1. 2. Принцип антропоцентризму

Антропоцентризм – методологічний принцип дослідження, згідно з яким людина розглядається як центр і найвища мета світобудови. У лінгвістиці цей принцип застосовується при дослідженні мови як продукту людської діяльності, призначеного для потреб людини – посередника спілкування, засобів зберігання її досвіду, знань, культури.

А. М. Архангельська вбачає виникнення домінанти у мові з погляду її творця, адже саме людським фактором можна пояснити не лише вибір імені для домінанти, а й спосіб її іменування, що відображає наочно - чуттєвий досвід номінатора як мовної особистості. Іменування опосередковане мисленням. При цьому на вибір імені впливають, з одного боку, комплекс ознак самого об’єкта, з другого – особливості номінатора як особистості інтелектуальної, культурної, соціальної, біологічної та мовної. Тобто, і оцінка, і емоції, і воля, і почуття закономірно виражаються в мовній системі як явища усвідомленні і включені у сферу психічного життя людини.

У праці Серебреннікова Б. О. «Мовна номінація. Загальні питання», щодо людської психіки та ролі індивіда, зазначається, що усе нове у мові спочатку створює індивід, і це новаторство згодом розширюється, приймається чи ні іншими членами суспільства. Хоча кожна інновація у мові створюється індивідом, але й вона залежить від суспільства, яке створює та формує мову. Як результат, «слово отримує визначене місце у лексичній системі мови, набуває певного стилістичного забарвлення» [39; 153].

Мова виступає для людини не лише як засіб пізнання; мова допомагає об’єктивувати предметний світ, сформувати та виражати ідеї; мова є також засобом вираження ставлення до предмета чи явищ зовнішнього світу, до самого себе та оточуючих людей.

Для того щоб номінація словом стала можливою, на думку

Кубрякової О. С. , треба витягнути з пам’яті «канонічну форму позначення необхідної в даній ситуації сукупності смислів, знайти відповідний пучок ознак у вигляді слова» [13;116].

Не тільки номінація предмета здатна створювати асоціації, пов’язані з даним предметом, але й уявлення про нього, викликані якимсь слуховим, зоровим чи дотиковим спогадом.

Для можливості розмовляти, людина повинна мати певну сукупність слів; знання мови проявляється в здатності співвіднести мовну послідовність, мовне вираження з його змістом і оперувати нею для передачі необхідного змісту у творенні мови, для його розуміння при сприйнятті.

1. 3. Етнолінгвістичні проекції вербалізації

Етнолінгвістика – маргінальна галузь мовознавства на межі з етнологією, культурологією, психолінгвістикою, спрямована на вивчення віддзеркалення у мові й мовленнєвій діяльності етнічної свідомості, менталітету, національного характеру, матеріальної та духовної культури народу.

Теорія картини світу має різні аспекти дослідження. Концепція універсальних граматик розглядає загальну картину світу людини (В. І. Постовалова, Г. А. Брутян, П. Я Гальперін, В. Б. Касевич). Диференціація загальної та індивідуальної картини світу на підставі однієї мовної спільності ґрунтується на протиставленні колективно сформованого ментального простору, що фіксується також у мові, індивідуальним концептосистемам.

Узуальна картина відображає концептуальну систему певних угруповань людей – носіїв однієї мови, об’єднаних територіально, за різними ознаками та психічними властивостями (освітою, професією, статтю, ерудованістю, темпераментом, характером тощо).

Особливості лінгвоментальності містяться, за Почепцовим О. Г. , у тому, які фрагменти світу виявляються охопленими мовленнєвими витворами і у тому, як мовленнєві витвори охоплюють світ, тобто який малюнок, окреслення мовленнєвого розділу світу.

Лінгвоментальність формують ті особливості, які визначають приналежність до окремої соціокультурної групи, та ті, що виокремлюються її соціокультурним середовищем.

Мовна картина світу як загальна інтеріоризація дійсності носіями однієї мови отримує атрибут національно - мовної. Останнім часом в Україні надзвичайно актуальним стало визначення різних фрагментів національно - мовної картини світу з огляду на специфіку етнічної свідомості мовців, вплив звичаїв, соціокультурних, фонових знань, традицій, обрядів, вірувань, міфології і таке інше.

За спостереженнями І. В. Кононенка, національно - мовна картина світу «тією чи іншою мірою «спроектована» на всі рівні мовної системи» [12; 39]. При цьому лексичні та інші мовні засоби передають специфічні для кожної нації психоповедінкові архетипи, які в своїй сукупності відбивають «узагальнені риси національної «душі» [12;40].

Як зауважує О. О. Селіванова, колективний досвід етносу, його свідомість та позасвідоме фіксується зокрема в мові як вторинній семіотичній свідомості. «Мова… служить чинником культурної пам’яті етносу, його самозбереження та розвитку, протистояння ентропійним силам» [23; 26].

Асоціації, які породжуються у процесі формування тропів – метафори, метонімії, гіперболи і таке інше, за Серебренніковим Б. О. , «встановлюють аналогії між елементами фізично сприймаємої дійсності та невидимим світом ідей та пристрастей» [25; 173].

Метафора, яка здатна поєднувати у собі абстрактне і конкретне, може розглядатися як механізм, який призводить до взаємодії і пізнавальні процеси, й емпіричний досвід, і культурне надбання колективу, щоб відобразити у мовній формі чуттєві об’єкти, які не сприймаються, і зробити «наочною невидиму картину, що сприймається за рахунок вербально - образних асоціацій слів і виразів, які її складають» [25; 180].

Коли кажуть про те, що кожна мова будь - яким чином, але своєрідно показує світ у значеннях своїх одиниць (лексика), в особливій образності (фразеологія), в особливій конструкції понятійних категорій (граматика), то це твердження пояснюється Колшанським Г. В. тим положенням, що мовне значення окремих форм значно відрізняється одне від одного у конкретних мовах, що й повинно слугувати основою для створення окремими мовами різних картин світу[10].