1.Логографи-  — автори перших творів давньогрецької історичної прози у Стародавній Греції.

Перші логографи з’явились в Іонії в середині 5 століття до н. е. Розрізняють два покоління логографів:

• старші — 6 — перша половина 5 ст. до н. е. — Кадм Мілетський, Гекатей Мілетський, Харон, Скілак та ін.;

• молодші — друга половина 5 ст. до н. е. — Акусилай, Ксанф, Ферекід Леросський, Гелланік та ін.

Спираючись на міфи, логографи намагалися відновити легендарну історію грецьких полісів, «варварських» країн, генеалогію аристократичних родів. Це видно із фрагментів творів Гекатея, Харона, Ксанфа. Деякі твори логографів, базуються на особистих враженнях від подорожей, містять цінні етнографічні та географічні відомості (твори Гекатея, Скілака). Молодші логографи на основі міських хронік, списків посадових осіб намагалися встановити хронологічну послідовність подій ранньогрецької історії. Найбільш відома «Аттіда» Гелланіка – літопис подій історії Афін і давніх грецьких полісів. Логографи вважали, що в основі епічної традиції лежать реальні події, і намагалися виявити їх, йдучи шляхом наївно-раціоналістичного пояснення міфів, видалення з них надприродного елемента.

Гекатей-  давньогрецький політичний діяч і письменник, логограф, автортрактату «Землеопису», де вперше подано відомості про Скіфію.У творі Гекатея з Мілету «Землеопис» міститься докладна характеристика країни скіфів (сучасна Україна) — її річки, місцеве населення, грецькі колонії, більшість яких заснували співвітчизники Гекатея — городяни малоазійськогоміста Мілет.Очевидно, Гекатей саме від колоністів одержав відомості про Скіфію і наніс їх на одну з найдавніших європейських карт.Твір Гекатея відомий за згадками й цитатами у пізніших авторів. У фрагментах про Північне Причорномор'я є найменування лише однієї грецької колонії —Керкінітіда, а також невідомих за іншими джерелами скіфських племен —міргетів, ісепів, едів і скіфського міста Кардес.

Геродот-  давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів. Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з ширшою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз. Виклад подій греко-перських воєн об'єднує у Геродота окремі географічні й етнографічні нариси, так звані логоси. Геродот починає оповідання розповіддю про долю Лідійського царства і переходить до історії Мідії до воцаріння Кира, у зв'язку з походами Кира описує Вавилон і звичаї його жителів, а також плем'я массагетів, що жили за рікою Аракс. Історія завоюванняЄгипту Камбісом дає йому привід розповісти про цю країну: так складається знаменитий єгипетський логос; історія невдалого походу Дарія на скіфів переростає в опис способу життя і традицій племен, що населяли причорноморські степи.Це перший опис Скіфії і народів, що її населяють, який дійшов до нас.

2.Фукідід-  давньогрецький історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена Історія Пелопоннеської війни, перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій.Історія Фукідіда складається з 8 книг, у них викладено події Пелопоннеської війни з 431 до н. е. по 411 до н. е.. Протягом двадцяти років він займався збиранням матеріалу для своєї історичної праці. Хоча автор приступив до написання Історії на самому початку війни і збирався дійти до 404 до н. е., однак виклад обривається узимку 411 до н. е.Своєю головною задачею Фукідід зробив відшукання істини, а методи, якими він це робить, дають підставу вважати його попередником сучасної історичної науки. На відміну від Геродота, Фукідід надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Фукідіда виключає безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. За своїми політичними поглядами Фукідід — прихильник помірної, розумно упорядкованої влади. Високо оцінював помірно-олігархічне правління в Афінах, вважаючи, що це приклад розумного сполучення олігархічних і демократичних елементів. У цілому його виклад відрізняється високим ступенем об'єктивності.Фукідід не обмежився ретельною і докладною характеристикою воєнних дій. Він дав також опис внутрішнього життя воюючих сторін, у тому числі взаємин демократичних і олігархічних угруповань і їхніх сутичок, змін у політичному ладі у ході війни як вАфінах, так і в Спарті. Надавав першорядного значення об'єктивним історичним факторам, не тільки політичним, а й економічним.Фукідід став одним з перших грецьких істориків, який побачив у соціальній боротьбі важливий фактор розвитку грецьких полісів. Він також з надзвичайною виразністю показав, які численні нещастя несе із собою війна. Своєю Історією він немов закликав греків до мирного об'єднання.Фукідід вважається найбільшим істориком стародавності, що залишив яскравий і достовірний опис одного з найбільших подій в історії Стародавньої Греції. Його твір вважається вершиною античної історіографії.

3.Ксенофонт-давньогрецький історик, письменник, політичний та військовий діяч; учень Сократа. Збереглися майже всі праці Ксенофонта, які перерахував Діоген Лаертський. Іх зазвичай поділяють на чотири групи:історичні,філософські,політичні та дидактичні. Основний історичний твір — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцямипри Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період. еред дослідниками завжди поставав питання про вірогідність зображення особи Сократа Ксенофонтом і Платоном. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа). Твори Ксенофонта є такими ж літературними творами, а не історичними описами. писуючи Сократавласником трьох характерних антісфенівських чеснот — «помірності», «витривалості» і «самодостатності». “Грецька Історія” присвячена останнім подіям Пелопоннеської війни і є доведеною до 362 р. до н.е. (битва при Мантинеї). Твір Ксенофонта є набагато слабшим, ніж праця Фукідіда. Насамперед, він проникнутий намаганням описати переваги Спарти та її державного устрою над Афінами. Твір написаний нерівно, не дає глибоких оцінок та проникнення в істинні причини подій, як це зроблено у Фукідіда. В сутності, історія у Ксенофонта – це історія окремих полководців. Він також надає великого значення втручанню богів у справи людей. Разом з тим у “Грецькій Історії” Ксенофонта подані достовірні дані, написана вона легко і просто.Анабасіс-головний історично –мемуарний твір Ксенофонта,я в якому він описав відступ десяти тисяч грецьких найманців-гоплітів з Месопотамії на північ до Трапезунта після нещасливої ​​для них битви при Кунаксе (401 рік до н. е..)

4.Епітафія-короткий текст на честь померлого, що написаний на надгробній плиті. Від часів греко-перських воєн в Афінах було встановлено щорічне вшановування загиблих, під час якого виголошувалися епітафії, які замінили старовинний вид оплакування — тренос. Більшість епітафій короткі звіти про сім'ю, і, можливо, кар'єру, померлих, часто з виразом любові і поваги — «улюблений батько …». Але є й амбітні епітафії, які беруть початок в епоху Відродження та існували до 19 століття в західній культурі. Тобто, епітафії для знатних людей ставали все довшими і помпезнішими із описом походження родини померлого, кар'єри, честі і найближчих родичів, часто латинською мовою. Відома найбільша давньоримська епітафія яка налічує 180 рядків, де чоловік, ймовірно консул, відзначає чесноти дружини. Як літературний жанр епітафія з'являється в Давній Греції та Римі.

5.Геракліт- грецький філософ-досократик. Єдиний відомий твір — «Про природу За деякими даними, саме в працях Геракліта вперше фіксується поняття космополіта- громадянина космополії ( всесвітнього суспільства), громадянина всесвіту. Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» Виклад думок у цьому творі затемнений стилістично загадковістю, тому ідеї його не цілком чіткі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Проте мова Геракліта, на відміну від Анаксімена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями, значно міфологізована. Дослідники відзначають, що у Геракліта міфо­логії більше, ніж у мілетських філософів.

У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищоїмудрості, бо ознака муд­рості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає. «Все існуюче, — вказує Геракліт, — завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим зако­ном, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече».

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.

Демокріт-давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотезипояснення світу.Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія,Ефіопія).

Про життя Демокріта є кілька напівлегенд, що оповідають про волелюбну вдачу та твердіш характер мислителя, його жадобу до пізнання, пошуку та відстоювання істини та справед­ливості. Одна з них розповідає про те, що всі багатства, які діста­лися йому від батька, Демокріт витратив на організацію науко­вих мандрівок. У ті роки в Абдерах — місті, де мешкав Демо­кріт. — марнотратство батьківської спадщини вважали злочи­ном. То ж уникнути кари філософу вдалося лише через суд, якому Демокріт подав свій науковий твір, написаний за матеріалами, зібраними під час мандрівок до Вавілону, Персії, Індії та Єгипту. Ім'я Демокріта традиційно пов'язують із вченням про мате­ріальні першооснови буття атомами. Сократ- давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе.Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагуєплатонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності. Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом.

6.Еллінізм— період в історії Східного Середземномор'я, Передньої Азії та Причорномор'я з часу завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н. е.) до 30х pp. н. е. Поняття «Еллінізм» було введено до наукового обігу в XIX ст. Елліністичний період охоплює близько 300 років. Деякі історики пізню античну літ. Греції та Риму теж відносять до доби еллінізму,але така періодізація не є загальновизнаною. Сінтез,інтеграція, дифузія культур- такими словами оперують учені, щоб позначити найхарактернішу рису розвитку культури доби еллінізму: взаємовплив культур народів Сходу та греків. Міське населення в добу еллінізму концентрується в нових великих містах, космополітичних за етнографічним складом. У цих світових осередках торгівлі та ремесла мовою спілкування стає грецька літературна мова, що поглинула діалекти, вживані грецькими письменниками раніше. Надбання елліністичної геометрії, фізик , механіки, астрономії географії, медицини, як і імена тогочасних учених-Евкліда, Архімеда, Птолемея та ін.-користуються загальним визнанням. Народжувалась нова наука- філологія. Почали вивчати класичну поетичну спадщину. Вперше досліджуються поеми Гомера. Розвивається перекладацька діяльність. Група тлумачів перекладає Біблію грецькою мовою. За доби еллінізму наукове і мистецьке життя зосереджується в Александрії, проте головні філософські школи лишаються в Афінах. Іх очолюють Епікур, Зенон та Діоген. У старих полісах вирувало громадсько- політ. життя. За нових умов люди позамикалися у собі. Індивідуалізм сприймається як норма поведінки. Філософи створюють вчення про внутрішню свободу людини. Питання за доби еллінізму- в центрі уваги усіх філософських шкіл. Для розвитку літ-ри нових часів найбільше значення мали побутова комедія(комедія характерів) та ідилія.

7.Александрія як новий культурний центр. За доби еллінізму наукове і мистецьке життя зосереджується в Александрії. Місто засноване в 332—331 роках до н. е. Олександром Македонським. При Птолемеях місто було столицею Єгипету та центром еллінської культури. Тут знаходились музей та бібліотека — один з головних наукових та культурних центрів античного світу. В складі Римської імперії (з 30 року до н. е.) та Візантії (з кінця IV століття) Александрія продовжувала залишатись великим культурно-економічним центром. Бібліотеки були відомі ще в стародавньому світі (Ассирія, Єгипет, Китай). Найдавніша з них — клинописна Бібліотека Ашшурбаніпала в Ассірії (7 ст. до н. е.), а найбільша — Александрійська бібліотека, в якій були зібрані рукописні книги античного світу (3 ст. до н. е.). Іншою визначною бібліотекою античності була Пергамська бібліотека. Пергамська бібліотека — одна з найбільших і найвідоміших бібліотек античного світу. Пергамська бібліотека була заснована Евменом II і розташововувалася в північній частині Акрополя. Вона стала другою за значенням (після Александрійської) бібліотекою античності. За свідченням Плутарха, в ній зберігалося близько 200 тис. книг. Одним з керівників бібліотеки у II в. до н. е. був Кратет (Кратес) Малльський — грецький граматик та філософ-стоїк. Він народився в Кілікії, здобув освіту в Тарсі, а потім переїхав до Пергама, і там жив під заступництвом Євмена II і Аттали II. Тут Кратет заснував Пергамську граматичну школу — науковий центр, що був головним конкурентом Александрії. Кратета цікавили твори Гомера, зокрема деякі фрагменти його коментарів «Іліади» та «Одісеї», що були збережені схоліастами та іншими давньогрецькими письменниками. У Пергамскій бібліотеці був великий читальний зал, оточений численними полицями. Порожній простір між зовнішніми стінами та полицями служив для циркуляції повітря. Це було зроблено з метою захисту бібліотеки від зайвої вологості в теплому кліматі Анатолії та може розглядатися як одна з перших технологій збереження рукописів. У головному читальному залі стояла статуя Афіни, богині мудрості. Александрійська бібліотека — найбільша і найвідоміша бібліотека в період еллінізму, була заснована та діяла при Александрійському музеї, або музеумі (музейоні) (Єгипет). Заснована, як вважається, Птолемеєм II на початку 3 століття до н. е. Книжковий фонд Александрійської бібліотеки складався з грецької та перекладної східної літератури (про кількість книжок відомо різне: від 50 до 700 тисяч сувоїв, що на той час було найбільшою колекцією у знаному світі). Каллімах, відомий поет і критик Александрійського періоду, який стояв на чолі Александрійської бібліотеки (середина 3 століття до н. е.), залишив бібліографічні таблиці з 120 рукописних сувоїв, складені на основі фондів Александрійської бібліотеки. Навколо Александрійської бібліотеки виникло те, що прийнято порівнювати з університетом, який приваблював багатьох учених (Аристарх Самоський, Евклід, Герофіл та інші). 8. «Нова» аттична комедія Давньогрецька комедія— давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого у гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. У давньогрецькому театрі приблизно у 5 столітті до н. е. комедія виникла із ритуальних святкувань обжинок на честь бога Діоніса — Діонісій. Зачинателем жанру комедії в Афінах та Аттиці загалом був мегарієць Сусаріон. Основні етапи: Розрізняли три етапи давньогрецької комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством: - давній (486—404 до н. е. — від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні); -середній (404—336 або 323 до н. е., тобто до смерті Александра Македонського та наступного занепаду його імперії); -новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III століття до н. е. Давньогрецькій комедії давнього етапу притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратіна та ін.), середнього — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін. Нова давньогрецька комедія зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.). Нова аттична комедія, яка завершила свій процес розвитку в 20 ст., пішла шляхом максимального наближення до життя, зображення реально- побутових подій та персонажів. Нова комедія позбавлена відверто комедійних засобів і включає драматичні елемеети йдучи таким чином до побутової драми. Еврпідова трагедія і нова аттична комедія стають основою драми нових часів. Ознаки комедії: -нова аттична комедія майже відмовляється від казково-міфологічних і політ. сюжетів; -єдною темою залишається нейтральна родинно-побутова тема; -зникає уїдлива сатира; -2 головні теми: визволення дівчини з рук лихваря –звідника;тема загубленої дитини, а пізніше знайденої; -звуження тематики п’єс привело до появи сталих комедіних типів,які відразу пізнавалися глядачами за їхніми масками; -персонажем, який вбирає в собі всі негативні риси епохи стає ліхвар-звідник; -у п’єсі завжди присутня гетера(коханка юнака), або дівчина в яку він закоханий; -дівчина або гетера має свою служницю, годувальницю; -особливість-наявність схеми і розвиток інтриги; -нова комедія відрізняється від давньої поглибленою психологічною розробкою характерів героїв,однакові маски набувають різної тональності,в кожній п’єсі стають більш індивідуалізованими; -нова комедія, намагається підтримати людину, вдихнути в неї силу; -автора зображують людину гуманною в побуті; -серйозно ігноруються едементи буфонади(грубого комізму),гумор набуває більш інтелектуального характеру ; -гра акторів наближається до реалістичної грив комедії нових часів, маски почали втрачати свій потворний вид і нагдували нормальне людське обличчя. Замість трад. короткої туніки актори одягали повсякденну одежу своїх учасників; -у діалогах персонажів нової комедії вже відсутні колишні «вольності», наївна брутальність і простодушність народних дотепів, властиві старій комедії, мова персонажів відбиває розумну мову освіченні частини населення. Представники: Меандр, Діфіл, Філемон. Тематика нової аттичної комедії-«низька»,повсякденна. А персонажі- звичайні люди, найголовнішою рушійною силою дії є розрахунок, метою- гроші. 9. В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин. Сучасник Александра Македонського і тривалих воєн його спадкоємцями, Менандр не торкається у своїх п'єсах політичних подій епохи; соціальні проблеми розглядаються лише з погляду особистої і сімейної моралі. Уже сама постановка таких питань, як про права дитини, несправедливості різної моралі для чоловіків і жінок, моральності раба, знаменує розпад укладу життя «держави-міста» і наростання індивідуалістичного світовідчування еллінізму. Розробляючи еротичні теми, Менандр широко користується прийомами трагедії Евріпіда, переносячи міфологічні сюжети в сучасне йому середовище. Нова комедія і п'єси Менандра відрізняються від древньої комедії тим, що в них відсутня партія хору і вони обходяться без пісень і танців як частини дії. Немає тут і каламбурів з непристойностями, якими щедро користувалася древня комедія. Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типових фігур комедії (раб, трутень, гетера та інші) Менандр пожвавлює поглибленою розробкою характерів, що і обумовлюють розвиток дії (на відміну від інших представників «нової» комедії, які розробляли головним чином інтригу), і митецькою технікою діалогу. Антична критика особливо цінувала в комедіях Менандра реалістичне зображення характерів. ВІДЛЮДНИК Комедію знайдено в Єгипті у 1956 і опубліковано у 1958 році. Це єдиний твір Менандра, який дійшов до нас повністю. Дія відбувається у бідній кам'янистій місцевості на півночі Аттіки, де живе і тяжко працює селянин Кнемон. Життєві обставини озлостили його настільки, що він став людоненависником. Покинутий за нестерпний характер дружиною, Кнемон залишився з дочкою і старою служницею. Багатий юнак Сострат пристрасно покохав дочку цього відлюдника. Він намагається з допомогою своїх невільників налагодити стосунки з Кнемоном, та йому не щастить. Відлюдник нікого до себе близько не підпускає. Зокрема він ненавидить чепурунів-неробів. Состратові допомагає випадок. Кнемон упав у криницю, і юнак разом з пасербом старого Горгієм витягують його. Зворушений Кнемон погоджується видати за Сострата дочку, виділивши їй половину своєї землі. Визнавши своє навідліг негативне ставлення до людей помилковим, оскільки виявилось, що серед них є і здібні на благородні вчинки, він, проте, залишається відлюдкуватим. З свого боку, батько Сострата, багатій Калліпід, дає згоду на одруження його З дочкою Кнемона без приданого за неї, а також на одруження своєї дочки з новим другом Сострата - благородним Горгієм. Комедія Менандра спрямована ня примирення різких протиріч між людьми різного майнового стану. Проте не можна заперечувати гуманності поета, якою пройнята вся його п'єса. Відлюдність Тїнемона має, власне, глибоке соціальне коріння, хоча і продовжує певну літературну традицію; що йде від мізантропа Тімона в Арістофана, Фрініха, Антіфана та інших представників «середньої» комедії. Це своєрідний «учуднений» вираз обурення паразитарною верхівкою. «Відлюдник», або «Мізантроп» (Dyskolos e Misanthropos), 316 до н. е., комедія характерів, що малює образ недовірливого і жовчного старого аттичного селянина Кнемона, через раптові повороти долі змушеного змінити своє неприязне ставлення до людей. П'єса визнана гідною першого призу на Ленеях. «Полюбовиний суд» (Epitrepontes), історія шлюбу, що розпадається — молодий чоловік довідується про занадто ранню вагітність дружини, яку підозрює в дошлюбному зв'язку. 10. Олександрійська лірика, боротьба напрямів у ній. Давньогрецька лірика віникла як пісня, продовжуючи й розвиваючи традиції народної, фольклорної пісні. Перша назва усих поетичних творів- «melos»(пісня). У 7 ст. виникла авторська пісня, лірика (індивідуалістична поезія), що означає «те що виконується у супроводі ліри».Давньогрецька лірика була тісно пов’язана з античною музикою, яка нам майже невідома(флейта, ліра). Лірика давніх греків поділялася на три жанри: елегія, ямб та меліка. Елегія — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. В античній поезії — вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.Тематичне коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Корнелій Галл, Тібулл, Овідій та ін.).Кожна елегія ввиконувалася під супровід флейти , а меліка- під звучаня ліри . Меліка-давньогрецьке поняття поезії, до якого входили твори, шо виконувались у супроводі струнного інструмента- кітари чи формінги. Ямб-один із найважливіших ліричних жанрів, створений в Іонії. На святах урожаю виконувалися жартівливі або сатиричні пісні, які називались ямбом й були засобом громадського осуду. Сатиричний і викривальний характер, персональна спрямованість збереглися й у літературному жанрі. Ямбічна поезія здлбула свою назву від розміру, шо був її провідною ознакою. Цей розмір представлений тримірною стопою х двох складів, що постає у двох різновидах: ямб-сполучення короткого й довгого скдалу, і трохей(хорей)- сполучення довгого й короткого складу. Кожний жанр передбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад елегію потрібно було писати елегійним двовіршем(гекзаметр+пентаметр), ямб-ямбом або хореє, меліку-особливо, оригінальними строфами. Різнилися також між собою змісти поезій різних жанрів. Елегії присвячувалися патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав сатирично-викривальний характер;сольна меліка використовувалася для любовних пісень, а хорова-для виконання гімнів на честь богів та людей. Давньогрецька лірика:пісенна->сольна(монодійна) та хорова; декламаційна->елегійна та ямбічна. Усіх грецьких ліриків залежно від віршованого розміру поділяють на елегіків, ямбографів, меліків і виконавців урочистої лірики, яка посідає особливе місце, оскільки оспівує не особисті думки та почуття поета, а явища, що стосуються багатьох людей. Для її виконання потрібен був хор. Найвідоміший жанр урочистої лірика- діфірамб, гімн богові Діонісу. Його винахідником греки вважали Аріона. Іншим відомим представником урочистого жанру лірики, який прославився епінікіями, піснями на чсть переможців у Олімпійських іграх,є Симонід. Епінікіями прославився й інший великий грецький поет- Піндар. Проте з 5 ст. до н. е. починається занепад ліричної поезії, викликаний розвквітом драми. Лише в добу еллінізму лірика знову почала відігравати значну роль у літературі. З’явилися численні епіграми, елегії, гімни і ямби. 11.Каллімах(каллін)-давньогрецький поет один із засновників елегії, походив із грецького міста Ефес, що в Малій Азії. Про життя Калліна відомо мало, навіть сам період його ісування визначають за тими подіями про які він говорить у своїх віршах. Разом з Тіртеєм він є найдавнішим представником античної елегійної лірики. До нас дійшла лише одна елегія Калліна «Доки ви будете лежнем лежать? Коли в серці своєму…», що є закликом ефеських громадян об'єднатися перед загрозою поневолення у чотирьох уривках (всього 25 рядків) та ще три невеликі фрагменти інших його творів.. У цій елегії поет постає як патріот і політичний діяч, якого турбує понад усе доля своїх співвітчизників. Він закликає їх забути лінощі, безжурне життя, прокинутись і виявити «дух могутній», оскільки «всюди війна на землі» і вона наближається до їхньої батьківщини. Поет нагадує, що кожен громадянин повинен захищати її, незважаючи на можливу смерть.Елегії Калліна були дуже популярними і розходилися по всій країні. Йому приписувався великий гімн на честь Зевса, ряд віршів, основою яких були фольклорні пісні, а також прем'єра трьох книг «Наксоська історія», хоча і її авторство під сумнівом. Вваэають, що елегії Калліна виконувались на центральному майдані міста напередодні народних зборів, а також у громадських приміщеннях — залах, де зберігались обладунки та зброя, відбувались ритуальні загальні трапези. 12. Буколіка- пасторальна поезія, коріння якої слід шукатиу грецькому фольклорі, зокрема в обрядових змаганнях пастухів під час «очищення отар» і свят на честь Артеміди. Як літературний жанр буколіка виникла в епоху еллінізму, коли в суспільстві з’явилася втома від міського життя і схильність до ідеалізації життя на лоні природи. Сіцилія та Пелопоннес стали центрами буколічної пісні.Досить поширені численні перекази про юного пастуха Дафніса, міфологічного творця пісні пастухів. Найчастіше буколіка оспівувала почуття самітнього кохання. Через фольклорний образ скотаря- поета й співця- александрійські автори створили поезію почуттів, висловлених на тлі сільського пейзажу. Теокріт, також Феокріт(кінець 4 століття до н. е. — перша половина 3 століття до н. е.) — давньогрецький поет, один з найвидатніших представників літератури раннього еллінізму, молодший сучасник Каллімаха, уродженець Сіракуз. Заснував жанр ідилії, у якій предметом милування стає простота і природність невимогливого побуту. Ідилії Теокріта започаткували європейську традицію «буколічної» літератури. Ідилія-короткий вірш.Ідилії Теокріта розпадаються на три основні категорії: 1) «буколічні» вірші — тут повно виявляються специфічні особливості творчості Теокріта: фольклорна маска «пастухів» з їхніми лайками, «змаганнями» і піснями дає можливість розгорнути і поезію любовного томління й іронічні замальовки побуту. 2) невеликі поеми на сюжети героїчного епосу, у яких міфологічні фігури зводяться до рівня інтимної поезії («Геракл-дитина», «Весільна піснь на честь Єлени» та ін.), — тут Теокріт стикається з поширеним в елліністичній поезії жанром «малого епосу» («епіллій»); світ служить лише стрижнем для описів природи, побутових картинок або чуттєвого ліризму; 3) мімічні сценки, у яких зображуються нижчі прошарки міського населення («Сіракузянки», «Любов Кіпісії», «Чарівниці»); Теокріт відомий насамперед як творець нового літературного жанру — буколіки, пастушої пісні. 13 «Аргонавтика» изобилует разного рода географическими, этнографическими, мифологическими и т. д. экскурсами в большей степени, чем любая из эпических поэм античности. Знаменитая эпическая поэма Аполлония Родосского "Аргонавтика", рассказывает о полном необычайных приключений походе 55 греческих мореходов на корабле "Арго" за золотым руном к царю колхов Эету. 14.Герод-давньогрецький автор маленьких побутових сценок, що мають назву «міміямби», тобто міми 'мімів' у ямб ямбах. Ці натуралістичні сценки для одного або двох акторів — міми 'міми', написані на іонійський діалекті «кульгавими» ямбічними віршами ('холіямбами') Герод походив, ймовірно з дорійського острову Кос, розташованого біля узбережжя Мала Азія Малої Азії, де відбувається дія його творів. Вісім мімів збереглися майже повністю.У гумористичних і сатиричних картинках Герод малює вузько-життєві, хатні інтереси маленьких людей: шевця, вчителя, звідника, кумоньки тощо. Досить влучно підмічаючи риси характерів і деталі побутової сфери, він, проте, неспроможний глибоко виявити і узагальнити суть зображуваної дійсності, і його зарисовки тільки дають розрізнені клаптики її. Герод виступає як безсторонній спостерігач життя, який намагається запам'ятати якнайточніше окремі деталі. Він не прагне проникнути в суть зображуваних явищ і характерів і обмежується живими, але досить поверхневими замальовками, що, однак, дозволяють нам познайомитися з різними боками побуту того часу. 15. Плутарх - давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст. Автор знаменитих Порівняльних життєписів і низки філософських творів, написаних у руслі традиції платонізму. Численні твори Плутарха не становлять собою скільки-небудь оригінальної творчості, проте є плодом величезної начитаності. У творах звичайно використовується форма діалогу, послання або діатриби, цікавого повідомлення на філософські теми і широко використовується у виписках і переказах філософська продукція минулих століть. Питання літератури цікавили Плутарха головним чином у зв'язку з моральними і педагогічними проблемами. Цінні історичні відомості містяться в трактаті «Про музику». Біографії — це головний твір Плутарха «Порівняльні біографії» грецьких і римських державних діячів. Історичні події є для Плутарха лише матеріалом для відтворення образів великих людей минулого як об'єктів наслідування; дрібні особисті риси приваблюють до себе особливу увагу моралиста-характеролога, який не гидує й анекдотами. У розумінні критичного ставлення до джерел і розуміння причин історичних подій Плутарх не був на рівні навіть античної науки. Для сучасного історика його «біографії» цінні передовсім як багаті збірки матеріалів з історіографічної літератури, що не дійшла до нас. Хоча Плутарх не був оригінальним письменником, він збирав і обробляв те, що інші письменники і мислителі, написали до нього. Але в обробці Плутарха ціла традиція отримала новий вигляд і саме він визначав протягом багатьох століть європейську думку і літературу. Різноманітності інтересів Плутарха відповідало значне число його творів, від яких збереглося менше половини. Філософія для Плутарха — не систематична дисципліна, а засіб самоосвіти універсально розвинутої людини. Плутарх користується вченням скептиків про недостатність знання, а в питаннях прикладної моралі запозичив багато чого в стоїків, усуваючи радикальні моменти їхнього вчення, і навіть у ненависних йому епікурейців. Вищою етичною цінністю для Плутарха є «благодушність», щиросердечний спокій, досягти якого можна лише добрими справами, дружнім ставленням до людей («філантропія») 16.Лукіа́н –давньогрецький письменник, сатирик, вільнодумець періоду занепаду античного світу. Родом із Самосати (Сирія). Лукіан виступавіз сатирою на давньогрецьких богів і героїв, а також із критикоюантичної філософії, риторики й історіографії.І за життя, і в пізніші періоди Лукіан був незміннопопулярним. До нас дійшло понад 70 творівЛукіана, переважно невеликого розміру, більшість із них — у діалогічній формі. В усіх його творах постає складна, суперечлива, сповнена ідейною боротьбою та потворними викривленнямисучасність, Цю форму він запозичив у філософів. Енгельс  називав Лукіана  «Вольтером стародавнього світу».Сміх, сатира, іронія в найрізноманітніших формах властиві майже всім творам письменника. Вони були спрямовані на критику та дискредитацію всього того, що Лукіан уважав шкідливим для людей і суспільства, і руйнували віру у старі традиції та уявлення. 17. Гре́ческий рома́н (реже «античный роман») — жанр греческой и римской литературы I—IV веков н. э. «Дафнис и Хлоя» является единственным образцом древнегреческого пасторального романа: в произведениях этого жанра все события, равно как и переживания героев, развертываются на фоне описаний природы, проникнутых искусственностью и обилием литературных реминисценций. Используя поэтический жанр идиллии с ее несколько манерными описаниями природы, Лонг выводит пастухов в качестве идеализированных героев. Повесть написана ритмической прозой с регулярными стихотворными вставками, возникающими спонтанным образом в наиболее поэтических фрагментах текста. В «Дафнисе и Хлое», в отличие от других античных романов, авантюрный элемент не играет главной роли. Забытый в Средние века, этот роман вновь получил известность лишь в эпоху Возрождения благодаря переводу на французский язык Жака Амио. «Дафнис и Хлоя» стал родоначальником ренессансного пасторального романа . 18. Харито́н Афродиси́йский — автор одного из пяти канонических греческих романов «Повесть о любви Херея и Каллирои». Об авторе романа нам известно только то, что он сам сообщает во вступительной фразе: «Харитон афродисиец, писец ритора Афинагора, расскажу я историю одной любви, происшедшую в Сиракузах». Роман Харитона еще связан (в отличие от более поздних романов) с историографической традицией. В романе Харитона мы видим уже четко разработанную типовую схему всех греческих любовных романов: гнев Афродиты, кораблекрушение, мнимая смерть одного из героев, продажа в рабство, распятие на кресте, письма, вещие сны. Герои из-за своей красоты подвергаются покушениям на них со стороны окружающих, но остаются верными своей любви. Вместе с тем Харитон отличается от других романистов простотой и безыскусностью: у него нет второй темы с другой влюбленной парой, обширных софистических отступлений, псевдонаучных рассуждений и обилия невероятных приключений. 19. особливості римської літератури.Першою відмітною рисою римської літератури в порівнянні з грецької і те, що це література набагато більш пізня і тому набагато більш зріла. Перші пам'ятники римської літератури ставляться до III ст. до н.е в той час як перші письмові пам'ятки грецької літератури засвідчені у VIII ст. до н. е.Отже, римська література виступає на світовій арені принаймні на 400-500 років пізніше грецької.. З самого початку розвитку римської літератури відчувається сильне грецький вплив. Другою особливістю римської літератури є те, що вона виникає і розцвітає в той період історії античності, який Греції вже часом занепаду. Це був період еллінізму, тому й говорять про загальний елліністичних-римському періоді літератури та історії.Еллінізм характеризується великим рабовласництвом, це створювало в області ідеології, з одного боку, риси універсалізму, а з іншого - риси крайнього індивідуалізму, з дуже великою диференціацією духовних здібностей людини. Отже, римська література є переважно література елліністична. З цих особливостей літератури виступає ще третя особливість. Римська література відтворювала еллінізм надзвичайно інтенсивно, у великих і широких масштабах і в набагато більш драматичних, гарячих і гострих формах. 20. В історії римської літератури часів республіки ми можемо розрізняти два періоди. Перший період починається діяльністю згаданого раніше Лівія Андроніка і являє собою час організації літературних форм на грецькі зразки і спроб у різних галузях поезії, невідомих усній творчості найдавнішої пори, а почасти і прози. Треба було пристосувати мову до виразу нових думок і почуттів, що виникали в міру ускладнення життя в результаті територіальних розширень і дедалі гострішої класової боротьби. Треба було освоїти суспільство з літературою, зміцнити в ньому свідомість доконечності й корисності літературного мистецтва. Перша характерна риса літератури даного періоду - розвиток в ньому драматичної поезії. З двох основних драматичних жанрів, створених Грецією VI-V віків до н. е., особливої популярності в Римі набула комедія, що йшла за зразками вже відомої нам новоаттіцької комедії (Менандра і його сучасників). До нас не дійшли зразки комедій, написаних на теми з римського побуту; збереглись самі зразки «палліати» - комедії плаща, що звалась так через грецький костюм, у якому виступали в ній актори, і які належать Плавтові і Теренціеві. Комедії Плавта, очевидно, оригінальніші і разом З тим більш народні. Плавт вільно обходиться з обраними ним для переробки грецькими оригіналами: з двох грецьких п'єс створює одну, вводить ліричні монологи, призначені для співів, висуває на перше місце в галереї традиційних типів пронозливого раба, будуючи на ньому інтригу, усуваючи риси чужого побуту і замінюючи їх, по можливості, римськими, пересипаючи діалог грубуватими часом, а часом і по-народному влучними дотепами. Комедії Плавта розраховані на глядачів з плебейської маси. Другий період охоплює час соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (з 30-х рр. до н. е.). Це другий і перший віки (до н. е.), коли антагонізм між рабами і рабовласниками спричиняється до ряду повстань, що обертаються в 73-71 рр. на грандіозний рух рабів під проводом Спартака; коли інші суперечності римського суспільства - між аристократією і плутократією, між римськими «громадянами» і римськими підданими, що не мають звання римських громадян*,- призводять до тривалих громадянських воєн, які закінчились переходом до військової диктатури. В цій бурній обстанові створення нової державної форми римська література переживає нове піднесення, що виявилось, по-перше, в удосконаленні і зведенні на небувалу доти висоту ділової прози в усіх її'видах. Долітературний період Докласичний період сягає в глибину століть і характеризується спочатку, як і в Греції, усній народній словесністю, а також початком писемності. До половини III ст. до н. е.. цей період називається зазвичай італійським. Протягом його Рим, спочатку маленька міська громада, поширив свою владу на всю Італію. Загальна характеристика літературного періоду. Весь цей період відрізняється тим, що тут ще немає ніякого грецького впливу, яке в подальшому було настільки велике, що література Риму вже виявляється без нього немислимим. Але не слід думати, що в римській літературі все визначалося грецьким впливом, що сама римська література не мала рівно ніякої оригінальністю. Якщо грецький вплив з відомого моменту набуло тут величезне значення, то це тільки тому, що сам Рим досить дозрів у соціально-політичному ставлення, ймовірно, було поверхневим і, головне, зовсім не відбилося на літературі. 21.Фольклор. Фольклорний період відрізнявся в Римі тими ж рисами, що й у всіх інших країнах. Тут, мабуть, були представлені всі звичайні жанри усної народної творчості. На жаль, у нас немає майже ніяких матеріалів, які дійшли б з цього давнини, і ми змушені тут обмежуватися або ничтожнейшими і малозрозумілими цитатами з пізнішої римської літератури, або навіть не цитатами, а тільки глухими згадками про них. Тут, безсумнівно, була трудова пісня, пов'язана, наприклад, з прядильних і ткацьких справою, зі збором винограду, з човновою веслуванням. Особливим розповсюдженням користувалися так звані фесценніни, пісні жартівливого, пародійного, а іноді і непристойного характеру, які, мабуть, мали великою соціальною значимістю. Ними користувалися не тільки під час бенкетів чи відпочинку від робіт, але і для осміяння і під час тріумфальних маніфестацій за адресою саме полководця-переможця, на честь якого і відбувалося тріумфальний хід. Як і у всякому фольклорі, тут ми знаходимо також зачатки народної драми і навіть не тільки зачатки. Були в ходу так звані сатури (слово неясного походження), щось на кшталт наших імпровізованих сценок. Крім всієї цієї художньої словесності, з давніх пір була представлена ​​проза, що вважалася привілеєм знаті і отримувала фіксацію спочатку у вигляді написів на пам'ятниках і колонах, а згодом складова цілі книги. Ці прозові твори почасти теж мали віршованим розміром і тому наближалися до поезії. Можна відзначити: книги головних жерців і інших жерців, що мали спочатку форму літописі, куди коротко заносилися видатні події даного часу (на кшталт початку і кінця війни, затемнення сонця і т. д.); пам'ятники приватного характеру (похоронні мови або написи в будинках небіжчиків) ; віршовані написи у зв'язку з тріумфами полководців або написи надгробні. Усе це дійшло до нас у зруйнованому вигляді і в незначній кількості. 22. Вчені вважають, що народна поезія в Давньому Римі була розвиненою і різноманітною, але до нас вона не дійшла.Найбільшу питому вагу з фольклорних творів, що збереглися, мають історичні легенди. Вони й досі користуються популярністю ( легенда про засновників Риму – братів Ромула і Рема; про гусей, що врятували Рим; про викрадення сабінянок; про доброчесну Лукренцію тощо ). До цих легенд часто звертались художники і поети.Частиною Римської культури, безперечно, є легенда про заснування Риму. Спеціальне вивчення легенд про ранній Рим і зіставлення їх із результатами археологічних та лінгвістичних досліджень привели вчених до висновку, що відомості античних письменників у цілому заслуговують на довіру. Тепер визнано, що антична традиція містить поряд із вигадками і спомин про реальні історичні події та особи. Наприклад, достовірні у своїй основі відомості про етнічний склад населення на території майбутнього Рима, зв’язок цього населення зі Східним Середземномор’ям ( греки, фінікійці, етруски ), приблизний час виникнення Рима, зв’язок перших римських поселенців з Альбою Лонгою, злиття латинської і сабінської общин у Римі, загальні уявлення про діяльність перших римських царів, про етруське правління в Римі наприкінці царського періоду тощо. 23. Римська міфологія – збір переконаннь, ритуалів і обрядів надприродного походження які відзначали древні римляни з найдавніших часів до часу, коли християнство повністю замінило корінн ірелігії Римськоїімперії . Римська міфологія докоріннорізнитьсявід грецької. Тверезі римляни, фантазі яяких не створила народного епосу на зразок Іліади та Одіссеї , не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв’язків, які об’єднувал игрецькихбогів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межії хньоївлади і діянь. Про них не складалиніякихлегенд. Цей брак легенд, щосвідчить про конкретнемислення, стародавні люди вважалидостоїнством римлян, якімали славу найрелігійнішого народу. Греківдивувалацярелігія без міфів, якізачіпали честь і достоїнствобогів. Давньоримськаміфологія народилась на основірелігійнихуявленьпервіснихлатинських племен про природу, буття і місцелюдини у Всесвіті. Маючитіснізв’язки з сусідніми народами, релігійнийсвітогляд римлян поступовопідпадавпідїхвплив. Міфологічнатворчістьдавніх римлян не набула такого епічного характеру як у греків. Разом з тим, їхрелігійніуявленнямаютьдостатньоматеріалу для того, щобвважатиїхпереданняміфами. В подальшому, з розвиткомдержавності і посиленнямінтеграціїгрецькоїкультури на римськіземлі, взаємовпливдвохсвітоглядів породив те явище, яке ми зараз називаємодавньоримськоюміфологією. В ДавнійГреції — чиЕлладі — міфи стали основою літератури, скульптури, живопису, театральногомистецтва. Як усідавні народи, еллінипояснювалинезрозуміліїм прояви життя волею богів.   Неможливопереоцінитизначеннягрецькоїміфології для світовоїкультури. Цепідкресливсвого часу ФрідріхЕнгельс, який у своїй «Діалектиціприроди» писав про досягнення «того маленького народу, універсальнаобдарованість і діяльністьякогозабезпечилийому в історіїрозвиткулюдствамісце, що на нього не можепретендуватижоденінший народ» .Не випадковоісторіюгрецького народу ми починаємо з вивченняйогоміфів, їхможнаназватитим золотим фондом, щойого в скарбницісвоєїпам’яті повинна матикожнаосвіченалюдина. 24. Сатурнический стих- древнейший размер в римском стихосложении, употреблявшийся не только поэтами до Энния, но и должностными лицами для сообщения их постановлениям удобозапоминаемой формы. Фольклорная драма дает в Риме мало нового. Сперва одна из драматических разновидностей, ателланы, давалась как игра мертвых; в то же время она сохранилась как комический жанр, с большим количеством инвектив, ставших в период империи политической сатирой. Сами названия ателлан во многом напоминают имена греческих трагедий и комедий. Так, здесь имеются названия по множественному этническому началу, которые заставляют предполагать хор в качестве главного действующего лица. Римский театр любопытен тем, что дает, подобно сатирикону и сицилийскому фарсу, подлинные культово-фольклорные формы нерасчлененной драмы, с элементами трагедии и комедии, еще не знающей деления на древнюю, среднюю и новую. Правда, римская литературная драма оформляется в такое время, когда в Греции отцвела даже новая комедия; но ателланы и мим — такие архаичные формы фольклорною театра, которые гораздо древнее новой комедии, и если они вбирают в себя элементы комедии плаща и тоги, то только потому, что это драматический жанр, выросший из тех же культовых форм, что и они.

25. З політичних промов, як пам'яток літературних, нам відома лише мова, сказана в сенаті проти Пірра Аппієм Клавдієм Сліпим (в 474 р. Риму) і дійшла до часів Цицерона, який нею починає історію Р. красномовства . Нічого з цих початків Р. літератури, за винятком гімну братів арвальских, який дійшов до нас в протоколах цієї духовної колегії від III століття н. е.., та надзвичайно перекручених уривків з пісень жерців Салієв, - до нас не збереглося, хоча писемність в Римі почалася дуже рано, ще за царів, і на час зіткнення римлян з грецькою освіченістю отримала вже значний розвиток. Найдавніші зразки її, один з яких відноситься ще до VI сторіччя до н. е.. Сучасна чисто національному періоду Р. літератури писемність, нечисленні залишки якої дійшли до нас у вигляді написів на монетах, судинах, дзеркалах, прикрасах, статуях і гробницях, вживалася, перш за все, в книгах духовних колегій (понтифіків, авгурів, братів арвальских, жерців Салієв тощо), що звався libri і commentarii, потім в актах державних, які закони (leges) і договору (foedera) з іншими містами та країнами, і в канцеляріях римських властей - консулів (commentarii consulares), цензорів (tabulae censoriae), преторів (libri praetorum), квесторів (commentarii quaestorum). Сюди ж належать і книги, що належали до всіх урядовим особам (libri magistratuum), найдавніше назва яких було полотняні книги (libri lintei), вони писалися на полотні і містили в собі списки урядових осіб кожного року. Такі та подібні їм пам'ятники писемності не відносяться до літератури, але йдуть поруч з нею, як пам'ятники мова, спільна з літературною і простий писемністю. Нелегко, втім, скрізь провести грань між творами літературними і просто пам'ятниками писемності. Літопис, составлявшаяся понтифіками, була таким же публічним актом писемності, як і календар (Fasti), який вже ніяк не можна зарахувати до творів літератури; молитовна пісня братів арвальских знайдена серед протоколів діяльності цієї колегії; надгробні написи Сципионов писані віршами - отже, є, до певної міри, літературні твори. Див В. Модестов, "Р. писемність в період царів"

26. .Задовго до знайомства римлян з грецькою літературою у них була писемність; рано з'явилися і початки літератури, як поетичної, так і прозової, що підготували сприйнятливість римського суспільства до грецьких зразків. Без цих елементів національної римської літератури найближчим зіткнення римського суспільства з грецькою освіченістю і літературою (в завойованих римлянами грецьких містах Південної Італії) не могло б викликати такого сильного літературного руху, яке проявилося в Римі в шостому столітті міста. Завдяки періоду чисто національного літературного розвитку, латинська мова набула ту пристосовуваність до різних видів творчості, яку він проявляє вже у перших письменників, які виступили з літературними дослідами, складеними за грецьким зразкам або під їх впливом.  Поезія Протягом цього, так би мовити, попереднього періоду римської літератури виникли і розвивалися самостійно всі головні види поезії та прози. Початки ліричної поезії виявилися в дійшов до нас гімні Арвальских братів і в уривках гімнів жерців Салієв.  Початки епічної поезії проявилися в застільних піснях (carmina convivalia), в яких оспівувалися діяння героїв і які, на думку Нибура, дали значну частку змісту оповіданням, що належать до найдавнішої римської історії, наприклад розповіді про Коріолане. Нібур навіть вважав, що подібні пісні досягали розмірів епічних поем і були не гірше гомерівських творів. Томас Маколей спробував реконструювати їх в "Піснях стародавнього Риму". Вони були відомі Діонісій Галікарнаський, а їхні сюжети збереглися в усній традиції і могли непрямим шляхом надати матеріал для ранніх книг Тита Лівія. Подібні пісні, мабуть, складали Місцевим сатурнійскім віршем, що могло б пояснити, чому в III столітті до н.е.. Луцій Лівій Андроник перевів " Одіссею "цим розміром, - таким способом він намагався пристосувати грецьку героїчну поезію до її найближчому латинської еквіваленту. Однак ця рання римська поезія безповоротно зникла. Її згубило наслідування грецьким зразкам, що поширилося під впливом Еннія. [1]  На існування початків драматичної поезії ясно вказують згадуються письменниками фесценніни - жваві й дотепні вірші, якими перекидалася молодь восени на сільських святах, після збирання жнив і збору винограду, і ще більше так звана сатура ( сатира), вигляд справжнього драматичного уявлення, з музикою, співом і танцем, історію виникнення якого - не зовсім, правда, чітко - передає Тит Лівій

27. А́ппій Кла́вдій Цек — римський державний діяч, один з традиційних засновників римської юриспруденції, двічі консул .цензор та диктатор. Провів реформу латинської граматики. При Аппії побудовано перший акведук — Aqua Appia та перша з прокладених за планом відома Аппієва дорога. За наказом Аппія було оприлюднено перелік днів, у які могли проходити судові розгляди, що започаткувало загальне судочинство в Римі. Проводив політику послаблення плебса, спираючись на нижчі верстви римського суспільства.

• По указанию Аппия был обнародован список дней, в которые могли происходить судебные разбирательства, что положило начало общему судопроизводству в Риме. Проводил политику ослабления плебса, опираясь на низшие слои римского общества. При помощи плебисцита народного трибуна Овиния, Аппий Клавдий пытался осуществить реформу системы комплектования сената.

• При Аппии Клавдии построена первая из проложенных по плану, знаменитая Аппиева дорога, соединявшая Рим и Капую, в ходе строительства которой был прорыт канал через Понтийские болота. Также под руководством цензора возведен первый акведук — Aqua Appia, протяженность которого от начала до центра Рима составила немногим более шестнадцати километров, причем большую часть этого расстояния он проходил под землей, что гарантировало бесперебойную подачу воды даже в случае осады города

• Аппий Клавдий первый среди римлян составил сборник сентенций (крылатых выражений поучительного содержания) на латинском языке. Они были записаны сатурническим стихом, наиболее известное из которых “Faber suae quisque fortunae”. Помимо этого ему принадлежит идея модернизации латинского языка, в частности некоторые изменения в орфографии.

28. Тит Макций Плавт (ок. 250 - 184 р. до н.е.) народився в Умбрии, області північного сходу від Лація. Досить точних біографічних даних про Плавта немає, і навіть ім'я його не цілком достовірне. Плавт рано приїхав у Рим і почав працювати в театрі в якійсь невідомій якості, можливо - робітником сцени або костюмером. Він зумів назбирати грошей і пустився в торгові операції - це було тоді досить ризиковано, тому що на території західного Середземномор'я не припинялися інтенсивні воєнні дії, - у результаті чого залишився без гроша в кишені. По закінченню своєї ділової кар'єри Плавт, змушений був якось боротись з нестатком грошей, і надійшов на службу до мельника і проробивши у нього якийсь час, достатно, щоб знову поправити грошові справи. Дотепер не спростована думка про те, що ця біографічна подробиця вичитана граматиками з тексту плавтовских комедій і в такий спосіб не є цілком достовірною. Очевидно одне: на той час, коли невдалий купець цілком присвятив себе театру в змішаній якості драматурга, антрепренера й актора, він зумів якось роздобути засоби, необхідні для постановки спектаклів. Далі пішов швидкий і приголомшуючий успіх, у якому немаловажну роль зіграло те, що Плавт обслуговував своєю дотепністю новий державний інститут - священне свято, що засновувалося регулярно, а іноді - несподівано, у зв'язку з несприятливими знаменнями, для того щоб умилостивити божество, що повинно відбити від народу і війська яку-небудь напасть. Так, про комедію "Псевдол" повідомляється, що вона була поставлена в 194 році на святі, створена на честь екзотичної богині малоазійського походження Великої Матері. У

Дуже популярний у римського глядача, Плавт залишив велику кількість комедій. Древні називали 130 п'єс, що ставилися на сцені під його ім'ям. З цього числа римський учений Теренций Варрон відібрав двадцять одну комедію які безперечно приналежну плавтовскій спадщині. Усі вони дійшли до наших днів - двадцять комедій з деякими втратами тексту й одна комедія у фрагментах. Точно відомі лише дві дати постановок комедій Плавта - "Стих" у 200 р. і "Псевдол" у 191 р. до н.е. Хронологія інших п'єс невідома.

Розквіт творчості Плавта збігається з другою війною, самої небезпечної і кровопролитної із усіх зовнішніх воєн Рима. Тим часом у Плавта зустрічається лише одне беззмістовне згадування цих вражаючих подій (Скринька", вірші 202-203). Плавт уникав політичних гострот. У нього не було вельможних заступників, а Рим, що завжди був строгий до гострословів і при воєнному стані, природно, повинний був ще більш посилити цензуру, міг недобре обійтися зі своїм блазнем. Точно так само і ототожнювання богів як персонажів комедії навряд чи могло бути схвалене, чому, як нам здається, у всім варроновскому списку і є присутнім тільки одна така п'єса - "Амфітріон». Єдиний приклад пародії, що дійшов до нас, на сюжет стародавнього міфу, Амфітріон зображує відому легенду про те, як Юпітер з'явився до Алкмені, прийнявши вигляд її чоловіка, Амфітріону. Наприкінці п'єси розповідається про обставини появи на світло Геракла. Оскільки Юпітера Меркурій прийняв, що супроводжував, вигляд Сосії, раба Амфітріону, присутністю на сцені двох пар двійників створюється чудовий фарс. Цнотлива дружина Алкмена є однією з найбільш гідних і привабливих героїнь римської комедії. Серед безлічі переробок і наслідувань цієї комедії варто згадати добутку Мольера і Драйдена, до того ж сюжету звертався і Жіроду (Амфітріон 38 ).

Кубушка(Скарб) . Герой цієї комедії - бідняк Евкліон, що знайшов у себе в будинку скарб і що намагається сховати його. Виникають забавні непорозуміння, коли горщик із золотом зникає, і Ліконід, готовий зізнатися в тім, що зґвалтував дочку Евкліона, замість цього обвинувачується в злодійстві. Кінець комедії втрачений, швидше за все, Евкліон відшукав своє багатство, дозволив Ліконіду женитися на дочці, а золото дав як придане. Найбільш прославлена п'єса на той же сюжет - Скупий Мольера.

Два Менехма. Сама вдала з комедій-помилок Плавта. Менехм, що розшукує свого зниклого в дитинстві брата-близнюка (який є ще і його тезком, оскільки хлопчика, що залишився, перейменували на честь зниклого), їде в Епідамн, де проживає зниклий брат. Тут Менехм зіштовхується з коханкою, дружиною, дармоїдом і тестем свого брата, що усі приймають його за іншого Менехма, і коли він повертається з форуму, його не пускає на поріг дружина, жене коханка, а близькі готові оголосити божевільним. Плавт майстерно заплутує фарсовий сюжет, перетворюючи комедію в накопичення сміховинних епізодів. Найбільш відома переробка Менехмов - Комедія помилок Шекспіра.

« Хвалькуватий воїн» (близько204 г), одна з найбільш прославлених сюжетних комедій Плавта. « Канат» одна з найбільш вдалих комедій Плавта, насичена дією і складними характеристиками персонажів.

Необхідно сказати кілька слів про мову Плавта. Надзвичайно багата і, на жаль, нелегко піддається художньому перекладу архаїчна латинь Плавта виявляє собою настільки точний зліпок мови тієї епохи у всіх його як жаргонних, так і літературних проявах. Плавт писав для народу, щедро прибігав до каламбурів, двозначностям і жартам будь-якого сорту. По винахідливості в комічних ефектах з ним можна порівняти лише Аристофана і Шекспіра. Комедії Плавта багаторазово переводилися, перероблялися і служили зразком для наслідування багатьом драматургам Італії, Іспанії, Франції й Англії. Плавт послужив зразком для Мольєра і Шекспіра; Німеччина й Англія пишаються своїми школами плавтиністів; його п'єси дотепер витримують театральні постановки. Плавт - драматург, близький до настроїв римського плебсу, що розділяє його симпатії й антипатії.

29. Цицерон залишив твори з теорії та історії красномовства, філософські трактати, 774 листи і 58 речей судових і політичних. Серед них, як вираження поглядів Цицерона на поезію, особливу місце займає промову на захист грецького поета Архія, який привласнив собі римське громадянство. Звеличить Архія як поета, Цицерон визнає гармонійне поєднання природного дарування і терплячі, терплячою роботи.  Літературна спадщина Цицерона не тільки дає чітке уявлення про його життя і діяльності, часто не завжди принциповою і повної компромісів, а й малює історичні картини бурхливої епохи громадянської війни в Римі.  6. Тіт Лукрецій Кар жив у першій половині I ст. до н. е..був найбільшим з тих поетів-мислителів, які сподівалися ліквідувати громадянську смуту в Римі шляхом проповіді матеріалізму і взагалі освітніх ідей. Надії Лукреція виявилися ілюзіями, але завдяки їм було створено такі чудові поетичні твори, які затьмарили собою не тільки геніальні твори римської літератури, але значення яких вийшло далеко за межі самого Риму. Загальний характер поем Лукреція. Лукрецій написав поему з шести книг під назвою «Про природу речей». Поема ця написана дактилічних гекзаметром — теж по аналогії з грецькими дидактичними поемами.. Формально поема Лукреція представляє собою, як це неодноразово визнає і сам Лукрецій, віршований виклад філософії Епікура, який жив у Греції ще на рубежі IV-III ст. до н. е.. До цього можна приєднати також і залежність Лукреція від більш ранніх натурфілософів Греції. По суті ж використання грецькихнатурфілософів меркне у Лукреція перед силою його власного поетичного обдарування.  7. Неотерікі. В епоху кризи республіки, в епоху громадянських війн, до середини I ст. до н. е.. все сильніше відчувалася приреченість республіканських принципів, всі деспотичні проявляли себе військові диктатори, особливо Юлій Цезар. У зв'язку з цим деякі ідейні прихильники республіки йшли від прямої політичної боротьби, замикалися в сфері особистих інтересів, шукали розради в мистецтві, відірваному від живого життя. У цих соціальних групах і склалося своєрідне літературний напрям. Поетів цього напрямки Цицерон назвав «новими» (по-грецьки неотерікі »).  Ці поети відчували співзвучність своїх ідейних принципів з принципами олександрійської поезії, тому вони й орієнтувалися на неї. Вони культивували, як і елліністичні поети, принципи мистецтва для мистецтва, зображення найтонших інтимних переживань людини, ретельну обробку літературної форми, мови, метрики. Неотерікі багато зробили для розвитку латинського літературної мови, вони ввели багато нових віршованих ритмів. Вони пропагували такі ліричні жанри, як епілліі з міфологічним сюжетом, елегії та епіграми. Найбільш відомими представниками цієї школи були Валерій Катон (її голова), Ліциній Кальв і Гай Валерій Катулл. До нас лише вірші Катулла, найталановитішого з неотеріков, але не самого характерного для цього напрямку. Тому що, до честі цього поета, треба сказати, він був менш інших відірваний від життя, а, навпаки, в деяких своїх віршах різко виступав проти тих чи інших соціальних явищ свого часу.

30. Лукрецій і його поема «Про природу речей»

Лукрецій або Тіт Лукрецій Кар (лат. Titus Lucretius Carus; бл. 99-95—55 до н. Е.) — давньоримський поет і філософ-матеріаліст. Біографічні відомості

Біографічні відомості про Лукреція майже не збереглися (повідомлення Ієроніма і Светонія відносяться до IV ст. н. е. і мало достовірні). Цілком ймовірно, Лукрецій отримав філософську освіту в популярній у той час неаполітанській епікурейській школі, яку очолював Філодем.

Збереглася одна філософська поема Лукреція, не опублікована при його житті і, очевидно, не закінчена. За свідченням Светонія її відредагував і опублікував Ціцерон (імовірно, не Марк Туллій Ціцерон, а його брат Квінт). Пізніше вона отримала назву «Про природу речей» (лат. «De rerum natura»), назва якої цілком виражає її зміст. Цей твір Лукреція — єдина повністю збережена пам'ятка матеріалістичної думки античності; у ній систематично й аргументовано викладений античний матеріалізм і особливо повно найвище його досягнення — атомістичне вчення Епікура.

Твір Лукреція — дидактична поема, що популяризує філософські ідеї, жанр, досить звичайний для тієї епохи. Відзначимо, що ще до Лукреція Манілій і Германік пробували викласти свої астрономічні погляди в дидактичній поемі. Поет Саллюстій у своєму вірші «Емпедокл» викладає вчення давньогрецьких натурфілософів. Вкладаючи філософський зміст у звучну форму гекзаметра, Лукрецій сам пояснив, чому він пише віршами: оскільки наукове знання важке сприймається, потрібно за допомогою поезії полегшити оволодіння ним; Лукрецій вважав поезію одним зі способів поширення знання. Кожній книзі передує поетичний вступ, за яким слідує виклад відповідної частини атомістичної філософії. У поетичному оформленні філософського матеріалу переважають порівняння, що розгортаються іноді в досить яскраві описи, наприклад вічного відродження в природі, отари, струмка, бою, культу Кібели, чуми в Афінах. Латинська мова поеми відрізняється як архаїзмами, так і деякими новотворами, викликаними необхідністю передачі незнайомих римлянам філософських понять. Дактилічний гекзаметр Лукреція більш плавний, ніж у Еннія або Луцілія, але йому далеко ще до тієї вишуканості, що досягається тільки в поезії Вергілія. Лукрецій сприяв виробленню наукової літературної мови.Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: «З нічого ніколи не виникає ніщо» («Про природу речей», І:150; укр. перекл., К., 1988). Лукрецій показував, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні начатки:

Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні

Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто

Їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:

Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає. (I:53-56).

Слідом за Демокритом й Епікуром Лукрецій вважав ці вічні, неподільні (Лукрецій в поемі не вживав грецький термін «атом»), незмінні «тіла», «насіння», абсолютно щільними, непроникними, що рухаються в порожнечі. Існування тіл і порожнечі, за Лукрецієм, взаємно обумовлено. Джерелом руху тіл, за Лукрецієм, є вага «першооснов» (І:360), швидкість руху в силу «ваги» у порожньому просторі всіх «першооснов» була б однакова, вони «падали» би паралельно, не зіштовхуючись, якби не володіли якоюсь певною, властивою кожному початку індивідуально, властивістю відхилення (ІІ:219-224). Розвиваючи у вченні про «відхилення» думки Епікура, Лукрецій вважав , що завдяки «відхиленню» тельця випадково, «порушуючи приписи долі», зіштовхуються і зв'язуються один з одним, утворюючи все різноманіття речей і явищ у природі (ІІ:250-54). Ідея «відхилення» цікавить Лукреція особливо як основа для пояснення совбоди волі людини, його непідвладності «долі» (ІІ:254-56). Вчення це спрямоване не тільки проти т. зв. «наскрізної причинності» Демокрита, а й проти давньоримської релігії, що зв'язує дії людини з вченням про богів, долю і визначеність долі кожної людини, тому що в часи Лукреція (I ст. до н. е.), в епоху бурхливих соціальних змін, на перший план висувалися ці проблеми. На противагу уявленню римлян про час як існуючий сам по собі, Лукрецій вважав, що часу немає «поза рухом та супокоєм речей» (І:455).Космогонічні і космологічні погляди Лукреція в основі є систематичним викладом вчення Демокрита — Епікура про безмежність Всесвіту, нескінченному різноманітті, постійній зміні, виникнення і загибель світів, подібних і неподібних нашому. У той самий час Лукрецій своєрідно пояснював виникнення життя, вважаючи, що живе виникло в результаті випадкового стихійного сполучення певних тіл, «насінь»; надалі вижили найбільше «пристосовані» організми, «ця пристосованість» є, за Лукрецієм, результатом того, що могли зберегтися тільки вдалі сполучення тіл, що відповідають умовам середовища (див. ІІІ:789-90). Лукрецій повністю відкидав вчення ідеалістів про кінцеву мету, розуміючи доцільність лише як випадковий результат поєднання першооснов (IV:828-61).У навчанні про пізнання Лукрецій також продовжував лінію філософського матеріалізму, вважаючи світ пізнаваним. Єдино достовірним джерелом знання є, за Лукрецієм, почуття, помилки виникають там, де висновки не основані на почуттях, даних, або при невірному узагальненні розумом цих даних (див. IV: 507-19). В основу механізму почуттів, сприйняття Лукрецій кладе теорію «образів» ("ейдола") Демокрита.

Таким чином, Лукрецій використовував усі основні положення епікурейської школи, внесені нею в атомістичне вчення Демокрита («відхилення», визнання гіпотез для пояснення причин деяких явищ та ін.). У той же час Лукрецій у своєму обґрунтуванні атомістики відрізнявся від Епікура, який обмежувався переважно логічною аргументацією; Лукрецій зробив доступнішими складні філософські ідеї Епікура, він широко застосовував порівняння, аналогії між різними процесами живої і неживої природи, метафори та ін. Ця особливість викладу атомістики в Лукреція зв'язана, очевидно, з його прагненням широко популяризувати атомістичну теорію, його теоретико-пізнавальною концепцією і великою довірою до даних почуттів і повсякденної практики.Слідом за Демокритом Лукрецій розглядав розвиток суспільства як поступального процесу, в основі якого лежать «нестаток» (особливо нестаток у житлі, у вогні й одязі) і «розум людській» (V:1450). У ході цього процесу виникають мова, держава (походження якої Лукрецій пояснював договором людей), право.

Будучи прихильником античної демократії, Лукрецій засуджував аморалізм рабовласників, виступав проти війн, що відривають мирних жителів від корисної для суспільства праці. Послідовним висновком з матеріалізму Лукреція був його атеїзм. Лукрецій вважав неспроможними релігійні уявлення про провидіння, чудеса тощо. Згідно з Лукрецієм, релігія — марновірство і забобони, продукт неуцтва і страху (І:153), підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох зол і нещасть, несправедливості і злочинів. Засіб порятунку від релігії Лукрецій вбачав у роз'ясненні істинних причин природних явищ, у викритті розповсюджуваної жерцями неправди про безсмертя душі і загробне існування. Душа, за Лукрецієм, телесна; вона складається з тих самих атомів, що і тіло, але більш тонких. Душа нерозривно зв'язана з тілом. Зі смертю тіла гине і душа. Смерть означає припинення страждання. Між життям і смертю немає нічого спільного. У смерті лякає не знищення, а неминучість загробного воздаяння, яке є лише марновірством.

За Лукрецієм, боги, хоча й існують десь у міжсвітових просторах, ніякого відношення до світу і життя людей не мають. Визнання Лукрецієм буття богів пояснюється не його поступками релігії, а теорією пізнання Демокрита і Епікура, згідно з якою джерелом уявлень, у тому числі уявлень про богів, є найтонші образи, що йдуть від речей і предметів зовнішнього світу: оскільки існують і самі боги.

Лукрецій рішуче відстоював можливість атеїстичної етики. Тому він допускав у людині вільну волю, яку зв'язував з ідеєю Епікура про відхилення руху атомів від вертикальної лінії.

«Про природу речей» (лат. «De rеrum natura») — поема римського філософа Лукреція — і єдиний повністю збережений поетичний твір, у якому проповідується вчення Епікура.

Слід зауважити, що Лукрецій, переконаний і пристрасний послідовник Епікура, не відтворив у своїй поемі всього вчення того ж: він виклав головним чином Епікурову фізику. У детальному викладі фізики Епікура полягає величезна заслуга Лукреція, тому що саме ця сторона Епікурового вчення представляє зовсім винятковий інтерес для історії наукової думки і матеріалізму. Що ж до вчення про критерії (каноніки) і етики, то він зачіпає їх лише побіжно.

Епікур (ін. гр. Філософ 4-3 століття до н.е.) був найбільшим матеріалістом і атеїстом античного світу, ідеологом рабовласницької демократії, розвивав атомістичну філософію. Навчав, що матерія вічна і що боги не можуть у неї втручатися. Мета філософії — щастя людини, заради якого потрібно звільнитися від внутрішніх страхів і забобонів, пізнати закони природи, була спрямована проти забобонів і містики.

Поема Лукреція складається із шести книг. У перших двох книгах викладається атомістична теорія світобудови, що відкидає втручання богів у мирські справи.

Книга третя присвячена вчення Епікура про душу, причому наводяться докази, що душа матеріальна, смертна і що страх перед смертю безглуздий. У четвертій книзі ми знаходимо виклад питань про людину, а також про чуттєвих сприйняттях, в яких Лукрецій бачить основу наших знань. У п'ятій книзі Лукрецій займається проблемами космогонії, пояснюючи походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот. У кінці цієї книги дається блискучий нарис поступового розвитку людства і людської культури і розбирається питання про походження мови. Основний зміст шостої книги — знищення забобонних страхів шляхом природного пояснення явищ природи, що вражають людину. Тут йдеться про грім, блискавки, хмарах, дощ, землетруси, виверження Етни, розливах Нілу, про різні незвичайні властивості джерел та інших явища природи. Закінчується ця остання книга міркуванням про хвороби і описом повального мору в Афінах під час Пелопоннеської війни в 430 році до н.е.

Цей фінал утворює ефектний контраст зі вступом до поеми, що представляє патетичне прославляння Венери як символу творчої та життєдайної сили.

У своїй поемі Лукрецій дає пояснення всього сущого, намагаючись перш за все звільнити людську думку від усяких забобонних і брехливих уявлень про що-небудь надчуттєве, містичне, таємниче, оскільки:

... рід людський часто

Зовсім даремно в душі хвилюється скорботної тривогою.

Бо як в похмурих сутінках тремтять і лякаються діти,

Так само і ми серед білого дня побоюємося часто

Тих предметів, яких більше боятися не треба,

Чим того, чого чекають і лякаються діти в темряві.

Бо вигнати цей страх з душі і потемки розсіяти

Повинні не сонця промені і не світла сяйво денного,

Але природа сама своїм виглядом і внутрішнім ладом.

(VI, 33-41) (Переклад Ф. А. Петровського)

Цей кілька разів повторюється Лукрецією рефрен (I, 146-148; II, 59-61; III, 91-93; VI, 39-41) вказує на основну філософську мету поеми «Про природу речей»: дати раціональне й матеріалістичне тлумачення світу. У творі Лукреція ми знаходимо як би неясне передчуття багатьох наукових відкриттів і проблем.

Так, у книзі I він висловлює закон, згодом науково сформульований Ломоносовим, про незруйновними, вічності матерії. Ніщо не виникає з нічого і ніщо не повертається в ніщо. Краплі дощової води перетворюються в листя дерев, в хлібні зерна, в траву, які у свою чергу живлять різні породи тварин і самої людини — за допомогою безперервного кругообігу підтримується і відновлюється світова життя.

Глибока пристрасна впевненість Лукреція в правоті проповідуваної їм філософії, виключне поетичний талант і майстерність, з якою він висловлює свої думки, намагаючись їх зробити не тільки переконливими, але і зрозумілими для кожної людини, роблять його поему «Про природу речей» одним з найбільших творів світової літератури. Це усвідомлювали вже самі римляни:

Щасливий той, хто зумів речей осягнути причини,

Хто своєю п'ятого потоптав всі страхи людські,

Невблаганний рок і жадібний шум Ахеронту.

(Вергілій. Георгики, II. Переклад С. Шервінський)