Глава 10. Туреччина та Європейський Союз (єс)

Проблема відносин Туреччини з Європейським Союзом - одна з найбільш актуальних і гострих для сучасного турецького суспільства. Це зрозуміло, оскільки спроби Туреччини домогтися статусу повноправного члена Євросоюзу відображають стратегічний вибір на користь європеїзації як магістрального шляху розвитку країни.

Перша заявка Туреччини на асоційоване членство в Європейському співтоваристві була подана ще 31 липня 1959 урядом Мен-дереса. Вона була «забута» Комітетом національної єдності, який очолив країну після перевороту 27 травня 1960, але подана знову при уряді Іненю в 1961 і 1962 рр.. Послідували переговори привели до підписання в Анкарі 12 вересня 1963 Договору про асоціацію, який набрав чинності з 1 грудня 1964 року1.

Анкарський договір є основоположним, базовим документом турецько-європейського співробітництва. У ньому визначені як цілі асоціації Туреччини і ЄЕС (попередника Євросоюзу), так і формат взаємодії між сторонами. Важливою особливістю дого-злодія, на яку часто звертають увагу в Туреччині, є те, що в його статті 28 передбачено отримання Туреччиною статусу полноп-рівного члена Співтовариства протягом терміну здійснення договору Договір передбачав 3 основних етапи інтеграції Туреччини в ЄС. На першому, підготовчому етапі передбачалося надання преференцій у вигляді тарифних контингентів для ряду важливих сель-скохозяйственних товарів турецького експорту (таких, як необроблений тютюн, родзинки, інжир, фундук). Крім того, у відповідності з першим фінансовим протоколом, підписаним разом із Договором, Туреччини виділялися кредити для будівництва інфраструктурних об'єктів на загальну суму 175 млн. європейську розрахункову одиницю 2 Цей етап мав тривати 5 років. Передбачалося і можливе його продовження до 9 років, однак таке не знадобилося. За умовами Договору, протягом цього періоду Туреччина не надавала ЄЕС зустрічних преференцій.

Другий етап (власне перехідний) почав здійснюватися відповідно до Додатковим Протоколом, підписаним 23 листопада 1970 року. У 1971 році була підписана Конвенція про Асоціацію; за взаємним погодженням вона вступила в силу з 1 січня 1973 року. На другому етапі передбачалося реалізація Туреччиною поетапних процесів зниження мит і рівнозначних податків і зборів, скасування кількісних і рівнозначних обмежень і прийняття єдиного зовнішнього тарифу Співтовариства. При цьому лібералізаційних заходи на користь ЄЕС повинні були носити незворотній характер.

Зниження і скасування мит і обмежень при імпорті з ЄЕС промислових товарів планувалося провести в рамках двох разів-особистих режимів: «для товарів, які Туреччина не виробляла, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані в те-чення 12 років. Для товарів, вироблених турецької промисловістю, перехідний період становив 22 роки »3 Крім того, протягом 22 років Туреччина повинна була адаптуватися до сільськогосподарської політики ЄЕС; той самий строк передбачався і для прийняття єдиного зовнішнього тарифу. У свою чергу, ЄЕС повинно було поетапно зняти тарифи та обмеження на імпорт турецьких промислових товарів. У галузі сільськогосподарського імпорту з Туреччини, ЄЕС повинно було протягом 22 років встановити преференції на приблизно 90% турецького експорту.

На третьому, заключному етапі, передбачалося завершити створення митного союзу (Туреччина повинна була повністю лібера-лізованной імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 року), виробити і прийняти регламент міграції турецької робочої сили і ка-питала. Передбачалося, що з 1995 року Туреччина стане повноправним членом Європейського Співтовариства.

За роки, що минули з підписання Анкарского договору, відносини Туреччини і ЄС переживали злети і падіння, періоди успішної реалізації намічених програм інтеграції і практично заморожування діалогу. У 1987 році Туреччина офіційно подала заявку про пол-ном членство в ЄС, яка, однак, була фактично «покладена під сукно» керівними органами ЄС. Тим не менш, до середини 90-х років успіхи, досягнуті на шляху реформування економіки Туреччини, дозволили керівництву країни реалізувати програму, передба-розсуд ще Додатковим Протоколом 1970 року, і домогтися встановлення між Туреччиною і Євросоюзом режиму митного со-юза з торгівлі промисловими товарами (відповідна угода була підписана 6 березня 1995 року і набула чинності з 1 січня 1996 року).

Досягнення митного союзу з ЄС вивело процес інтеграції Туреччини в цю угруповання на принципово новий рівень. По-пер-вих, незважаючи на значні труднощі цього кроку, Туреччина зуміла до наміченої датою (тобто до 1995 року) реалізувати свої зобов'язання перед Євросоюзом і таким чином завершити другий етап програми інтеграції в ЄС. По-друге, з переходом в режим митного союзу з ЄС кардинально змінилися умови функціонування економіки країни, яка відтепер не захищена протекціоністськими бар'єрами. Причому Туреччина так і не отримала від Євросоюзу обіцяної фінансової допомоги на цілі реструктуризації (виділення 3,2 млрд. дол блоковано Грецією). Таким чином, адаптація турецької економіки до вимог європейського, а через нього - і світового ринку, відбувається в даний час в найбільш жорстких умовах.

Крім того, підписання угоди про митний союз ще раз продемонструвало зацікавленість Євросоюзу в розвитку отно-шений з Туреччиною - перш за все заради збереження її в цілому прозахідної орієнтації. Сам факт укладення цієї угоди підтвердив підтримку західноєвропейськими країнами, хоча і з істотними застереженнями, нинішнього режиму в Туреччині, часто розглянутого в якості оптимальної моделі соціально-економічного розвитку для мусульманських країн СНД. Створення митного союзу Туреччини і ЄС знову актуалізувало питання про шляхи розвитку турецько-європейської Асоціації та про перспективи входження Туреччини в ЄС.

Турецьке керівництво неодноразово підкреслювало, що домагається не негайного членства в Євросоюзі (схоже, нереалістичність цього усвідомлюють і в Анкарі), а встановлення для Туреччини чітких економічних критеріїв і графіка вступу до ЄС, тобто вироблення узгодженого плану співпраці на третьому, заключному (згідно Анкарський договір ) етапі інтеграції до цього угруповання. При цьому, однак, Туреччина вимагає фіксації твердих тимчасових рамок цієї співпраці, в тому числі і дати реалізації повного членства в ЄС.

Відстоюючи своє право на вступ до Євросоюзу, турки роблять упор на найбільш довгу історію стосунків з ЄС серед країн-кандида-тів, досягнення в економічній області (щоправда, в основному за показниками, що відображають динаміку розвитку), інтегрованість країни в різні структури західних країн, передусім НАТО, а також - ймовірно, в якості «лякала» - на небезпеку ісламського фундаменталізму для Туреччини як єдиного світської держави серед 52 мусульманських країн у разі, якщо її «європейські» домагання зазнають невдачі.

Особливо гострий характер питання про формат відносин Туреччини з ЄС набув в кінці 1997 року у зв'язку оприлюдненням планів Евросою-за про початок переговорів про повноправне членство з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Естонією та Кіпром. Крім вкрай чув-ствительность для турків кіпрської проблематики, дуже болісно було сприйнято в Анкарі та обставина, що ні в цьому, ні в «перспективному» списку кандидатів на вступ до Євросоюзу Туреччина взагалі не була позначена.

Нинішній етап турецько-європейських зв'язків характеризується невизначеністю відносно шляхів виходу з виниклої тупика. З одного боку, згідно Анкарський договір, є всі юридичні підстави приступати до реалізації повноправного членства Туреччини в Євросоюзі. З іншого, в ЄС переважають обережні, а то й песимістичні оцінки можливості осущест вления такого кроку.

Турецьке громадська думка пов'язує подібні настрої в країнах Європейського Союзу передусім з протидією Гре-ції, а також з неготовністю Євросоюзу в цілому як угруповання християнських країн включити в число своїх членів мусульманську Туреччину. Здається, проте, що фактори, що визначають подібну позицію ЄС, набагато глибше і грунтовніше, ніж релігійна не-приязнь, «традиційна ворожнеча» або «подвійний стандарт». Як видається, головне, що відштовхує Євросоюз від Туреччини - це со-зберігаючі низька ступінь її сумісності з членами ЄС щодо цілої низки економічних, соціальних і гуманітарних параметрів, тобто, по суті, глибокі цивілізаційні відмінності, принципова можливість подолання яких залишається під питанням.

Можна виділити наступні основні фактори, що перешкоджають подальшому просуванню Туреччини до членства в ЄС:

1. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку.

2. Несприятливі фінансово-економічні показники Туреччини.

3. Зберігаються фактори соціально-політичної нестабільності в Туреччині.

4. Міжнародні проблеми, які Туреччина безпосередньо залучена.

5. Конкуренція на вступ до ЄС з боку більш розвинених країн.

Розглянемо ці фактори докладніше.

1. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку. Хоча турецькі офіційні особи всіляко підкреслюють, що Туреччина вже досягла рівня розвитку Іспанії, Португалії та Греції як найменш розвинених членів Співтовариства, швидше можна говорити лише про порівнянності показників економічного розвитку цих країн і Туреччини, причому порівняння це в більшості випадків складається не на користь останньої.

Наприклад, професор Решад Каяли, аналізуючи доповідь КЕС «Турецька економіка: структура та розвиток», підготовлений у 1989-1990 рр.. у зв'язку із заявкою Туреччини про повноправне членство в ЄС, провів порівняння 20 економічних показників Іспанії, Португалії, Греції та Туреччини. В результаті цього дослідження було встановлено, що Туреччина випереджає найменш розвинуті країни ЄС лише за трьома параметрами: темпу зростання ВВП, темпу зростання експорту і розмірам дефіциту державного бюджету (у відсотках від ВВП), що відображає швидше потенції економічного зростання Туреччині, ніж досягнутий нею рівень розвитку. При виведенні результату за 20 показниками Туреччина також виявилася останньою серед цих стран.4

Вельми показовими також наступні дані: приватне споживання, розраховане за паритетом купівельної спроможності, становило у 1993 році в Німеччині 10733 дол США, в Іспанії - 8412 дол, Португалії - 7780 дол, Греції - 6367 дол, у той час, як в Туреччині - лише 3617 дол; в тому ж році показник дитячої смертності на 1000 дітей, народжених живими, перебував у Німеччині на рівні 5,8, Іспанії - 7,6, Португалії - 8,7, Греції - 8,5, в Туреччині ж - 52,6 5

Не можна не брати до уваги і такий важливий фактор, що відбивається на загальному рівні розвитку Туреччини, як значну дис-пропорційність її економічного і, відповідно, соціального розвитку. Промислове виробництво в країні традиційно зосереджена навколо основних експортного та імпортного портів - Ізміра і Стамбула відповідно. Так, в провінції Стамбул в про-мисловості зайнято понад 281 тис. чоловік, в сусідніх провінціях Коджаелі і Бурса - 95 тис. і 78 тис. чол. відповідно, в провінції Ізмір - близько 100 тис. чоловік. В той же час в семи провінціях на сході і південному сході Туреччини чисельність зайнятих у промисловості не перевищує 200 осіб, ще у 8 східних і 5 центральних провінціях країни цей показник не перевищує 1 тис. человек.6 Диспропорції регіонального розвитку та зусилля керівництва країни по їх подолання викликають у Євросоюзі побоювання щодо того, що в разі реалізації повного членства Туреччини в ЄС вона буде претендувати на значну частину фондів, що використовуються для «підтягування» найменш розвинених регіонів-Південної Італії, Шотландії та інших, а також Ірландії, Греції, Іспанії та Португалії, загострюючи чреваті серйозними конфліктами навіть в європейських умовах суперечності «Північ-Південь». За наявними розрахунками, якби в 1996 році Туреччина стала членом ЄС, то її сукупні виплати Євросоюзу склали б 1 млрд. 939 млн. ЕКЮ; в той же час країна могла б щорічно отримувати з різних фондів організації 11 млрд. 730 млн. ЕКЮ 7

У цілому, показники соціального розвитку Туреччини і, в особливості, турецької глибинки, перш за все східних і південно-східних рай-онів, являють собою, мабуть, найбільш труднопреодолимое перешкода на шляху до повного членства в ЄС. В умовах руху європейських країн до створення на максимально високому рівні єдиного простору соціального захисту населення, колосальне від-ставання Туреччини (при тому, що мова йде про великих масах людей) призводить до думки про неможливість співіснування в одній інтег-раціонної угрупованні настільки непорівнянних країн, як більшість нинішніх членів ЄС і Туреччина.

В остаточному підсумку, зазначає глава департаменту політичних досліджень університету Міссурі професор Б.Ешільада, «ЄС вважає Туреччину занадто дорогим членом, проблеми якої він не зможе переварити».

2. Несприятливі фінансово-економічні показники Туреччини.

Недостатній, з точки зору норм Євросоюзу, рівень соціально-економічного розвитку Туреччини не був би, імовірно настільки негативно сприймаємо в рамках ЄС, якби турецька економіка демонструвала стабільні і здорові динамічні показники розвитку. Поки ж ефективність турецької економіки, а отже - і її здатність скоротити протягом якогось часу відрив у рівнях соціально-економічного розвитку від членів ЄС, залишається низькою.

Наприклад, в якості одного з найбільш великих досягнень ринкових реформ 80-х років у Туреччині підноситься зміна то-варною структури експорту - якщо в 1980 р. частки сільгосппродукції, продукції добувної промисловості та промислових виробів становили 57,4%, 6,6% і 36,0% відповідно, то в 1993 р. ці показники склали 15,5%, 1,6% і 82,9% .8

Істотний структурне зрушення в наявності. Разом з тим, необхідно відзначити, що левову частку (43,4% у 1995 р.) промислового експорту Туреччини забезпечується за рахунок виробів текстильної та швейної галузей - трудомістких і далеко не передових у технічному пла-ні (їх скоріше варто визнати традиційними, ніж сучасними). Ще 2,8% являють собою шкіряні вироби - продукція від-раслі, схожої за характером з вищевказаними, а ще 11% - продукти переробки аграрної продукції. Таким чином, понад половину промислового експорту Туреччини складають товари традиційних отраслей.9

Дефіцит нових технологій в турецькій промисловості, точніше - лише фрагментарне присутність щодо сучасних (але аж ніяк не передових) в окремих галузях, не дозволяє забезпечити інтенсифікацію виробничого процесу, завершити хоча б індустріальну фазу розвитку країни. Значно нижчою, ніж у країнах Євросоюзу, залишається і ефективність сільського господарства Туреччини: концентруючи 47% робочої сили, турецький аграрний сектор виробляє лише 14% ВВП (дані за 1993 р.). Наприклад, якщо середовищ-ний по ЄС удій на корову становить 7000 л / рік, то в Туреччині - лише 1300 л/год.10 У зв'язку з вищевикладеним неважко зрозуміти, чому бо-леї низьким щодо рівня ЄС залишається експортний потенціал турецької економіки. При цьому, як видається, можливостей для радикальної зміни ситуації у Туреччині поки немає, і навряд чи вони з'являться в середньостроковій перспективі.

Ще більш показові відмінності у фінансовій сфері, де ЄС сформулював ряд показників, необхідних для участі в Європейській грошовій системі, в рамках якої планується здійснити поетапний перехід до єдиної валюти - «євро».

Таблиця 1.

Критерії ЄС у фінансовій сфері і положення Туреччини

Критерії ЄС Туреччина

Бюджетний дефіцит (у% від ВВП) 3,0 6,8 (1993)

Сукупний борг (у% від ВВП) 60,0

Рівень інфляції,% 2,9 72,8 (1998)

Річна процентна ставка,% 9,3 104,3 (1998)

(Розраховано за: Екопогшк Яарог 1993. Апкага: 1994, с.12, 44-57

Висока інфляція - вже достатньо застаріла хвороба для Туреччини. Двозначного рівня вона вперше досягла ще в 1971 р. - 15,9%, і з тих пір, не дивлячись на деякі коливання, має стійку тенденцію до зростання. Так, якщо в 1980-1983 рр.. середньорічний рівень інфляції становив 31,3%, в 1983 - 1991 рр.. - 49%, то в 1991 - 1995 рр.. - 85,5%. Двічі цей показник виходив за 100%-ую відмітку: у 1980 р. - 107,2% і в 1994 р. - 149,6%. Ймовірно, показник за 1997 р. - 99,1% також слід занести в цей список. Лише в 1998 р. хвилю інфляції вдалося дещо збити: 58,6% за оптовими і 72,8% за роздрібними цінами. Для порівняння варто зазначити, що середній рівень зростання цін у країнах ЄС становив у середині 90-х рр.. 2,6%. "

Як наголошується в опублікованому в кінці березня 1993 року доповіді ОЕСР про економічне становище Туреччини, «інфляція пустила глибоке коріння в турецьку економіку. В даний час короткі періоди зниження її темпів змінюються більш тривалими періодами прискореного зростання інфляції. Таке положення неможливо змінити без значних втрат у виробництві і зайнятості. Але без цього, з-за тривалої невизначеності загальної ситуації і нестабільності банківського відсотка, неможливе здійснення капіталів-ложении, що ведуть до довгостроковому економічному зростанню ».

В цілому в даний час турецька економіка демонструє безрадісну картину. За даними на початок 1999 року, дефіцит консолідованої бюджету становить близько 7% ВНП, внутрішній борг - 40 млрд. дол, зовнішній - 101 млрд. дол Дефіцит зовнішньої торгівлі за підсумками 1998 досягає 20 млрд. дол - близько 70% вартості експорту.

3. Зберігаються фактори соціально-політичної нестабільності в Туреччині. Питання про соціально-політичній обстановці в Туреччині привертає пильну увагу Європейського Союзу. Саме несприятлива гуманітарна ситуація в країні, насамперед - невирішеність курдської проблеми, фігурує в різних документах ЄС в якості одного з основних перешкод для її повноправного членства в цій організації. Крім того, фактори соціально-політичної нестабільності в Туреччині роблять безпосередній і дуже негативний вплив на динаміку її економічного розвитку, гальмуючи процес досягнення параметрів, прийнятних з точки зору членства в Євросоюзі.

Як відомо, курди - один з найбільш древніх народів Середнього Сходу і найбільший у світі з не мають свого національного осередку - складають до чверті населення Туреччини, нараховуючи тут близько 12-15 млн. чоловік. Володіючи тими ж правами, що й інші громадяни Туреччини, курди як національна група позбавлені, тим не менш, ряду фундаментальних свобод. Так, курдська мова практично виключений з легальної суспільного життя країни: він не використовується на радіо і телебаченні, не викладається в школах і університетах; лише на початку 90-х років знято заборону на публікації курдською мовою і тільки в 1994 р. повернуті споконвічні ( курдські) назви кільком тисячам селищ і сіл в місцях компактного проживання курдов.12

У цих умовах у курдському середовищі вельми впливові найбільш радикальні, часто екстремістські елементи, що домагаються створення незалежної держави на частині території однієї або кількох держав з курдським компонентом (Туреччина, Іран, Ірак, Сирія). Найбільш гострою ситуація зараз є саме в Туреччині, де вже більше 15 років курдські повстанці під керівництвом головним чином ліворадикальної Робітничої Партії Курдистану (РПК) ведуть партизанську війну в східних і південно-східних провінціях країни - основному районі компактного проживання курдів. В результаті бойових дій у період після 1984 року загинуло вже близько 40 тис. чоловік.

Анкара, кваліфікуються РПК як терористичну організацію, відкидає будь-яку можливість переговорів з керівництвом по-встанцев. Стратегічний задум полягає в тому, щоб завдати збройним формуванням РПК вирішальне воєнної поразки і лише потім розглянути можливість надання курдського населенню деяких елементів культурної автономії.

В даний час, ситуація навколо курдської проблеми в Туреччині зберігає тупиковий характер. Незважаючи на очевидні успіхи, дос-тігнуто урядовими військами в боротьбі з повстанцями, ступінь «занедбаності» і глибина конфлікту такі, що не дозволяють сподіватися на припинення найближчим часом військового протистояння. Відповідно зростає список втрат країни: на продовження збройної боротьби з РПК витрачаються мільярди доларів, величезний матеріальний збиток від бойових дій. На південному сході країни прак-тично повністю паралізована економічна активність. Тут відсутні інвестиції: відзначається «втеча» зі східних і південно-вос-точних провінцій навіть місцевого капітала.13

Відсутність інвестицій і, по суті, згортання виробничого процесу в свою чергу посилює соціально-економічні про-блеми регіону, веде до зростання безробіття і злиднів, створюючи соціальну базу для екстремізму, змушує місцеве населення вступати в загони бойовиків або виїжджати. Потік міграції підсилюють і депортації гірських селищ, що проводяться «силами безпеки» для відсікання повстанців від джерел постачання та «зимових квартир». «Проблема терору» в Туреччині не вичерпується тільки РПК: на території країни діють ще з десяток терористичних організацій самого різного толку - від ліваків до радикальних ісламістів.

Труднощі соціально-економічного розвитку країни, невирішеність багатьох внутрішніх її проблем, насамперед - курдської, спо-собствовало зростанню в Туреччині фундаменталістського політичного ісламу. Це протягом очолила Партія благоденства (ПБ), виступаюча за переорієнтацію Туреччини з європейських на ісламські країни, відгук заявки на вступ до ЄС, створення Ісламського Спільного Ринку і т.д. Уміло використовуючи релігійні почуття населення Туреччини, а також широкі соціальні обіцянки, ПБ поступово нарощувала свій вплив, про що викладено в інших розділах даної роботи.

Дії військових, відсунувшись (але не ліквідували) загрозу ісламізації країни, підтвердили думку про те, що поки в Туреччині не вдалося створити відповідального західним стандартам громадянське суспільство, кероване ефективно функціонуючими демок-ратическая механізмами і стійке до різних форм екстремізму - етнічного, релігійного або іншого іншого. І саме в цьому, мабуть, полягає суть проблеми: до тих пір, поки в Туреччині не буде створено таке суспільство, країна не буде застрахована від ісламістського заколоту, військового перевороту або терору під різними ідеологічними прапорами. Демократизація - повноцінна, глибока, багатогранна - являє собою для Туреччини вже не просто вимога західних партнерів, а, в чому, умова еконо-мічного і соціального розвитку.

Неминучим наслідком ж нинішній ситуації, коли головною опорою турецької демократії залишаються армійські багнети, є несприятлива гуманітарна ситуація в країні, не стикуються з нормами ЄС у цій області: станом на 1994 р. у в'язницях содер-жалися 102 ув'язнених, засуджених за переконання; свободі вираження думки і демократизації перешкоджали близько 600 статей раз-особистих законів; по числу звернень про надання притулку в основних країнах Заходу (ЄС, ЄАВТ, США, Канада, Австралія) Туреччина в 1995 р. опинилася на третьому місці після Сальвадора та колишньої Югославії - близько 30.000 звернень.

Дуже важливим видається також те, що динаміка соціально-політичної ситуації в Туреччині не сприяє її подальшому зближенню з Євросоюзом. Так, на минулі 18 квітня 1999 року в Туреччині дострокових парламентських виборах (в конституційні терміни вони не проходили вже як мінімум з кінця 70-х років) переконливу перемогу здобули націоналісти: соціал-націоналістична Демократична ліва партія (ДЛП) під керівництвом Б.Еджевіта і Партія націоналістичного руху (ПНД), що представляє собою ядро ​​політичної течії, відомого як «Сірі вовки». В даний час ДЛП і ПНД, чиї позиції за основними внутрішньо-і зовнішньополітичних проблем досить схожі, контролюють понад 260 з 550 місць в турецькому парламенті. При цьому армійська верхівка сприймає націоналістів цілком прихильно, що відкриває перед ними шлях до вершин влади.

Як видається, результати виборів в чому відтворили ситуацію, що склалася за підсумками попередньої виборчої кам-панії в грудні 1995 року: ось вже другий раз поспіль вибори в Туреччині виграють сили, для яких прагнення до Євросоюзу не є незаперечним пріоритетом. Політичне банкрутство носіїв право-консервативних поглядів, корупція, масово вразила дер-жавних діячів право-центристського спрямування, невирішеність гострих, насамперед - соціально-економічних, внутрішніх проблем країни в значній мірі девальвували і саму ліберальну модель розвитку Туреччини, майбутнє якої тісно пов'язаний з Євросоюзом. Подібна ситуація штовхає турецьке суспільство до пошуку альтернативних шляхів розвитку - будь то ісламський традиціоналізм або ори-ентірованная більшою мірою на мусульманських сусідів і «тюркських братів» націонал-державницька лінія.

Незалежно від конфігурації майбутньої урядової коаліції (а без націоналістів створити її практично неможливо) неіз-бажаних представляється зміна акцентів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Туреччини, насамперед - у відношенні Євросоюзу. Швидше за все, новий уряд займе жорсткішу позицію в своїх відносинах з ЄС. Європейський напрямок, ймовірно, все ж залишиться пріоритетним, однак тепер домогтися значних поступок від Туреччини (на зразок мовчазної згоди на початок процедури при-ема в ЄС Республіки Кіпр в обмін на підписання угоди про створення митного союзу в 1995 році) європейцям буде вкрай складно. Одночасно значно більше уваги може бути приділено зв'язкам Туреччини з країнами колишнього СРСР (насамперед у Центральній Азії і Закавказзі), а також балканським і сусіднім мусульманським державам.

Відповідно, в турецьких підходах до діалогу з ЄС може скластися принципово нова ситуація: в даний час під питанням опинилися не тільки умови на яких Туреччина могла б увійти до ЄС, але й умови, за яких вона могла б прийняти членство в цій організації.

4. Міжнародні проблеми, які Туреччина безпосередньо залучена. Найбільш гострими з міжнародних політичних проблем, що гальмують членство Туреччини в ЄС, є кіпрське питання і комплекс турецько-грецьких протиріч. Саме ці питання, поряд з ситуацією в області прав людини в Туреччині, були виділені Радою ЄС в грудні 1996 року в якості «підлягають вирішенню проблем у відносинах з Туреччиною».

У своєму нинішньому вигляді «кіпрська проблема» існує з 1974 року. Тоді, користуючись своїми правами по Цюріхсько-Лондонським со-ошення, який забезпечив незалежність Республіки Кіпр, Туреччина, після перевороту, який організували реакційно налаштовані грецькі офіцери

кіпрської національної гвардії з метою здійснення «енозіса», тобто приєднання Кіпру до Греції, висадила на Північному Кіпрі свої війська, які окупували близько 38% території острова. На цих землях у 1975 р., а потім - під нинішньою назвою «Турецька Республіка Північного Кіпру» (ТРПК) - в 1983 р. турки-кіпріоти проголосили створення своєї держави; по суті, це означало розділ острова. І хоча події 1974 були наслідком етно-політичного конфлікту, що виник на Кіпрі задовго до цього, дії Анкари і підтримка нею сепаратистського утворення, яким з юридичної точки зору є «ТРПК», не знайшли міжнародної підтримки. До теперішнього часу «ТРПК» не визнана жодною державою світу, крім самої Туреччини. Тісна та всебічна прив'язка півночі Кіпру до Туреччини, а також присутність там до 40 тис. турецьких солдатів і близько 80 тис. переселенців з Туреччини (при загальній чисельності населення, що не перевищує 180 тис. чол., І власних «збройних силах» близько 4 тис . чол.), дозволяє гово-рить про в цілому штучному і маріонетковому характері цього «держави», що став, по суті, однією з турецьких провінцій. Міс-то Республіки Кіпр в ООН і, відповідно, статус кіпрського уряду зберегла за собою переважно греко-кіпрська ад-міністрація, що залишилася в південній частині острова. Таким чином, у міжнародно-правовому плані існує лише один Кіпр, а північна частина острова вважається окупованою турецькими військами.

Особливої ​​гостроти з точки зору Туреччини кіпрської проблеми додає те, що в 1995 році Євросоюз ухвалив рішення почати процедуру переговорів про повноправне членство з Республікою Кіпр, що є асоційованим членом ЄС з 1972 року. Прийняття Кіпру (а фактично - лише його південної частини) в Євросоюз виглядає в даний час цілком реалістично, враховуючи вельми міцні його зв'язки з західноєвропейськими країнами, особливо з Великобританією і

Грецією, високий рівень життя, який відповідає стандартам ЄС, стійко розвивається економіку, а також належність до хрис-Тіанський цивілізації. Крім того, відносно невеликі розміри населення і економіки Республіки Кіпр забезпечують можливість її швидкої і безболісної інтеграції в Європейський Союз.14

Стурбованість Анкари викликає те, що в разі включення Кіпру в ЄС в цій організації будуть складатися «дві Греції», що зміцнить позиції противників членства в Євросоюзі Туреччини, війська якої в цьому випадку будуть, в міжнародно-правовому плані, незаконно перебувати на території Європейського Союзу . Крім того, приєднання Кіпру до ЄС «відсуне у тінь» і права Туреччини як гаранта статусу острівної держави. З іншого боку, в Євросоюзі не можуть не бачити небезпеку необачних рішень про членство Кіпру: його прийняття в ЄС в нинішньому стані може різко загострити відносини Туреччини з Грецією та Європейським Союзом в цілому, загальну стратегічну ситуацію в Східному Середземномор'ї, а можливо - і на Балканах .

Таким чином, майбутнє відносин Туреччини та Кіпру з ЄС взаємопов'язані: Туреччина, через грецьку протидії не може стати членом Євросоюзу без рішення «кіпрського питання» (або, принаймні, без відчутних зрушень у напрямі цього рішення); Кіпр ж не може бути прийнятий в ЄС без прямого або непрямого згоди на те Туреччини.

Крім іншого, кіпрська проблема додає напруженості в і без того вельми непрості турецько-грецькі відносини. Основу протиріч між двома країнами становлять питання розмежування територіальних вод, повітряного простору та континенталь-ного шельфу в Егейському морі. Ще однією проблемою двосторонніх відносин є гуманітарний положення грецької меншини в Туреччині та турецької (точніше - мусульманського) в грецькій Східної Фракії.

З 1988 року Греція і Туреччина ведуть діалог з питань врегулювання розбіжностей, однак позитивних результатів поки не дос-тиглі. Думається, що грецьке протидія ще протягом довгого часу буде перешкоджати вступу Туреччини в Євросоюз в якості повноправного члена. Позиція Греції, крім того, дозволяє гальмувати процес вступу Туреччини до ЄС тим силам в організації, які на словах його підтримують.

5. Конкуренція на вступ до ЄС з боку більш розвинених країн. Успіхи, досягнуті Євросоюзом, високий рівень добробуту країн-членів, що є наслідком у тому числі й економічної інтеграції в рамках ЄС, залучають до ідеї участі в цій організації все нові і нові держави. Зараз налічується 11 офіційних претендентів на членство в Євросоюзі з числа держав Східної Європи і колишнього СРСР і дрібних середземноморських країн (Кіпр, Мальта). Більшість з кандидатів на вступ випереджають

12 - 662

Туреччину за показниками соціально-економічного розвитку, а також по положенню в гуманітарній сфері та в питанні про внутрішню стабільності.

Крім того, особливість нинішньої ситуації полягає в тому, що крах «соціалістичного табору» в Східній Європі і розпад СРСР створили, на думку західних аналітиків, «геополітичний вакуум» на великому просторі від Талліна до Софії. Заповнити його у військово-політичному сенсі покликане розширення НАТО, а в соціально-економічному - Євросоюзу. Однак на відміну від НАТО, розширення ЄС має у своїй основі і значні економічні інтереси нинішніх членів організації: Німеччина лобіює на користь Чехії і Польщі, Італія та Австрія - Словенії та Угорщини, Греція - Кіпру і т.д. Подібний підхід нинішніх членів Євросоюзу, не-сумніву, можна пояснити не тільки торговельно-економічними зв'язками, які отримали новий імпульс для розвитку в 90-х рр.., Але і проч-ними узами етнічної, соціо-культурної, релігійної близькості.

Необхідно врахувати також і таку обставину. В даний час чисельність населення Туреччини перевищила 66 млн. чол. - Тобто за цим показником серед країн ЄС попереду неї лише Німеччина. Однак, при збереженні нинішніх темпів приросту населення Туреччина до 2000 р. перевищить 70 млн. чол., До 2010 - 86 млн. чол., А до 2020 р. наблизиться до 100 млн. чол. Таким чином у разі вступу в ЄС Туреччина найближчим часом може стати найбільш населеною країною в організації. У такому разі (навіть якщо допустити збереження нинішньої кількості населення) країна отримає максимальну квоту голосів у Раді ЄС (десять) - стільки ж, скільки мають зараз Великобританія і Німеччина, і виявиться в змозі ефективно впливати на рішення організації, хоча за рівнем доходу на душу населення швидше за все залишиться на останній позиції. Саме побоюваннями з приводу можливості виникнення подібної ситуації пояснюють багато дослідників гучні протести з приводу порушень прав людини в Туреччині в таких невеликих країнах, як Люксембург, Бельгія та Данія. Підраховано навіть, чисельність населення Туреччини (66,5 млн. чол.) Дорівнює сукупному населенню 10 країн, що претендують на членство в Євросоюзі: Румунії, Чехії, Угорщини, Болгарії, Словаччини, Словенії, Литви, Латвії, Естонії та Кіпра.15

При цьому явно не на користь Туреччини діє і фактор часу: якщо в 1987 р. Туреччина була єдиним кандидатом на вступ до ЄС, то зараз її відтісняють в бік численні дрібні, але більш успішні конкуренти, причому число їх постійно зростає. Крім того, Туреччина дедалі більшою мірою відстає від процесів усередині Євросоюзу: інтеграція в рамках організації йде швидше, ніж між ЄС і Туреччиною, що постійно накладає на країну все нові і нові зобов'язання на додаток до старих, часто не виконаним. Не кажучи вже про час, втрачений з 1978 р. по 1988 р., необхідно відзначити, що вільне переміщення робочої сили і митний союз у рамках Співтовариства були досягнуті в 1968 році; в 1989 році підписана Соціальна Хартія для Європи; з 1990 р. забезпечено вільне переміщення капіталу в рамках 8, а з 1 січня 1993

- 12 членів ЄС; з 1993 року відміняється митний і паспортний контроль, вводяться єдині стандарти на багато видів товарів і т.д. В даний час Спільнота обговорює плани єдиного громадянства, грошової одиниці, збройних сил; тобто, мова йде практично про «Сполучених Штатах Європи». У цьому зв'язку темпи інтеграції до ЄС Туреччини важко визнати достаточнимі.16

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок про те, що в даний час Туреччина, не вписується в рамки, прийнятні для країни

- Члени Євросоюзу ні по досягнутому рівню соціально-економічного розвитку, ні з точки зору показників ефективності еко-номіки. Очевидно, що країні належить виконати ще дуже значну відстань на шляху до повного членства в ЄС. Безсумнівно, однак, що з урахуванням її ключового геостратеги чеського положення, особливого місця в мусульманському та тюркському світі, а також міцних зв'язків із західними країнами, питання про місце Туреччини в сучасному світі зберігає свою актуальність, що й засвідчило грудень-ське 1999 рішення в Хельсінкі про включення Туреччини в офіційний список претендентів у члени ЄС.

РОЗДІЛ IV ТУРЕЧЧИНА В ЄВРАЗІЇ - СУПЕРНИК ЙДИ ПАРТНЕР РОСІЇ?