1.3. Розвиток національного законодавства про банкрутство

З набуттям незалежності Україна стала на шлях економічних реформ. Одним із елементів ринкової економіки є інститут бан­крутства, або конкурсний процес. Адже існування ринкової еко­номіки немислиме без конкурсного процесу. За соціалістичної економіки можна було обходитися без банкрутства, тому що тоді або адміністративно «списували» борги, або приєднували збиткові підприємства до прибуткових, або взагалі дотували з бюджету еко­номічно неспроможні підприємства. Така економіка під силу дуже багатій державі, але не на тривалий час. Зовсім інакше це відбу­вається за ринкової економіки. Тут створюється спеціальний ме­ханізм для лікування фінансово «хворих» підприємств і ліквідація неефективних і невиліковних господарюючих суб'єктів.

Тому Україна взяла на озброєння конкурсний процес. Першим національним нормативним актом, що регулював питання непла­тоспроможності господарюючих суб'єктів, був Закон України «Про банкрутство» 1992 р. Це невеликий за обсягом і доволі не складний за змістом закон. Сфера його дії поширювалася виключно на боржників — суб'єктів підприємницької діяльності зі стату­сом юридичної особи. Справи про банкрутство розглядались арбітражними судами за місцем знаходження боржника.

Для ініціювання справи про банкрутство необхідна була заява кредитора або боржника. Згідно з заявою кредитора справа пору­шувалась за наявності безспірних грошових вимог незалежно від розміру за умови їх неоплатності у банку боржника понад один місяць. Боржник мав можливість ініціювати процедуру банкрут­ства не тільки за наявності зазначених умов, а й у зв'язку з загро­зою неплатоспроможності. Перевірка підстав порушення справи про банкрутство здійснювалася на попередньому засіданні. За підсумками попереднього засідання у разі необхідності призна­чався розпорядником майна, як правило, банк боржника, а заяв­ник зобов'язувався подати оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційний друкований орган. Після такого ого­лошення в місячний строк інші кредитори подавали свої заяви. Слід мати на увазі, що змістом майнових вимог кредиторів було грошове зобов'язання, до складу якого включались неустойка, збитки, фінансові санкції. Словом, усе, що мало грошове вира­ження. Закон «Про банкрутство» 1992 р. передбачав участь пред­ставницьких органів кредиторів — загальних зборів і комітету кредиторів. До їх повноважень належало обрання таких судових процедур, як ліквідація або санація, прийняття або відмова від умов санації та ін.

Процедура санації за своєю суттю є мировою угодою із обов'яз­ковою участю санатора (інвестора). Затвердження умов санації бу­ло підставою для припинення провадження у справі. Виконання таких умов здійснювалося за межами справи про банкрутство. Відсутність пропозицій по проведенню санації було передумовою визнання боржника банкрутом. Після такого визнання арбітраж­ний суд призначав ліквідаторів з-поміж кредиторів, розпорядника майна, фінансових органів, банку боржника, інвестора, які фор­мували ліквідаційну комісію. Діяльність ліквідаційної комісії здійснювалася на громадських засадах.

Процедура банкрутства не обмежувалася в часі. Тут мали місце три строки: на порушення справи про банкрутство; на проведення попереднього засідання; на подачу заяв кредиторів.

Справа про банкрутство припинялася затвердженням умов са­нації або ліквідаційного балансу. Достатність майна боржника була підставою для звільнення боржника від боргів під час лікві­даційної процедури.

Закон «Про банкрутство» 1992 р. містив багато недоліків, що негативно впливало на економіку України. Насамперед закон мав яскраво виражений прокредиторський характер і його мета зводи­лася тільки до оплати боргів кредиторів на збиток діяльності гос­подарюючого суб'єкта-боржника. Відсутність реорганізаційних процедур робила банкрутство продовженням виконавчого провад­ження. У законі був відсутній такий важливий традиційний засіб, як мораторій на задоволення вимог кредиторів, що не давало захи­сту ні боржнику, ні самим кредиторам від зловживань «агресив­них» кредиторів. Відсутність базового розміру заборгованості як умови неплатоспроможності боржника давало можливість розпо­чинати процедуру банкрутства підприємства і тим самим зловжи­вати як кредиторам, так і боржнику, використовуючи вельми вартісний механізм банкрутства. Через відсутність професійного арбітражного керуючого робота ліквідаційної комісії виявилась неефективною, що призвело до розбазарювання, розкрадання ма­теріальних цінностей банкротів.

Нарешті, зміст Закону 1992 р. не відповідав економічним відно­синам, що склалися в Україні. Цей закон за своєю суттю був нор­мативним актом взірця XIX ст., перенесеним наприкінець XX ст. без урахування сучасних реалій.

Усі ці недоліки Закону 1992 р. були однією з причин погіршен­ня економічного розвитку України.

Судова практика намагалася пом'якшити недоліки Закону 1992 р. Тут слід звернутися до роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18 листопада 1997 р. За своєю сутністю воно за­повнило прогалину у частині регулювання ряду відносин у проце­дурі банкрутства. Це стосувалося порядку порушення і припинен­ня провадження у справі, виявлення кредиторів, співвідношення позовного провадження і процедури банкрутства, роботи лікві­даційної комісії. Але роз'яснення не могло змінити суті Закону 1992 р. Він був і залишався прокредиторським, і ні про яку допо­могу у відновленні платоспроможності господарюючих суб'єктів-боржників не було й мови. У 1999 р. до Закону «Про банкрутство» були внесені істотні зміни. Це новий закон, який був названий Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Із прокредиторського Закону про банкрутство новий закон став продебіторським. І це зрозуміло, позаяк настав час захищати не кредиторів, а боржників. У цей період в орбіту банкрутства стали потрапляти стратегічні підприємства, а Закон 1992 р. мав мож­ливість повністю знищити «гвардію» економіки України. Закон 1999 р. встановив базові умови ініціювання процедури банкрутст­ва, запровадив мораторій на задоволення вимог кредиторів, вста­новив як об'єкт правового регулювання тільки боргове грошове зобов'язання, виключивши з нього штрафні санкції, ввів спе­ціальні реорганізаційні процедури: санацію, мирову угоду, інсти­тут арбітражного керуючого.

У Законі 1999 р. були використані положення попереднього нормативного акта, узагальнена судова практика. Він містить чи­мало подібних положень із російським законом про неспро­можність (банкрутство) 1998 р. На жаль, Закон 1999 р. містить ряд недоліків, які не були виправлені подальшими змінами.

Передусім у цьому акті вельми невдало регулюється питання про визнання угод, щодо яких є заінтересованість, недійсними. Вихо­дить, що всі майнові дії боржника, скоєні до порушення справи про банкрутство, практично неможливо спростувати. А якщо взяти до уваги, що такими діями боржник може взагалі позбавити креди­торів можливості отримати оплату боргу, то тоді втрачається зна­чення існування Закону про банкрутство. У Законі 1999 р. не міститься обмежень для керуючого санацією і ліквідатора в частині самостійного розпорядження майном. Під час ліквідаційної проце­дури ліквідатор узагалі здійснює свою діяльність без плану, і са­мостійно розпоряджається вирученими від продажу грошима. Роль господарського суду у процедурі банкрутства дуже незначна. Фак­тично всі повноваження по управлінню процедурою банкрутства концентруються в комітеті кредиторів, який пропонує суду: канди­датуру арбітражного керуючого, контролює і оплачує його діяльність; процедуру банкрутства (санацію, ліквідацію, мирову угоду). У Законі 1999 р. чимало редакційних неточностей і супереч­ностей. Він дуже великий і надто регламентує поведінку учасників.

Закон від 7 березня 2002 р. саме й був спрямований на виправ­лення цих недоліків. Ряд нових новел, що містяться в законі, слід розглянути особливо уважно.

Насамперед закон диференціював кредиторів на конкурсних, поточних, заставних та привілейованих. При формуванні пасиву боржника у процедурі розпорядження майном заставні, привіле­йовані кредитори включались автоматично, тобто без подання відповідної заяви. Для заяв конкурсних кредиторів був встановле­ний жорсткий кінцевий строк — ЗО днів. Сплив такого строку не підлягав відновленню та зумовлював погашення грошового зо­бов'язання. Крім того, будь-який конкурсний кредитор мав мож­ливість оскаржити грошові вимоги іншого кредитора.

Виконавче провадження за вимогою, що не підпадає під дію мораторію, здійснювалося під контролем арбітражного керуючого і арбітражного суду.

Закон від 7 березня 2002 р. запровадив спеціальні підстави для спростування угод. В основу такого спростування покладався підозрілий строк (6 місяців до порушення справи про банкрутст­во), ціна майна, що продавалося (нижча ринкової), і стан боржни­ка (нестача майнових активів).

На жаль, цей закон також породив ряд нових помилок і неточ­ностей. Так, були виключені норми про невключення штрафних санкцій до складу грошового зобов'язання; порядок погашення грошових вимог у процедурі розпорядження майном та ін. Але в цілому цей закон за своїм змістом був послідовно прогресивним.

На вирішення такого самого завдання, як виправлення неточ­ностей і помилок був спрямований і Закон від 3 квітня 2003 р. Од­нак з усього важливого, що було зроблено, це те, що відновлено норму про невключення штрафних санкцій до складу грошових зобов'язань. Що ж до решти, то законом скасовано ряд прогресив­них норм, запроваджених Законом 1999 р. і Законом від 7 березня 2002 р. Так, була відновлена неефективна редакція частини 10 ст. 17 Закону, що стосується спростування угод; скасовані норми, Що регулювали порядок погашення вимог, що підпадають під дію мораторію.

Чинне національне законодавство про неспроможність (бан­крутство) має ряд переваг порівняно з законодавством розвинутих країн — СІЛА, Великої Британії, Німеччини, Франції, Росії. Чітке Формування пасиву і активу боржника у процедурі розпорядження майном робить інвестиційно привабливою процедуру банкрутст­ва, що у свою чергу сприяє фінансовому оздоровленню господа­рюючого суб'єкта. Закон від 1999 р. із наступними змінами став однією з передумов економічного зростання України.