1. 4. Семасіологічний та ономасіологічний підходи в лінгвістиці

Семасіологія (від грецького – «значення» ) – розділ лінгвістичної семантики, об’єктом якого є значення та зміст номінативних одиниць різних рівнів мови.

Як самостійний розділ науки про мову семасіологія сформувалася у дев’ятнадцятому столітті (термін «семасіологія» введено німецьким ученим Х. Рейзінгом). Відокремлення семасіології пов’язане також із розмежуванням двох ракурсів аналізу слова: ономасіологічного (номінативно - репрезентативного), що апелює до орієнтації мовної одиниці на ментальний зв'язок із світом дійсності, та семасіологічного (внутрішньоконструкторного), який репрезентує слово відносно до інших одиниць мови у лінійному ряді або у парадигматичних групах.

Фундамент сучасної семасіології закладено у наукових працях В. фон Гумбольдта (аналіз змістових властивостей мови, лексичних та граматичних значень з позицій антропологізму в зв’язку зі свідомістю, мисленням, культурою, «духом» народу); О. О. Потебні (вчення про внутрішню форму слова, відтворення смислу в значенні, етимологічні зв’язки семантики); В. Вундта, Х. Штейнталя, Г. Пауля (психологічний аспект смислу мовних одиниць); І. О. Бодуена де Куртене (принцип змістовної формальності мови, мовний та позамовний смисли); О. О. Шахматова (вчення про комунікацію та значення речень); Л. В. Щерби (єдність змісту й форми при граматичній категоризації мови, започаткування сучасної теорії валентності та сполучуваності); Г. Шпербера, Г. Стерна, В. В. Виноградова (типологія лексичного значення)[44].

О. О. Селіванова визначає сучасний етап розвитку семасіології як такий, що характеризується дифузністю інтерпретації її об’єкта – значення, смислу, загостренням уваги до зв’язку мовного змісту з ментальним лексиконом людини, дослідженням семантичної динаміки мовних одиниць у мовленнєвій діяльності, зокрема конкретної мовної особистості. Залученням до інтерпретацій значень методик інших наук та галузей лінгвістики: психолінгвістики та нейропсихолінгвістики (О. О. Леонтьєв, О. Р. Лурія, О. О. Залевська), інтерпретаційної граматики та синтаксису (Дж. Лакофф, Ю. Д. Апресян), логіки та семіотики (Ю. С. Степанов, В. З. Панфілов, Н. Д. Арутюнова), теорії комунікації (Н. О. Слюсарева, Г. В. Колшанський), когнітології (А. Вежбицька, О. С. Кубрякова), філософії та соціології (С. Москович, В. С. Степін).

Головними теоретичними проблемами сучасної семасіології, на думку О. О. Селіванової, залишаються:

• типологія і значення;

• значення і смисл;

• диференціація та структура лексико - семантичних підсистем мови та її динаміки;

• валентність та сполучуваність;

• семантична структура мовних одиниць та її динаміка у процесі комунікації;

• теорія метафори, символу;

• концептуальна організація семантики;

• індивідуальна система значень, її функціонування;

• значення як трансформована форма людської діяльності [23, 9].

Традиційним об’єктом семасіології є значення. О. О. Селіванова, розглядаючи працю М. В. Нікітіна, подає його визначення значення як «концепт, що актуалізується у свідомості як інформаційна функція іншого концепту, що актуалізує саме цей» [23, 12].

Ономасіологія – розділ лінгвістичної семантики, об’єктом якого є номінативна структура мовних знаків і її зв'язок із значеннями та структурами знань про значення [40; 346].

Ономасіологія вивчає усі одиниці мови з точки зору здійснення ними номінативної чи репрезентативної функцій, розглядає питання номінативної техніки та способи формування одиниць номінації різного рівневого статусу.

Об’єктом ономасіології є номінативні одиниці різного мовного статусу як результат комплексного мовленнєво - мисленнєвого процесу, який має як психологічні, біологічні, фізіологічні, так і власне мовні основи.

Засновником ономасіологічної науки вважають Цауера, який у 1903 році запропонував відокремити новий напрям аналізу слів порівняно із семасіологічним, хоч у наукових працях М.М.Покровського кінця 19 століття така тенденція вже спостерігається.

Ідея О. О. Потебні про внутрішню форму стала центральною для багатьох сучасних ономасіологічних досліджень.

Поряд із внутрішньою формою, як ланкою номінативного механізму, ономасіологія оперує поняттям «ономасіологічна структура», у якій слово як загальний результат номінації актуалізує мотиви, мету, наміри номінаторів, мотивацію, акцентні та граматичні показники, певний обсяг лексичного значення, конотацію.

Структурна ономасіологія пропонує традиційну диференціацію типів номінації: первинного, що репрезентує появу нової форми позначення понять; вторинного, який створює нові позначення нових денотатів на базі наявних номінативних одиниць. Вторинна номінація поділяється на автономну та неавтономну.

Слід зазначити, що ряд основних для ономасіології положень виник раніше за її оформлення у самостійну дисципліну.

В історії ономасіологічного напрямку в європейській граматиці Даниленко В. П. виокремлює три великих етапи – етап зародження (античність, середні роки, епоха Відродження); етап становлення (Новий час та 19 століття) та сучасний етап [44].

У 19 столітті помітне зменшення уваги до ономасіологічних досліджень. У цей час на перший план висувається семасіологічна граматика,яка зберігає лідерські позиції й у 20 столітті.

Наприкінці 60 - х років, ономасіологія почала розгалужуватися у двох напрямках: з одного боку, вона виконує свої первинні завдання – вивчає процес творення номінативних одиниць на підставі словотворчих моделей, способи та механізми мовної об’єктивації різних типів понять, семантичні та номінаційні зв’язки (В. Г. Гак, Л. Вейгсгербер, Х. Рейзіг, К. Хагер, В. Порциг), когнітивну природу номінативного процесу; а з іншого боку, ономасіологічний підхід розглядається з урахуванням прагматичних ознак комунікаційного процесу, його невербальних складників (Н. Д. Арутюнова, Т. В. Булигіна) [22].

На думку Арутюнової Н. Д. , ономасіологічний підхід розглядається як «динамічний функціонально - комунікативний аспект вивчення одиниць та категорій усіх рівнів, ролі останніх у номінативній діяльності мовця, їхнього смислового завдання, мети використання у конкретному висловлюванні (тексті)» [3; 29].

Започаткованому ономасіологізму була притаманна у першій половині 19 століття логічна форма (праці І. С. Ризького, І. Орнатовського, Н. І. Греча, П. М. Перевлевського, П. Є. Басистова).

У другій половині ця форма ономасіологічного підходу до вивчення мови переважає у Ф. Г. Буслаєва, однак О. Потебня під впливом В. Гумбольдта надає їй генетико - психологічної форми.

На початку 20 століття вона замінюється у Д. Н. Овсяннико - Куликовського логіко - психологічним різновидом ономасіологізму. У концепціях Л. В. Щерби та І. І. Мещанінова виникає диференціація структурного та функціонального аспектів ономасіологічної граматики.

Мета ономасіологічного підходу полягає у систематизації змістовних структур мови та у вивченні їх функціонування у мовленнєвій діяльності мовця.

У радянські часи ономасіологія з самого початку розвивалася у двох напрямках – власне номінативному (В. Г. Гак, О. С. Кубрякова, В. Н. Телія) та словотворчому (Курсько - Орловська школа, І. С. Торопцев).

Селіванова О. О. визначає об’єктом ономасіології «номінативні одиниці різного мовленнєвого статусу»[44; 325], як результат комплексного мовленнєво - мисленнєвого процесу, який має як психологічні, біологічні, соціальні, фізіологічні, так і власне мовні основи.

А. М. Архангельська називає предметом ономасіології не позамовну дійсність (сферу ідей і понять, що ґрунтується на знанні денотатів) і не сукупність іменувань незалежно одне від одного, а саме кореляцію між ними, до того ж у напрямку від першого до другого з огляду на дихотомію «мова – мовлення» [4; 21].

У сучасному мовознавстві ономасіологічні дослідження об’єднано в окрему лінгвістичну дисципліну, але розгляд її без урахування принципів семасіології був би неповним і помилковим, оскільки мовний знак лише в єдності номінативної структури та значення (змісту) відображає осмислену мовцями дійсність. Тому теорія номінації певним чином входить до складу лінгвістичної семантики поряд із семасіологією.

Ці дві галузі мовознавства репрезентують вузькість та цілісність як ознаки людської аперцепції, що були визначені В. Вундтом та Я. Развадовським. «Обрані номінантом аперцептивні ознаки є мотиваційною базою номінатем, ілюструючи нерозривну єдність форми, значення, поняття про реалію» [23; 25].