Оцінка дихальних шляхів

(за Маллампаті, 1985, у модифікації Семсуна і Янга, 1987)

Клас за Маллампаті	Вигляд зіва пацієнта (сидячи)	Вигляд при прямій ларінгоскопії
І (легка інтубація)	Весь зів з піднебінними дужками та мигдаликами	Вся голосова щілина
II (досить легка інтубація)	М’яке піднебіння, зів, весь язичок (uvula)	Лише задня комісура
III (важка інтубація)	Лише піднебіння і основа язичка	Лише кінчик надгортанника
IV (дуже важка інтубація)	Лише тверде піднебіння	Гортані не видно

До наркозу треба обстежити хворого: визначити рівень гемоглобіну (бажано - не менше 100 г/л), гематокрит (30%), групу крові (за системою АБО та Rh - фактор), коагулограму, електроліти (К⁺, Na⁺), білірубін, залишковий азот крові, ЕКГ, провести аналіз сечі, консультацію терапевта, анестезіолога, оторіноларінголога, при необхідності - інших фахівців.

Оцінка анестезіологічного ризику є приблизною і має 4 рівні:

Класифікація анестезіологічного ризику за Джоном Адріані

Ризик 1	Пацієнт без соматичних дефектів, який йде на «малу» або «велику» операцію
Ризик 2	Пацієнт з малим чи незначним соматичним дефектом, який йде на «велику операцію»
Ризик 3	Пацієнт, який йде на «велику» операцію і має, крім хірургічної, іншу хворобу, котра не може призвести до раптової смерті
Ризик 4	Пацієнт, який йде на «велику» операцію і має, крім хірургічної, іншу хворобу, котра може призвести до раптової смерті

Потім почали класифікувати лише фізичний стан хворого, але без оцінки тривалості і травматичності операції (що залежить більше від рук хірурга, операційної бригади) і без ризику смерті (це переважно залежить від анестезіолога).

Класифікація фізичного статусу пацієнта за asa

(узгоджено Американським товариством анестезіологів)

1	Нормальний здоровий пацієнт
2	Пацієнт із незначною соматичною хворобою
3	Пацієнт із тяжкою соматичною хворобою, що обмежує активність, але не є декомпенсованою
4	Пацієнт з декомпенсованою соматичною хворобою, що постійно загрожує життю
5	Помираючий хворий, який не проживе добу хоч з операцією, хоч без неї

Для екстреної (Emergensy) операції, перед цифрою пишеться літера Е.

Отже, здоровий пацієнт - 1, трошки хворий - 2, дуже хворий - 3, може померти - 4, помирає - 5.

В СРСР, СНД та Україні нині прийнята і використовується така класифікація анестезіологічного ризику та складності проведення наркозу:

1 категорія складності - висока ступінь ризику анестезії при особливо складних операціях, що проводять по життєвим показам (стійке порушення органів та систем - шок, інфаркт міокарду, кома, політравма, пошкодження інших органів), ризик анестезії 5,5-6,5 балів.

2 категорія складності - наявність супутніх захворювань з декомпенсацією органів та систем, тривалість операції до 3-х годин, вік 61 - 80 років та більше, ризик анестезії 3,5-5 балів.

3 категорія складності - наявність супутніх захворювань, вік 51-60 років, тривалість наркозу до 2-х годин, ризик анестезії 2,5 - 3 бали.

4 категорія складності - неускладнена хірургічна патологія за відсутності супутніх захворювань, тривалість операції до 1 години, анестезіологічний ризик 1,5-2 бали.

Але лікарю будь-якого фаху, медпрацівнику треба знати, що:

1 - жодна класифікація не передбачає нульового ризику наркозу,

2 - навіть здорова людина в руках найкращого анестезіолога може померти.

Тому доцільно, щоб пацієнт (або батьки дитини, родичі) до операції давав письмову свідому згоду на наркоз і проведення операції.

Метою інтубації трахеї є:

1) надійне забезпечення проходимості дихальних шляхів;

2) захист дихальних шляхів від заклинання, їх герметизація (від блювотиння, регургітації, слини, крові тощо).

Показання для інтубації трахеї при операції:

1. Необхідність штучної вентиляції легень (ШВЛ).

2. Захист верхніх дихальних шляхів (ВДШ) від впливу операції, від аспірації, сторонніх тіл.

3. Труднощі підтримування прохідності ВДШ.

4. Порушення хворобою прохідності ВДШ (пухлиною, зміщенням язика, стенозом).

5. Незручна поза хворого.

Для інтубації трахеї зазвичай використовують ларингоскоп з прямим або кривим клінком (різних розмірів - для дорослих та для дітей), металеві провідники, ендоскопічну техніку з гнучким світловодом (у випадках важкої інтубації внаслідок поганого відкриття рота, поганої візуалізації голосової щілини), щипці-фіксатори, шприці для роздуття манжетки, серветки тощо. Завжди напоготові має бути трахеотомічний набір з трубками, відсмоктувач, маска для подачі кисню.

Шляхи та методи інтубації трахеї різні: 1) інтубація через порожнину рота, або оротрахеальний шлях (під контролем прямої ларінгоскопії або без неї); 2) через порожнину носа, або назотрахеальний шлях (всліпу чи під контролем прямої ларінгоскопії, по гнучкому провіднику, гнучкому світловоду із візуальним контролем); 3) через трахеостому, трахеостомічний шлях (як правило, нижню); 4) ретроградна інтубація через порожнину рота або носу (після пункції трахеї троакаром через нього проводять у порожнину трахеї догори в порожнину рота чи носа і далі зовні металевий провідник, кінець якого залишається в трахеї, а потім по цьому провіднику в трахею вводять інтубаційну трубку); 5) через оростому - після інтубації через рот зовнішній кінець інтубаційної трубки виводять через тканини дна порожнини рота в підпідборідну ділянку, а після операції цю додаткову невелику рану м’яких тканин ушивають - коли для проведення оперативного втручання хірургу потрібна водночас обидві порожнини - рота і носа.

Крім інтубаційної трубки та трахеотомічної канюлі використовують ларингеальну маску (ЛМ), запропоновану в 1981 році, яка доповнює та розвиває класичний метод інкубації трахеї. Вона зроблена згідно функціональної анатомії зіву, згідно принципів біоінженіринга. ЛМ - це вигнута трубка, яка має сполучену з собою під кутом 30° еліпсовидну маску з роздувною манжеткою по зовнішньому періметру, а також контрольний роздувний балончик. Випускають її різних розмірів (1 - 5). ЛМ ставлять до входу у гортаноглотку та роздувають манжетку, яка водночас фіксує ЛМ і ізолює трахею від ротоглотки. З допомогою ЛМ можна проводити як наркози, так і інтубацію трахеї через буж, фіброскоп, в тому числі - при «важкій інтубації» - коли ситуація потребує більше трьох спроб стандартної ларингоскопії, або більше 10 хвилин часу.

Показання до застосування ЛМ :

1. Планові нетривалі операції в ЩЛД в умовах збереження самостійного дихання.

2. Важка інтубація трахеї.

3. Деформації, аномалії лицьового черепу.

4. Операції у дітей.

5. Пластичні операції, в т.ч. у дітей.

6. Амбулаторні оперативні втручання.

7. Стани після екстубації трахеї.

8. При наданні невідкладної допомоги, серцево-легеневій реанімації.

9. У професійних співаків, лекторів, вчителів для збереження голосу, запобігання травмування трахеї, голосових зв’язок.

Протипокази до застосування ЛМ:

1. Ризик аспірації.

2. Обмежене відкривання рота (до 1,5 см).

3. Зміщення трахеї (пухлиною шиї, кістою).

4. Патологічні процеси в глотці.

5. Обструкція дихальних шляхів.

6. Довгі і травматичні операції.

7. Політравма.

8. Зміна положення голови хворого під час операції.

9. Бронхіальна астма, вагітність, ожиріння.

Етапи інтубаційного наркозу:

1. Премедикація (атропінізація, анальгетики, седатики).

2. Венозний доступ (голкою, катетером).

3. Індукція до наркозу анестетиком короткої дії.

4. Введення релаксанту короткої дії (для інтубації).

5. Штучна вентиляція легенів маскою.

6. Інтубація трахеї (і фіксація трубки).

7. Підтримання наркозу (загальний анальгетик, релаксант).

8. Прокидання (відновлення притомності, дихання, захисних рефлексів, насамперед - кашльового).

9. Екстубація трахеї.

4. Основні особливості проведення наркозу в черепно-щелепно-лицевій хірургії і хірургічній стоматології: 1) наркоз проводиться при операціях у шокогенній та рефлексогенній зонах (черепно-лицевій ділянці), яка дуже насичена нервами з різними видами чутливості (12 пар черепно-лицевих нервів), тому глибина наркозу повинна бути велика; 2) хірург-стоматолог, щелепно-лицевий, черепно-лицевий хірург і анестезіолог працюють в одній анатомічний ділянці і тому заважають працювати один одному; 3) обличчя пацієнта зазвичай закрито і анестезіологу важко контролювати положення інтубаційної трубки, проходимість верхніх дихальних шляхів і очні (війний та зіничний) рефлекси для визначення стану пацієнта; 4) існує ризик затікання слини і крові у верхні дихальні шляхи із порожнини рота з наступним розвитком асфіксії чи післяопераційних пневмоній та ателектазів легенів; 5) існує ризик непередбаченного зміщення або пересечіння інтубаційної трубки хірургом під час операції; 6) вірогідність проведення невідкладної трахеотомії під час проведення інтубації, операції внаслідок різних причин, в тому числі - неможливості проведення типової інтубації через рот, ніс; 7) існує великий ризик затікання крові у шлунок пацієнта з післяопераційною блювотою або вторинним затіканням крові із шлунка в дихальні шляхи; 8) ризик післяопераційного звуження верхніх дихальних шляхів (довготривале використання манжетки інтубаційної трубки, післяопераційний набряк тканин чи гематома) і необхідність проведення післяопераційних трахеотомій; 9) наявність патології ротоглотки, обличчя і шиї обумовлюють труднощі відкривання рота при багатьох захворюваннях ЩЛД, неможливість інтубації через порожнину рота (при злоякісних пухлинах язика, інших органів), потреба контролю прикусу під час відновлювальних та реконструктивних операцій обумовлює часту необхідність інтубації через порожнину носу, оростому, трахеостому; 10) інтубація через порожнину носа, навіть із використанням світловоду в умовах хронічного запалення слизової оболонки носу часто спричинює кровотечу із слизової оболонки, ризик затікання крові в трахею і може обумовити необхідність проведення термінової трахеотомії; 11) деякі захворювання (наприклад, флегмони дна порожнини рота, інші) супроводжуються хронічною гіпоксією, інтоксикацією, звуженням верхніх дихальних шляхів, примусовим положенням хворого, тому загальне знеболювання в таких випадках є вкрай ризикованим, а наркоз має бути поверхневим.

5. Можливі загальні ускладнення проведення наркозу в стоматології та щелепно-лицевій хірургії - різноманітні, вони можуть розвинутись внаслідок особливостей проведення самого наркозу або оперативного втручання. Ускладнення - це такі стани, які загрожують нормальному проведенню наркозу, життю пацієнта і виникають непередбаченно або не планувалися перед проведенням наркозу. Серед тих, що виникають як сторонні ефекти проведення наркозу можуть бути такі ускладнення: а) з боку органів дихання (обструкція або порушення проходимості верхніх дихальних шляхів, гіпоксія, гіперкапнія, апное, асфіксія), б) органів кровообігу (тахікардія, брадикардія, аритмія, гіпотензія, гіпертонія, емболія і тромбоз, колапс, зупинка серцевої діяльності), в) неврологічні (судороги, пізнє просинання, парези та паралічі, збудження, інші), г) з боку шлунково-кишкового тракту (блювота, регургітація - пасивне затікання рідини зі шлунку в дихальні шляхи, гикавка), д) технічні ускладнення (різних видів порушення стану пацієнта внаслідок порушення системи проведення наркозу - згинання чи роз’єднання дихальних трубок, поломки наркозного апарата, закінчення в балоні кисню або наркотичного газу тощо).

Вивчаючи ускладнення та невідкладні стани, які трапляються під час та після проведення наркозу в практиці хірургічної стоматології та щелепно-лицевої хірургії, організацію роботи по наданню невідкладної допомоги пацієнтам із невідкладними станами, викладач нагадує особливості і ризик інтубації трахеї під час проведення наркозу. Якщо інтубація трахеї з першої спроби не вдається (а спонтанне дихання і захисні рефлекси дихальної системи - кашльовий та блювотний - вже відключене релаксантами, особливо - коли вже є кровотеча із травмованої трубкою слизової оболонки носу, мигдаликів при інтубації через ніс і кров вже затікає до трахеї) - то це дуже загрозливий для життя пацієнта стан, який може закінчитись терміновою трахеотомією, або ще гіршим. В цей час (під час інтубації) не можна відволікати увагу анестезіолога і хірургів від роботи з пацієнтом.

Крім такої ситуації, можливі й інші неприємності та ускладнення від інтубації трахеї: затікання ротової рідини до верхніх дихальних шляхів - трапляється внаслідок недостатньої ізоляції трахеї від порожнини рота тампонами, манжеткою інтубаційної трубки. Клінічно проявляється у вигляді посиніння шкіри хворого, потемніння крові, зменшенням легеневого дихання під час аускультації, тахікардії. Допомога - термінове очищення верхніх дихальних шляхів, відсмоктування крові із трахеї, бронхів і порожнини рота, проведення ефективного гемостазу, надійна ізоляція трахеї від порожнини рота, а після операції - проведення профілактичної адекватної терапії (проти запалення легенів).

Вихід інтубаційної трубки із трахеї - буває при необережних поворотах голови пацієнта у зручне для хірурга положення. З’являються явища гіпоксії, зменшено опір повітряного потоку на в доху та видоху. Допомога - термінова повторна інтубація, насичення пацієнта киснем і продовження операції.

Непередбачене пересечіння інтубаційної трубки і припинення надходження дихальної суміші у легені - має прояви у вигляді немотивованої гіпоксії, темної крові в рані, тахікардії, синюшної шкіри, зменшеного опору повітряного потоку на вдоху та видоху (визначається за даними наркозного апарата). Стан небезпечний можливістю гіпоксичного ураження головного мозку. Допомога - термінове припинення операції, заміна трубки, повторна інтубація, оксигенація пацієнта, санація дихальних шляхів, антигіпоксична терапія.

Порушення постачання наркотичної суміші у трахею внаслідок втрати цілісності або роз’єднання шлангів наркозного апарату, які це забезпечують. Супроводжується зменшенням супротиву на вдоху, про що зазвичай наркозний апарат інформує сигналом. Водночас - темніє кров у рані. Допомога - термінова зупинка операції, перевірка та відновлення безперервності шлангів шляхом їх з’єднання, відновлення постачання наркотичної суміші або повітря у легені пацієнта, у тому числі штучним диханням. Після відновлення штучного дихання операцію продовжують.

Після проведення інтубаційного наркозу і операції можливі такі ускладнення та загрозливі стани:

Стенотична асфіксія - внаслідок післяопераційного зміщення або набряку м’яких тканин, гематоми, які звужують верхні дихальні шляхи; інколи це потребує проведення післяопераційної трахеотомії; набряк слизової оболонки трахеї внаслідок здавлення її манжеткою інтубаційної трубки. Клінічно проявляється в явищах загальної гіпоксії, ціанозу, збільшення об’єму шиї, набряку її м’яких тканин.

Післяопераційна блювота - може виникнути після затікання крові в шлунок під час та після операції, обробки її гемоглобіну шлунковим соком із соляною кислотою, внаслідок чого утворюється солянокисле залізо, що є токсичним для організму, і наступає блювота чорними рідкими масами. Це є захисна реакція організму, її треба передбачати, тому після операції необхідно заздалегідь повернути голову пацієнта вбік для спорожнення рота і запобігання аспірації блювотних мас.

Регургітація - пасивне затікання шлункового вмісту до верхніх дихальних шляхів. Трапляється під час вторинного сну пацієнта, розслаблення м’язів шлунка, пригнічення захисних рефлексів, тому при горизонтальному положенні пацієнта рідина із шлунку може затікати в трахею, бронхи. Розвивається клінічна картина гіпоксії, цианозу та ін. Допомога - термінове відсмоктування сторонніх тіл з трахеї, наступна протизапальна і симптоматична терапія.

Післяопераційні трахеїти, бронхіти, пневмонії та інші бронхолегеневі ускладнення; потрапляння до верхніх дихальних шляхів сторонніх тіл -тампону, кров’яного згустку, тощо.

Особливості проведення наркозу в амбулаторії обумовлені об’ємом і травматичністю операції (вони зазвичай менші за обсягом втручання і короткотривалі, в порівнянні зі стаціонаром), загальним станом пацієнтів (він частіше більш компенсований), а також необхідністю (можливо, самостійного) виходу пацієнта після проведення оперативного втручання (і наркозу) на вулицю, тому наркоз має бути простим та безпечним, швидко досягатися, достатньо глибоким, зі швидким просинанням пацієнта і повним відновленням усіх його функцій, без сторонніх явищ і ускладнень, із забезпеченням оптимальних умов для роботи стоматолога.

Загальне знеболювання в амбулаторії показано у випадках: алергії до місцевих анестетиків, неефективної місцевої анестезії, пацієнтам (особливо - дітям) із лабільною нервовою системою та хворим на ДЦП, хворим із суб- та компенсованими загальносоматичними захворюваннями, необхідністю тривалої санації порожнини рота.

Враховуючи, що загальне знеболювання не є небезпечним у достатній мірі, існує умовний розподіл пацієнтів на групи в залежності від ризику проведення наркозу (на 5 груп - див. раніше), тому в амбулаторії доцільно оперувати під наркозом лише пацієнтів 1 та 2 груп за класифікацією ASA (Американської асоціації анестезіологів).

Стандарти післянаркозної опіки за пацієнтами згідно за вимогами американської асоціації анестезіологів (ASA, 1994р.):

Стандарт І - всі пацієнти після загальної анестезії, регіональної анестезії, або глибокої седації підлягають відповідному післянаркозному лікуванню.

Стандарт II - член анестезіологічної бригади, обізнаний зі станом пацієнта, мусить супроводжувати його до післянаркозної палати. Під час переведення пацієнта треба постійно оцінювати й підтримувати його стан шляхом відповідних моніторування та реанімаційних заходів.

Стандарт III - після переведення до післянаркозної палати, стан пацієнта мусить бути знову оцінений, і супроводжуючий його член анестезіологічної бригади мусить усно доповісти про нього відповідальній медичній сестрі палати.

Стандарт IV - у післянаркозній палаті стан хворого має постійно оцінюватись.

Стандарт V - за виведення пацієнта з післянаркозної палати відповідає лікар.

В практиці склалося так, що наркоз в клініці хірургічної стоматології, тобто, в амбулаторії проводять досвідчені фахівці, які мають досвід «великої» хірургії і реанімації, але це не звільняє хірурга-стоматолога, щелепно-черепно-лицевого хірурга і будь-якого стоматолога, лікаря, який працює із загальним знеболенням від необхідності знати перебіг наркозу та від юридичної відповідальності у разі виникнення у пацієнта небажаних наслідків та ускладнень загального знеболювання.

Серцево - легенева реанімація може стати необхідною в будь-який момент роботи лікаря в амбулаторії або стаціонарі (навіть на вулиці, за межами лікарні). В таких випадках першу чергу лікарю необхідно оцінити і контролювати головні ознаки стану хворого:

1) стан нервової систему (притомний чи ні),

2) стан дихання - є дихання чи немає (апное),

3) стан кровообігу (він є чи немає - по пульсу, серцевій діяльності).

Реанімаційні заходи слід починати в послідовності, яка відповідає англійському алфавіту: А, В, С, D, Е і далі, в якій літери означають наступні дії та контроль стану систем організму:

А = Airways (англ.) - дихальні шляхи, їхній стан;

В = Breathing (англ.) - дихання (наявність);

С = Circulation (англ.) - кровообіг (наявність );

D = Drugs (англ.) - ліки (застосування),

Е = Electrocardiografy (англ.) - електрокардіографія (проведення),

F = Fibrilation (англ.) - фибріляція (запуск роботи серця спеціальним апаратом).

Вміти проводити реанімаційні заходи під літерами А, В, С, D мають будь-які медичні працівники незалежно від місця знаходження пацієнта, фіксуючи свої дії в історії хвороби.

Заходи під літерами Е, F мають проводити спеціалізовані бригади машин невідкладної медичної допомоги.

Алгоритм дій лікаря наступний:

1. Визначають - притомний чи ні? - питанням: "Як себе почуваєте?", "Вам погано?". Якщо пацієнт не відповідає, тоді забезпечують

2. Перевірка прохідності дихальних шляхів (крок А) - витягають язика, видаляють з верхніх дихальних шляхів і порожнини рота сторонні тіла.

3. Визначають наявність дихання (крок В) - слухають видих та дивляться на грудну клітку і епігастрій, приставляють до рота дзеркальце. Якщо дихання немає - починають штучну вентиляцію легенів руками, ротом, апаратом.

4. Визначають наявність кровообігу (крок С) - за пульсом на сонній артерії. Якщо він є - то підтримують дії А+В, якщо зіниці розширені і на світло не реагують, то ефективного кровообігу немає і треба починати руками закритий масаж серця.

5. Думати про ліки (крок D) - які вводити, де їх взяти. Ці заходи проводять на непритомному хворому.

Положення тіла має бути горизонтальним. З верхніх дихальних шляхів видаляють сторонні тіла (тампони, знімні зубні протези, кров, блювотні маси тощо), протирають серветкою порожнину рота. Переміщують корінь язика із глотки вперед (закиданням голови, висуванням нижньої щелепи вперед, притисканням нижньої щелепи до верхньої або язикотримачем, повітряпроводом), переміщенням нижньої щелепи руками вперед.

Повітряпроводи існують такі:

1) назофарингеальні (носо-глоткові),

2) орофарингеальні (рото-глоткові),

3) S-подібна трубка Софара - з пристроєм для штучної вентиляції легенів (ШВЛ).

Забезпечення прохідності дихальних шляхів є найважливішим та найскладнішим компонентом реанімації, тому забезпечувати це має найбільш кваліфікований член бригади за участю лікаря (стоматолога), який працює (працював) в порожнині рота.

Якщо після забезпечення прохідності ВДШ хворий не дихає, то проводять ШВЛ - штучну вентиляцію легенів:

1) киснем, 2) атмосферним повітрям, 3) видихуваним повітрям з легень реаніматора.

Існують 3 методи ШВЛ видихуваним повітрям:

1) з рота до рота, 2) з рота до носа, 3) з рота до рота і носа.

Метод «з рота до рота» («kiss of life» - поцілунок життя): одна рука тримає лоба і затикає носа, а друга - відтягує нижню губу донизу і щелепу вверх і вдихають повітря, контролюючі здіймання епігастрія та грудної клітки - якщо вони не здіймаються, то немає герметизму або проходимості ВДШ. Видих - пасивний, при цьому грудна клітка та епігастрій опадають. Проводять 12-15 вдихів на хвилину.

Метод «з рота до носа» - повітря вдихають до носа при закритому роті, стиснутих щелепах (не давити на шию і підщелепну область).

Метод «з рота до рота і носа» - можливий у малих дітей.

Застосовують для цього також Мішок Амбу, який має клапани і маску для проведення ШВЛ в будь-яких умовах. Одна рука тримає маску і підтягує щелепу догори, забезпечуючи проходимість ВДШ і герметичне притискання до обличчя, а інша - ритмічно стискає мішок, щоб було видно рухи грудної клітки.

Зовнішній масаж серця - або торакальний масаж - виконує (протезує) роботу зупиненого серця. Він полягає у ритмічному стисканні серця між грудиною та хребтом, що забезпечує виштовхування крові з серця і легенів до судин. Хворий має лежати на твердій поверхні, давити треба на нижню половину грудини так, щоб забезпечити екскурсію грудини на 4-6 см, частотою 80-100 разів за хвилину. У дітей натискання роблять однією рукою, грудину опускають на 2 - 4 см, у немовлят - на 1,5 - 2 см. Чередують закритий масаж серця з дихальними рухами у співвідношенні 4 - 6 на 1 дихальний рух, або 8 - 10 на 2 дихальних рухи.

Масаж серця потребує великої фізичної витривалості, тому до нього можна залучати виконавців - немедиків, та замінювати їх по мірі необхідності.

Далі вводять ліки та ставлять крапельниці - D (drugs and drips) на фоні ABC, тобто забезпечують постійний венозний доступ (щоб вена та голка не тромбувались), вводять фізіологічний розчин (0,9% NaСl). Всі інші ліки вводять на підставі даних ЕКГ і аналізів кислотно-основного стану (КОС). Але коли цих даних немає, вводять «соду» - натрія гідрокарбонат в дозуванні 1 ммоль/л (дорослим - 50-100 мл 8,4% розчину або 100 – 200 мл 4,2% розчину), розчин адреналіну (в/в або в трахею).

Наступний етап реанімації - Е (ECG - ЕКГ) - електрокардіограма, виявлення F (fibrilation) - фібриляції шлуночків серця. Але він вже потребує додаткового обладнання. Якщо такого обладнання немає, то головна мета реанімації - зберегти головний мозок хворого заходами А, В, С до прибуття реанімаційної бригади. Треба пам’ятати, що здорова людина може перенести гіпоксію мозку на протязі 4-5 хвилин, а якщо у хворого вже існує, завдяки патологічному процесу, хронічна гіпоксія (наприклад при флегмонах дна порожнини рота і шиї, захворюваннях серцево-судинної системи, легенів), - то цей час скорочується до 2 - 3 хвилин і навіть менше.

Заходом Е (електрокардіографія) можна визначити такі стани:

1. електромеханічну дисоціацію (ЕМД) - майже нормальна ЕКГ, а пульсу немає - слід шукати позаміокардову причину (гіповолемію, тампонаду серця, пневмоторакс).

2. асистолію (на ЕКГ - ізолінія) - треба вводити адреналін.

3. шлуночкову фібриляцію (на ЕКГ тоді буде неправильна крива), або безпульсову шлуночкову тахікардію (часті широкі комплекси, а притомності і пульсу нема) - потрібна електрична дефібриляція.

Для проведення дефібриляції розміщують електроди: один зправа від верхньої половини грудини, другий - зліва від лівого соска, щоб проекція серця була на середині лінії між цими електродами. І розряд - 200 дж, якщо не допоможе - 300 дж, далі - 400 дж (максимальний розряд). Якщо фібриляція триває - вводять адреналін і через 30-60 секунд повторюють максимальний розряд. За відсутності ефекту - вводять лідокаїн, бре , або кордарон, і знову через 30 - 60 секунд повторюють максимальний розряд.

Прогноз погіршується, якщо після чергової фібриляції буде асистолія. Але бажано, щоб дефібриляцію і подальшу реанімацію проводили фахівці -реаніматологи, в умовах спеціалізованого відділення клініки.

Реанімацію треба проводити на протязі 1 - 1,5 годин, до зникнення електроенцефалографічної діяльності, обов’язково фіксуючи в історії хвороби час її початку, всі проведені дії, застосовані медикаменти та їх ефект, час виклику на допомогу реаніматологів (номер телефону, кому і куди дзвонили, час виклику та інше), використані прибори і апарати. В подальшому ці дані можуть бути дуже важливими для оцінки грамотності дій лікарів, медперсоналу.