Основні структурні показники діяльності суб’єктів господарювання

Кількість зайнятих працівників підприємства	2007	2008	2009	2010	2011
Автономна Республіка Крим Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	470,9 33,8	483,0 35,9	489,1 38,8	487,6 43,1	379,0 30,0
Вінницька Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	346,8 32,8	344,0 36,5	337,4 40,3	325 43,8	269,9 36,5
Волинська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	219,9 34,4	228,3 36,5	223,0 38,6	224,9 43,1	182,0 35,2
Дніпропетровська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	1143,1 21,9	1144,5 23,1	1144,4 25,1	1083,4 27,3	956,4 20,3
Донецька Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	1389,4 20,4	1385,8 21,6	1369,2 23,0	1294,5 26,7	1162,8 20,9
Житомирська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	280,6 32,5	270,5 35,0	266,4 38,2	259,6 42,0	216,5 34,5
Закарпатська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	202,3 40,8	210,0 43,2	214,4 45,7	212,4 49,7	176,6 41,9
Запорізька Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	553,9 27,3	556,2 29,1	565,9 32,8	536,3 35,7	437,9 25,2
Івано-Франківська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	220,0 40,5	221,1 43,4	229,8 46,0	221,4 51,5	188,1 46,8
Київська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	457,9 27,6	462,4 28,0	486,9 31,0	481,8 33,6	458,1 26,3
Кіровоградська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	208,7 33,6	207,8 37,1	202,4 40,2	196,8 42,8	161,8 33,6
Луганська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	614,9 26,9	611,5 28,9	612,8 30,7	587,8 33,6	507,1 25,7
Львівська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	610,0 23,2	631,3 26,3	638,2 28,4	633,7 33,1	544,6 25,9
Миколаївська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	287,3 33,1	284,5 36,5	283,2 39,2	277,5 42,3	231,7 34,1
Одеська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	635,6 28,9	649,1 31,0	656,9 32,4	639,9 35,2	545,0 28,0

Продовження табл. 2.1

Полтавська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	408,6 29,9	405,4 31,9	406,6 34,3	389,7 36,7	334,6 29,0
Рівненська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	217,7 35,1	217,1 39,1	214,2 41,2	203,9 43,6	173,9 38,5
Сумська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	275,6 31,5	272,9 35,3	278,5 40,1	269,0 43,6	213,0 34,4
Тернопільська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	186,1 37,0	184,4 40,5	186,2 43,3	180,6 46,5	148,6 40,0
Харківська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	232,4 38,9	240,1 43,6	237,8 45,9	235,2 49,7	182,6 39,6
Херсонська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	232,4 38,9	240,1 43,6	237,8 45,9	235,2 49,7	182,6 39,6
Хмельницька Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	284,1 36,6	281,7 41,3	280,2 45,0	268,3 47,9	221,7 41,9
Черкаська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	293,2 30,0	293,0 33,1	294,1 35,7	279,9 39,4	242,3 33,7
Чернівецька Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	141,5 40,7	158,6 49,7	170,1 55,5	167,3 57,4	126,7 47,5
Чернігівська Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	242,2 29,0	240,8 32,3	242,8 37,2	230,3 41,6	191,4 34,4
Київ Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	1906,3 12,1	2003,8 12,2	2057,1 12,7	1985,4 14,3	1765,2 9,8
Севастополь Усього, тис. осіб у % до загальної кількості зайнятих	101,6 42,4	99,0 42,6	104,3 44,5	102,1 46,4	92,9 42,1

Найбільшим попитом на ринку праці користується робоча сила громадян у віці 40-49 років. Рівень їх зайнятості на 19.4% перевищує середній рівень зайнятості економічно активних громадян у віковій групі 15-70 років. Завдяки підвищенню трудової активності населення дещо зменшилася чисельність безробітних у віці 15-70 років (особи, які не мали роботу, активно її шукали та були готові приступити до неї). Чисельність безробітних, яка визначалась за методологією МОП, у 2011р. зменшилась відносно 2010р. майже на 52,9тис. осіб, або на 0,2%, і склала 1732,7тис. незайнятих. Рівень безробіття (розраховувався також за методологією МОП) за той же період знизився на 0,2 відсоткового пункту і склав 8,6% економічно активного населення у працездатному віці. Слід відзначити, що у 2011р. порівняно з 2010р. обсяги зайнятості збільшилися, а рівень безробіття знизився як серед міського, так і серед сільського населення, як серед чоловіків, так і серед жінок.

У 2011р, значно скоротилися обсяги вимушеної неповної зайнятості. Чисельність працівників, які протягом 2011р. перебували у відпустках з ініціативи адміністрації, зменшилася порівняно з 2010р, на 33,5% і склала 621,9 тис. осіб (5,1% середньооблікової чисельності працівників). Втрати робочого часу внаслідок вимушених адміністративних відпусток за 2011р. порівняно з 2010р. зменшилися у 1,9 р.

Чисельність працівників, які працювали на умовах неповного робочого часу (дня або тижня), за цей період зменшилась на 11,5 % і склала 1520 тис. осіб (12,4% середньооблікової чисельності працівників), а втрати робочого часу внаслідок роботи у такому режимі зменшились на 12%.

Реалізація завдань Державної програми зайнятості населення дозволила створити нові робочі місця в усіх сферах економіки. Протягом 2011р. чисельність працівників, зайнятих на новостворених робочих місцях, склала 762,7 тис. осіб. Найбільше нових робочих місць (60,6%) були організовані у м Києві, Донецькій, Одеській, Харківській, Луганській, Львівській, Дніпропетровській обл. та в АРК.[7]

Аналізуючи проблеми функціонування ринку праці на сучасному етапі, вважаємо доцільним зупинитися на умовах, необхідних для виникнення й формування цієї економічної категорії.

Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування ринку праці, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Другою умовою є відсутність у працівника засобів виробництва, як джерела одержання всіх необхідних для життя засобів існування. В сучасних умовах мова йде не про абсолютну відсутність будь-яких засобів чи умов існування, а про їх недостатню кількість. Необхідність продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли прибуток з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя засобів.

Необхідним вважається поява на ринку праці покупця - підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоб купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.

Необхідно, щоб працівник відповідав вимогам робочого місця, а запропоноване місце, у свою чергу, відповідало інтересам працівника.

Ринок робочих місць як складова ринку праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Разом з тим, на думку С.Калініної, не можна не враховувати ту обставину, що функціонування ринку праці неминуче пов'язане з рядом соціально-економічних явищ негативного характеру. Так, наприклад, вплив ринку праці на розподільчі процеси призводить до надмірної диференціації в доходах різних груп населення, посилює майнову нерівність, що є, у свою чергу, причиною загострення соціальної напруженості у суспільстві.

Розвиток ринкових відносин у сфері праці породжує конкуренцію між працівниками, веде до їх роз'єднання, підриву солідарності, послаблює їх позиції у відносинах із роботодавцями. До числа негативних явищ функціонування ринку праці відноситься значне розшарування населення, зубожіння певних соціальних верств, безробіття, перебільшення пропозиції над попитом.

Збільшення попиту можна досягти шляхом його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найнятого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Водночас мають бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.

Як бачимо, ринок праці, на відміну від усіх інших ринків, має певні особливості. В першу чергу, це стосується ціноутворення. Заробітна плата найманого працівника по­винна включати в себе не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання непрацездатних членів його сім'ї. Нижньою межею коливання ціни робочої сили є вартість робочої сили. Верхній рівень ціни робочої сили обмежується величиною знову створеної вартості. Він не може перевищувати останню, бо це призведе до банкрутства підприємства. Нині робоча сила в Україні одна з самих дешевих у світі. Наприклад, оплата праці однієї години праці складає: в Швейцарії — 30 доларів, Німеччині — 38, Австрії — 22, Франції — 15, в Україні ж вона менше 1 долара. Парадокс, на думку економістів, полягає в тім, що рівню кваліфікації працівників не відповідає розмір одержуваної заробітної плати. Так, у галузях, що мають більш кваліфікованих працівників, у тому числі культурі, мистецтві, охороні здоров'я, середньомісячна номінальна заробітна плата нижче середньо українського рівня. Невідповідність зарплати рівню кваліфікації веде до відтоку кадрів з цих галузей, покликаних сприяти науково-технічному і культурному прогресу країни.

Приведення у відповідність з дійсною вартістю робочої сили основного її елемента - заробітної плати - може бути досягнуте, на думку Е.Лібанової, насамперед за рахунок застосування більш гнучких форм оплати праці, що адекватно реагують на ринкові зміни, зменшення частки фіксованої оплати праці і відповідного збільшення винагороди за результатами господарської діяльності, розширення участі працівників у розподілі прибутку, а також організаційного спрощення і здешевлення апарата керування.

Українському ринку праці, на думку Г. Осовської, властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. [13, C. 128]

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.