3.3. Класична теорія пропозиції часу

З попереднього аналізу видно, що одна додаткова година відпочинку має ціну. Якщо індивід хоче мати більше годин відпочинку, він мусить зменшити кількість робочих годин, а от­же, і доход у вигляді заробітної плати, заплативши таким чином певну ціну за додатковий відпочинок. Крім того, звернемо увагу на те, що певна величина доходу (заробітної плати) дає змогу купити певну кількість звичайних речей, до яких належить і відпочинок. Це насамперед так звані нормальні товари, тобто такі товари, яких ми купуємо більше за умови зростання наших доходів. Зауваживши це, спробуємо тепер відповісти на запитан­ня: що відбувається на ринку робочої сили, коли змінюється ставка заробітної плати (читай — ціна відпочинку)? Відповідь знаходимо на рис. 2.6, на якому помічаємо, що з підвищенням ставки заробітної плати з величини Y₂ до величини Y₃ змінюється кут нахилу бюджетної лінії, а отже, і рівновага (з то­чки А до точки В). З підвищенням ставки заробітної плати зрос­тає також і споживання відпочинку. У цьому разі ми спостеріга­ємо ефект доходу.

Раніше ми зауважували, що вартість однієї години відпочинку дорівнює доходу — заробітній платі, від якої відмовився індивід заради відпочинку. Зростання заробітної плати зумовлює зрос­тання вартості однієї години відпочинку, що змушує індивіда за­мислюватись над допустимою кількістю годин відпочинку і, врешті-решт, скорочувати певною мірою обсяг відпочинку. Таке явище називається ефектом заміни, який у разі зростання за­робітної плати скорочує обсяг відпочинку, замінюючи його ро­бочим часом.

На рис. 3.6 видно, що рівновага спочатку перебувала в точці А (на ринок пропонувалось 40 годин на тиждень при заробітній платі 200 грошових одиниць). У разі збільшення ставки заробітної плати до 250 грошових одиниць бюджетна лінія перемістилась з положен­ня Т₁Y₂ у Т₁Y₃ — це дотична до кривої байдужості U₂, яка дає нову точку рівноваги В. Цій точці відповідає більший обсяг відпочинку (зміна від ОТ₂ до ОТ₄) і менша кількість робочих годин (35 годин на тиждень).

Рух від А до В можна розбити на ефекти доходу і заміни. Геоме­трично ефект доходу можна визначити, розглядаючи, скільки не­трудового доходу слід додати, щоб переміститись від кривої байду­жості U₁ до U₂ без зміни заробітної плати. Зробимо це, побудувавши лінію YY₄, паралельну бюджетній лінії Т₁Y₂, дотичну до кривої байдужості U₂ у точці С. Вертикальна відстань між бюджетними лініями Т₁Y₄ і YY₄ є та кількість нетрудового доходу, яку потрібно додати, щоб одержати рівень задоволення, тотожний рівню задово­лення від збільшення заробітної плати. Горизонтальна відстань Т₂Т₃ — це ефект доходу (збільшення обсягу відпочинку) відповідно до уявного одержання нетрудового доходу. Але в цьому разі ми ма­ємо зростання заробітної плати, а не одержання нетрудового дохо­ду. Тому ефект заміни належить до руху вздовж кривої байдужості U₂ від точки Т₃ до точки Т₄ на горизонтальній осі.

Зауважимо, що чистий ефект заміни заробітної плати на кількість необхідного відпочинку, як зазначалося, представлений рухом від рівноваги в точці А до рівноваги в точці В. Відносні величини ефектів доходу та заміни визначають, чи буде в точці нової рівноваги більше або менше бажаного відпочинку, і навпаки, більше або менше часу буде запропоновано ринку. Отже, зміни в ставках заробітної плати можуть або збільшити, або зменшити пропозицію робочого часу за­лежно від того, який ефект (доходу чи заміни) буде домінуючий.

Ц

Рис. 3.7. Походження кривої пропозиції робочого часу від кривих байдужості

я невизначеність не дає змоги з упевненістю констатувати збіль­шення або зменшення робочого часу в усіх випадках зміни заробітної плати. Ясно одне, що крива пропозиції робочого часу може мати як позитивний, так і негативний сегмент. Це добре видно на мал. 3.7. Коли ставка заробітної плати зростає від W₁ до W₂, рівновага переходить від точки А до точки В і працівник збільшує кількість робочих годин з 30 до 40. Але якщо заробітна плата продовжує зростати від W₂ до W₃ про­позиція падає до 35 годин. Ефект заміни домінує, коли ставка за­робітної плати зростає від W₂ до Wз. Як результат, маємо зворотно-вигнуті криві пропозиції робочого часу (рис. 3.7).