян. Так, сім’ям військовослужбовців були надані широкі пільги щодо державного житла; 6) внесено зміни до цивільно - правового інституту позовної давності. Йдеться, зокрема, про припинення перебігу строків давності через обставини воєнного часу; 7) Указом Президії ВР СРСР від 15.03.1945 р. було змінено спадкове право. По - перше, розширилося коло осіб - спадкоємців за законом - діти (усиновлені), дружина і непрацездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які перебували на утримані спадкодавця не менш як один рік до його смерті. По - друге, значно розширилися права спадкодавця. По - третє, законодавець зобов’язав спадкодавця зберігати за непрацездатним його гарантовану частку.

Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування держав­ної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до над­звичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного гос­подарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права госпо­дарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між держав­ними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізи­ція - насамперед щодо об’єктів колгоспно-кооперативної власності.

За відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів районів з’явилися нормативно-правові акти (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), де обумовлювався порядок здачі трофейного та безгосподарного майна військовим частинам, органам НКВС або органам влади; повернення законним власникам майна підприємств, колгоспів, військових частин, яке опинилось у громадян під час окупації.

Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їхньої служби у збройних силах.

Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося коло спадкоємців за законом: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Одннак спадкодавець не мав права позбавляти спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім’ї.

Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й померлими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою.

Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчувати доручення та заповіти військовослужбовців.

б) сімейно-шлюбне та спадкове;

У сімейному праві радянський законодавець рядом указів та постанов: а) збільшив матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям (Указ Президії ВР СРСР від 08.07.1944 р.); б) посилив охорону дитинства і материнства, встановивши почесне звання «Мати - героїня»; в) спрямував адміністративні органи на боротьбу з дитячою бездоглядністю та безпритульністю (Постанова Раднаркому УРСР від 15.02. 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків», Постанова Раднаркому СРСР від 15.06.1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством» та ін.); г) встановив порядок усиновлення (Указ Президії ВР УРСР від 24.09.1943 р. «Про зміну ст. 44 Кодексів законів про сім’ю…..»); д) ускладнено процедуру розірвання шлюбу.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охо­рони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та українського урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам. Це Постанови РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. “Про влаштування дітей, які залишилися без батьків”; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. “Про посилення заходів боротьби з дитячою без­притульністю і хуліганством”; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. “Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули у боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР”; РНК СРСР від 30 липня 1944 р. “Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР”.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. вдосконалювався порядок усиновлення.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, встановлювалося почесне звання “Мати-героїня”, засновувалися орден “Материнська слава” та медаль “Медаль материнства”. Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. Права й обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу.

В). трудове право. Надзвичайні умови воєнного часу призвело до змін і в трудовому праві, зокрема, необхідності вдатися до трудових мобілізацій і трудової повинності: - залучати громадян до трудової повинності дозволялося на строк до двох місяців (чол. - від 16 до 55років, жін. - від 16 до 50 років); - союзне законодавство дозволяло встановлювати обов’язкові понаднормові роботи - до 3 годин у день; - скасовувались чергові та додаткові відпустки; - певне місце серед форм залучення до праці зберігав і трудовий договір. В Україні була поширена робота колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами; - постановами Раднаркому УРСР врегульовувалося питання працевлаштування інвалідів війни.

Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. “Про воєнний стан” воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. В подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 p.

Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. на пері­од війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. запроваджувалася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населення - чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігав­ся й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила.

Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволяло­ся встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верхов­ної Ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Як стимул до праці встановлювалися премії, нові почесні звання, відзнаки. Крім того, застосовувалися заходи дисциплінарної та кри-мінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.

Нагальною була необхідність працевлаштування та надання до­помоги інвалідам війни. Відповідно до Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня 1943 р. “Про працевлаштування і побутове об­слуговування інвалідів Вітчизняної війни” інвалідам надавалися право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в отриманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).

Г) кримінальне право. Радянське кримінальне право часів війни стало особливо репресивним щодо захисту держави. При цьому ігнорувались елементарні права громадян, істотно звужувався правовий простір для їх захисту. Посилення кримінальних репресій відбувалося на таких основних напрямках суспільних відносин: 1) вносилися корективи до трудового законодавства. До кримінальної відповідальності притягалися особи, які не бажали працювати по 11 годин на добу, без відпусток, з низьким рівнем зарплати тощо; 2) кримінально - правовими санкціями держава змушувала селян непосильно працювати в колгоспах, забезпечуючи фронт сільськогосподарською продукцією; 3) значно посилювалася відповідальність за посягання на державну, суспільну власність, трофейне та будь-яке безгосподарне майно; 4) з’явилися нові склади злочинів, обумовлені особливими умовами воєнного часу. Чинні на території УРСР нормативно - правові акти кримінального характеру (1941 - 1945 роки): - 6.07.1941 року - Указ Президії ВР СРСР про покарання за розповсюдження неправдивих чуток, що могли би викликати суспільні заворушення (3 - 5 років тюрми); - 26.07.1941 року - Постанова ВР СРСР про запровадження кримінальної відповідальності за самовільне залишення робочого місця на підприємствах оборонної промисловості (5 - 8 років ув’язнення); - 13.02.1942 року - кримінальна відповідальність за ухиляння від мобілізації для роботи на промислових підприємствах чи на будівництві; - 25.06.1943 р. - Указ Президії ВР СРСР про посилення відповідальності за розкрадання паливно - мастильних матеріалів (від 5 - до 8 років); - 25.11.1943 року - кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці за втрату документів, що містять державну таємницю (до 10 років); - 19.04.1943 року - для німецьких окупантів, що вчинили злочини на території СРСР, а також зрадників Батьківщини запроваджувалася смертна кара через повішення або каторжні роботи (від 5 - до 20 років). Таким чином, з одного боку, кримінальне законодавство в цілому виконало своє завдання із забезпечення обороноздатності радянської держави, підтримання належного порядку, з іншого боку, його репресивний характер і звинувачувальний напрям призвели до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало заляканих, дезорганізованих людей, на яких тягарем лягло тавро «ворога народу».