62. Роль еліти як „авангарда" в політичній модернізації України

Різні теорії еліт, як зарубіжні, так і вітчизняні, сходяться в тому, що еліта може бути визначена як група осіб, що володіють високим ступенем соціального престижу і здатні впливати на вирішення загальнонаціональних проблем. Політична еліта має бути тією соціальною групою, яка посідає найвищі позиції в суспільстві, максимально володіє політичною владою і можливістю впливу на суспільство.

На думку українських політологів О. Бабкіної і В. Горбатенка, політичний клас має вигляд професійно залученої (ангажованої) в політичну діяльність верстви [12, с. 3]. До того ж, до роду занять політичного класу можна віднести: 1) соціальне управління; 2) адміністративне управління; 3) державне управління. Провідний російський фахівець із дослідження політичної еліти та політичного класу О. Гаман - Голутвіна, аналізуючи політичний клас, зазначає, що «він не є однорідним, а має вищий рівень - уряд, і нижчий - решту політичних сил. Ефективність політичного управління багато в чому визначається способом формування та стилем функціонування страт, які посідають проміжне становище між тими, хто перебував на вершині політичної піраміди, і тими, хто становить її основу» [13; с. 38]

Політична еліта – це політичний авангард правлячого класу, це досить самостійна, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади, та найбільшою мірою володіє ресурсами у порівнянні з іншими групами, бере участь у визначенні довгострокових завдань країни. Вона охоплює найвпливовіші кола та угрупування економічно і політично панівного класу. Це люди, які зосередили у своїх руках значні матеріальні ресурси та ЗМІ.

• Політичний клас - це клас, що здійснює економічний, політичний і ідеологічний контроль за іншими класами суспільства. Політичний клас - це вищі соціальні верстви, які мають демонструвати свій інтерес як інтерес всього суспільства та відповідати своєму призначенню не лише як соціальної групи, яка відрізняється від інших критеріями доступу до суспільного багатства, влади в основних сферах життєдіяльності держави, впливом, а й соціальним престижем.

Ураховуючи викладене, зазначені політичні інститути можна розмежувати таким чином: «політична еліта» (це ті, хто, використовуючи свій ресурсний потенціал, впливає на прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики), «політичний лідер» (це той, хто використовує особливі методи впливу) та «політичний клас» (представники провідних державних інститутів - парламенту, уряду тощо, які уособлюють у собі і еліту, і лідерів).

63. Соціальні групи як актори політичної модернізації

Соціальна група - відносно стійка сукупність людей, яка має спільні інтереси, цінності і норми поведінки, які складаються в межах історично визначеного суспільства. Розрізняють великі, середні та малі соціальні групи.

До великих груп належать:

- суспільні класи (робітники, селяни, буржуазія, поміщики, інтелігенція);

- соціальні прошарки (підприємці, фермери, священики, службовці);

- професійні групи (машинобудівники, педагоги, будівельники і т.д.);

- етнічні спільності (нація, народність, плем’я);

- вікові групи (молодь, середній вік, пенсіонери).

До середніх соціальних групи належать трудові колективи підприємств, організацій і установ (юридичних осіб), а також громадяни, які характеризуються територіальною спільністю проживання (місто, район, селище).

Мала соціальна група характеризується додатковою специфічною особливістю безпосереднім контактом її членів і спільним обміном інформацією. До малих груп належать: сім’я, шкільний клас, виробнича бригада, відділ і служба підприємства, компанія друзів і ін.

Цільові настанови модернізації в її теоретичному вираженні досить ґрунтовні й до багато чого зобов’язують. Перелічимо їх „згори до низу”.

1. У політичній системі формується здатність до акумулювання претензій і вимог різних соціальних груп, і звідси - здатність до створення відповідних інститутів для регулювання соціальних процесів.

2. Зростання централізації урядових функцій.

3. Формування та швидке зростання раціональної політичної бюрократії.

4. Мобілізація соціальної периферії, активізація участі в політиці шляхом розширення виборчих прав і розвитку вільної преси, формування опозиційних партій і добровільних асоціацій.

5. Поява конкуруючих політичних організацій, котрі поширюють свій вплив на різні функціональні сфери. До них, у першу чергу, належать політичні партії, які, незалежно від суспільного ладу, сприяють „легітимній” презентації настроїв всіх шарів суспільства й підтримці в ньому „порядку”.