4. Ідеофони.

4.1.Переміщення у просторі: стриб, плиг, скік, брик, дриг, круть, тріп, гойдь, шасть, мельк, туп, шам, трух, човп;

махати, пурхати, фуркати;

«гацати» – підскакувати, витанцьовувати;

«дж» – вигук, що відтворює звук від швидкого падіння переміщення предмету в повітрі; [джвикнути];

«луп» – вигук на позначення хлопання крилами, удару, швидкого руху; [лупати];

«дзиг» – вигук, що наслідує посвист батога, дзиги; [дзигнути] – пронестися, пролетіти з дзижчанням;

«дир-дир» – наслідування звуків, утворюваних при біганні; [дирдати] – швидко бігти підцюпцем;

«ширк» – вигук, який передає падіння; [шурхнути] – прошурчати, хлинути.

4.2.Ідеофони міміки та жестів:

нюх, бовть, хряп, грюк, плюсь;

«смик»; [смикати] – зривати що - небудь (з дерева, гілки);

«ф’ю»; [ф’юкати] – свистіти;

«торг»;[ торгати ]– тягнути ривками, ворушити, шарпати;

«пих»;[ пихкати] – видавати своєрідні звуки, курячи люльку, цигарку;

«маць»; [мацати] – ударити швидким коротким рухом;

«шморг»;[ шморгати ]– з шумом утягувати повітря носом;

«шварк»;[шваркати] – видавати шелесткі звуки, човгаючи, тручи чимсь об що - небудь;

кусати, сьорбати, цьомати, гризти, плямкати, цвьохкати, хрумати, шкрябати, грюкати, лускати, дряпати, хлистати, царапати, хлопати, хрустіти, хлипати.

Необхідно враховувати, що лексичний фонд мови поповнюється також і шляхом запозичення слів із відповідною семантикою («звукосприйняття середовища»). Наприклад:

• аплодувати (латинське);

• благати, бештати [лаяти]; грасувати [витоптувати копитами землю] (польська мова);

• какофонія (з грецької kakos – «поганий», phone – «звук») – немилозвучне сполучення звуків, що справляє естетично негативне враження (у музиці, у віршах);

• вайкати [жалібно кричати] (румунська мова);

• барабанити (через російську з татарської);

• воланити [підносити голос, гукати, кричати] (з західно – слов’янських мов).

Подані вище слова здатні створювати похідні основи: вайкати –вайкання; благати – благання, благальний, вибагливий.

Разом із тим від іменника утворені такі дієслова:

• бучкувати [ бити бучком] є похідним утворенням від «бучок», тобто «палка»;

• корбачкувати [бити корбачем]; корбач – батіг, нагай (запозичення з турецької мови).

2.3. Морфологічний спосіб словотворення

Слово виступає основним будівним матеріалом висловлювань, за допомогою яких реалізується спілкування між людьми. Воно є основною одиницею найменування фактів дійсності, а також сприймань, думок, почуттів людини, викликаних цими фактами.

Адекватне визначення слова можливе при зіставленні його з нижчою, що безпосередньо прилягає до нього, одиницею – морфемою, і вищою, яка розташована над ним, граматичною одиницею – реченням.

Морфема, на відміну від слова, не характеризується синтаксичною, а також позиційною автономністю. Морфема оформлює слова, вказуючи на відношення між предметами і явищами, тоді як слово позначає самі ці предмети і явища.

Крім зазначених двох ознак – синтаксичної автономності і наявності лексичного значення, – слово має таку граматичну ознаку, як морфологічна членованість, яка в українській мові може бути мінімально тільки двочленною (двоморфемною), до складу якої обов’язково входить корінь і афікс (носій власне граматичного або словотвірно - граматичного значення).

Корінь і афікс, на противагу слову, виступають мінімальними (нечленованими) значущими двобічними одиницями, у яких за певним експонентом закріплений той чи інший елемент змісту.

Слово щодо речення і морфеми виявляє двоїстий характер: щодо речення воно є мінімальною семантико - синтаксичною одиницею, щодо морфеми – найбільшою морфологічною одиницею - конструкцією.

Морфологічний спосіб творення слів – найпродуктивніший спосіб збагачення словникового складу мови. Він спирається на наявність у мові словоутворюючих моделей та засобів: суфіксальний, префіксальний, суфіксально - префіксальний, безафіксний, тощо.

Слова можуть утворюватися:

1. додаванням префіксів: дзвонити – передзвонити; плакати – наплакати; шелестіти – зашелестіти; тріщати – протріщати;

2. додаванням суфіксів: скрип – скрипіти; свист – свистіти;

у тому числі із заміною суфіксів: гойдати - гойдалка; хропіти – хропіння;

3. додаванням постфіксів: давити (ся); бити (ся); шкрябати (ся);

4. одночасним додаванням префіксів і суфіксів, іноді і постфіксів:

підспівувати; засміятися; побрязкувати;

5. відкиданням суфіксів (і закінчень): співати – спів; потекти – потік;

стукати – стук;дзвонити - дзвін;

6. складанням основ за допомогою інтерфіксів, або без них (цим способом творяться найчастіше іменники й прикметники, рідко – прислівники): водоспад; землетрус; гучномовець; громовідвід; електровоз; льодохід; ультразвук; електрозварювання.

Складні слова утворюються, як правило, від підрядних словосполучень: мовити гучно – гучномовець; мовити скоро (швидко) – скоромовка. У такому разі першою ставиться основа слова залежного слова, другою – основа головного слова.

Словотворчий потенціал усіх частин мови визначається семантикою породжуючого слова, складом його семантичних компонентів, але у дієслова він залежить від його синтаксичних зв’язків (сполучуваності). Дієслово називає цілу ситуацію, учасники якої можуть бути названі окремими словами, в тому числі й похідними. Нижче наводимо приклади віддієслівних похідних:

• зі значенням інструменту дії: косити – косилка; молотити – молотилка;

• залишку, відходу від дії: рубити – обрубок, різати – обрізки; гризти – огризок.

У сфері відіменного словобудування створення похідних може спиратися на типові лексико - синтаксичні зв’язки того слова, що їх продукує. Так, для слова «пожежник» характерний зв'язок із предикатом «тушити», звідси «пожежник» – «той, хто тушить пожежу». Аналогічно «барабанщик» – «той, хто б’є у барабан», «піаніст» – «той, хто грає на фортепіано».

Між особливостями реалізації словоутворюючого потенціалу слова (іменника чи дієслова) та тим, які семантичні нарощення характеризують його семантику, є визначені зв’язки.

Для відіменникових похідних характерне наступне. Дієслово – предикат словосполучення, який є типовим для імені, але не знаходить прямого відображення у складі слова й слугує базою для семантики фразеологічних нарощувань. Так, якщо слово «пожежник» вказує на те, що це «ім’я особи, яка пов’язана якимсь чином із пожежею», то знання типових зв’язків цього імені (пожежу перш за все треба ліквідувати) підказує, що цей іменник дає назву людині , що гасить пожежі, але не утворює їх.

Віддієслівні похідні джерела семантичної фразеології зазвичай формуються на основі іменного члена, «прихованому» у базовому словосполученні та у тому, що не увійшло у склад похідного. Далі представлений ряд віддієслівних іменників зі значенням діючої особи: співак – той, хто співає; заїка – той, хто заїкається;плакса – той, хто плаче.

Таким чином, різниця у способах реалізації словоутворюючого потенціалу іменника і дієслова визначається тим, який характер мають фразеологічні нарощення віддієслівних та відіменникових похідних.