20. Основні проблеми внутрішньополітичного життя Англії, сша, Франції, Німеччини в останній третині хіх – на початку хх ст. /політичний лад, система політичних партій, основні політичні реформи/.

Франція. Особливістю політичної системи Франції цього періоду була багатопартійність. Праве крило партійного спектру складали монархісти і клерикали, які на виборах часто виступали єдиним блоком. Ліве крило – це республіканці – помірковані (опортуністи) і радикали. Хоча партій було багато, але, по суті, це були скоріше не партії, а якісь аморфні політичні утворення, які відрізнялися здебільшого тільки назвою.

Політичні кризи. Демократичний розвиток Франції був непростим і протягом 80-90-х рр. країна пережила низку політичних криз. У 1887 р. спалахнув скандал в оточенні президента Греві, зять якого продавав ордени Почесного легіону. Президент був змушений піти у відставку.

„Панамська афера” – один найбільш гучних фінансових скандалів того часу. Ще 1879 р. було створено акціонерне товариство з прориття Панамського каналу. Враховуючи діяльність Суецького каналу, акції цього товариства йшли нарозхват. До 1888 р. компанія отримала 1,4 млрд. франків і несподівано у грудні оголисила себе банкрутом. Розорилися сотні тисяч акціонерів. Створена слідча комісія виявила, що на будівельні роботи пішло менше половини зібраної суми, а решта пішла на хабарі міністрам, депутатам, посадовим особам і газетам.

„Справа Дрейфуса”. Ця гостра політична криза розгорілася в 1894 р. і лихоманила Францію декілька років. Ключовою причиною скандалу було наростання хвилі антисемітизму не тільки у Франції, а й загалом Європі в другій половині ХІХ ст. Все почалося з того, що контррозвідка Франції отримала інформацію,що військовий аташе Німеччини в Парижі отримує секретні документи з французького генерального штабу. У зраді звинуватили капітана А.Дрейфуса, єврея за національністю і засудили до довічного ув’язнення.

Німеччина. 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини. За конституцією (1871 р.) імперським законодавчим органом був рейстаг. Він обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права, щоправда, зі значними цензовими обмеженнями. Верхньою палатою його був бундесрат, який не обирався, а складався з представників князів і міст ( і в якому 17 місць з 58 належало Прусії).

Особливістю політичної системи Німеччини була багатопартійність. Праве крило уособолювали дві партії – Вільна консервативна партія (пізніше Імперська), що відстоювала інтереси великих агараріїв Прусії і магнатів важкої промисловості та Німецька консервативна партія, що спиралася на верхнє і середнє селянство і на середні верстви городян. Обидві партії виступали прихильниками економічної політики уряду О.Бісмарка. У центрі стояла націонал-ліберальна партія, яка у 70-і рр. була правлячою у рейстазі. Вона спиралася на широкі кола торгівельно-промислової буржуазії та інтелігенції. Ліве крило репрезентувала прогресистська партія, яка з позицій лівого лібералізму відстоювала політику вільної торгівлі та створення правової держави і демократизацію країни.

Разом з тим, рішуче боровся уряд з робітничим рухом. У 1877 р. соціалістична робітнича партія на виборах до рейхстагу отримала майже півмільйона голосів і дістала 12 депутатських мандатів, що серйозно занепокоїло уряд. Скориставшись 1878 р. двома замахами на імператора (хоча партія до цього відношення не мала) у жовтні 1878 р. рейхстаг ухвалив т.зв.”винятковий закон” проти соціалістів, який діяв до 1890 р. і за яким всі організації партії і всі соціалістичні профспілки, соціалістична преса були заборонені. Але пратія пережила цей період і, навпаки, отримала ще більше прихильників і в 1890 р. мала вже 35 місць у рейхстазі, а в 1898 р. – 56 місць.

На початку ХХ ст. політична ситуація в країні характеризувалася прагненням уряду проводити „політику згуртування” нації проти зростаючого впливу соціал-демократії. Для досягнення такої консолідації було створено консервативно-ліберальний блок, об’єднаний націоналістичними лозунгами і обіцянками політичних і соціальних реформ. До блоку увійшли консерватори і націонал-ліберали та „Вільномислячі”. На виборах до рейхстагу 1907 р. ці партії перемогли і блок став опорою уряду. У цілому ж, у Німеччині напередодні Першої світової війни зростала ймовірність загальнополітичної кризи.

Англія. Саме в останній третині ХІХ ст. став чітко діяти механізм двопартійної системи, коли при владі по черзі були то ліберали, то консерватори. Розширення виборчого права після парламентських реформ 1867 і 1884 рр. мало в результаті залучення до політичного життя країни нових верств суспільства – середніх і дрібнобуржуазних класів та робітників. А це, в свою чергу, не могло не відбитися на соціальному складі цих двох провідних політичних партій.

Ліберальна партія (лідери В.Гладстон, Г.Асквіт, Д.Ллойд-Джордж) своєю метою ставила перш за все втілення в життя концепції лібералізму, яка, як вважала партія, знаходить відгук серед різних суспільних верств: аристократії, буржуазії, бюрократії, інтелігенції, робітників.

Консервативна партія (лідери Б.Дізраелі, Р.Солсбері) відстоювала ідею збереження і зміцнення ролі монарха, палати лордів і церкви, консолідації і розширення колоніальної імперії, утвердження „величі Англії”.

Велике значення мало прийняття за ініціативою консерваторів у 1888 р. закону про реформу місцевого управління. Муніципалітети міст від аристократії тепер перейшли до представників інших верств через виборність. У графствах владу раніше здійснювали мирові судді, а тепер за ними залишилися тільки юридичні функції. Ще одним важливим моментом політичного життя Англії цього періоду було зостання політичної активності робітничого класу.

У політичному житті Англії цього періоду важливу роль відігравало ірландське питання. Ірландський національний рух очолювала створена в 1870 р. Ліга гомрулю (самоуправління). ЇЇ лідером був Ч.Парнелл. Обрані до парламенту Великої Британії ірландці, бачачи, що уряд не поспішає йти їм назустріч, стали вдаватися до тактики обструкції, тобто паралізовувати роботу парламенту постановкою питань, як не мали ніякого відношення до обговорюваного. Ліберали у 1886 р. подали проект гомрулю, але консерватори були проти і білль не пройшов. Надалі і ліберали і консерватори дрібними поступками ірландським селянам тримали ситуацію під контролем.

Така ситуація в парламенті поставила Ірландію на поріг громадянської війни, бо і католики і протестанти стали озброюватися, сподіваючись на силове розв’язання проблеми. 1 серпня 1914 р. закон про управління Ірландією на принципах гомрулю було прийнято, але з відстрочкою введення до закінчення війни, що розпочалася.

США. В останній третині ХІХ ст. остаточно зміцнилася двопартійна система за участі Демократичної і Республіканської партій. Помітним було стирання принципових відмінностей між партіями і відсутність у їхніх передвиборних платформах реформаторських ідей. Після перемоги у війні Республіканська партія захопила в свої руки весь державний апарат. Ця партія традиційно мала міцні позиції в найрозвиненішому промисловому регіоні – Новій Англії і в штатах старого Заходу. Демократична партія відстоювала інтереси нової буржуазії Півдня, великого фермерстваі тих промисловців і фінансистів Півночі, які були пов’язані з сільськогосподарським виробництвом. Федеральну владу ( загалом за 50 років після війни) утримували переважно республіканці, які перемагали на 11 президентських виборах з 13. Головними політичними питаннями наприкінці ХІХ ст. були питання про тарифи, грошовий обіг і про трести.

На початку ХХ ст. необхідність соціальних реформ стали усвідомлювати і правлячі кола США. Яскравим представником реформізму був президент Т.Рузвельт (1901-1909 рр.), якому вдалося серйозно обмежити кричущі прояви монополістичної практики великих корпорацій, призупинити розкрадання природніх багатств країни, збільшити фонд суспільних земль під охороною держави, подбати про здоров’я мільйонів американців. Президентство В.Вільсона (1913-1921) ознаменувалося новим етапом ліберального реформаторства. Це, зокрема, прийняття 16-ї поправки до Конституції, яка вводила прогресивно-подоходний податок. Таким чином, ліберальні реформи початку ХХ ст. стали важливими етапами соціального прогресу країни. Вони створили фундамент системи соціального захисту громадян, що загалом позитивно позначилося на політичному кліматі тодішніх США, сприяли зміцненню американської демократії.