13. Права громадян в сфері публічної адміністрації в Україні.

Питання поставлено не чітко, оскільки не вказано про яких саме громадян йде мова (громадян України чи іноземців). Саме тому варто аналізувати права громадян України та права іноземців в сфері публічної адміністрації.

Громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України (ст.1 ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001 року).

Говорячи про адміністративно-правовий статус громадянина України як динамічну категорію, слід відзначити, що він складається з трьох основних складових (за Стеценком С.Г.):

1. Статус людини як такої, що має певні права та обов’язки, закріплені міжнародними правовими документами (Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року тощо),

2. Статус громадянина України, тобто перелік тих загальних прав та обов’язків, які виникають із набуттям громадянства України,

3. Соціальний статус громадянина України (виникає з отриманням певної професії та можливості працювати за фахом, можливості балотуватись у народні депутати тощо). У цьому випадку йдеться про надання права громадянинові України реалізуватись у соціальному (людському) середовищі.

Для того щоб бути суб’єктом адміністративного права, особа (йде мова тільки про фізичних осіб) повинна мати адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність (Ю.П. Битяк).

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно*правового характеру. Адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно_правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили).

Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18_річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16_річного віку — одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку — право на працю.

На її прояви впливають такі чинники (за Стеценком):

1. Вік; громадяни, які досягли 7-річного віку мають право на вступ до загальноосвітньої школи, з досягненням 16-річного віку – на притягнення до адміністративної відповідальності та ін.,

2. Стать; громадяни чоловічної служби повинні проходити військову службу,

3. Стан здоров’я; документально підтверджений незадовільний стан здоров’я є приводом для звільнення з військової служби;

4. Належність до певних соціальних груп – права учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, права працівників міліції, пенсіонерів тощо.

Стеценко С.Г. виділяє ще й адміністративну деліктоздатність, під якою розуміє здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення норм адміністративного права.

Права громадянина в структурі його адміністративно-правового статусу — це формально визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційно визнана міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.

Характерні ознаки суб'єктивного права полягають у тому, що воно:

• належить суб'єкту (особі);

• засноване на нормах об'єктивного права;

• являє собою забезпечену державою та правом можливість певної поведінки суб'єкта;

• спрямоване на досягнення того чи іншого соціального блага;

• забезпечується загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) та спеціальними (юридичними) гарантіями;

• здійснюється в інтересах носія суб'єктивного права;

• реалізація суб'єктивного права забезпечується та гарантується законом;

• охороняється і захищається в судовому, адміністративному або іншому встановленому законом порядку.

Існують різні класифікації прав громадян, закріплених в адміністративному праві.

За своїм змістом права громадян поділяють на три групи (За Авер’яновим).

1. Участь у державному управлінні та соціально-політична активність: право на державну слу;кбу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення громадських об'єднань чи входження в них та інше.

2. Одержання допомоги від відповідних компетентних організацій: право на медичну, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування соціальними благами (бібліотеками, парками тощо), користування транспортом, одержання платних та інших послуг.

3. Захист грав та свобод: в адміністративному порядку (адміністративна скарга, адміністративно-юрисдикційне провадження); судовому порядку (скарга, позов): особисто громадянином (необхідна оборона)².

Сукупність конкретних прав, які особа може мати відповідно до закону, слід класифікувати на три групи: особисті, політичні та соціально-економічні (за Битяком).

Особисті права і свободи громадянина — це можливості задоволення їх особистих потреб. До особистих прав належать: право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї тощо.

Політичні права і свободи громадян виражаються в їх можливостях реалізувати свої волевиявлення щодо об'єднання в політичні партії, проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, та інші права і свободи.

Соціально-економічні права громадян також стають можливими у зв'язку з використанням норм адміністративного права. Це забезпечення можливості заняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю, відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і здоров'я (ст. 42-49, 53 Конституції України).

Весь обсяг прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, за наявності зв'язку з основними правами та обов'язками, закріпленими в нормах Конституції України, розподіляється на:

а) права і свободи громадян, закріплені в нормах адміністративного права, що конкретизують права, свободи й обов'язки, закріплені в Конституції. Це — право на участь у державному управлінні, право на медичну допомогу, право на освіту і багато інших;

б) права і свободи громадян, передбачені власне у нормах адміністративного права: наприклад, обумовлені паспортною системою, пов'язані з дозвільною системою тощо.

Проте реальність прав і свобод громадян, закріплених у Конституції, означає такий їх стан, коли кожна людина не лише за законом, а й фактично дійсно володіє цими правами та свободами, може в юридичне допустимих межах безперешкодно, за своєю волею як в особистих, так і в суспільних інтересах користуватись і розпоряджатись можливостями, що в них містяться, захищати їх від порушень та вимагати від компетентних органів поновлення цих прав. Тобто реальність прав і свобод громадян повинна бути забезпечена системою гарантій.

У певному сенсі гарантії можна розглядати і як певну групу прав громадян, які сприяють реалізації та охороні й захисту їх прав і свобод. Ці права мають двоякий характер, тому що виступають і як право, і як гарантія.

Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є:

• право на звернення в органи державного управління,

• право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб,

• право користування передбаченими законом пільгами тощо.

Здійснюючи названі права, громадяни власними діями сприяють забезпеченню реалізації свого адміністративно-правового статусу.

Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав (ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ЗУ «Про громадянство України»). Іноземців поділяються на три категорії (за Стеценком С.Г.):

1. постійно проживають в Україні,

2. тимчасово перебувають на території України,

3. проїжджають транзитом через територію України

(цей поділ фактично використовується у ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 року і саме від нього залежить варіювання обсягу прав між іноземцями, наприклад, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами. Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога подається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без громадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України).

Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Не варто в цьому випадку згадувати про осіб без громадянства, оскільки вони не є громадянами жодної з країн (особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином – ст.1 ЗУ «Про громадянство України»). Але загалом їхні права й обов’язки не відрізняються від прав і обов’язків іноземців.

Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України. Так, відповідно до ч.1 ст.26 КУ іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Обмеження прояву прав і свобод іноземців та осіб без громадянства торкаються наступних категорій :

1. Не можуть бути членами політичних партій,

2. Не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування,

3. Не можуть брати участь у референдумах,

4. Не можуть бути державними службовцями,

5. вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо),

6. для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо,

7. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ст.20-21 ЗУ «Про біженців» від 21.06.2001 року особі, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:

пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;

працю;

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

відпочинок;

освіту;

свободу світогляду і віросповідання;

направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

правову допомогу.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, користується іншими правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.