V. Зміст теми заняття:

Схема 1.

Структура організації хірургічної стоматологічної допомоги населенню України

V рівень

Республіканська та крайова стоматологічні поліклініки, клініки медичних ВУЗів та Науково-дослідних інститутів (поліклінічні відділення та відділення щелепно-лицевої хірургії)

IV рівень

Обласні стоматологічні поліклініки, відділення щелепно-лицевої хірургії обласних лікарень

III рівень

Міські стоматологічні поліклініки, стоматологічні відділення та кабінети загальних міських поліклінік

II рівень Стоматологічні відділення та кабінети при поліклінічних відділеннях центральних районних лікарень

I рівень Стоматологічні кабінети лікарських амбулаторій та дільничних лікарень

Схема 2.

Схема обстеження та лікування хірургічного стоматологічного хворого

Суб’єктивне обстеження хворого

Об’єктивне обстеження хворого

Загальний стан, обстеження органів та систем організму хворого

Скарги хворого

Анамнез захворювання

Характеристика місцевого статусу (огляд, пальпація, перкусія, зондування)

Анамнез життя

Попередній діагноз

План обстеження хворого

Клінічний діагноз

Диференціальна діагностика

Додаткові дослідження:

• загальноклінічні;

• біохімічні;

• імунобіологічні;

• інструментальні (рентгенографія, ЕОД, реографія, полярографія, ехоостеометрія, електроміографія, радіоізотопні дослідження);

• морфологічні;

• бактеріологічні;

• алергологічні.

• консультації сумісних спеціалістів.

Кінцевий діагноз

План лікування хворого:

1.хірургічне втручання;

2. медикаментозне лікування;

3. лікувальне харчування;

4. рухомий режим;

3. фізіотерапевтичне лікування;

4. ЛФК

Щоденник спостережень

Епікриз та поради хворому

Прогноз захворювання

Наслідок захворювання

Схема 3.

Загальне знеболення - наркоз

Фармакодинамічний наркоз

Аудіоаналгезія

Електронаркоз

Інгаляційний

Неінгаляційний

Нейролептаналгезія

Атаралгезія

змішаний

однокомпонентний

комбінований

багатокомпонетний

повний

неповний

Інтубаційний

(ендотрахеальний)

Внутрішньовенний

Прямокишковий

Через ніс

Через рот

Через трахеостому

масковий

С хема 4.

зупинка серця

Схема 5.

Розгорнутий текст змісту теми:

95% пацієнтів перед оперативним стоматологічним втручанням хвилюються, що є проявом стоматофобії. Описані рівні страху дитини перед втручанням стоматолога (R.Smith, 1980):

• рівень 0 – спокій: дитина спокійна та бадьора, спить міцно, грається і добре їсть, сприймає спілкування.

• рівень 1 – тривога: дитина дещо стривожена, рюмсає, потребує допомоги, плаче, коли батьки виходять з кабінету, рада, якщо її розважають,їсть повільно.

• рівень 2 – спротив: дитина неспокійна, плаксива, неприємна, цурається відвідувачів. Чинить опір огляду і лікуванню, заспокоїти її важко, але можливо, має багато страхів, претензій.

• рівень 3 – збудження: дитина багато плаче й репетує, тужить, психотична, не контактна, відчужена або замкнута, відкидає будь-який підхід до неї, дуже стривожена дійсним або уявним нещастям.

Ураховуючи різні стани пацієнта лікарю необхідно провести заспокійливу бесіду. Утім, лише бесіди може бути недостатньо, тоді лікар має застосувати перед втручанням медикаментозні засоби впливу на стан пацієнта – премедикацію або потенціювання.

Премедикація – застосування лікарських засобів під час підготовки хворого до знеболення або хірургічного втручання задля зменшення психо-емоційної напруги, полегшення введення в наркоз (анестезію), забезпечення стабільності функціонування організму та зниження ризику ускладнень.

Потенціювання – посилення фармакологічної дії анестетика іншими лікарськими засобами, яке сумарно має більший ефект, ніж сумісна складена дія цих застосованих препаратів.

В анестезіології застосовують 3 варіанти премедикації:

1. премедикація не застосовується при невеликих за обсягом і невідкладних втручаннях;

2. седація без депресії (найчастіший варіант);

3. базальна анестезія (преіндукція) – коли не можна провести межу між премедикацією та введенням у наркоз.

Мета медикаментозної передопераційної та седативної підготовки хворих – забезпечення найсприятливіших умов для хворого і лікаря під час проведення оперативного втручання.

Завдання премедикації:

1. усунути стан тривоги.

2. посилити ефект місцевого знеболення і подовжити його дію.

3. досягнути аналгезії та амнезії.

4. зменшити активність негативних реакцій з боку ЦНС і життєво важливих органів і систем.

5. забезпечити можливість знизити концентрацію і дозу місцевого анестетика.

6. проводити підготовку основних органів і систем організму хворого до операції шляхом збільшення їхніх компенсаторних можливостей і, тим самим, зберігає їхню активність на рівні, необхідному для стабільної життєдіяльності організму.

7. запобігає можливості розвитку післяопераційних ускладнень, пов’язаних із проведенням оперативного втручання, алергічних реакцій.

8. пригнічувати блювотний рефлекс, гіперсалівацію.

Компоненти седативної передопераційної підготовки хворих обумовлені основними механізмами розвитку стресу до, під час і після проведення операції, виникнення больового відчуття та їхньої дії на життєво важливі органи і системи людини, особливо якщо хворий має супутні захворювання, наприклад, у субкомпенсованій формі або особливості реагування на зовнішні подразники, які можуть спричинити порушення їхньої функції.

Основні компоненти більшості схем седативної передопераційної підготовки хворих: атропін, анальгетик центральної дії, седативні засоби, антигістамінні, симптоматичні, загальнозміцнюючі засоби, доцільно також використовувати й адаптогени.

Атропін вводять для профілактики гіперсалівації, зменшення бронхіальної секреції, запобігання рефлексам n. vagus (брадиаритмії та зупинці серця) під час інтубації трахеї.

Анальгетики (опіоїдні анальгетики або наркотики) мають блокувати проходження больового імпульсу і знімати відчуття болю на рівні опіоїдних рецепторів центральних структур головного мозку, для чого найчастіше використовують такі препарати: морфін, фортрал (лексир) в/в 50-75 мг за 40 - 60 хв. до операції, трамал (трамадол) капсули по 50 мг дають за 15 - 30 хв. до операції, морадол вводять в/в або в/м 0,5 - 2 мг, пальфіум, дипидолор (в 1 мл 15 мг, вводять за 15 - 20 хвилин до операції). Вони посилюють анальгезію без поглиблення наркозу, мають сильну дію, але не мають протизапальної дії і можуть дати ускладнення - зупинка дихання та пристрасть (наркоманія).

Анальгетики-антипіретики, або неопіоїдні анальгетики, або нестероїдні протизапальні ліки (аспірин, анальгін, тощо) діють головним чином на пошкоджені тканини шляхом пригнічення синтезу простагландинів (інгібують фермент простагландинсинтетазу), які збуджують больові рецептори і приймають участь в розвитку запалення. Вони також діють на центр терморегуляції і знижують температуру. Сила їхньої дії недостатня (біль менше, але не зникає), при тривалому застосуванні можливі ускладнення у вигляді порушень гемостазу, лейкоцитопенії, виразкової хвороби шлунку, гастритів, тощо.

Седативні препарати (атарактики), великі і малі транквілізатори: седуксен (діазепам, реланіум), атаракс (гідроксизін, ленопакс), хлоралгідрат, триклофос (трихлорил), пентобарбитал (нембутал, етамінал), прометазин (піпольфен, дипразин), флуразепам (далман), фенобарбитал (люмінал), та інші мають за мету заспокоїти пацієнта і попередити розвиток психо-емоційного збудження, зберегти компенсаторні можливості життєво важливих органів і систем організму перед оперативним втручанням.

В умовах амбулаторії застосовують препарати короткого часу дії і їх малі дози, враховуючи, що пацієнт після операції має виходити на вулицю (можливо навіть - вести машину), тому бажано, щоб його додатково супроводжували після операції родичі або знайомі.

В стаціонарі, де пацієнт знаходиться довго, застосовують транквілізатори більшої сили дії і довготривалості.

Антигістамінні препарати повинні зменшити негативний вплив антигенів із зони операції, що вийшли у судинне русло і можуть спричинити післяопераційні алергічні реакції. Вони мають також помірну седативну дію і частково підсилюють дію седативних препаратів. Застосовують зазвичай ліки, що є одночасно і седативними, й антагоністами Н-1 - гістамінових рецепторів. Це - димедрол (бенадрил, дифенгідрамін), гідроксизин (леноракс, атаракс), піпольфен (дипразин, прометарин), триметазин (терален, алітемарин) та інше.

Симтоматичні препарати згідно їх механізму дії впливають на пошкоджені у конкретного пацієнта органи і системи. До них відносять кардіотропні, судинні, нейротропні, гормональні та інші препарати, що залежить від того, які саме органи і системи є пошкодженими у хворого і яка саме функція є на даний час де- чи субкомпенсованою.

Загальнозміцнюючі засоби підвищують компенсаторні можливості всіх органів і систем організму, із цією метою застосовують відомі вітаміни та їх комбінації (найчастіше - вітамін С), активатори обміну речовин тощо.

Адаптогени і неспецифічні стимулятори дають змогу заздалегідь підвищити компенсаторні можливості організму і полегшити перебіг операції та післяопераційного періоду, зменшити імовірність розвитку можливих ускладнень різного характеру (наприклад, настої ехінацеї, кореня женьшень, лимонніка китайського та інші), але їх треба використовувати тривалий час під контролем лікаря-імунолога.

У практиці вибрані для застосування препарати комбінують в залежності від віку, загального стану пацієнта, типу його нервової системи, компенсаторних можливостей, передуючої операції та інших чинників: у випадку високої психо-емоційної збудженості пацієнта призначають більше транквілізаторів і седативних, при захворюваннях серця - кардіотропні препарати та ін. Вводять медикаменти задля премедикації перед операцією одноразово або у декілька разів через різні проміжки часу на протязі одного чи декілька днів, перорально (дія наступає через 40 - 50 хвилин) або парентерально (якщо внутрішньом’язово, то дія настає через 15-20 хвилин, якщо внутрішньовенне - через 1-2 хвилини), але ефективність і час дії премедикації у всіх хворих завжди різний, що залежить від багатьох факторів, в тому числі від типу діяльності вищої нервової системи, індивідуального перенесення больового відчуття, стану пацієнта перед втручанням тощо.

Перед проведенням невідкладного оперативного втручання премедикацію і потенціювання проводять зазвичай безпосередньо за 10 - 40 хвилин перед операцією шляхом дожильного, підшкірного введення препаратів.

Перед плановою операцією в стаціонарі у соматично здорових та компенсованих пацієнтів премедикацію проводять за 1 добу до втручання (перша доза - в 22 години звечора напередодні операції, друга - за 2 години, третя - за 30-40 хвилин до втручання). У соматично суб-, декомпенсованих пацієнтів симптоматичну підготовку до планової операції починають за 5 - 10 діб до втручання за участі суміжних фахівців (наприклад, терапевтів, гематологів), проводять її до покращення стану пацієнта і можливості проведення операції, а після втручання проводять постмедикацію (тобто, симптоматичне лікування і медикаментозне супроводження хворого) до закінчення гострого післяопераційного періоду із ризиком ускладнень від загальносоматичних захворювань.

В амбулаторії застосовують зазвичай препарати короткого часу дії, враховуючи вид і короткий час проведення операції, необхідність відпустити пацієнта додому, а в стаціонарі - більш довготривалі.

Схеми премедикації, запропоновані різними авторами, передбачають корекцію більшості основних клінічних ситуацій, серед яких головною є страх перед оперативним втручанням, психо-емоційне збудження і психастенії, стоматофобія, які мають місце загалом більше, ніж у 95% пацієнтів стоматологічного профілю. Враховуючи наведене, систематично вивчав цю проблему Ю.Й.Бернадський, який в експерименті і клініці показав, що операційний стрес призводить до численних патофізіологічних розладів в організмі, зокрема, до втрати піддослідними тваринами, зокрема, вироблених умовних рефлексів, а тому запропонував 3 основні схеми премедикації різної сили впливу на пацієнта в залежності від виду, часу проведення запланованого втручання і особливостей статусу пацієнта, в тому числі із використанням психотропного препарату аміназін. В подальшому його зусиллями та іншими дослідженнями були розроблені численні схеми премедикації для різних клінічних умов і ситуацій.

Серед головних ускладнень відомих схем премедикації є такі: ортостатичні колапси, алергічні реакції на застосовані медикаменти, недостатній ефект або передозування препарату. Ортостатичний колапс - серйозне ускладнення, і воно виникає тоді, коли пацієнт раптово різко підіймається (із операційного стола, ліжка, каталки) із горизонтального положення у вертикальне. Серцево-судинна система, знаходячись у стані уповільненої швидкості компенсаторних реакцій, не встигає змінити (підвищити) тонус міокарду, судин, підвищити пульс і артеріальний тиск, внаслідок чого раптове збільшення навантаження на ці структури призводить до зменшення їхньої функції, зменшення інтенсивності загального кровообігу, гіповолемії судин головного мозку і його гіпоксії, що спричинює втрату свідомості і різке погіршення нервової регуляції діяльності всіх органів і систем організму, а це ускладнює медикаментозну нормалізацію їх функції. Перша допомога в такому випадку полягає в терміновому наданню хворому горизонтального положення і проведенні класичної інтенсивної та, навіть, реанімаційної терапії.

Алергічні реакції на застосовані в премедикації медикаменти можуть розвинутися на будь-який з них, у різні строки після їх застосування. Той факт, що було застосовано поетапно декілька медикаментів, обумовлює труднощі діагностики і з’ясування, на який саме з них виникла алергічна реакція. Лікування такого стану відомими методами потребує додаткової уваги відносно особливостей його розвитку і подальшого з’ясування і пошуку причинного алергену.

Якщо алергічна реакція трапилася перед плановим втручанням, операцію зазвичай відміняють за умови повільної нормалізації стану хворого, якщо під час втручання - пацієнту надають допомогу і операцію якнайскоріше закінчують, а якщо перед терміновим втручанням - операцію проводять після нормалізації діяльності життєво важливих органів і систем і усунення ризику для життя пацієнта.

Недостатній ефект дії премедикації може проявлятися по-різному, в залежності від того, який саме компонент больового відчуття не був зменшений медикаментозним впливом. Як правило, клінічно це проявляється системно - у відчутті пацієнтом болю, наявності психо-моторного збудження, страху, відмові від втручання, активній протидії лікарю. В такому випадку необхідно ввести необхідні медикаменти, однак, треба пам’ятати, що під час психо-моторного збудження дія цих ліків у класичних дозах буде спотвореною, тому дуже легко отримати небажані клінічні ефекти, під час небезпечні для життя хворого. Враховуючи це, доцільно зменшити обсяг або припинити втручання (якщо є така змога), чи викликати лікаря-анестезіолога та з його участю провести операцію, після якої пацієнт потребує ретельного нагляду на протязі всього періоду його одужання, особливо, за наявності у пацієнта небезпечних загальносоматичних захворювань, які можуть загостритись внаслідок отриманої психічної і фізичної травми.

Передозування використаного препарату (препаратів) - проявляється клінічно в залежності від фармакологічної дії цього препарату у вигляді, наприклад, запамороченої або втраченої свідомості, порушення серцево-судинної діяльності, дихання, іншими проявами. Діагностика і лікування таких порушень потребує негайної допомоги лікарів-анестезіологів, токсикологів, терапевтів тощо, можливо - у профільних відділеннях лікарень під контролем діяльності життєво важливих органів та систем, застосування медикаментів-антагоністів за дією до застосованих медикаментів.

Премедикація за схемою №1 (за Ю.Й.Бернадським):

1. у вечорі перед втручанням внутрішньом’язеве вводять 1 мл аміназину 2,5 % р-н, 1 мл скополаміну гідро броміду 2% р-н, всередину – 0,1 г фенобарбіталу та 0,1 г етамінал-натрію, що забезпечує хворому глибокий сон.

2. За 2 години до втручання внутрішньом’язеве вводять 2 мл аміназину 2,5 % р-н та 2 мл димедролу 2% р-н, 1-2 мл промедолу 2% р-н;

3. За 20-30 хв. до втручання підшкірно вводять 1 мл скополаміну 0,05%, 1 мл омнопону 1-2% р-н, 1 мл тиамину хлориду 6% р-н, 1 мл аскорбінової кислоти 5% р-н.

Премедикація за схемою №2 (за Ю. Й.Бернадським) застосовується, коли планується нетривале оперативне втручання. Пропис відрізняється від схеми №1 відсутністю аміназину.

Премедикація за схемою №3 (за Ю.Й.Бернадським) застосовується для хворих, яким планується тривале втручання, але протипоказаний аміназин (захворювання печінки, нирок, порушення провідності серця, гіпотонія, тромбоемболія), а також при неврастенічному синдромі:

1. за 2-3 доби до втручання приймають настоянку лагохилусу по 1 ст.л. 3 рази на добу, при порушеннях сну - етамінал-натрій на ніч 0,1 г.

2. у вечорі перед втручанням – дипразин 1 мл 2,5% р-н в/м та етамінал-натрій 0,1 г.

3. за 2 години до втручання – ізопротан 0,5-0,75 г. в середину, дипразин 2 мл 2,5% р-н в/м, промедол 1-2 мл 1-2% р-н п/ш;

4. за 30-40 хв. до втручання – скутаміл 0,5 г. в середину, скополамін 0,5-1,0 мл 0,05% р-н, омнопон 1-2 мл 2% р-н п/ш, та в/м 1 мл тиаміну й аскорбінової кислоти.

Нейролептанальгезія (НЛА) - це різновид загальної анестезії, коли для досягнення лікувального ефекту використовують нейролептик (дроперидол або галоперидол - антипсихотики) та анальгетик (сильний опіоїд короткої дії - наприклад, фентаніл) разом. Свідомість при цьому зберігається, але нейролептик значно посилює знеболення, яке спричинює анальгетик. Тож, нейролептанальгезія (НЛА) - це стан нейролепсії і анальгезії, який досягається застосуванням двох головних препаратів - нейролептика дроперідол та наркотичного анальгетика фентаніл. Для феномену їх спільної дії придумали новий термін "автономний блок", або "нейровегетативний захист". НЛА вживають як доповнення до місцевої анестезії, як засіб передопераційного знеболення, а найчастіше комбінують з поверхневим інгаляційним наркозом (закис азоту + кисень) і міорелаксантами. Тоді наркозна тріада (тетрада) забезпечує: 1) сон - закис азоту; 2) анальгезію - фентаніл (або інший опіоїд); 3) автономний блок - дроперидол або галоперидол; 4) міорелаксацію - курареподібний засіб. Така анестезія перебігає гладко, гемодинаміка при ній - стабільна, хворий швидко прокидається після припинення подачі газу, рана не болить (завдяки опіоїду), нудоти і блювання немає (завдяки нейролептику). Дроперидол і фентаніл використовують частіше у співвідношенні 2:1, а комбінований препарат із цими компонентами має назву таламонал (в Америці - інновар). Препарати вводять внутрішньовенно повільно.

Комбіноване знеболення - передбачає використання декількох препаратів, а не одного (мононаркозу).

Атаральгезія - передбачає використання атарактиків (діазепам, валіум, седуксен, реланіум, сибазон), які у великих дозах усувають страх і присипляють. Це двокомпонентне знеболення (присипляння - атарактиком, знеболювання - опіоїдним анальгетиком), його використовують, коли релаксація м’язів не потрібна. Комбінація діазепам+фентаніл після великих доз спричинює тривалий сон (добре після тривалих операцій). Для нетривалих операцій в амбулаторії використовують атарактик короткої дії - мідазолам (фентаніл), для деседації використовують флумазеніл.

Аудіоанестезія - використовується як додатковий метод знеболювання шляхом впливу на слуховий аналізатор звуками музики, «білого» шуму та ін. Це визиває активізацію центрів слуху в мозку, зменшення рівня прийому больового подразника, дещо переключає увагу пацієнта на інший більш приємний подразник і, як наслідок, спричинює зменшення больового відчуття. В останні часи використовують також вплив на зоровий аналізатор за допомогою телевізора, спеціальних окулярів для створення картин «віртуальної реальності», демонструючи по них емоційно позитивні цікаві фільми для пацієнтів та інше.

Анестезія голковколюванням - виконується за правилами голкорефлексотерапії. Вона є, головним чином, додатковим методом знеболювання. Використовують для вколювання класичні точки, а також точки на обличчі, вушній раковині.

Електронаркоз - проводять приборами, що генерують слабкі токи синусоїдальної, прямокутної чи трикутної форми, які впливають на мозок пацієнта через електроди на голові, що безпечні для хворого. Найбільший знеболюючий ефект мають прямокутні імпульси частотою 100 - 200 Гц. Дія електричного току викликає: 1) явища парабіозу (згідно вчення Н.Е.Введенського); 2) генералізовану активацію лімбічної системи, що викликає анальгезію за рахунок зменшення висхідного ноцицептивного активізуючого кору мозку впливу; 3) активацію ендогенної опіоїдної системи мозку. З 1952р. електронаркоз застосовують разом з медикаментозним впливом. Електронаркоз передбачає використання спеціального обладнання, яке забезпечує протікання електричного струму через мозкові структури підготовленим медичним персоналом.

Черезшкірна електронейростимуляція (ЧЕНС) - провадиться за допомогою апарату електронейростимулятора і електродів, які накладають на шкіру і через них пропускають регульований електричний струм з необхідними параметрами, внаслідок чого досягають стану локального місцевого знеболення.

Гіпнотичний вплив з метою знеболювання - має проводитись лише лікарями, які мають необхідну підготовку для цього. Можливий у деякої частини пацієнтів, які схильні до гіпнозу.

Загальне знеболення (наркоз) – стан гальмування центральної нервової системи, який супроводжується відсутністю свідомості, чутливості, рухливості, умовних та деяких безумовних рефлексів. Стан наркозу досягається введенням в організм різноманітних хімічних (наркотичних) речовин – фармакодинамічний наркоз, що супроводжується наркозною тріадою: 1) втрата свідомості (сон, непритомність) - досягається введенням анестетиків; 2) втрата різних видів чутливості, в тому числі - больової (аналгезія), пригніченням рефлекторної діяльності (арефлексія) у відповідь на зовнішні подразники (наприклад, на оперативне втручання) - досягається введенням анальгетиків (частіше - опіоїдів); 3) міорелаксація, або розслаблення скелетних м’язів (глибока чи неглибока) - досягається введенням міорелаксантів.

Теорій виникнення наркозу багато, однак, серед них немає загальноприйнятої, узгодженої та підтвердженої теорії, яка б відповідала на сучасному рівні знань на всі питання.

1. Коагуляційна теорія (К.Бернар, 1875; П.В.Макаров, 1936) - передбачала наявність тимчасової коагуляції протоплазми нервових клітин.

2. Ліпідна теорія (Герман, 1886) - пояснює наркоз розчинністю наркотичних засобів у ліпідних і ліпоїдних компонентах мембран клітин і порушенням їх функції. Чим вище розчинність наркотичного засобу у жирах в порівнянні з водою (коефіцієнт Майєра-Овертона), тим вище, вважалося, є дія цього засобу, що згодом не підтвердилося.

3. Теорія ліпідного натягу (Траубе, 1904-1913) - передбачала, що наркотик змінює межовий натяг між мембраною клітини і міжклітинною рідиною, яка проникає в клітину і змінює її функції, що згодом також не знайшло підтвердження.

4. Теорія порушення окісних процесів (Ферворн, 1912) - згідно неї наркотик блокує ферменти окісно-відновлювальних процесів у клітини, порушуючи її функції.

5. Теорія водяних мікрокристалів (Л.Полінг, 1961) - молекули наркотичних речовин та білкових молекул після з’єднання знижують рівень активності хімічних реакцій і блокують передачу імпульсу у синапсах.

Поверхневий наркоз забезпечує лише усунення болю, а глибокий наркоз зазвичай супроводжується розслабленням поперечно-полосатих та (якщо треба) дихальних м’язів, блокадою нейровегетативних та нейроендокриних реакцій. Стану наркозу можна досягти по різному: хімічними (медикаментозними) та фізичними засобами (електричним струмом - електронаркоз, електромагнітним та іншими полями), психологічним (аутотренінг) і гіпнотичним впливом, впливом на біологічно активні крапки тіла (рефлексотерапевтичний вплив), комбінованими методами.

В залежності від шляхів введення наркотичної речовини розрізняють інгаляційний та неінгаляційний (прямокишковий, внутрішньовений, підшкірний) наркоз. Серед інгаляційних є такі методи: масковий наркоз (наркотична газова суміш подається за допомогою маски, що накладають на обличчя), назо-фарингеальний (газова суміш подається через трубку, введену через порожнину рота чи носа до носо- чи ротоглотки), інтубаційний (інтубаційна трубка введена у трахею).

Інтубаційний наркоз може бути ендотрахеальним або ендобронхіальним, в залежності від того, куди саме - в трахею чи бронх введено інтубаційну трубку.

Види організації дихального контуру:

1. Відкритий контур - вдих та видих проводиться до атмосфери приміщення (в повітря операційної), який є дуже шкідливий для медперсоналу, який дихає цим повітрям.

2. Напіввідкритий - вдих з апарата, видих - до атмосфери, він теж є шкідливим для медперсоналу.

3. Напівзакритий - вдих з апарата, видих - частково до апарата.

4. Закритий - вдих та видих проводять через апарат - він є найбезпечніший.

Серед неінгаляційних методів наркозу є такі: внутрішньовенний, внутрішньом’язовий, ректальний, інші. Частіше використовують внутрішньовенний наркоз.

Розрізняють чистий або однокомпонентний наркоз, змішаний (суміш декількох речовин), комбінований (спочатку наркоз здійснюють одною речовиною, продовжують – іншою, або комбінують внутрішньовенне та інгаляційне введення наркотичних речовин), багатокомпонентний (комбінація наркотичних сполук з міорелаксантами, аналгетіками, гангліоблокаторами). При комбінованому знеболенні можуть застосовуватися декілька видів наркозу: ввідний, підтримуючий (головний або основний), додатковий, базис-наркоз. За тривалістю дії наркоз поділяють на повний, який застосовують при тривалих операціях, та неповний наркоз – оглушення, рауш-наркоз, що використовують для короткочасних втручань.

До абсолютних показань до проведення загального знеболювання відносяться:

а) нестерпність місцевих анестетиків

б) усі випадки, коли неможливо провести втручання під місцевим знеболюванням

Відносними показаннями до загального знеболення є:

а) дитячий вік;

б) безмежний страх перед втручанням;

в) психічні розлади (олігофренія, епілепсія, шизофренія)

Протипоказання до проведення загального знеболювання:

а) гостри та хронічні захворювання внутрішніх органів в стадії декомпенсації;

б) цукровий діабет в стадії декомпенсації;

в) гострі запалення верхніх дихальних шляхів, пневмонії.

При визначенні показань до наркозу у поліклініці беруть до уваги нервово-психічний стан хворого, наявність у нього алергії до місцевих анестетиків, відмову хворого від втручання під місцевим знеболюванням, а також наявність лікаря-анестезіолога у штаті поліклініки.

Наркотичні речовини, що застосовуються при проведенні загального знеболювання поділяють на дві групи: