35. Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку великих держав Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія, Чилі) в другій половині хх ст.

В післявоєнний період країни Латинської Америки змушені були ви­рішувати завдання, характерні для всього "третього світу" - пошук ме­ханізмів розвитку, подолання економічної відсталості, розв'язання соці­альних проблем, що все більше загострювалися.

Поряд з правими та лівими силами в післявоєнній Латинській Аме­риці діяли центристські партії та рухи, що орієнтувалися на розвиток і соціальне оновлення, на досягнення злагоди в суспільстві. Вони виступали під ідейним стягом націонал-реформізму - ідеоло­гії, що проповідувала необхідність міжкласової єдності нації в ім'я при­скорення розвитку своєї країни, зміцнення її суверенітету, забезпечення соціальної справедливості. Його гаслами були: антиімперіалізм, антикомунізм, демократія, соціальний мир.

Для досягнення політичної, соціальної, етнічної консолідації суспільства військові та націонал-реформістські режими Латинської Америки робили спроби впровадження в нього корпоративізму, тобто об'єднання великих соці­альних груп - територіальних, професійних або виробничих - в єдині корпорації під егідою держави. Корпоративізм, патерналізм і каудильїзм специфічним чином з'єднувалися в латиноамериканському популізмі. Вія являв собою ідеологію й практику масових ("народних") націо­налістичних рухів, керованих загальновизнаним вождем і призначених для організації та мобілізації населення на підтримку політичної влади "загальнонаціонального каудильйо". Популістськими були режими Ж.Варгаса в Бразилії, Х.Д.Перона в Аргентині, Ф.Кастро на Кубі.

Кубинська революція 1959 р.

Серйозно впли­нув на весь хід післявоєнної історії Латинської Америки революційний рух на Кубі, який увінчався перемогою.

Економіка острова раніше була монокультурною, прив'язаною до вирощування цукрової тростини та виробництва цукру-сирцю. Еко­номічна залежність доповнювалася політичною залежністю від США, їх принизливою військовою присутністю (база в Гуантанамо).

У 1956 р. партизанську війну розгорнула Повстанська армія на чолі з Ф.Кастро проти диктату­ри генерала Ф.Батісти, який захопив владу в 1952 р. Не­численні загони повстанців розгромили деморалізовану урядову ар­мію. 1 січня 1959 р. революція перемогла. До влади прийшли ліві сили, які згуртувалися навколо Повстанської армії.

Революційний уряд провів ряд демократичних реформ (відновлення конституції 1940 р. легалізація всіх партій, обмежена аграрна реформа, скорочення квартплати та цін на ряд товарів та послуг). Паралельно відбувалося становлення режиму з диктаторськими рисами.

Самостійно кубинська економіка розвиватися не могла. В 1960 р. СРСР, який потребував надійної опори в Західній півкулі, виявив готовність на пільгових умовах заку­повувати кубинський цукор, поставляти їй нафту, обладнання, необхідні товари, надавати технічну та військову допомогу. В тому ж році режим Кастро націоналізував всю американську й велику кубинську приватну власність, переорієнтував одержавлену кубинську економіку на СРСР. 16 квітня 1961 р. СРСР розмістив на Кубі військові частини та ядерні раке­ти, що призвело до Карибської кризи в 1962 р.

В 60-70-і роки Кубинська революція серйозним чином впливала на політичні процеси на континенті. Вона показувала принципову можливість іншого шляху розвитку, що активізувало ліві сили та підбадьорювало націонал-реформістські. А крайньо ліві розгорнули в ряді країн партизанську боротьбу.

В багатьох країнах в 60 - 70-і роки розгорнулася збройна партизанська боротьба. Її ідеологом виступав Е.Че Гевара. Партизанські рухи не зустріли широкої підтримки населення й були придушені армією, що одержувала американську допомогу.

"Полівіння" влади в ряді країн на рубежі 70-х років змінилося тотальним наступом правих військових диктатур в середині 70-х років. Ще в 1964 вона була встановлена в Бразилії, в 1973 р. в Чилі, в 1976 - в Аргентині, багатьох інших країнах. Десятки тисяч людей були вбиті або провали без вісти, ще більше - кинуті до в'язниць за політичними мотивами. Найбільш кривавими були режими в Аргентині й Чилі.

В економічній сфері ситуація для латиноамериканських режимів в 70-і роки змінилася. З 1969 р. Сполучені Штати почали проводити стратегію "Нового міжнародного розподі­лу праці" Вона включала такі заходи як: прискорений розвиток в Латинській Америці галузей, пов'язаних з переробкою сировини; перенесення зі США деяких трудомістких проміжних стадій виробництва (наприклад, випуск автомобільних двигунів);

В березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР). Вона передбачала скасування до 1995 р. митних тарифів та введення вільної торгівлі, здійснення спільних проектів та узгодження економічної політики. Це величезне економічне об'єднання в Латинській Америці передбачається перетворити на ядро інтеграції всієї Південної Америки.

Іншим полюсом інтеграції стала Північноамериканська зона вільної тор­гівлі (НАФТА) в складі США, Канади та Мексики, угода про яку була досяг­нута в 1992 р., а набула чинності 1 січня 1994 р. Вона встановлювала, що в межах зони впродовж 15 років буде введена свобода пересування товарів, по­слуг, капіталів і робочої сили. У XXI ст. країни Латинської Америки ввійшли з проблемами, рішення яких вимагає колективних зусиль. Перш за все це істотний розрив в рівнях доходів на душу населення в порівнянні з індустріально розвиненими країнами світу. Продукція латиноамериканських країн на світовому ринку стає все менш конкурентноздатною. В результаті зростання зовнішнього боргу країн Латинської Америки посилюється їх залежність від світових центрів господарства, що в перспективі призведе до контролю індустріально розвинених країн за ресурсами регіону.

Та все ж головною, визначаючою тенденцією розвитку світової спільноти є посилення його взаємозалежності, цілісності і гомогенності, що вселяє оптимізм і надії на краще майбутнє латиноамериканських держав.