Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
попередня шпора на задовільно.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
23.11.2019
Размер:
78.29 Кб
Скачать

19 Метафізика і діалектика

Важливою проблемою, що стала предметом обговорення, є статус метафізики: терміном «метафізика» слід позначати певний спосіб мислення, пов´язаний із голізмом (есенціалізмом, фундаменталізмом), чи особливий розділ філософії, який з´ясовує засадничі принципи чи «горизонти» філософського мислення (т. зв. перша філософія). У контексті постмодерного повороту критика метафізики здійснювалася в руслі критики голізму та фундаменталізму. Цим зумовлена характеристика «сучасного» способу філософського мислення як «постметафізичного». Водночас інтерес до проблематики метафізики пожвавлюється, що виявляється у поновленні читання курсів метафізики в деяких західних університетах.

Предметом метафізики завжди було з´ясування засадничих проблем філософії — «останніх» обґрунтувань або підстав філософського мислення. Це було джерелом схильності метафізики до знаходження «твердих» підстав субстанцій, сутностей тощо. Критика метафізики як мислення, спрямованого на знаходження «твердих» підстав, не означає, що проблема «останніх» обґрунтувань чи горизонтів філософського мислення втратила актуальність. Це і є джерелом тих парадоксів, коли кожен сучасний критик метафізики неминуче змушений займатися метафізикою.

Протиставлення метафізики і діалектики, запроваджене діалектичним матеріалізмом, залишалося впливовим у 90-ті роки, про що свідчать окремі публікації. Це спонукало деяких авторів до з´ясування співвідношення між метафізикою та діалектикою. В обговоренні цього зв´язку необхідно брати до уваги, що термін «діалектика» в історії західної філософії використовували у різних значеннях (Зенон і софісти, Сократ, Платон, Арістотель, схоласти, Кант, Гегель, теологічна діалектика, діалектичний матеріалізм, діалектика «ревізіоністів», «негативна діалектика» Адорно, діалектика як складова герменевтики тощо). Якщо розуміти метафізику як розділ філософії, зосереджений на пошуках найглибших («останніх») засад, то діалектика Платона і Гегеля водночас є метафізикою.

Для протиставлення метафізики і діалектики існують певні підстави. Загалом якщо з метафізикою пов´язана «тінь» фундаменталізму, то з діалектикою — «тінь» релятивізму (від софістичної діалектики). Проте якщо, нехтуючи багатозначністю терміна «діалектика», вважати, що у найзагальнішому значенні ним позначають розгляд явищ і мислення у взаємозв´язку (включаючи взаємопов´язаність протилежностей) та розвитку, то в такому разі діалектику розуміють як метод. Тобто діалектика, на противагу метафізиці, не може бути розділом філософії, бо не націлена на певні специфічні проблеми, якими займається. Однак, з іншого боку, як метод чи спосіб мислення, що наголошує на взаємозв´язку (особливо взаємопов´язаності протилежностей), мінливості та розвитку, вона формулює надто загальні настанови, щоб бути особливим напрямом у філософії (на зразок феноменології, герменевтики тощо). Тому діалектика у загальному значенні цього терміна неминуче стає лише певною складовою різних спрямувань у сучасній філософії (наприклад, у герменевтиці Гадамера). Адже пізнання зосереджене передусім на відкритті певних сталостей у мінливому, а це спонукає до розгляду того, як стале взаємодіє з мінливим, чи до виокремлення конкретних ланок зв´язку у будь-якому взаємовідношенні.

У 90-ті роки XX ст. проблематика метафізики залишилась найменш розробленою. Значною мірою це зумовлено тим, що найважливіші праці з метафізики залишаються досі не перекладеними, а оригінальними мовами — малодоступними. Опубліковано переклад Е. Корета «Основи метафізики» (К., 1998) та М. Дамміта «Логічні основи метафізики» (К., 2007). Однак, зважаючи на важливість проблем, які стосуються засад чи «горизонтів» філософського мислення, можна сподіватися на інтенсивне зростання кількості перекладів та власних досліджень з цих проблем в Україні.

20

Сократ першим в античній філософії відійшов від космологічної і натурфіло­софської проблематики своїх попередників, поставивши в центрі своїх філософських рефлексій проблему людини.

Для того, щоб збагнути, що таке людина і в чому полягає сенс її життя, Сократ створює відповідний метод, яким стає маєвтика. Цей метод був спрямований на те, щоб допомогти людині віднайти себе, збагнути своє земне призначення. Людина, на думку Сократа, повинна реалізувати відомий принцип «Пізнай самого себе».

Метод Сократа, як і його філософія, були також покликані виявити і обґрунтувати моральні основи буття людини, її практичних дій і поведінки. На цій основі і формувалася у філософа основна проблема — проблема добра і доброчинності, як вищого поняття, що характеризували сутність людини і визначали сенс її буття. Ототожнення Сократом знання і доброчинності, передбачало раціональне трактування людського життя і поведінки. З цього випливав висновок: людина, індивід, не народжується морально досконалою істотою, а стає такою лише через самопізнання і навчання.

Життєвим обов’язком кожної людини, яка прагне до розумного і доброчинного життя, як вважає Сократ, є наближення до істинного знання, тобто зрозуміти божественну мудрість, яка керує всіма справами.

Власне цей етичний принцип, проголошений Сократом, вперше в античності закладав основи гуманістичного світогляду, який утверджував віру в людину, її можливості, а також в духовне моральне оновлення і перетворення людини на засадах розуму і знання.

21

2) Каузальный анализ субстанцииКаузальный (причинный) анализ направлен не на все сущее, а только на субстанциально (отдельно) сущее: он устанавливает «начала» [arche], или «причины субстанции» [άρχαί τής ούσίας] (действительной [фактической]самобытной отдельности, целостности). Таких «причин» – четыре: 1) форма; 2) материя; 3) источник движения; 4) цель. Фундаментальной является оппозиция формы и материи; движущая и целевая причины – могут совпадать друг с другом и с формальной причиной (т.е. обе движущие причины могут быть сведены к форме). «Форма» Аристотеля – это, по сути, платоновская идея [eidos], превращенная из трансцендентного первообраза (парадигмы) в имманентный принцип вещи. Вопреки Платону, эйдос не существуеткак «одно помимо множества» индивидов, эйдосом (видом) которых он является, но –«сказывается о множестве» (т.е. принадлежит множеству, является общим свойством, а не отдельностью). Однако этот общий предикат не есть только слово – он представлен и объективно, существуя не «помимо множества», а «вомножестве» [universalia in re]. Это – материя

22

 Категориальный анализ сущего. Учение о категориях[греч. κατηγορία – «предикат»] имеет логико-онтологический характер и основывается на классификации общих определений – свойств (предикатов) и одновременно типов (родов) – существующего. Аристотель устанавливает 10 основных предикатов (общих свойств или родов) сущего:

  1. сущность

 

  1. количество

  2. качество

  3. отношение

  1. место

  2. время

 

  1. состояние

  2. обладание

  1. действие

  2. страдание.

Здесь только 1-я категория указывает сферу субстанциально сущего, остальные – сферу акцидентально сущего. Субстанциально сущее (субстанция) – этодействительно и самобытно сущее (то, что само обладает свойствами – сопрягает иудерживает их в собственном факте действительного существования). Акцидентально сущее (сущностьформа) – это «обще-свойственно» сущее, – то, что принадлежит чему-то, что может существовать только как чье-то свойство и не может существовать само по себе. С этого момента схему аристотелевской метафизики можно попытаться рассмотреть в двух «встречных» направлениях, двигаясь сначала 1) от чувственно-конкретного, единичного – к общему и целому, а затем 2) от целого и общего – к единичному. 1). В опыте единичного (конкретно-чувственного) человек имеет вещи, каждая из которых есть уникальное воплощение некой формы (сущности), или определенного набора качеств. По степени общности все формы (сущности) могут быть разделены на: единичные – частные – видовые – родовые. По меревосхождения к общему теряется конкретность, – обусловленная физичностью, – а, значит, уменьшается и физичность; вместе с конкретностью и физичностью – уменьшается случайность заключенных в единицах и видах качеств, – но при этом возрастает (очищаясь от примеси случайного – конкретного и физичного)необходимость остающихся качеств, т.е. тот их устойчивый набор, без которого вещь или вид потеряли бы свою определенность. Путь восхождения от единичного к общему – это путь восхождения от случайности к необходимости, или к истине[Сократ → философ → грек → человек → существо → живое существо → сущее].Онтологически – ступенями этого пути являются: воплощенные субстанции-индивидуумы (единично-сущее), разновидности (частно-сущее), виды (эйдосы –обще-сущее) и роды (категории – предельно-обще-сущее). Логически та же градация будет выглядеть как иерархия форм (сущностей): единичных (фактов опыта) – частных (представлений) – видовых (понятий) – родовых (категорий). Основанием системы единиц-видов-родов универсума является принцип, их продуцирующий, – первая сущность, или первая субстанция (чистая форма, илиформа форм, или неподвижный первый двигатель [см. далее]). 2). Обратное рассмотрение сущего основано на движении от этого обусловливающего божественного начала: самодостаточное порождающее начало всех форм сущего –первая субстанция –– осуществляется (через основополагающие принципы[arche]) во всеобщих модусах – родах [genos] сущего (в познании даны как 10 категорий). Каждая из них осуществляется в видах и разновидностях [eidos] (в познании – понятия), которые затем осуществляются в отдельных вещах – субстанциях [synolos] (в познании – представления и факты опыта). Т.о., в составе сущего Аристотель различает прежде всего (но не только) такиеосновополагающие принципы [arche], как сущность и субстанцияСубстанция – это сопряжение в единство, в целостность [synolos] сущности и ее материала –материи (еще один основополагающий принцип [arche]) [см. далее 3)]. Существенная характеристика субстанции – ее действительность какиндивидуальной фактической целостности.  Так у Аристотеля решается проблема соотношения единичного и общего (ставшая главной сферой критики им Платона, с его учением об идеях как отделенных от вещей сущностях). Согласно Аристотелю, единичное – это то, что существует только «где-либо» (в пространстве) и «когда-либо» (во времени), оно чувственно воспринимаемо и конкретно. Общее – это то, что существует «повсюду» и «всегда» (в любом месте и в любое время, или –вне пространства и времени), проявляясь при определенных условиях в единичном. Оно составляет предмет науки и познается умом. При этом общее существует только в единичном (если бы не было единичного, не было бы и общего) и познается только через чувственно воспринимаемое единичное (постигать общее невозможно без предварительной индукции, а индукция невозможна без чувственного восприятия).

23

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.