26 .Основні тенденції розвитку міжнародних відносин між двома світовими війнами. Сутність та історичне значення Версальсько-Вашингтонської системи.

Утвердження основ післявоєнного світу. Версальсько-Вашингтонська система (1918-1922 рр.) Підсумки Першої світової війни були закріплені у мирних дого­ворах, вироблених міжнарод­ною конференцією у Парижі (18 січня - 28 червня 1919 р.

Рішення з питань післявоєнного устрою були прийняті при гостро­му суперництві між головними учасниками конференції. Знесилена війною економічно, але зміцніла у військовому відношенні Франція виступала за максимальне ослаблення Німеччини і встановлення влас­ної гегемонії в Європі. Ці прагнення суперечили британським інте­ресам, що грунтувалися на принципі “європейської рівноваги” і виключали надмірне посилення будь-якої країни в Європі. Англія на­магалася зберегти свою морську і торгову монополію і розширити Бри­танську імперію за рахунок німецьких колоній в Африці і “турецької спадщини” на Близькому Сході. Досягнутий компроміс відбився у Версальському мирному договорі з Німеччиною.

Територіальні статті договору передбачали передачу Франції Ельзасу і Лотарінгії та Саарського вугільного басейну, Польщі - Познані, частини Померанії, Західної Прусії та Верхньої Сілезії, а також Східного Помор’я (“польського коридору”); створення рейнсь­кої демілітаризованої зони; визнання Німеччиною суверенітету Авст­рії, Чехословаччини і Польщі та її відмову від прав на Данціг (оголошений вільним містом під захистом Ліги Націй) і Мемель ((Клайпеду) (згодом возз’єднаний з Литвою). У результаті переможена Німеч­чина втратила близько восьмої частини своєї довоєнної території і дванадцятої частини населення.

Версальська угода скасовувала в Німеччині загальну військову повинність, обмежуючи найману сухопутну армію країни 100 тисячами чоловік, забороняла мати важку артилерію, танки, військову авіацію та підводні човни. Німеччина зобов’язувалася відшкодувати країнам - переможницям втрати, яких вони зазнали у війні, шляхом сплати ре­парацій, суму яких мала визначити союзна репараційна комісія.

Версальська договірна система створила певні умови для тимчасо­вої стабілізації в міжнародних відносинах. Проте вона не тільки не усунула глибоких міждержавних суперечностей, а й породила нові. Диктат країн-переможниць, який поставив у нерівноправне, принизли­ве становище народ однієї з розвинутих держав світу - німецький, створив передумови розвитку ідей реваншу і відродження мілітаризму в центрі Європи. Версальські домовленості не задовольнили й гегемоністських претензій США, через що американський Сенат відмовився їх ратифікувати, і США не стали членом Ліги Націй.

Досягнутий в результаті вашингтонських угод новий “баланс сил” на Тихому океані (на користь США) виявився нестійким і корот­кочасним. Незабаром після конференції Японія стала на шлях перегля­ду її рішень.

Міжнародні відносини у 30-х рр. Виникнення вогнищ воєнної загрози. Збройну боротьбу за новий переділ світу першою почала Японія, яка була суперницею США в прагненні встановити своє неподільне панування в Китаї та в басейні Тихого океану. У вересні 1931 р., використавши як привід вибух на Південно-маньчжурській залізниці біля Мукдену, японські війська розпочали воєнні дії і протягом трьох місяців окупували Маньчжурію, створивши там маріонеткову державу - Маньчжоу-Го на чолі з останнім китайським імператором Пу І. Проте подальші спро­би Японії розповсюдити агресію в південному напрямку наштовхнулися на рішу­чий опір з боку країн Заходу, в першу чергу США. Продемонстрована ними як політична, так і військова активність у цьому районі змуси­ла Японію припинити подальші бойові дії. У лютому 1933 р. Ліга Націй прийняла резолюцію, що засуджувала загарбання Маньчжурії і вимагала її повернення Китаю. Відповіддю на це стали вихід Японії з Ліги Націй у березні 1933 р. і підготовка до нових загарбань.

Прихід фашистів до влади в Німеччині поклав початок новому етапу в розвитку європейської сис­теми міжнародних відносин. Реалізація гітле­рівських планів завою­вання “життєвого простору” для “арійської раси панів” і встановлення світового панування Німеччини вимагала колосального нарощування її військово-економічного потенціалу. Цьому ще в певній мірі пере­шкоджали умови Версальської угоди, хоча і дещо ревізованої на почат­ку 30-х рр. Тепер гітлерівський режим сконцентрував усі свої зусилля на остаточному зруйнуванні версальської системи.

У жовтні 1933 р. Німеччина демонстративно вийшла з Ліги Націй, розв’язавши собі тим самим руки для гонки озброєнь і агресії. Плебісцит у Саарській області, яка протягом 15 років перебувала під управлінням Ліги Націй, призвів до того, що 1 березня 1935 р. Саар відійшов до Німеччини, що значно посилило промислову базу агресора.

Однобічно порушивши військові статті Версальського договору, Гітлер запровадив у березні 1935 р. загальну військову повинність. Англо-німецька морська угода 1935 р. санкціонувала збільшення тоннажу військово-морського флоту Німеччини (до 35% англійського) і будівництво нею підводних човнів, що фактично означало двосторонній перегляд версальських угод.

Переділ світу почався з “малих воєн”. Першою на шлях відкритої агресії вступила фашистська Італія, яка взяла курс на створення великої колоніальної імперії в Африці та в басейні Середземного моря. У жовтні 1935 р. італійська армія вторглася в Ефіопію. Рішенням Ліги Націй Італія була проголошена агресором, запроваджувалися економічні санк­ції проти неї, але в їх здійсненні світове співтовариство не вияви­лося одностайним і достатньо послідовним. Тому вже у травні 1936 р. основна частина території Ефіопії була окупована італійськими військами, країна оголошена колонією Італії.

12 березня 1938 р. німецькі війська вступили на територію Австрії. Не зустрівши ніякого опору, вони протягом одного дня окупували всю країну, перетворивши її на провінцію Німеччини. Уряди захід­них країн, а під їх впливом і Ліга Націй зробили вигляд, що не помітили зникнення незалежної Австрії з політичної карти Європи.

Рік кризи (вересень 1938 - вересень 1939 р.) Центральними подіями останнього передвоєнного року в сфері міжнародних відносин були Мюнхенська угода, англо-франко-радянські переговори 1939 р. і пакт про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом. Кожна з цих подій мала величезне міжнародно-політичне значення і з невблаганною силою наближала початок світового конфлікту.

У напруженій обстановці європейської політичної кризи уряди Великої Британії і Франції все більше схилялися до прийняття німець­ких вимог і до тиску з цією метою на уряд Чехословаччини. Про це свідчила вже перша зустріч англійського прем’єр-міністра Чемберлена з Гітлером в Берхтесгадені 15 вересня, з якої почалася низка посту­пок, що згодом призвели до капітуляції в Мюнхені.

29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю Чемберлена, Даладьє, Гітлера і Муссоліні, яка призвела до підписання угоди про фактичне розчленування Чехословаччини. Судет­ська область та інші райони країни, які становили майже 1/5 терито­рії і близько 1/4 населення, передавалися Німеччині, Польщі та Угорщині. Новий німецький кордон тепер проходив у 40 км. від Праги. Чехословаччина втратила половину своєї важкої промисловості. Мюнхен­ською угодою Англія і Франція не тільки підписали смертний вирок Чехословацькій державі, але й примусили її не чинити опір агресорові. Ця угода стала вершиною політики “умиротворення” гітлерівської Ні­меччини

23 серпня 1939 р. після переговорів міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа з І.Сталіним та В.Молотовим в Москві був підписаний Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Со­юзом (пакт Ріббентропа-Молотова) і таємний додатковий протокол до нього. Договір декларував відмову кожної із сторін від агресії або підтримки агресії проти іншої сторони, а також від участі у будь-якому угрупованні держав, спрямованому проти іншої сторони. Таємний протокол передбачав розподіл між двома тоталітарними дер­жавами сфер впливу в Європі, і в першу чергу розчле­нування Польщі.

Цей документ був протиправним і аморальним за своєю суттю і ніколи не буде виправданий історією.

27. Європейський фашизм у 20-30 рр.: загальні риси та національні особливості. Сучасна історіографія фашизму.

Історичною альтер­нативою буржуазному реформізму в період подолання світової еконо­мічної кризи став фашизм, який у ряді країн еволюціонував у цей час з політичної течії у правлячий режим. Фашизм є різновидом тоталітаризму, загальними політичними ознаками якого виступають антидемократизм (встановлення однопартійної фашистської диктатури та знищення реальних засад і інститутів демократії (парламентаризму, виборності, демократичних прав і свобод); централізація влади, зрощення партійного і державного апарату, «вождизм»; антиконституціоналізм, свавілля карального апарату; державний політичний тероризм (репресії); зовнішньополітична агресивність.

Економічну сутність фашизму становить державно-монополістичний капіталізм, специфічними особливостями якого є мілітаризація економіки; «корпоративна система» як інструмент примусової монополізації та одержавлення; плановість у вигляді довгострокового директивного планування; командно-адміністративна модель управління, його бюрократизація; економічна автаркія.

Соціальну базу фашизму становить середня і дрібна буржуазія міста і села, частина робітничого класу. Ознаками соціальної стратегії фашистського режиму є «фашистський синдикалізм» – класовий мир на грунті націоналізму і популізму; соціальна ревізія; «соціальний контракт» з великим капіталом на принципах воєнізації і «фюрерства»; всеосяжний контроль держави над всіма сферами життя суспільства.

Ідеологічні засади фашизму становить еклектичний сплав націоналізму, що межує з расизмом, геополітичної теорії «життєвого простору», соціал-дарвінізму, популізму.

Основними причинами приходу фашистів до влади були:

- глибока економічна криза і викликане нею різке падіння життєвого рівня населення, скорочення виробництва і розорення маси дрібної і середньої буржуазії і, як наслідок, загальне загострення соціальної напруженості, що ставило перед суспільством питання про сильну і стабільну владу;

- відсутність у країні глибоких демократичних традицій політичного життя, тяжіння до монархічних або авторитарно-диктаторських методів правління;

- міжнародно-правові наслідки Першої світової війни (у першу чергу умови версальської договірної системи, що ставила у нерівноправне, принизливе становище народи переможених країн), що створювали пере­думови розвитку ідеї реваншу і відродження мілітаризму;

- розкол у міжнародному робітничому русі, протистояння комуністич­них і соціал-реформістських партій, що перешкодило утворенню єди­ного антифашистського фронту лівих сил.

Аграрна політика гітлерівців полягала у підтримці великого по­міщицького землеволодіння і сільської буржуазії. Закон про “спад­кові двори” забороняв продаж або дроблення середніх і великих се­лянських господарств - вони могли переходити у спадщину тільки до старшого сина. Молодші діти з заможних сільських родин традиційно рекрутувалися до СС та гестапо. Таким чином, в особі землевласників і сільської буржуазії фашизм мав міцну опору. Безземельним селянам було обіцяно землю, коли Німеччина завоює “життєвий простір” на Схо­ді.

Нацистська пропаганда грунтувалася на ідеях расизму, реваншу і антикомунізму, поширюючи “теорії” “обраної раси панів”, “боротьби за життєвий простір”, що ставали ідеологічним обгрунтуванням по­літики геноциду і зовнішньої агресії.

Марксистська історіографія (А. Галкін, А.Бланк, Б.Бессонов, М.Семиряга (СРСР), Й.Петцольд, В.Руге (НДР)) розглядає фашизм як диктатуру імперіалістичної буржуазії, спрямовану проти робітничого класу і соціалістичної революції. Перемога фашизму, як різновиду буржуазної контрреволюції, визнається результатом а) слабкості робітничого руху, розколотого соціал-демократами; б) слабкості монополістичної буржуазії, неспроможної протиставити соціалістичній революції парламентську демократію. Марксистська історіографія обстоює висновок про закономірність загострення суперечностей між німецьким фашизмом і західною демократією, як вияву поглиблення “загальної кризи капіталізму” і прискорення світової соціалістичної революції.