25. Державний та суспільний лад Візантії.

Візантійська держава IV-VII ст. успадкувала, із тими або іншими особливостями, основні риси державного ладу пізньоримської імперії. На чолі держави стояв імператор. Він мав усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Візантійська православна церква відігравала, величезну роль у зміцненні авторитету імператора.

Новий візантійський імператор обирався сенатом, "народом Константинополя" і армією.

Чинником, що стримує самоуправління імператора, було наявність особливого державного органу візантійської аристократії - константинопольського сенату. У сенаті могли розглядатися будь-які справи імперії. До V ст. кількість сенаторів становило 2 тис. чоловік.

З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії.

У VIII ст. політичні організації та установи, які раніше стримували всевладдя візантійського імператора, занепадають або повністю ліквідуються. З IX ст. навіть проголошення імператора "народом Константинополя" припиняється.

Єдиною великою політичною силою у Візантійській державі залишається православна церква. Її авторитет і вплив зміцнюються. Зокрема, зростає роль глави церкви константинопольського патріарха в суспільно-політичному житті Візантії.

Для державного ладу Візантії на основних етапах його розвитку характерно наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого.

Все Візантійське чиновництво було розділено на ранги (титули).

Центральне управління імперією зосереджувалася в Державній раді. Це був вищий орган при імператорі, що керував поточними справами держави. Його функції не були чітко визначені, і на практиці він грав неабияку політичну роль.

Важливі функції мали і вищі палацові чини: магістр - начальник палацу і квестор - головний юрист і голова консисторії.

Судові функції були розділені між різними установами: судом патріарха, судом міського префекта (епарха), особливим судом для палацових служб імператора та ін

Суспільний лад.

Суспільний лад Візантії зазнає серйозні зміни в ході найгострішої політичної і соціальної кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабська навала, вторгнення варварів прискорили занепад рабовласницьких і утворення феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, що панували у Візантії в попередньому періоді.

Панівний клас Візантії був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії. Панівних клас в цей час складався з різнорідних соціальних шарів: світських і церковних чинів, місцевої військової знаті і верхівки громади.

З XI-XII ст. йде неухильне зростання числа селян з приватним володінням за рахунок вільних селян і навіть державних, що свідчить про формування в Византии землеволодіння феодального типу. Такі селяни іменувалися перуками. Вони не мали права власності на землю і розглядалися як спадкові держателі своїх наділів, На відміну від державних селян вони не були прикріплені до землі аж до XIII-XIV ст.

Низьке становище у Візантійській суспільстві займали раби. Рабську праця широко використовувалася в домашньому господарстві візантійської знаті. У X-XI ст. соціальне становище візантійських рабів дещо покращується, вони, наприклад, отримують право укладати церковний шлюб. Припиняти звернення вільних в рабство. Рабів нерідко переводять на положення перук. В XI-XII ст. посилилася тенденція до розвіювання граней між рабами та іншими категоріями експлуатованих класів Візантії.