3.4. Підтвердження практикою висновків класичної теорії пропозиції робочого часу

1.У багатьох країнах проводяться дослідження залежності пропозиції робочого часу чоловіками та жінками різного віку від різних факторів. Найчастіше такі дослідження охоплюють фактори, які характеризують заробітну плату чоловіка та жінки, кількість дітей у сім'ї, регіони та місце проживання (село, містечко, місто), віросповідання, розмір нетрудового доходу сім'ї, чистий доход сім'ї тощо. Більшість досліджень свідчать, що заробітна плата суттєво впливає на пропозицію робочого часу і завжди ця змінна величина входить до кореляційного рівняння з від'ємним знаком, що підтверджує висновки класичної теорії.

2. Статистика свідчить про поступове скорочення тривалості робочого тижня в розвинених країнах світу. Пояснюється це підви­щенням рівня життя населення, і зокрема рівня заробітної плати.

3. Кожній віковій, професійній, статевій і т. п. групі працівників відповідають свої карти байдужості й криві пропозиції робочого ча­су. Для чоловіків, наприклад, крива пропозиції робочого часу і криві байдужості розміщуються на графіку майже вертикально, тому що зміни реальної заробітної плати не впливають суттєво на обсяг про­позиції робочого часу чоловіками. Відповідні криві для жінок ма­ють більш пологу форму, тобто з підвищенням ставок заробітної плати жінки схильні до зменшення пропозиції робочого часу. Аналогічні дослідження читач може самостійно провести відносно лю­дей, які люблять працювати (роботоголіків), і тих, хто роботу не любить і всіляко уникає її. Останню категорію людей треба мати на увазі, прагнучи збільшити частку зайнятих. До певної позначки зро­стання заробітної плати не викличе інтересу у представників цієї групи, тобто домінуватиме ефект доходу над ефектом заміни. При підвищенні заробітної плати кожна година вільного часу стає до­рожчою з точки зору неодержаного доходу. Вірогідно, що спокуса одержання високої заробітної плати зможе стимулювати декого з цієї категорії людей почати шукати роботу. Праця може виявитись більш привабливою порівняно з вільним часом — тут може спрацю­вати ефект заміни. Треба також звернути увагу на те, що XVI (рис. 3.7) для кожної людини є індивідуальним і відповідно діапазон цих значень досить широкий.

4. У багатьох розвинених країнах зменшується частка працюю­чих пенсіонерів. Деякою мірою це можна пояснити змінами в зако­нодавстві про соціальне забезпечення, згідно з яким збільшились розміри пенсій, що дало змогу пенсіонерам «купувати» більше часу відпочинку або й зовсім відмовитись від роботи. Протилежне спо­стерігається в менш розвинених або нерозвинених країнах, де не лише пенсіонери, а й неповнолітні діти мусять працювати навіть за невисоку заробітну плату.

4. Багато хто з працюючих вважає за потрібне працювати на двох або й більше роботах одразу, навіть якщо заробітна плата на додат­кових роботах менша, ніж на основній. Чим керується індивід, коли він вирішує запропонувати більше робочого часу на ринку, працю­ючи поза основним місцем роботи? Впевнено можна сказати, що найчастіше причиною є сумарний рівень заробітної плати на ос­новній та додаткових роботах, що припадає на одиницю часу: Зви­чайно, причини можуть бути іншими (наприклад, бажання здійс­нити мрію дитинства, якщо вона не реалізувалась на основній ро­боті, і т. п.).

Світова практика показує, що вторинна зайнятість завжди була популярною серед трудящих, тому що давала змогу додаткового за­робітку. Наприклад, у США на засадах вторинної зайнятості в 1970, 1976 і 1980 рр. працювало відповідно 4048 (5 % зайнятих), 3900 (4,5 %) і 4800 тис. чол. (4,9 %). У країнах ЄС у 1975 р. вторинна за­йнятість охоплювала 1,6 млн чол. (2,1 % зайнятих), а в 1992 р. — З % чоловіків і З % жінок, які брали участь в опитуванні, працювали на двох та більше роботах.

Дані одного з проведених нами соціологічних досліджень під­тверджують наявність інтересу до вторинної зайнятості. На запи­тання — який спосіб поведінки в разі довгочасної невиплати за­робітної плати, пенсій, стипендій тощо вам здається найбільш пра­вильним? — відповіли так (у % до загальної кількості опитуваних):

шукати додатковий заробіток — 51 %;

залізти в борги — 16 %; ,

страйкувати — 8 %;

брати участь у мітингах — 4 %;

розвалити підприємство — 3 %;

інші відповіді — 7 %;

важко відповісти — 11%.

Як свідчить досвід Японії, в повоєнний період у багатьох ком­паніях близько 10 — 15 % місячної заробітної плати працівників становили понадурочні. В японських компаніях понадурочні розг­лядаються з двох позицій. По-перше, використання понадурочних є більш економічним, ніж найм додаткової робочої сили для задово­лення зростаючого попиту. По-друге, понадурочна робота прино­сить працівникам додатковий доход. Понадурочні не ввважаються тут виявом некомпетентності керівників або неправильного плану­вання використання робочої сили. За згодою представників трудя­щих (або профспілки) понадурочна робота може бути призначена в будь-який час і на будь-який період. За трудовим кодексом Японії роботодавець може продовжити робочий час або призначити роботу у вихідні дні, якщо він досягне згоди з профспілками, якщо такі на фірмі існують і до їхнього складу входить більшість працівників фірми, або, якщо профспілка відсутня, з особами, які представляють більшість зайнятих, і подасть цю угоду в письмовому вигляді в адміністративну установу. Проте останнім часом молоді працівники намагаються, як правило, уникнути понадурочних робіт, тому що для них вільний час нерідко є більш привабливим, ніж додатковий заробіток (Кадровая политика в японских компаниях // Человек й труд. —№8. —1995. —С. 101 — 104).

6. Ми будували криву пропозиції робочого часу, припускаючи, що кожна людина має змогу сама визначити для себе кількість го­дин роботи на всьому відрізку часу. Проте ми знаємо, що існують, наприклад, вимоги технологічного процесу, які не дозволяють довільно змінювати початок, кінець і тривалість робочого дня або тижня. Тому в цих випадках встановлюється норма часу, яку окрема людина змінювати не може. Однак за межами цієї норми людина має свободу вибору працювати додатково або відпочивати. Але і в цих умовах відомо, що в деяких країнах тривалість робочого тижня в середньому зменшилась. Крім того, існують такі галузі й такі про­фесії в різних галузях, умови зайнятості в яких дають змогу довільно змінювати режими робочого часу. За цих умов можуть по­вною мірою проявитись основні положення класичної теорії.

7. У країнах з розвиненою системою соціальної допомоги і стра­хуванням по безробіттю треба враховувати, що індивід, приймаючи рішення щодо пропозиції робочого часу, візьме до уваги втрату су­ми соціальної допомоги і вирахує її із запропонованої йому за­робітної плати. Якщо різниця виявиться не суттєвою, навряд чи індивід погодиться стати до роботи.

8. Висновки теорії пропозиції робочого часу багато в чому справедливі за умови, що рівень споживання в суспільстві залиша­ється на незмінному рівні. Дійсно, якщо рівень реальної заробітної плати зросте, наприклад, у 10 разів, то для споживання того само­го обсягу товарів і послуг, що й сьогодні, нам доведеться працю­вати, можливо, щонайбільше 10 годин на тиждень. Але на той час з'являться нові товари та послуги, і багато з того, що ми сьогодні вважаємо предметами розкоші, стануть предметами першої необхідності. Наприклад, в Україні в 50-х роках тільки деякі сім'ї мали телевізор, а сьогодні людина, яка не може дозволити собі ку­пити телевізор, навряд чи відчуватиме себе настільки комфортно, що при підвищенні заробітної плати захоче скоротити суттєво свій робочий день. Те саме можна сказати про квартири, автомобілі, холодильники тощо.

9. Розглядаючи рис. 3.7, легко помітити, що крива пропозиції робочого часу не може перетинати вертикальної та горизонтальної осей, бо ніхто не стане працювати при нульовій заробітній платі і ніхто не платитиме за відсутність роботи. Тому відлік починається з тієї точки, що лежить на рис. 3.7 нижче точки А, в якій робота має сенс. Теоретично можливо, а на практиці дуже рідко можна спостерігати ситуацію, коли роботодавець згоден найняти працівника на 1,2, навіть 3 години на день. Більшість працюючих наймається на роботу не менш ніж на половину робочого дня або тижня. Починаючи з цієї точки, в якій ставка заробітної плати відповідає професійно-кваліфікаційному рівню працівника, крива пропозиції робочого часу займає вертикальне положення до точки, якій відповідає нормативна тривалість робочого періоду. Перехо­дячи через цю точку, крива пропозиції або відхиляється верти­кально вгору (тобто індивід пропонує стільки часу, скільки від нього вимагає роботодавець за угодою або за законом), або відхиляється вгору і вліво, як показано на рис. 3.7. Значна частина працюючих належить до категорії людей, що віддають перевагу роботі в межах нормативної тривалості робочого періоду. Але є й багато таких, хто бажає працювати позаурочно за вищу ставку за­робітної плати або за сумісництвом, якщо навіть ставка заробітної плати буде нижча, ніж на основній. Тому аналіз пропозиції робо­чого часу, на наш погляд, має розбиватися на три етапи: пер­ший — аналіз стартових точок, при яких індивіди згодні почати роботу за певною професією і кваліфікацією; другий — аналіз за­лежності зміни пропозиції робочого часу і зміни заробітної плати в межах нормативної тривалості робочого часу; третій — аналіз залежності зміни пропозиції робочого часу і зміни ставки за­робітної плати поза межами нормативного робочого періоду.