8. Гуманізм як принцип журналістської діяльності.

Гуманізм. Це універсальна засада, синтез вимог до жур­налістської діяльності. Гуманізм — це розуміння людини як найвищої цінності, це позиція журналіста, яка сприяє розвитку людини, забезпе­ченню її матеріальних і духовних потреб, миру й злагоди, рівноваги в суспільстві, виходить з пріоритету прав людини, які мусять бути гаран­товані державою.

Як антитеза, антигуманізм — це заклики до насильства, про­паганда класової ненависті й класової боротьби, заклики до дес­табілізації суспільства, повалення існуючого ладу, насильшіцького зни­щення існуючого державного ладу і самої держави. Усе це законодавче заборонено в правових, демократичних державах.

Засади співжиття людей в соціумі віддавна викладені в мораль­них заповідях, сформульованих у священних книгах практично всіх релігій. Як правило, тут наведені етичні максими-заборони, перелічено те, чого не повинен робити індивід. При чому істориками релігії відзна­чається співпадіння в різних священних книгах найважливіших вимог, яким повинна слідувати людина.

Ми живемо в християнському світі, де основи гуманізму сформо­вані на підставі уявлень про десять заповідей Божих, викладених у Біблії, у другій книзі "Вихід" з п'ятикнижжя Мойсеевого, яке відкриває християнське Святе письмо. Цікавих відсилаємо до цього місця в Біблії — книга Вихід, розділ 20, вірші 2-17. Не всі Божі заповіді є етично актуальними — частина з них, зокрема від 1 по 4, вірші 2-11, регламен­тують сакральний бік людського життя. Але решта заповідей, від п'ятої по десяту, вірші 12-17, містять моральні аксіом я, формулюють правила поведінки кожного індивіда в суспільстві. Тут зібрані знамениті імпера­тиви: "Шануй своїх батька та матір", "Не вбивай!", "Не чини перелю­бу!", "Не кради!", "Некривосвідчи!", і навіть "Не жадай дому ближнь­ого свого ані майна його!" (Деякі заповіді довелося скоротити, але суть їх передана точно).

Ці моральні максими, сформульовані з граничною стислістю.й конкретністю, представлені в зрозумілих, кожному доступних словес­них формулах, і мають особливе значення для організації співжиття то- дей у суспільстві. Вони наділені універсальним характером і не можуть бути ні спростовані, ні навіть з погляду аіеїзму. На їхньому ґрунті сформувалася система європейського гуманізму як етико-філо-софська концепція з пріоритетом загальнолюдських цінностей. А істо­ричні уроки XX століття, що мало трагедії двох світових воєн та перма­нентної громадянської війни, яка стала наслідком соціалістичного екс­перименту в Радянському Союзі, остаточно переконують у незапереч­ній цінності миру, злагоди, любові, гармонії й рівноваги як основ роз­витку суспільства. Журналістика й мусить бути чинником стабільних суспільних відносин, будувати свою діяльність на засадах гуманізму.

9. Деклараційна, педагогічна і адвокатська журналістика.

За Москаленко: (деклараційна, журналістика думки, пошукова, розслідування, інтерпретації, точна, педагогічна, адвокатська, розваг, «нова» журналістика

Деклараційна журналістика. Нормальним вважається, коли працівники ЗМІ повідомляють про факти, залишаючись при цьому, наскільки можливо, нейтральними. Вони доводять до відома своєї аудиторії те, що роблть політичні діячі. Це є деклараційною журналістикою. Її негативною стороною є «журналістики сторонньої людини», мета якої - передавати «об’єктивну інформації». При цьому, працівник ЗМІ виконує роль стороннього передавача інформації.

Педагогічна журналістика. Ще з доби просвіти, з 18ст. існує думка, що журналістика має виконувати функцію освіти та виховання людей. У цьому випадку роль працівників ЗМІ полягає у виконанні функції вчителя. Передусім йдеться про науковий стан речей у світі, котрий, зрозуміло, потрібно пояснювати. Необхідно спростити комплексні взаємоповязки. Це скорочення комплексності, коли переплетіння фактів є дуже складним, повинна передусім вирішувати наукова журналістика. Небезпека полягає у тому, що кожна концепція, котра виступає на сторінках преси із вказувальними орієнтирами, може перетворитись на менторську журналістику.

Адвокатська журналістика. Іноді журналістика повинна заступатись за якусь партію, передусім, коли відома кричуща несправедливість та коли обмежується постачання інформацією соціальних груп населення. Така адвокатська журналістика походить від авторі соціальних репортажів у Англії 19ст. Таким репортером був Егон Ервін Кіш. Адвокатська журналістика хоче сформувати солідарність у суспільстві. Тут роль працівника ЗМІ полягає у виконанні функції захисника громадських прав. Правда, тут існує небезпека набуття працівниками ЗМІ місіонерських звичок.

10. Джерела формування української журналістики.

Осип Маковей – відомий український письменник, літературний критик і журналіст. Саме у його статті "П'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики" (1898) простежуються деякі ознаки наукового підходу до вивчення історії української журналістики. Оглядаючи основні галицькі видання з 1848 до 1898 року, автор статті вперше зробив спробу періодизації розвитку західноукраїнської преси, визначивши три її періоди:

I період (1848–1861) – з моменту заснування двох перших, за словами О. Маковея, "руських газет" у Галичині – "Зорі Галицької" та "Дневника руського" і до виходу "Слова" – друкованого органу партії "москвофілів";

II період (1862–1873) – "до голосного народного віча в Галичи, котре треба вважати початком втягнення нашого селянства до суспільної роботи. Се віче устроїло товариство ім. Качковського... З того часу настали і в нашій публіцистиці інші вимоги, бо в суспільнім житю почав брати участь і селянин";

III період (1873–1989) – позначений такими важливими подіями, як створення потужної на той час радикальної партії в Галичині, заборона царським урядом у 1876 році українського друкованого слова в російській Україні, а також заснування у Львові у 1879-1880 роках газет "Батьківщина", "Діло" і "Зоря" – "трох органїв, котрі сьвідчили про явний зріст партиї народовців" [2, 117–118].

Насамперед, науковці сперечалися про те, "яку пресу вважати українською: чи ту, що вийшла українською мовою, чи й ту, що змістом українська?" [16, 43]. Акцентувалась увага на різних значеннях термінів "початок преси в Україні" (територіально-етнічний принцип) та "початок української преси" (українськомовний та національно-тематичний принцип). Уперше ці принципи теоретично визначив відомий бібліограф преси В. Ігнатієнко у своїх працях "Історія української преси та її вивчення" (1923) і "Українська преса. 1816–1923" (1926) [17].

Він назвав "першими ластівками" преси в Україні дві російськомовні газети – "Прейс-Курант" (1809) в Одесі і "Харьковский еженедельник" (1812) у Харкові, а початком української преси – харківські журнали з 1816 року – "Харьковский Демокрит" і "Украинский вестник" [18, 11-12]. Отже, "Kurjer Lwowski" 1749 року та львівські польсько- і німецькомовні видання кінця XVIII століття до уваги не бралися.