1.2. Ідея системності в екології

Провідним у вивченні природних комплексів є принцип системності, який з ураху-

ванням концепції холізму забезпечує підхід до них як до органічно цілісних.

Принцип системності — це загальнонауковий філософський принцип, в основі якого

лежить поняття про систему. Один із засновників теорії систем Л.Берталанфі (1973)

визначив систему як цілісну сукупність елементів, що знаходяться у взаємозв'язку так,

що їхнє незалежне існування неможливе. Принцип системності виявився ефективним

при вивченні біологічних та екологічних систем.

Визначення Л.Берталанфі неодноразово критикувалося. В.І.Василевич (1983) слушно

підкреслював його невизначений характер. Справді, в природі все зв'язане з усім, тому

поняття системи втрачає конкретність і будь-який набір об'єктів може розглядатися як

система. З цих позицій В.І.Василевич і ряд інших авторів пропонують застосовувати поняття

«система» тільки до таких сукупностей елементів, взаємозв'язки між якими надають даній

системі цілісний характер. Допомагає виділенню системи як природної одиниці також

оцінка її цілісності та спроможності самостійно існувати.

Біолого-екологічні системи можуть характеризуватися різноманіттям елементів в

системі та кількістю взаємозв'язків між ними. Чим більше значення мають ці показники,

тим система складніша. Г.Форстер (1965) зауважував, що у фізічних систем збільшення

їх складності робить систему менш стійкою, а у біолого-екологічних систем, навпаки,

стійкість та надійність зростають із збільшенням складності систем. Немалий внесок в

стійкість екологічних систем додає неідентичність їхніх компонентів.

Методологічною основою системного підходу в екології є три головні положення:

1. Будь-яка екологічна система від організму до біосфери являє собою внут-

рішньо погоджену, організовану цілісність, що функціонує як одиничне ціле за

рахунок взаємодії компонентів цієї системи. Рівень цілісності біологічних та

екологічних систем буває різним і може коливатися. Системи можуть бути досить

крихкими або, напроти, жорстко детермінованими, але та чи інша цілісність

залишається фундаментальною властивістю будь-яких систем.

2. Біологічні та екологічні системи динамічні, вони змінюються в тій чи іншій

амплітуді, зберігаючи свою цілісність навіть при помітних складі та характері

взаємодії компонентів, що їх складають.

3. Системи природи, що нас оточує, мають здатність до розвитку, самоорга-

нізації та ускладнення.

Однією з задач екології є класифікація тих систем, із якими вона пов'язана. •

Л.Барталанфі одним із перших поклав в основу класифікації систем поняття їхнього І

ієрархічного порядку. Застосовно до живої природи найбільше значення має ієрархія •

організованості. Прикладом може бути така ієрархія: поле — плазма — елементарні час-

тинки — атоми — молекули — міцели — клітини — органи — організми.

Відповідно до теорії систем вони поділяються на три види:

а) відкриті системи, які обмінюються з навколишнім середовищем речовиною

та енергією;

б) закриті системи, які обмінюються з навколишнім середовищем тільки енергією;

в) ізольовані системи, повністю ізольовані від середовища.

Очевидно, що екологія має справу з відкритими системами. Такі системи не мають

жорсткої детермінованості структури та функціонування, в них завжди спостерігається

той чи інший ступінь стохастичності, випадковості, але все рівно вони зберігають типо-

вий для них рівень цілісності.

Оскільки екологічні системи є відкритими, слід розрізняти внутрішню та зовнішню

структури системи. Внутрішня структура — це система немовби сама в собі, зовнішня —

її зв'язки з елементами, що необхідні для забезпечення цілісності та функціонування

даної системи. Зрозуміло, що один і той же елемент може виступати як частина різних

систем, знаходячись на їх пересіченні.

Все це утруднює визначення меж реальних систем. У працях з теорії систем питання

про межі систем виявилося досить слабо розробленим. «Жорсткі» системи легко від-

межовуються одна від одної, як, наприклад, особини у багатьох видів тварин. Але у

випадку крихких систем (їх не так мало) межі систем настільки розмиті, що система

перетворюється мовби в систему-поле. У цьому випадку визначення меж між системами

може базуватися на оцінці сили зв'язку та сили взаємодії між елементами. Межа прохо-

дить там, де ці зв'язки явно та різко слабшають.