Тема 6. Дієслово

Дієслово як частина мови

Дієслово – повнозначна частина мови, яка означає поняття дії як процесу і виражає її за допомогою граматичних форм часу, особи, способу, стану, виду, а в окремих випадках – роду і числа.

Поняття дії, що її визначає дієслово – широке:

реальна фізична дія (писати, малювати);

стан предмета (лежати, хотіти);

становлення (зміни) предмета (старіти, худнути);

рух у просторі (летіти, йти);

мислення (думати);

діяльність органів чуття і вираження емоцій (шанувати).

Дія, виражена дієсловом – динамічна, активна ознака, яка властива предмету у процесі його становлення – і розгортання у часі. Ось чому дієслово – передусім часова (темпоральна) частина мови і саме динамічна ознака відрізняє його від прикметника та прислідника, в яких ознаки статичні (зелений – зелено - зеленіти). Цією ж ознакою дієслово відрізняється від іменника, який може означати дію, але не виражає її перебігу (збирання, переробка).

Дієслово як частина мови об”єднує в складну систему такі загальні граматичні форми:

а) ОСОБОВІ (дієвідмінювані) – що змінюються за способами, часом, особами, родами.

б) ВІДМІНЮВАНІ – дієприкметник, що змінюється за прикметниковою парадигмою, узгоджується з іменником в роді, числі, відмінку.

в) НЕВІДМІНЮВАНІ – інфінітив, дієприслівник, дієслівні форми на но-, то-.

Усі ці форми об”єднуються в єдину дієслівну систему спільністю загального граматичного значення процесуальності, категорій виду, стану, лексико-синтаксичних ознак перехідності – неперехідності, можливістю пояснюватись прислівником.

Особові форми у реченні виступають у функції присудків. Дієприкметники, як одиничні, так і в звороті, виступають у ролі означення, рідше – іменної частини складного присудка (Тепле повітря було настояне пахощами трав); інколи – підметом (Відпочиваючі зібрались у групку). Дієприслівник, як одиничний, так і в звороті, виступає обставиною (Ліс стояв, нахилившись під вагою мокрого листу).

Інфінітив (неозначена форма) означає дію узагальнену, безвідносну до способу, часу, особи, числа (працювати, мріяти, йти). Семантикою інфінітив наближається до іменника зі значенням дії. Він, як і віддієслівний іменник, називає дію, процес, поза зв”язком з її виконавцем (суб”єктом), але іменник означає опредмечену дію, а інфінітив – дію як процес. За походженням інфінітив є застиглою формою іменника, який, втративши іменне відмінювання, зберіг функціональну спорідненість з іменником. Як форма називного відмінка є початковою формою для іменника, так інфінітив – початкова форма дієслова. Інфінітиву властиві такі граматичні ознаки:

вид (казати - сказати);

перехідність –неперехідність (ходити - носити);

стан:

активний (робити, читати);

пасивний (вариться);

зворотно-середній (одягатися).

Інфінітив твориться за допомогою суфіксів –ти, -ть.

Синтаксичні функції інфінітива

Підмет (Жити – вітчизні служити).

Присудок або присудкове слово (Василько став розгрібати багаття).

Головний член в інфінітивному реченні (Не забути тих ночей ніколи).

Неузгоджене означення (Сагайда подав команду в”ючитись).

Додаток (Загадала збирати).

Обставини мети (Черниш зупинився перепочити).

Дієслівні форми творяться від основи інфінітива і від основи теперішнього часу.

Від основи інфінітива творяться:

форми дієслів минулого часу (ходив);

умовного способу (ходив би);

дієприкметники минулого часу (читаний, мелений);

дієприслівники доконаного виду (читавши, зробивши).

Основа теперішнього часу виділяється виокремленням у формі ІІІ особи однини теперішнього часу закінчень – уть, -ать.

Від основи теперішнього часу творяться:

особові форми дієслів теперішньго часу, майбутнього часу, доконаного виду (принесу);

дієприкметники теперішнього часу (танцюючий);

дієприслівники недоконаного виду (танцюючи).

Категорія виду

У своєму перебігу дія може досягати природного для неї кінця, або внутрішньої межі, тобто реалізуватись, а може залишитись нереалізованою у розгортанні. Якщо дія досягає межі, то її розгортання припиняється і вона сприймається цілісною, обмеженою, як один акт без поділу на фази (Я виконав доручення).якщо дія не досягла межі, то її розготрання триває і вона усвідомлюється у кожний новий момент у новій точці (Сипався з каштанів цвіт). Відношення дії до внутрішньої межі є значенням категорії виду дієслова.

Доконаний вид виражає дію, що досягла своєї межі, завершилась і є наявний результат дії.

Недоконаний вид виражає дію, що не досягла межі і перебуває у розвитку.

Видові пари є корелятами (співвіднесеними) у видовій парадигмі (читати – прочитати, казати - сказати).

Досягення чи недосягнення межі характеризує дію загалом, незалежно від її конкретних виявів. Через це кожна дієслівна форма, як фінітна (відмінювана), так і нефінітна (невідмінювана) має значення виду. Категорія виду – загальнодієслівна, властива всім формам дієсловаа, крім теперішнього часу, значення якого – вираження дії, що відбувається в момент мовлення і не пов”язується із значенням дії, яка досягла межі, а позначає дію в її розгортанні.

Засоби вираження категорії виду

Оскільки категорія виду є загальнодієслівною, то засобом її вираження виступає не флексія, а структура основи, зокрема:

префікси – йти – прийти;

суфікси – гримати – гримнути;

чергування звуків – збирати – зібрати;

наголос – розки^/дати – розкида^/ти;

суплетивація – брати – взяти.

Опозиція доконаного і недоконаного видів утворює видову пару (кореляцію). Її члени мають лексично тотожне значення, належать одному слову, бо називають 2 сторони однієї й тієї ж дії; недоконаний вид – розгортання, доконаний – припинення (пекти – спекти, додавати - додати). Дієслова протилежних видів, що розходяться за лексичним значенням, не вважаються видовою парою (служити - заслужити).

Найактивніше видові пари утворюються за допомогою префіксів з-, з-за-, пре-, по-; досить поширені префікси о-, від-, у-, в-; рідко вживаються нал-, під-.

Видову пару створює лише той префікс, який не вносить нового лексичного значення, тото не є словотворчим, а лише змінює граматичне значення слова. Такий префікс є формотворчим, він втрачає свою семантику.

У випадку, коли префіксація видової пари не утворює, на допомогу приходить суфіксація (імперфектний спосіб формотворення за допомогою суфіксів –ува (-юва), -овува, -ва, -а (підкопати – підкопувати, розплутати – розплутувати, бігти – ібгати, дати - давати)).

Кожне діяслово має значення виду, але не кожне втягується у парну видову опозицію.

Тільки недоконаний вид мають:

а) безпрефіксні дієслова із значенням необмеженої дії (вимагати, чекати, гребувати, мислити, говорити, працювати, ворогувати);

б) безпрефіксні дієслова, утворені від дієслів із значенням необмеженої дії (мислення, мовлення, сприймання) за допомогою префікса по-, який надає відтінку повторюваності дії.

Лише доконаний вид мають:

Здебільшого дієслова префіксально-постфіксальні, похідні, від двовидових безпрефіксних дієслів. Це дієслівні утворення з префіксами від-, на-, за-, по-, про-, роз- (надуматися, замиритися, провчитися, розписатися, повчитися).

Одновидове значення можуть мати і дієслова префіксальні, утворені від двовидових за допомогою префіксів за-, про-, по-, від-, що вносять відтінок тривалості дії із вказівкою на результативність або вказують на початок дії з відтінком посилення (закивати, потерпіти, проходити, відшуміти, відходити).

Перехідні і неперехідні дієслова

У зміст дієслівної дії входить вказівка на відношення до об”єкта, тобто вимагає дія об”єкта чи ні. Відношення дії до об”єкта виражається категорією перехідності – неперехідності.

Дія, перебіг якої потребує об”єкта, буде перехідною, а дієслово, що її називає – перехідним. Дія ж, що не потребує об”єкта, є неперехідною.

Об”єкт при перехідних дієсловах сигналізує про те, що дія підмета поширюється на інші члени речення. Сам об”єкт стає метою дії, заради якої вона виконується (закінчити справу). Без об”єкта дієслово не може передати інформацію і виконати комунікативну функцію. Об"єкт - умова перехідності. Оскільки при перехідних дієсловах об”єкт обов”язковий, то він усвідомлюється як прямий, на відміну від необов"язкового непрямого. Прямий об"єкт виражається знахідним відмінком без прийменника, а при заперечних дієсловах та у випадках вказівки на частину підмета виражається родовим відмінком (купити олії, не виконав роботи). Наявність або відсутність прямого об”єкта – додатка при дієслові залежить від семантики дієслова. Так, перехідні дієслова в цілому означають дію процесуальну з результатом і зовсім не означають стану.

Значення перехідних дієслів:

конкретна дія, спрямована на яикйсь предмет, який зазнає від неї певних змін, або є її результатом (зрубати дерево);

дія в прямому або переносному значенні, від якої предмет , що на нього вона спрямована, не зазнає змін (вивчити вірш);

дія, що означає сприймання, відчування (ловити сигнали);

Значення неперехідних дієслів:

стану, або такої дії, що не переходить на інший предмет (цвісти навесні);

еквівалента прямого додатка при перехідних дієсловах у складі підрядного з”ясувального речення (помітивив що?);

Обов”язкова наявність прямого додатка при перехідних дієсловах – це синтаксична ознака, але категорія перехідності-неперехідності кваліфікується не лише показником синтаксичних відношень, бо наявність (відсутність) додатка є засобом вираження граматичного значення, тобто стає показником морфологічної системи. Лише дієслово, що поєднується з об”єктом, вираженим знахідним відмінком без прийменника, може мати корелятивні форми перехідності-неперехідності (Хлопчик читає книгу – Хлопчик читає). Дієслова, що не поєднуються із знахіднимвідмінком без прийменника мають лише 1 граматичну форму – неперехідності (колишуться вітрила). Найтиповіший засіб визначення неперехідності – афікс –ся. Його відсутність і поєднання з об”єктом – показник перехідності (повертати кермо - повертатися). Деякі неперехідні дієслова без афікса –ся не вживаються (гордитися, пишатися, здаватися, боятися). Це безкорелятивні дієслова у системі перехідності-неперехідності.

Засіб вираження перехідності –неперехідності маємо у складі парадигми перехідних дієслів пасивних дієприкметників і відсутність їх у складі парадигми неперехідних дієслів (зробити - зроблений). За цим показником до перехідних дієслів належать: бажати, зичити, сподіватися, при який об”єкт хоча і стоїть у родовому відмінку, але від них можна утворити пасивні дієприкметники (бажаний, сподіваний).

Префікси є одним із засобів вираження категорії перехідності, коли утворюється нове слово. Якщо непрефіксоване дієслово було неперехідним, то поєднавшись із префіксом, стає перехідним. Безпосередньої залежності між префіксацією та формуванням значення перехідності не існує. Не спостреігається, щоб приєднання префікса обов”язково приводило до перехідності. Але префікси при-, пере-, до-, ви-, об-, про-, переводять дієслово до перехідних.

Суфіксація. Значення неперехідності виражають:

-суфікс –ну із значенням становища (мерзнути, киснути, в”янути);

-суфікс –а в дієсловах, утворених від вигуків (охати);

суфікси –оті, -та із значенням багаторазової повторюваної дії (гуркотіти);

суфікси –нича, -ствува у відіменникових дієслівних утвореннях (модничати, безумствувати);

суфікси –ва, -і в прикметникових дієслівних утвореннях (голосувати, дуріти, сивіти).

При утворенні від перехідних дієслів іменників, змінюється характер керування. Знахідний відмінок замінюється родовим (очистити сквер – очищення скверу). При творенні іменників від неперехідних від неперехідних дієслів, характер керування не змінюється (очистити вогнем – очищення вогнем).

Крім власне перехідних дієслів, є невласне перехідні, які вживаються з іншими непрямими відмінками об”єкта, що виконує роль непрямого додатка.

Ознаки невласне перехідних дієслів:

дія не поширюється на предмет, а лише пояснює суб”єкт через об”єкт.

поєднуються з афіксом – ся (освідчитися);

не від усіх дієслів цієї групи утворюються пасивні дієприкметники (годити неньці, ворушити головою);

керують непрямими додатками;

утворені від них іменники керують тим самим відмінком, що і дієслово (нехтувати порадами – нехтування порадами).

Категорія стану

Граматична категорія стану – це категорія, що виражає відношення дії до суб”єкта (агенса) і об”єкта (пацієнса).

Студенти (агенс) виконують завдання (пацієнс).

Завдання (агенс) виконується студентами (пацієнс).

Розрізняють два стани:

Активний – виражає дію, що залежить від суб”єкта і реалізуєтся на залежному від неї об”єкті.

Пасивний – означає дію, що залежить від об”єкта і викликає певний стан пасивного суб”єкта.

Показники пасивності:

постфікс – ся;

форма пасивного дієприкметника (Робота, виконана студентами);

пасивні форми на но-, то- (Роботу виконано студентами);

всі пасивні конструкції можна трансформувати в активні (Студент виконав роботу).

Кореляція активний – пасивний стан властива лише перехідним дієсловам. Для витвоерння активної конструкції і трансформації її в пасивну, потрібен об”єкт, на який переходить дія. Значна частина дієслів, зокрема неперехідні, залишається поза станом.

Пасив не утворюється від перехідних дієслів думати, розказувати, гудити, співати, щупати, жаліти, любити, гукати, вихваляти.

Об”єкт в активній конструкції може виражатися займенником себе (Я одягаю себе). У таких випадках об”єкт і суб”єкт семантично збігаються. Словосполучення дієслова з займенником себе граматикалізувалося в однозначну з ним форму з афіксом –ся, що втратив перехідність (одягатися). Оскільки ці форми семантично еквівалентні з формами активного стану, то деякі мовознавці кваліфікують їх як форми активного стану, але ті, що не трансформуються на пасивні. Форми з афіксом -ся називають зворотними. Інші мовознавці виділяють зворотно-середній стан на охоплення дієслів з часткою –ся, що походить від займенника себе.

Значення зворотних дієслів:

взіємозворотне значення, коли дія відбувається між двома чи кількома особами, кожна з яких є об”єктом і суб”єктом водночас (листуватись);

власнезворотне, коли дія скерована на діяча – ся (себе) – умиватися;

загальнозворотне значення, коли є вказівка на дію, що зосереджується у самій діючій особі (гніватися, зупинитися);

непрямозворотне значення, яке показує, що діюча особа творить для себе. При цьому ті об”єкти, на які могла б бути скерована неспіввідносна перехідна дія або відсутні, або вживані у формі непрямого додатка (готуватися, запасатися);

активні безоб”єктні значення властиві дієсловам, що означають дію як постійну властивість предмета (собака кусається);

безособове значення – властиве дієсловм, які виражають стан, що переживає суб”єкт, виражений давальним відмінком (йому не спиться).

Дієвідмінювання

Дієвідмінювання – система змінних форм дієслова, які змінюються за особами, числами, часами, а в минулому часі та умовному способі – за родами. Форми дієвідмінювання утворюються різними способами , найчастіше за допомогою суфіксів і флексій (учить - учи). Інколи у творенні дієслівних форм беруть участь частки (ходив би).

Інфінітив, дієприкметник, дієприслівник за особами не змінюються, не мають способу і до дієвідмінюваних форм не належать. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми утворюються від двох дієслівних основ:

основи теперішнього часу;

основи інфінітива.

Від основи теперішнього часу утворюються:

а) форми теперішнього часу і простого майбутнього;

б) форми наказового способу;

в) активні дієприкметники теперішнього часу;

г) дієприслівники недоконаного виду.

Від основи інфінітива утворюються:

а) форми минулого часу дієслова;

б) форми умовного способу;

в)дієприкметники минулого часу;

г) дієприслівники доконаного виду.

Щоб виділити основу інфінітива, треба відкинути інфінітивні суфікси –ти, -ть (-тися, -ться): біг/ти, роби/ть, зна/ться.

Щоб виділити основу теперішнього часу, треба відкинути від форми ІІІ особи множини дієслів теперішнього часу особове закінчення: нес/уть, бажа/ють, сид/ять, леж/ать. Іноді основа інфінітива і теперішнього часу збігаються: нес/ти – нес/уть.

За характером голосного звука в особових закінченням дієслова теперішнього часу поділяються на І та ІІ дієвідміни. Голосні в особових закінченнях, за допомогою яких розрізняються дієвідміни дієслів, називаються тематичними голосними (раніше вони були суфіксами основ, але в результаті перерозкладу морфем відійшли до особових закінчень).

В особових закінченнях І дієвідміни маємо голосний е (-є): пиш-еш, каж-емо, чита-єте.

У ІІІ особі множини дієслова І дієвідміни мають особові закінчення –уть (-ють): пишуть, кажуть, читають.

У ІІІ особі множини дієслова ІІ дієвідміни мають особові закінчення –ать (-ять): біжать, люблять, читають.

Здебільшого дієвідміну визначають саме за ІІІ особою множини.

Розрізнення дієвідмін за формою інфінітива

До І дієвідміни належать дієслова:

а) з основою на –і, що зберігається при дієвідмінюванні (сивіти, синіти, жаліти);

б) з основою на –а (не після шиплячого): (думати, знати);

в) з основою на –а (після шиплячого), якщо –а зберігається при дієвідмінюванні (бажати, рушати), і з основою на інший голосний, якщо він зберігається при відмінюванні, та з основою на приголосний (чути, гуляти, везти, пекти).

До ІІ дієвідміни належать дієслова:

а) з основою на –и, -і (говорити, вірити, гоїти, гноїти). Але якщо кінцеве –и основи дієслова входить до кореня, то дієслово належить до І дієвідміни (шити, мити, бити);

б) з основою інфінітива на –а після шиплячих або –і, якщо при дієвідмінюванні ці звуки втрачаються (держати, сидіти, летіти). Винятки: гнати, іржати, ревіти, хотіти – І дієвідміна;

в) окремі дієслова з іншими ознаками інфінітива: стояти, боятися, бігти, спати, сукати (сучать паралельно з сукають – І дієвідміна).

Особові форми дієслів архаїчної групи

Одн. Множ.

І	дам	їм	відповім	дамо	їмо	відповімо
ІІ	даси	їси	відповіси	дасте	їсте	Відповісте
ІІІ	дасть	їсть	відповість	дадуть	їдять	відповідять

Дієслово бути в усіх особах однини і множини має форму є.

Особові форми майбутнього часу дієслів

недоконаного виду (складна і складена форма)

Складена форма майбутнього часу дієслів недоконагного виду твориться з інфінітива відмінюваного дієслова, що виражає лексичне значення і допоміжного дієсловав бути в особових формах майбутнього часу.

Одн. Множ.

І	Буду писати	Будемо писати
ІІ	Будеш писати	Будете писати
ІІІ	Буде писати	Будуть писати

Складна форма майбутнього часу твориться від форми інфінітива дієслів недоконаного виду приєднанням особових закінчень –му, -меш, -ме, -мемо, -мете, - муть.

Одн. Множ.

І	писатиму	Писатимемо
ІІ	писатимеш	писатимете
ІІІ	писатиме	Писатимуть

6. Категорія часу дієслова

Категорія часу виражає відношення дії до моменту мовлення. В основі даної категорії – розуміння часу як об”єктивно-реальної форми буття. Людина сприймає нескінченність об”єктивно існуючої матерії в окремих процесуальних виявах: виникнення, становлення, тривання і переходу в нову якість. Дієслова є назвами дій або динамічної ознаки. Становлення і тривання динамічної ознаки сприймається мовцем як вияв процесуальності з властивою для неї часовою перспективою. Ця часова перспектива в дієслові пов”язується з моментом мовлення про дію: дія збігається з моментом мовлення про неї або відбувається не водночас з моментом мовлення.

У сучасній українській літературній мові дієслова мають значення чотирьох часів: теперішнього, майбутнього, минулого і давноминулого. Всі часи різняться за значенням і мають виразні морфологічні ознаки. чАсові значення виражаються в дійсному способі, умовний і наказовий способи часу не виражають. Категорія часу тісно пов”язана з категорією особи і виявляється в особових родових формах. Дієприкметник і дієприслівник зберігають значення часу і виду тієї основи, від якої творяться або виражають час відносно основної дії.

Теперішній час

Теперішній час означає дію, що відбувається у момент мовлення або збігається з моментом повідомлення про неї.

Дієслова у теперішньому часі виражають:

а) дію, що збігається з моментом мовлення про неї (Я пишу тобі знову, друже мій);

б) дію тривалу або постійну (Споконвіку Прометея там Орел карає, що день боже довбе ребра й серце розбиває);

в) дію, що є властивістю істоти або предмета (В селі встають рано).

Форми теперішнього часу утворюються приєднанням до основи теперішнього часу закінчень, які водночас є морфологічними показниками особи і числа для дійсного способу.

І дієвідміна

Одн. Множ.

І	-у (-ю) несу, питаю	-емо (-ємо) несемо, питаємо
ІІ	-еш (-єш) несеш, питаєш	-ете (єте) несете, питаєте
ІІІ	-е(-є) несе, питає	-уть (-ють) несуть, питають

ІІ дієвідміна

Одн. Множ.

І	-у(-ю) мовчу, стою	-имо (-им), -їмо (-їм) мовчимо, стоїмо
ІІ	-еш (-єш) мовчиш, стоїш	-ите (їте) мовчите, стоїте
ІІІ	-ить (їть) мовчить, стоїть	-ать (ять) мовчать, стоять

Функціонування форм теперішнього часу грунтується на розмежуванні двох первинних значень:

теперішнього актуального (власне теперішнього);

теперішнього неактуального (невласне теперішнього).

Теперішній актуальний час позначає реальний збіг виконаної дії або перебігу стану з моментом мовлення (Ти плачеш, дівчино? Хіба я плачу?). Це форма, що виступає засобом вираження конкретної часової локалізації процесуальної ознаки.

Теперішній неактуальний час має значення, пов”язані з вираженням дій, станів, відношень, які не мають часових обмежень, конкреної локалізації у зв”язку з моментом мовлення. До цих значень належать:

найвиший ступінь часового узагальнення, позачасовий вияв постійних закономірностей або тих чи інших ознак. (Земля обертається навколо своєї осі протягом 24 годин).

звичність (узуальність) процесуальних ознак, що виходять за межі конкретного епізоду і відображають досвід одного мовця або колективу людей (Я вранці голос горлиці люблю).

Коментування дій у сценічних ремарках та інших поясненнях (Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку).

Минулий час

Минулий час позначає процесуальну ознаку, що передає момент мовлення. Форми минулого часу утворюються від основи інфінітива за допомогою суфікса –в/-л або нульової морфеми за правилами:

при творенні форми чоловічого роду від основи інфінітива на глосну, то форма чоловічого роду має нульовий суфікс (нести – ніс, текти - тік).

Форми жіночого і середнього роду, форма множини творяться за допомогою суфікса –л (писала, - о, -и; везла – о, -и).

Значення форм минулого часу залежить від їх видових характеристик дієслова доконаного виду позначають:

завершені дії або стани, результати яких наявні у момент мовлення (Чей, прослала нива Чорне полотно. Ллється жовта злива – сіється зерно);

завершені дії або стани, що відбувалися в минулому і не пов”язані з моментом мовлення (Ревнули гармати, і снаряди полетіли через партизанські голови вперед).

Давноминулий час

Давноминулий час утворюється поєднанням допоміжного дієслова бути у формі минулого часу і повнозначного дієслова у тій же формі. У складі аналітичної структури допоміжне дієслово має функцію форманта, за допомогою якого одна з двох минулих л\дій позначається як попередня, тобто передминула (Спершу був криком напустився на них, але вгамували його образу).

Майбутній час

Основне значення форми майбутнього часу – вираження процесуальних ознак, що реалізуються як дії або стани після моментумовлення. Розрізняють форму майбутнього часу дієслів доконаного і недоконаного виду.

Майбутній час доконаного виду – це форма, абосолютно тотожна щодо вираження з формою теперішнього часу (несу - принесу).

Майбутній час недоконаного виду існує в аналітичній і синтетичній формах.

Аналітична форма утворюється поєднанням дієслова бути у формі майбутнього часу й основного дієслова недоконаного виду у формі інфінітива (буду говорити, будеш говорити, будеш співати, будете ходити).

Синтетична форма твориться від інфінітива недоконаного виду додаванням суфікса –м, що являє собою залишок архаїчного допоміжного дієслова яти– та особових закінчень (казатиму, казатимеш).

Вторинні значення форм часу

Часові форми можуть уживатися у своїх вторинних, синонімічних значеннях.

Теперішній час має такі вторинні значення:

а) для зображення фактів чи подій минулого вживається замість минулого часу теперішній (теперішній історичний): (Я похитнувся, мов підтятий; а думка робить своє, спогади пливуть, обурення росте із споду);

б) форма теперішнього часу часто вживається з дієсловами минулого часу бувало, буває (бува), яке перетворилось на частку: (І серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось бувало плаче в тій порі, немов дитина …)

в) дієслова теперішнього часу можуть вживатись у значенні майбутнього найчастіше в оголошеннях, наказах, розпорядженнях (Концерт починається рівно о 19 годині).

Простий майбутній час вживається в значенні минулого:

а) коли розповідь ведеться у формі теперішнього часу, що виражає повторювану минулу дію: Минаю я, було, долини й гори, і моря гучного непевнії простори, чужі краї обступлять навкруги, захопить ніч; на горах чорні тіні, на морі хвилі, тумани в долині здаються наче вороги.

б) при потребі виразити звичайну і часто повторювану діє: То стара жінка прийде, розважить, то дівчата прибіжать, нащебечуть.

в) для передачі раптової дії, що відбувалась у минулому: Пішов, забравсь у ліс та як заплаче.

Минулий час дієслова більш чітко відмежований від інших часових форм і тому рідко переноситься в межі теперішнього або майбутнього. Але в окремих випадках синонімічне вживання минулого часу можливе:

а) форми минулого часу можуть вживатись у тексті паралельно з формами теперішнього і виражати дію або стан, що є результатом закінченого в минулому процесу. Результати дії, яку виконують у момент мовлення, можуть переважати значення дії, виконаної в минулому, і тоді форми минулого часу сприймаються в плані теперішнього: Він глибоко замислився (зараз).

б) іноді форми минулого часу можуть вживатись в значенні майбутнього, якщо дія має обов”язково відбутися вслід за моментом мовлення. Таке вживання поєднується з відтінком переконливості або, навпаки, приреченості: Ви ще попрацюйте трохи, а я пішов.

7.Категорія особи, роду і числа

Категорія особи – словозмінна категорія, що позначає зв”язок процесуальної ознаки з її носієм у дієсловах теперішнього і майбутнього часу дійсного і наказового способу і виражає це значення на основі розмежування І, ІІ, ІІІ особи однини і множини.

Дієслова минулого часу й умовного способу не мають граматичних засобів вираження особи. Синтаксичними показниками тут виступають займенники (Я писав, ти писав …). Такі форми називають аналітичними особовими формами мунулого часу й умовного способу.

Форма І особи однини вказує на те, що носієм дії є мовець (Розпочну я краще писати новий сценарій про народ).

Форма ІІ особи однини позначає дію, що виконується адресатом мовлення. (Ти надто любиш спів дзвінкоголосий Минулих днів і показних епох…).

Форма ІІІ особи однини означає дії або стани, не пов”язані ні з мовцем, ні з адресатом мовлення. (Вода ллється у відра срібним струмком).

За відношенням до учасників комунікативної ситуації особові форми означають:

безпосередніх учасників спілкування (І і ІІ особи множини);

особи та предмети, про які повідомляється в процесі спілкування (ІІІ особа однини і множини).

Особові форми дієслова утворюють дійсний і наказовий спосіб, виражаються за допомогою особово-числових закінчень дієслів теперішнього часу, а також наказового способу. Особові дієслівні форми узгоджуються з відповідними особовими займенниками. З іменниками - назвами процесуальних ознак поєднуються тільки форми третої особи.

Дієслова з повною і частковою особовою парадигмою називають особовими або фінітними (лат. Verbum finitum – дієслівна форма, що має формально виражені значення часу, особи, числа). Особовим дієсловам протиставляються безособові.

В особових формах дієслова виражається категорія числв, яка позначає один або кілька суб"єктів дії.

Перша особа множини означає, що носіями процесуальної ознаки (дії, стану, відношення) є кілька осіб, до складу яких належить і мовець (Ми мовчимо – поезія і Я. Ми одна одній дивимось у вічі).

Друга особа множини вказує на дію двох або більшої кількості адресатів (Розкажіть, розкажіть мені, хмари: В чого це тікаєте далі?)

Третя особа множини означає, що реалізація процесуальної ознаки пов”язана з участю кількох суб”єктів (осіб чи предметів), про які повідомляєтся (Кравці лисицям хутра шиють, вітри на бурю грізно трублять).

Особові форми дієслова вживаються і з вторинними значеннями:

Форма І особи однини втрачає реальний зв”язок з мовцем як носієм процесуальної ознаки, набуваючи не пов”язаного з конкретною особою значення, зокрема у прислів”ях і приказках (Я його на полицю, а він пада на лавицю).

Форма ІІ особи однини вживається:

а) в узагальнено-особовому значенні, що характерно для прислів”їв і приказок (Чого навчишся замолоду, на старість не забудеш);

б) у значенні І особи однини (Ідеш отак у дружному косарському товаристві і бачиш, ідучи, й вечірнє небо і ясну зорю, і її з грабельками на округлому дівочому плечі).

Форма ІІІ особи однини вживається:

а) в безособовому значенні (Вечоріє і темніє);

б) позначає віднесеність дії до мовця (Заспокойся, донечко, матуся більше не сердиться на тебе = Заспокойся, донечко, я більше не серджуся на тебе).

в) позначає віднесеність дії до адресата мовлення, зокрема в експресивному мовленні (Тут вибачиться треба перед усіма, а він на жарт усе переводить = а ти на жарт все переводиш).

І особа множини позначає мовця, виступаючи у значенні авторського ми, яке кваліфікується також як так звана форма скромності (Відзначимо, між іншим, що цей тонкий і ніжний майстер слова, який вживав найласкавіші його відтінки, не був скупий і на дуже різкі, навіть лайливі вислови на адресу ворогів); Ця ж форма може мати узагальнено-особове значення (Як часто ми не можемо надати людині вчасно допомогу, підтримати її добрим словом);

Друга особа множини функціонує як форма ввічливого звертання адресата мовлення (Скажіть, докторе, жити буду?)

Форма третьої особи множини вживається в неозначено-особовому значенні (Де п”ють, там і б”ють).

Категорія роду представлена у формах минулого часу й умовного способу, що пояснюється їх первинною дієприкметниковою природою. Вживання однієї з трьох форм роду (чоловічого, жіночого, середнього) в однині грунтується на узгодженні з іменником або особовим займенником (Вітер затих; Гроза минула; Сонце зайшло). Якщо суб”єкт процесуальної ознаки виражений особовим займенником (я, ти), то родова форма дієслова минулого часу мотивується семантичним узгодженням зі статтю позначуваної займенником особи (Я прийшов (прийшла)).

Форма середнього роду закріплена за безособовими дієсловами й особовими, вживаними у безособових значеннях (Надворі світало).

Безособові дієслова

Не всі дієслова мають форми І, ІІ, ІІІ особи однини і множини. Вони утворюють окрему функціональну групу безособових дієслів, що позначають:

а) бажання (хотітися, кортіти);

б) міру наявності (бракувати, вистачати);

в) успіх (таланити, щастити, везти);

г) фізичний стан (морозити, лихоманити);

д) явища природи (вечоріти, світати);

е) дієслова на –ся, які керують іменниками у формі давального відмінка (сниться, п”ється, пишеться);

з синтаксичного боку безособовість дієслів виявляється у відм\сутності граматичного підмета в реченнях, де присудок – безособове дієслово. Безособові дієслова функціонують як слов а з неповною парадигмою. Вони вживаються у формах інфінітива (Його починає морозити); третьої особи одинини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу (Вечоріє. Незабаром смеркне); середнього роду однини умовного способу (Ми не збилися б з дороги, якби так рано не стемніло).

8.Категорія способу дієслова

Дія, названа дієсловом, може існувати реально (бути фактом дійсності), або нереальною (бажаною, можливою за певних умов).

Граматична категорія, що виражає відношення дії до дійсності, становить категорію способу. Зв”язок дії з дійсністю встановлюється мовцем. Самн він за допомогою форми способу передає свою точку зору на дійсність. Значення, що виражається способом дієслова, належать до модальних, якими є всі грамат ичні значення, що встановлюють відношення висловлюваної думки до дійсності.

Способи вираженя модальності:

Модальність – оцінка висловленого з погляду реальності або нереальності. Відповідно, розрізняють такі способи дієслова:

дійсний;

умовний;

наказовий.

Дійсний спосіб означає дію реальну, яка відбулася, відбувається, або буде відбуватися після моменту мовлення чи заперечує наявність дії. Заперечення не змінює значення дійсного способу, бо в такому разі говориться про реальну дію, але як про таку, що відсутня тепер, в минулому, чи майбутньому. По суті, форми майбутнього часу передають дії ірреальні, оскільки вони ще не відбулися і їх результат лише очікується. Але між ірреальними діями існує істотна семантична різниця. Якщо про одні ірреальні дії відомо тільки те, що вони відбуваються після моменту мовлення, то інші обов”язково пов”язані з оцінкою ситуації, в якій вони протікають і передають одночасно побажання, наказ, вказують на сумнів мовця щодо їх виконання. Всі ірреальні дії, крім тих, що виражені формами майбутнього часу, передають оцінку характеру зв”язку дії з діючою особою чи предметом (Ти йди зроби (наказ) Коли б ти пішов та зробив би (умова)).

Тобто до дійсного способу належать ірреальні форми майбутнього часу, що не мають в собі модального (оціночного) значення, де не передається науказ, сумнів, умова, спонукання.

Категорія дійсного способу тісно пов”язана з категорією часу і виражається її граматичними засобами. У теперішньому і майбутньому часі – особовими закінченнями, у минулому – родом.

Відтінки значень дійсного способу:

у доконаному виді при поєднанні зі словом “було” дійсний спосіб виражає намір до дії (було погодився, було пообіцяв);

у недоконаному виді при поєднанні зі словом “бувало”, дійсний спосіб виражає повторювану в минулому дію, що розгортається перед мовцем (бувало вертишся);

у поєднанні з частками і прислівниками дійсний спосіб виражає потенційно можливу дію, припущення, здогад, сумнів. Ця дія змикається з ірреальною (нібито закінчив, можливо прийде);

з частками “дай”, “давай” у першій особі однини і множини дійсний спосіб означає запрошення, пораду, заохочення (дай зроблю, давай підемо).

Умовний спосіб виражає дію як бажану, або можливу за певних умов. Як і наказовий спосіб, умовний виражає дію ірреальну, через що не має значення часу. На відміну від наказового, умовний спосіб не має й значеня особи, яке передається синтаксично у поєднанні з особовим займенником (Я б хотів у вас працювати).

Оскільки умовний спосіб означає дію, що може реалізуватись за умови вияву іншої дії, то типовим для неї є функціонування у паралельному поєднанні як виразників двох взаємопов”язаних дій, одна з яких виражає гіпотетичну дію, а друга ту, що її зумовлює. Тому дієслова умовного способу найчастіше вживаються у складнопідрядних реченнях. У підрядній частині дієслово-присудок вказує на умову, за якої могла б здійснитися дія, виражена дівєсловом-присудком у гловному реченні. Умовний спосбі виражається аналітичною формою, що твориться від фоми дієслова минулого часу за допомогою умовної частки –би (-б).

Різновиди умовного способу:

а) спонукальний – за змістом та інтонацією наказ, а за структурою – умова. Додаткова ознака – поєднання із звертанням (Та ну вже, діду, хоч би помовчали).

б) бажальний – за змістом – бажання; за структурою – умова (може б я міг допомогти).

Наказовий спосіб у формі наказу, заклику, побажання, поради, вимоги, виражає спонукання до дії, означає дію нереальну, яка ще не існувала і не існує. З погляду на того, хто говорить, вона повинна відбутися. Різні модальні значення наказового способу передаються за допомогою інтонації, категорії особи і числа. Дієслова наказового способу творяться від основ теперішнього часу. Залежно від характеру основи, ці форми можуть бути:

форми, що в ІІ особі однини закінчуються на й. Вони збігіються з основою теперішнього часу (читай, працюй).

Форми наказового способу, що в ІІ особі однини закінчуються на и; вони творяться від основ теперішнього часу на приголосний. Це буває, коли основа теперішнього часу ненаголошена (несуть - неси), або коли основа теперішнього часу закінчується збігом двох приголосних (стиснути - стисни).

Усі інші дієслва наказового способу, утворені від основ теперішнього часу на приголосний у ІІ особі мають чисту основу (сядуть – сядь, вірять - вірь).

Форми І і ІІ особи множини у дієсловах наказового способу закінчуються на –імо, -мо, -іть, -та, -іте (ходімте, ходімо).

Деякі безафіксні дієслова наказового способу з флексією –и у ІІ особі однини у співвідносних префіксальних формах маютьчисту основу (вези - привозь). Це вплив розмовного стилю.

Дієслова наказового способу можуть вживатись із постфікмом -ся: піднімайся.

Форма ІІІ особи наказового способу виражається аналітично сполученням часток “хай”, “нехай” з формою ІІІ особи однини і множини (хай цвіте).

Форми доконаного і недоконаного виду наказового способу по-різному виявляють значення модельності. Доконаний вид сильніше передає наказ, що пов”язано з результатом дії. Недоконаний вид не має вказівок на результат: сядь – сідай. Частка “но” передає наказ пом”якшено, вживається в розмовному стилі.

Вживання одного способу замість іншого

для пом”якшення тону наказу умовний спосбі може вживатися у значенні наказового (Ти б, синку, помовчав).

Коли треба виразити наказ у більш категоричній формі, вживається інйфінітив (слухать команду!)

У значенні наказового може вживатись дійсний спосіб у формі ІІ особи теперішнього часу, або майбутнього часу доконаного виду (Лагодь, сину, сани. Відвези ялинку)

У значенні умовного можуть вживатися форми наказового способу (Не будь нас з Григорієм …).

Наказовий спосіб може виступати у значенні дійсного (А як другі півні прокричали, ти вставай, світи і знову за гребінь).

Лекція 7 Дієприкметник і дієприслівник як особливі форми дієслова. Інфінітив

Дієприкметник як особлива форма дієслова

Дієприкметник – це невідмінювана дієслівна форма, що передає дію або стан як динамічну ознаку предмета, виявлену в категоріях виду і стану. Як й інші форми дієслова, дієприкметник має значення виду, часу (теперішнього і минулого), стану (активного і пасивного), може керувати формаю залежного іменникиа й означатися словами, що виражають ступінь вияву ознаки та різні обставини (синіючий на видноколі, давно забутий, злегка затягнений).

Подібно до прикметників, дієприкметники узгоджуються з пояснюваними іменниками у роді, числі, відмінку (пісня, виконана хором, заросле споришем подвір”я).

Дієприкметникові форми зберігають значення того виду, який має дієслово в початковій формі (зітхаючий – недоконаний вид; завезений – доконаний вид).

Сучасна українська мова втратила давню дієприкметникову парадигму, що об”єднувала активні дієприкметники теперішнього і минулого часу, пасивні дієприкметники теперішнього і минулого часу. Окремий різновид становили активні дієприкметники минулого часу на –л, що функціонували лише у складі аналітичних дієслівних форм часу і способу. Руйнування дієприкметникової парадигми виявилось у тому, що в морфологічній системі сучасної української мови фактично повністю відсутні пасивні дієприкметники теперішнього часу й активні дієприкметники минулого часу. Крім того, активні дієприкметники теперішнього часу не становлять на даний час регулярних віддієслівних утворень.

Дієприкметник виражає ознаку предмета за дією, яку виконує предмет, або яка на нього спрямована. Оскільки дієприкметник став виразником ознаки предмета за дією, то цілком закономірно, що він пов”язаний з прикметником і дієсловом. Існування гібриду виправдане, тому що людська свідомість відмічає в реальному світі не лише однорідні чи протилежні факти, а й проміжні факти, що постають внаслідок взаємовпливу одне на одног. Дієприкметник – складне мовне явище, яке вбирає в себе ознаки двох класів слів:

ознаки дієслова:

значення процесуальності;

виду;

часу;

стану;

перехідності/неперехідності;

способу керування іменниками;

ознаки прикметника:

рід;

число;

відмінок;

здатність узгоджуватись з іменником;

синтаксична функція – означення (може бути іменною частиною присудка, додатком, підметом);

виражає ознаку предмета, процесуально, пов”язано з часом.

Процесуальність дієприкметника виявляється у здатності трансформуватись у дієслівні форми для передачі тієї самої інформації.

Батьківщина – оспівана поетом; яку оспівав поет.

Творення дієприкметників

Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за відношенням до виконуваної дії. Вони творяться від основи теперішнього часу неперехідних дієслів або перехідних, вжитих у неперехідному значенні, за допомогою суфіксів –уч (-юч), -ач (-яч).

(терплячий, киплячий).

Від дієслів на –ся активні дієприкметники теперішнього часу не творяться.

Активні дієприкметники у сучасній українській літературній мові обмежені у вживанні порівняно з російською мовою. Так, дієприкметник, що пов”язаний із назвою особи, замінюється зворотом “той, що + дієслово в ІІІ особі однини теперішнього часу” (працюючі робітники = робітники, що працюють).

Значна кількість давніх активних дієприкметників теперішнього часу перейшла в якісні прикметники (плавучий, ревучий, живучий, співучий, тямучий, ріжучий, плакучий, текучий, крикучий, тягучий, липучий, дряпучий, родючий, палючий, кусючий, сидячий, ходячий, лежачий, терплячий, зрячий, владущий, тямущий, пам”ятущий, видющий, завидющий, цілющий, болящий, годящий тощо).

Активні дієприкметники минулого часу творилися від інфінітивних основ за допомогою суфіксів –ш (з основою на пирголосний) і –вш (з основою на голосний). Цей різновид дієприкметників сучасній морфологічній системі української мови не властивий.

Продуктивний різновид становлять активні дієприкметники минулого часу, утворювані від основи інфінітива неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса –л (змарніти – змарнілий, посивіти – посивілий, одужати- одужалий, полиняти- полинялий, ожити – ожилий, облипнути – облиплий, набриднути – набридлий, розцвісти – розцвілий, присісти - присілий).

До особливостей творення дієприкметників на –л належать:

Втрати суфікса інфінітивної основи –ну (зжовкнути - зжовклий);

Випадіння кінцевого приголосного основи, зокрема –с (осісти - осілий);

Пасивними називаються дієприкметники, що виражають ознаку за відношенням до дії, що поширюється на інший предмет.

Пасивні дієприкметники мають значення доконаного або недоконаного виду, творяться лише від перехідних дієслів, виражаючи динамічну ознаку щодо об”єкта при неназваному логічному чи пасивному суб”єкті (запорошені снігом вулиці, шлях, пройдений туристами).

Пасивні дієприкметники втратили на грунті української мови давні форми теперішнього часу, що утворювалися за допомогою суфікса –м від інфінітивних основ перехідних дієслів. З ними генетично пов”язані сучасні прикметники відомий, знайомий, видимий, любимий, терпимий.

Продуктивним є творення дієпррикметників з нейтралізованим часовим значенням від інфінітивних основ перехідних дієслів за допомогою суфіксів –н (-ен), -т. (пояснений, пояснюваний, будований, удосконалений, удосконалюваний, ритий, митий, куплений, купований, кинутий, тертий).

Творення дієприкметників за допомогою суфікса –не, що додається до інфінітивної основи на –и (бачити, возити, ловити) супроводжується цілим рядом чергувань: /г/ - /ж/, /к/ - /ч/, /д/ - /дж/, /з/ - /ж/, /с/ - /ш/, /зд/ -/ждж/. Після губних приголосних з”являється епентетичний (вставний) –л (топити - топлений). Дієприкметники на –т утворюються від обмеженої кількості дієслів з основами на и, і, -а(-я), у, (бити – битий, подіти – подітий, вижати - вижатий).

Існують випадки варіантного творення дієприкметників за допомогою суфіксів –т і –ен (бризнути – бризнутий, бризнений, вернути – вернутий – вернений, одягнути – одягнутий, одягнений, горнути – горнутий, горнений, колоти – колотий, коленийЮ пороти – поротий - порений).

Перехід дієприкметників у прикметники та іменники

Дієприкметникові форми можуть втрачати ознаки дієслів і переходити в розряд прикметників, виражаючи статичні ознаки предмета (сидяча робота, битий шлях, сіяне борошно).

Прикметники дієприкметникового походження не керують формами непрямих відмінків іменника, не можуть означатися словами з обставинним значеннм (розіпрілий у печі борщ – пріле просо; палена сонцем рослинність – палена цегла).

У прикметниках дієприкметникового походження може змінюватись наголос (ва^/рений – варе^/ний, пе^/чений – пече^/ний).

Прикметники дієприкметникового походження слід відрізняти від прикметників, що творяться від основ дієслів або віддієслівних іменників прикментиковими суфіксами (блискучий, біжучий, плакучий, поживний, невпинний, посівний, підписний, коханий).

Дієприкметникові форми можуть переходити в орзряд іменників (заручений, наречений, суджений, полонений, учений).

Позначаючи осіб або предмети, такі слова набули ознак, властивих іменникам: мають постійний рід, у реченні є підметом або додатком.

Форми на но-, то-

За походженням з дієприкметниками безпосередньо пов”язані незмінні предикативні форми на но-, то-. (виконано, зроблено, розбито, змито, забуто). Це морфологізовані короткі дієприкметники середнього роду з колишнім закінченням –о, в результаті втрати якого форми середнього роду опинилися поза парадигматичними зв”язками з формами чоловічого і жіночого роду, відмінковими формами однини і множини. Вони втратили й своє прикметникове значення і можуть протиставлятись лише родовим формам дієприкметників (сорочку вишито – сорочка вишита; міст збудовано – міст збудований). Ці форми виступають головними членами безособових речень (На сизих луках скошено траву).

Форми на но-, то- утворилися від основи інфінітива перехідних дієслів. Від форми пасивних дієприкметників відрізняються тим, що не змінюються. Вони мають значення виду (писано - написано), мають здатність керувати відмінковою формою залежного іменника: знахідного (родового), орудного, давального (запрошено його, не викопано ями, тобі наказано, синові велено).

Предикативні форми на но-, то- можуть означатися словами з обставинним значенням (іменниками, прислівниками) посіяно в полі, зроблено вдало, помічено вчасно.

Дієприслівник як особлива форма дієслова

Дієприслівником називаєтьсянезмінна дієслівна форма, яка позначає дію або стан як ознаку іншої дії або стану, зберігаючи дієслівні морфологічні категорії виду і часу.

Дієприслівник завжди пов”язується з тим самим іменником, що й основне дієслово, але, виражаючи додаткову дію (або додаткову динамічну ознаку предмета), виступає в реченні обстаивною часу, причини, мети, способу дії. (Підстрибуючи на вибоїнах, машина мчить далі).

Дієприслівники теперішнього часу утворюються від основи теперішнього часу за допомогою суфіксів –учи (-ючи) від дієслів І дієвідміни та –ачи (-ячи) від дієслів ІІ дієвідміни (ведуть – ведучи, мелють- мелючи, стежать – стежачи, ходять - ходячи).

Дієприслівники минулого часу творяться від основи інфінітива дієслів доконаного і недоконаного виду за допомогою суфіксів –ши, -вши (основа на голосний). (бігти – бігши, везти – візши, взути - взувши).

На відміну від дієприкметників, дієприслівники утворюються і від зворотних дієслів (сміючись, зупиняючись, наповнюючись).

Інфінітив

Інфінітив (лат. Infinitivus – неозначений), або неозначена форма - це початкова форма дієслівної парадигми, яка називає дію, процес або стан поза категоріями часу, способу, особи, числа. Тобто інфінітив виражає абстарктну, неактуалізовану дію. Інфінітиву властиві загальнодієслівні граматичні категорії:

Виду (виконати - виконувати);

Стану (виконувати - винонуватись);

Перехідності – неперехідності.

Показником інфінітива є суфікс –ти (-ть), після якого може виступати постфікс –ся (-сь) (гріти – грітись, боятися, вагатися).

У формі інфінітива виступають усі дієслова сучасної української мови.

Інфінітивні утворення в системі дієслова відіграють допоміжну роль, використовуючись як будівельний матеріал у складі часових форм, або втягуються у сферу категорії способу, виражаючи наказ чи умову, або виступають у функції іменника.

В реченні інфінітив може виступати у ролі головних і другорядних членів речення, бере участь у вираженні різнопланових модальних значень у двоскладних та односкладних реченнях.

Лекція 8 ПРИСЛІВНИК

ПРИСЛІВНИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ

Прислівник – лексико-граматичний клас незмінних (невідмінюваних і недієвідмінюваних) повнозначних слів, співввідносних за походженням з іменами і дієсловами. Від інших повнозначних частин мови відрізняються відсутністю морфологічної парадигми (крім ступенів порівняння, безвідносної міри якості і суб’єктивної оцінки у частини слів цього класу і неможливістю бути підвеленими під будь-який тип відмінювання чи дієвідмінювання), від інших незмінних – наявністю, поряд з граматичними, самостійного лексичного значення (швидко писати, голосно розмовляти, надзвичайно цікаве оповідання, читання вголос, місто вночі, повернення додому, надмірно ускладнене завдання).

У реченні прислівник пов”язується з дієсловом, виконуюючи роль обставини дії (Синіла навкруги далечінь. Дорога все глибше врізалась в ущелини, зверху, зі скель, покапувало).

Прислівник може також пов”язуватись із прикметником або іншим прислівником, служачи для вираження ознаки якості у ролі обставини міри, ступеня (Коли моя білява донька виросте, я буду надто старий).

Рідше прислівник входить у зв”язок з іменником, виконуючи роль неузгодженого означення (Карлос вибирав шлях направо, Гвідо вибирав шлях наліво).

Менш типовою для частини прислівників є роль присудка в односкладному реченні (Тихо, пустельно, мов на карю світу).

Поєднуючись з іншими частинами мови у складі речення, прислівники вступають з ними в синтаксичний зв”язок прилягання.

ЗНАЧЕННЄВІ РОЗРЯДИ ПРИСЛІВНИКІВ

Значення прислівника як виразника непроцесуальної ознаки конкретизується в часткових розрядах слів, що належать до цієї частини мови. Прислівники поділяються на:

Займенникові – вказують на ту чи іншу ознаку, не називаючи її. Вони бувають:

питально-відносні (де, куди, коли, звідки, чому, як, поки, доки);

вказівні (там, тут, сюди, туди, тоді, так (отак));

означальні (завжди, всюди, інколи, по-всякому, по-іншому);

заперечні (ніде, ніколи, нікуди, ніяк, нізвідки, нізащо);

неозначені (десь, де-небудь, колись, коли-небудь, кудись, куди-небудь, чомусь, казна-звідки, казна-куди, хтозна-куди, хтозна-де);

особові (по-моєму, по-творєму, по-нашому);

зворотний (по-своєму).

За допомогою займенникових прислівників установлюється зв”язок між змістом окремих речень в усному і писемному мовленні; тому дані слова є важливим засобом текстотворення. Ця функція обумовлена здатністю співвідноситись із повнозначними прислівниками, прийменниково-іменниковими сполуками з обставинним значенням, окремими різновидами підрядних речень, кількома самостійними реченнями і виступати їх своєрідним замінником у тексті (Сповнений надії, Ти йдеш узліссям. Кожен кущ там криє Глибокі таємниці).

За своїм лексичним значенням займенникові і назайменникові прислівники поділяються на 2 основних лексико-граматичних розряди:

Означальні, або власне характеризуючі, тобто такі, що позначають властивості, якості, спосіб дії, інтенсивність вияву процесуальної дії або непроцесуальної ознаки;

Обставинні (обставинно-характеризуючі), функція яких полягає у вираженні зовнішніх щодо носія ознак місця, часу, причини, мети.

ОЗНАЧАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ

Означальні прислівники об”єднують кілька підрозрядів, видялюваних на основі позначення якісних ознак дії чи стану (швидко бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-бітьківськи, утричі більша вага).

Розрізняють такі підрозряди означальних прислівників:

якісно-означальні (відповідають на питання як?) голосно, дбайливо, ніжно, привітно, рішуче, тихо, правильно, вірно, прекрасно, авторитетно, бездоганно, безпомилково тощо.

міри або ступеня (відповідають на питання якою мірою? Скільки? У скільки разів?) виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки (дуже, ледве, надзвичайно, виключно, абсолютно, трохи, мало, недостатньо, дотла, вволю, вщерть, вщент, досхочу, стократ, надвоє, учотирьох, двічі, вп”яте);

способу дії (образу дії) вказують на спосбі дії і відповідають на питання як? Яким способом? Яким чином? (похапцем, жартома, верхи, сліпма, навшпиньки, раптом, бігцем, неквапом, жужмом, повагом, босоніж);

порівняльно-уподібнювальні (як?) соколом, ластівкою, зозулею, стрілою, по-батьківському, по-осінньому, по-новому;

ОБСТАВИННІ ПРИСЛІВНИКИ

На відміну від означальних прислівників, що виражають ознаки інших ознак (дієслів, прикметників і прислівників) з погляду їх внутрішньої суті, загальне значення обставинних прислівників у тому, що вони позначають різні зовнішні обставини перебігу дій, станів, вияву інших ознак. Тому вони вказують на додаткові обстаивни здійснення предикації загалом.

Залежно від конкретного характеру позначуваних обставин у межах обставинних прислівників виділяють такі підрозряди:

прислівники місця (відповідають на питання де? Куди? Звідки?). Їхнє призначення – у вираженні просторової локалізації дії або стану за орієнтирами: тут. Там, туди, звідти. Відповідно до орієнтирів виділяють:

а) прислівники, що вказують на своєрідну фіксовану локалізацію дії або стану у просторі (близько, поблизу, вгорі, внизу, далеко, навколо, довкола, поруч, де, тут, там);

б) прислівники, що позначають напрям дії або руху (вгору, вправо, вбік, додому, здалеку, звідки, звідси, звідусіль, сюди, туди);

прислівники часу функціонують як морфологізована група лексичних одиниць на позначення різних часткових темпоральних значень прояву процесуальних і непроцесуальних ознак. Розрізняють прислівники зі значенням:

а) часу, в який відбувається дія або стан (тепер, тоді, вночі, вранці, влятку, взимку, вдень, восени, навесні);

б) періодичності дії або стану (щоденно, щодня, щодень, щороку, щоліта, щохвилини, щосереди);

в) початкової часової межі дії або стану (здавна, здавен, змолоду, зранку, зроду, споконвіку, спочатку);

г) кінцевої часової межі дії або стану (доти, поки, досі, донині, дотепер, довіку, повік, назавжди).

прислівники причини становлять кількісно обмежену групу, вказуючи на причину виконання (невиконання) реалізації (нереалізації) відповідної дії або стану (згарячу, спересердя, спросоння, здуру, знічев”я, зопалу, ненароком).

Прислівники мети також є кількісно обмеженою групою лексичних одиниць, до складу якої входять: навмисно(е), напоказ, навіщо, нащо, наперекір.

ПРЕДИКАТИВНІ І МОДАЛЬНІ ПРИСЛІВНИКИ

У сучасній українській літературній мові існує ряд лексичних одиниць, що за відповідних умов синтаксичного функціонування набувають таких категоріальних значень:

стану навколишнього середовища (тепло, холодно, вітряно, сиро, зоряно, сонячно, похмуро); (Ставало вогко й холодно);

фізичного стану живих істот (боляче, жалко, досадно, приємно, гірко, соромно); (Так мені зробилось жалко і досадно);

модальної оцінки дії з погляду її необхідності (треба, потрібно, необхідно, неможливо, обов”язково) або зв”язку з реальністю (очевидно, мабуть, можливо, звичайно, безумовно, певно, звісно, по-перше, по-друге);

оцінки якого-небудь стану з морально-етичного погляду або доцільності (недоцільності): гріх, жаль, біда, диво, сором, лінь, страх, охота, час, пора.

Дані слова характеризуються як особлива категорія стану.

Найвиразнішу групу предикативних прислівників становлять слова на –о, -е, співвідносні за структурою і значенням з якісними прислівниками. Здебільшого вони мотивовані якісними прикметниками, мають форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Але на відміну від якісних, предикативні прислівники займають у реченні синтаксично незалежну позицію. Модальні прислівники мають значення повинності, необхідності, неможливості або ж виражають оцінку змісту повідомлення з погляду достовірності, припущення, аргументації послідовності тих або інших тверджень.

6.СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ ПРИСЛІВНИКІВ

Прислівники на –о, -е, співвідносні з якісними прикметниками, мають форми вищого і найвищого ступенів порівняння.

Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів –ше, -іше (довго – довше, тепло - тепліше) а також суплетивно (гарно – краще, погано - гірше), або аналітичним способом (вдало – менш вдало, ясно – більш ясно).

Найвищий ступінь твориться за допомогою частки най-, що додається до форми вищого ступеня (весело- веселіше, найвеселіше)

До неморфологізованих належать словотвірні засоби вираження міри і суб”єктивної оцінки ознак, позначуваних якісними прислівниками (важко – важкувато, заважко, далеко – далекувато, далеченько, точно - точнісінько).

Подібно до якісних прикметників міра і суб”єктивна оцінка ознаки виражається за допомогою повтору прислівників (рано-рано, рано-ранесенько, рано-пораненьку, швидко-швидко).

7.СПОСОБИ ТВОРЕННЯ ПРИСЛІВНИКІВ

Прислівники сформувалися і формуються в наш час на основі інших частин мови. Основним способом творення є адвербіалізація, використовуються також афіксальні способи словотвору.

Адвербіалізація (лат. Adverbum - прислівник) є різновидом морфологічно-синтаксичного словотвору, який полягає у переході в прислівники слів і словосполучень з інших частин мови: іменників, прикметників, числівників, займенників, рідше – дієслів.

Найдавнішими в українській мові є прислівники займенникового походження, що утворилися поєднанням двох давніх займенників: тут (ту-тъ), там (та - мъ), займенника з часткою, що перейшла до розряду суфіксів: коли (къ-ли). Пізніше на їх основі утворилися похідні прислівники способом приєднання часток: куди – нікуди, абикуди, будь-куди, куди-небудь, коли-небудь, коли-ніколи, абияк, як-небудь, хтозна-як.

Прислівники, похідні від іменників зберегли такі основні типи:

а) від орудного відмінка однини: бігом, гуртом, кругом, живцем, миттю, узбіччям;

б) від орудного відмінка множини: годинами, днями, місяцями;

в)від родового відмінку однини з прийменником або часткою: здому, згори, додому, доволі, догори, знизу;

г) від знахідного відмінка однини з прийменником: угору, вниз, вплав;

д) від місцевого відмінка одини і множини з прийменником: угорі, вночі, нарівні.

Прислівники прикметникового походження утворилися на основі форм називного відмінка нечленованих прикметників. Їх суфікси –о, -е історично є флексіями називного відмінка однини якісних прикметників середнього роду: високо, якісно, байдуже. За зразком цього словотірного типу творяться суфіксальним способом якісно-означальні прислівники на –о, -е. Інші типи відприкметникових утворень такі:

а) від родового відмінка давного нечленованого прикметника з прийменником: звисока, зблизька, знову, віддавна;

б) від знахідного відмінка нечленованого прикметника з прийменником: востаннє, вручну, нашвидку;

в) від місцевого (давального) відмінка відносних та якісних прикметників з прийменником по: по-міському, по-розумному;

Кількісно обмежені прислівники числівникового походження. Адвербіалізації підпали:

а) форми збірних числівників знахідного відмінка однини з прийменниками в, на: вдвоє, надвоє, вчетверо, натроє;

б) форми знахідного відмінка порядкових числівників з прийменником в: вперше (уперше), вдруге (удруге), вдесяте (удесяте).

До прислівників дієслівного походження належать слова з суфіксами –ки (мовчки, пошепки), -ма, -ома (сидьма, жартома) та деякі дієприслівникового походження (неперестаючи, жартуючи).

Складні прислівникові утворення завдяки зрощенню словоформ (віч-на-віч).

У сучасній українській літературній мові продуктивні такі типи афіксального словотвору:

суфіксальні:

а) від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів –о, -е (близько, далеко, жадібно, зверхньо, ретельно, уважно, хапливо, чесно, явно, вороже, разюче);

б) від прислівникових основ за допомогою суфіксів –еньк,-есеньк, -ісіньк, -юсіньк (гладенько, уважненько, милісінько);

2) суфіксально-префіксальні: від іменних основ за допомогою одночасного приєднання префікса по- та суфікса –ому, -ськи (-зьки, -цьки), -и: по-материному, по-материнському, по-материнськи, по-боягузьки, по-юнацькому.

8.ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ

РАЗОМ пишуться:

а) Складні прислівники, утворені сполученням прийменника з прислівником: віднині, відтепер, донині, дотепер, забагато, задовго, занадто, набагато, навічно, надалі, надовго, назавжди, назовсім, наскрізь, насправді, невтямки, негаразд, отак, отут, підтюпцем, повсюди, подекуди, позавчора, позаторік, потроху, утричі, якнайкраще.

Примітка. Від подібних прислівників слід відрізняти сполучення прийменників із незмінюваними словами, вживаними в значенні іменників. Такі сполучення пишуться окремо: від сьогодні, до завтра, на завтра, на потім (не відкладайте цього до завтра, на завтра, на потім), за багато, на багато (пор.: забагато гуляєш і за багато років уперше приїхав, стало набагато легше й зал на багато місць), на добраніч, на ура.

б) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з іменником: безвісти, безперестанку, вбік, ввечері, ввіч, вволю, вголос, вгорі, вгору, вдень, взимку, взнаки, відразу, вкрай, вкупі, влад, влітку, внизу, вночі, восени, впам”ятку, впень, вперед, впереміж, впереміш, вплав, вплач, впоперек, впору, враз, вранці, врешті, врівень, врівні, врозкид, врозілт, врозсип, врозтіч, вряд, всередині, вслід, всмак, вщерть, доверху, довіку, довкола, доволі, догори, додолу, додому, докупи, донизу, дотла, дощенту, заміж, замужем, заочі, запанібрата, запівніч, зараз, заразом, зарані, зарання, засвітла, збоку, зверху, звіку, згори, здуру, ззаду, зісподу, знизу, зозла, зокола, зразу, зранку, зрання, зрештою, зроду, зсередини, набік, набір, наверх, наверху, навесні, навиворіт, навиліт, навідліг, навідріз, навік, накіки, навіч, нагору (але на-гора), надвечір, надворі, надголодь, надзелень, надмір, надміру, назад, назахват, наздогад, назустріч, наїздом, наниз, нанизу, наостанок, наостанку, напам”ять, наперебій, напереваги, наперед, наперекір, напереріз, напівдорозі, напідпитку, напоказ, наполовину, напохваті, напочатку, наприклад, напровесні, напролом, напропале, нараз, нарешті, нарівні, нарозхват, насилу, наскоком, наспід, наспіх, насподі, насторожі, наяву, обік, обіч, одвіку, опівдні, опівночі, опліч, підряд, побіч, поблизу, поверх, повік, поволі, позаду, поночі, попліч, поруч, поряд, посередині, почасти, скраю, спереду, спочатку, убік, убрід, увечері, увіч, уголос, угорі, угору, удень, узимку, узнаки, украй, укупі, улад, улітку, униз, унизу, уночі, упень, уперед, уплав, уплач, упоперек, упору, уранці, урешті, урівень, урівні, урозкид, урозліт, урозсип, урозтіч, уряд, усередині, услід, усмак, ушир.

в) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з коротким (нечленним) прикметником: віддавна, востаннє, вручну, догола, допізна, завидна, замолоду, заново, звисока, згарячу, злегка, зліва, знову, зрідка, напевне, нарівні, нарізно, нашвидку, помалу, помаленьку, потихеньку, сповна, спроста, сп”яну.

г) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з числівником: вдвоє, втроє, вчетверо й под.; вперше, вдруге, втретє й под.; надвоє, натроє, начетверо й под.; удвох, утрьох, учотирьох і т.д.; водно, заодно, поодинці, спершу.

д) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з займенником: внічию, втім, навіщо, нащо, передусім, почім, посому; але: до чого, за віщо, за що та ін. в ролі додатків.

е)складні прислівники, утворені сполученням кількох прийменників із будь-якою частиною мови: вдосвіта, завбільшки, завглибшки, завдовжки, завтовшки, завчасу, завширшки, знадвору, наздогін, навзнак, навкидьки, навколо, навкруги, навкулачки, навмисне, навпаки, навперейми, навприсядки, навпростець, навряд, навскач, навскіс, навскоси, навсправжки, навстіж, навтікача, навздогін, наосліп, напоготові, позавчора, позаторік, попідтинню, спідлоба.

є) складні прислівники, утворені із кількох основ (із прийменником чи без нього): босоніж, водносталь, ліворуч, мимоволі, мимоїздом, мимохідь, мимохіть, насамперед, натщесерце, нашвидкуруч, обабіч, обіруч, очевидно, повсякчас, праворуч, привселюдно, самохіть, стрімголов, тимчасово, чимдуж, чимраз.

ж) складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- яз будь-якою частиною мови: абикуди, абияк, аніскільки, анітелень, анітрохи, анічичирк, аніяк, деделі, щодалі, щоденно, щодня, щодуху, щомісяця, щомога, щонайбільше, щонайдовше, щонайширше й т.д., щоночі, щоправда, щораз, щоразу, щороку, щосили, щохвилини (але: дарма що, поки що, тільки що, хіба що, чи що); якомога, я^/кось і яко^/сь (з різними значеннями) якраз, якнайбільше, якнайдужче, якнайдовше.

Увага. Слід відрізняти прислівники, складені з прийменників і різних частин мови, від прийменників або часток та іменникіфв, прикметників тощо, коли останні зберігають у реченні свої функц3ії як окремі частини мови, отже, і пишуться окремо. Порівняйте:

Він повернув убік. – Ударив у бік.

Прочитай вірш напам”ять – На пам”ять він подарував мені книжку.

Ми чуємо це вперше - Зайдемо в перше село.

ОКРЕМО ПИШУТЬСЯ:

а) Прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та іменника, але в яких іменник звичайно зберігає своє конкретне лексичне значення й граматичну форму, особливо коли між прийменником і керованим ним іменником можливе означення до цього іменника (прикметник, займенник, числівник): без відома, без жалю, без кінця, без кінця-краю, без краю, без ладу, без ліку, без мети, без наміру, без пуття, без сліду, без смаку, без сумніву, без угаву, без упину, без черги, в затишку, в міру, в нагороду, в ногу, в обмін, в обріз, в позику, в цілості, до біса, до вподоби, до гурту, до діла, до загину, до запитання, до краю, до крихти, до ладу, до лиха, до лиця, до міри, до ноги, до обіду, до останку, до пари, до пня, до побачення, до пори, до пуття, до речі, до решти, до сих пір, до смаку, до смерті, до снаги, досьогодні, за години, за дня, за кордон, за кордоном, за рахунок, за світло, з болю, з-за кордону, з краю в край, з переляку, з радості, з розгону, на бігу, на біс, на вагу, на весну (але навесні), на вибір, на видноті, на відчай, на відмінно, на віку, на гамуз, на голову, на диво, на дозвіллі, на жаль, на зло, на зразок, на льоту, на мить, на ніщо, на око, на поруки, на прощання, на радість, на радощах, на руку, на самоті, на світанку, на скаку, на славу, на слово, на сміх, на совість, на сором, на ходу, на шкоду, на шастя, над силу, не з руки, ні на гріш, під боком, під гору, під силу, по закону, по змозі, по знаку, по можливості, по правді, по силі, по совісті, по сусідству, по суті, по черзі, по щирості, у вигляді, уві сні, у поміч, у стократ, через силу, як слід, як треба.

б) сполуки, що мають значення прислівників і складаються з двох іменників (зрідка - числівників) та одного або двох прийменників: від ранку до вечора, день у день, з боку на бік, з дня на день, один в один, раз у раз, час від часу.

в) словосполуки, які в реченні виконують функції прислівника та складаються з узгоджуваного прийменника (числівника, займенника) й дальшого іменника: другого дня, таким чином, темної ночі, тим разом, тим часом.

г)прислівники, утворені сполученням прийменника з повним прикметником чоловічого (середнього роду): в основному, в цілому.

д) прислівники, утворені сполученням прийменника по зі збірним числівником: по двоє, по троє, по четверо.

ЧЕРЕЗ ДЕФІС ПИШУТЬСЯ:

а) складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по та закінчення –ому, -ки: по-батьківському, по-бойцовому, по-сусідському, також по-латині.

Примітка: У прислівниках цього типу, утворених від складних прикметників, що пишуться через дефіс, дефіс ставиться тільки після по-: по-соціалдемократичному.

б) складні прислівники, утворені за допомогою прийменника по від порядкових числівників: по-перше, по-друге.

в) неозначені прислівники з частками будь-, -будь, небудь-, казна, -то, хтозна-: аби-то, будь-де, будь-коли, коли-небудь, так-то.

г) складні прислівники, утворені з двох прислівників: вряди-годи, десь-інде, десь-інколи, сяк-так.

д) складні прислівники, утворені повторенням слова або основи без службових слів або зі службовими словами між ними: будь-що-будь, віч-на-віч, всього-на-всього, далеко-далеко, де-не-де, коли-не-коли, ледве-ледве, ось-ось, пліч-о-пліч, хоч-не-хоч, як-не-як.

ЛЕКЦІЯ 9 СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ

ПРИЙМЕННИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ

Службові слова, що разом з формами непрямих відмінків виражають залежність іменника чи його еквівалентів від інших слів у реченні, вказують на підрядні відношення між словами, називаються прийменниками.

Прийменник виражає залежність іменника від інших слів у реченні, диференціюючи значення відмінкової форми, допомагають виявити значення відповідної форми іменника і її синтаксичну роль. У реченні прийменники вживаються у препозиції щодо залежного непрямого відмінка іменника (крім прийменника ради, що може стояти і після іменника (Чого ради?)).

За допомогою прийменників виражаються різноманітні відношення до предмета:

Просторові (поїхати до міста);

Часові (сидіти до вечора);

Цільові (боротися за щастя);

Умови (виконати при бажанні);

Допустові;

Причинові (червоний від сонця);

Способу дії (купити на виплату);

Різні об”єктні відношення (надіти на голову, турбуватися про друга).

У ролі керованих слів можуть виступати іменники (трава на сіно), займенники (двоє з них), субстантивовані прикметники (кращі з кращих), сполучення іменника з узгодженим означенням (на третій рік).

Керуючими словами бувають: дієслова (спуститись з гори), іменники (озеро без риби); прикметники (схильний до роздумів), прислівник (недалеко від Києва).

Прийменникову систему сучасної української літературної мови становить кількісно обмежена група одиниць, яка, проте не є застиглою. Через зневиразнення значення й усталеного вживання, іменники, прислівники, дієслівні форми можуть також переходити в прийменники.

ПОДІЛ ПРИЙМЕННИКІВ ЗА ПОХОДЖЕННЯМ І МОРФОЛОГІЧНИМ СКЛАДОМ, СТРУКТУРНИМИ І СИНТАКСИЧНИМИ ОЗНАКАМИ

За походженням прийменнки бувають:

прості (первинні) – належать ті, що вже втратили будь-який генетичний зв”язок із самостійними словами (з, із, за, без, од, від, під, по, при, для, до, між, на, над).

похідні (вторинні) – певною мірою продовжують зберігати зв”язок з самостійними словами, від яких походять. Це прийменники прислівникового походження (близько, поруч, навкруг, відповідно) та іменникового (коло, кінець).

За морфологічною будовою прийменники поділяються на:

прості (належать усі первинні прийменники);

складні (до складу яких входить два або більше простих: з-за, понад, поперед, з-поміж);

складені (у зв”язку з, незалежно від, у напрямку до, незважаючи на , починаючи з …).

ПОДІЛ ПРИЙМЕННИКІВ ЗА СТРУКТУРНИМИ І СИНТАКСИЧНИМИ ОЗНАКАМИ

Сполучуваність з відмінковою формою	Структурні типи прийменників
	первинні		вторинні
	прості	складні	прості	складені
Родовий	Без, біля, у(в), від, для, до, з, коло, між, крім(окрім), ради, серед	Задля, заради, з-за, з-межи (з-між), з-над, з-перед, з-під, з-поза, з-поміж(з-помежи), з-понад, з-поперед, з-попід, з-посеред, побіля, поміж (помежи), посеред, проміж, щодо	Близько, вглиб, вздовж, (вдовж), вище (повище), відносно, довкола (довкіл), довкруг (довкруги), замість, збоку, зверх, зверху, ззаду, з-позад, зсередини, кругом, ліворуч, мимо, навколо(навкіл), навкруги (навкруг), навпроти, назад, наперед, напередодні, наприкінці, напроти, насупроти, недалеко, неподалік, нижче (понижче), обабік, обік (обіч), оддалік (віддалік), круг (округ, округи), опріч, осторонь, пізніше (пізніш), після (опісля), побіч, поблизу, поверх, подовж (повздовж), позад, поодаль, попереду, поперек, поруч, поряд, посередині, праворуч, просто, проти (супроти), протягом, раніше (раніш), спереду, стосовно, кінець, коштом, край, шляхом, ціною	В ім”я, в інтересах, за винятком, за допомогою, за посередництвом, за рахунок, за зразком, з боку, з метою, з нагоди, з приводу, на випадок, на (у) знак, на чолі, на адресу, на користь, на честь, на кшталт, на засадах, на підставі, на предмет, під час, по лінії, в напрямі (напрямку), у плані, у процесі, у разі, у результаті, в розрізі, у світлі, в силу, в справах (справі), у ході, в умовах, у сфері, в межах, у полі, у випадку, в галузі, у сфері, в царині, в рамках, під приводом, поза сферою, поза межами, через посередництво, близько від, виходячи з, далеко від, залежно від, збоку від, на відміну від, недалеко від, обіруч від, оддалік (віддалік від), подібно до, порівняно до, починаючи від, починаючи з, праворуч від, стосовно до, у напрямі (напрямку) до, у бік від, на шляху до, у відповідь на
давальний	К (ік)		Вслід, всупереч, навздогін (наздогін), навперейми, назустріч (навстріч), наперекір, наперед	На (у) противагу
знахідний	У(в) за, над, крізь, між, на (межи), о (об), перед, під, по, повз, про, проз, через	Поза, поміж (помежи), понад, попри, проміж		Зважаючи на, незважаючи на, у відповідь на, з огляду на
Орудний	З (із, зі, зо), за, між (межи), над, (наді), перед (переді), під (піді)	Поза, понад, поперед, поміж, (помежи), проміж		Вслід (слідом), за, згідно з, навздогін (наздогін), за, нарівні з, на чолі з, одночасно з, паралельно з, побіч з, порівняно з, поруч з, поряд з, разом з, у зв”язку з, у розріз з, у згоді з, вунісон з, у співдружності з
місцевий	У(в), на, о(об), по, при

СЕМАНТИЧНІ ТИПИ ПРИЙМЕННИКІВ

Семантика прийменника грунтується на значенні відношення, характер якого випливає із взаємодії лексичних значень повнозначних чатсин мови у контексті. Набуваючи прислівникових функцій, прийменники виступають у структурі речень засобами вираження обставин:

причини (з, за, від, через, перед, завдяки, у результаті, під впливом, внаслідок, у зв”язку з, у силу, з огляду на, зважаючи на);

мети (для, на, за, по, задля, ради, заради, з метою, в інтересах, з нагоди, з приводу, на випадок, на (у) знак, у справах, у справі, в ім”я, на честь);

умови (у(в), з, без, при, у випадку, у разі, за умови, при умові);

допустовості (всупереч, наперекір, на(у) противагу, незважаючи на, незалежно від, у розріз з);

способу дії, міриі ступеня вияву дії та стану (розмовляти з акцентом, писати без помилок, дихати на повні груди, іти під звуки маршу, викладати у дусі нових вимог).

ПРАВОПИС ПРИЙМЕННИКІВ

РАЗОМ пишуться:

а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо.

б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників (задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад, поперед, посеред, проміж).

ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишуться складні прийменники, утворені з початковими з-, із-: (з-за, з-над, з-перед, з-під, з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж).

ОКРЕМО пишуться прийменникові сполуки у (в) разі, під кінець, під час, що ж до.

СПОЛУЧНИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ

Сполучник є класом службових слів, що вживааються для вираження логіко-граматичних зв"язків між однорідними словами, словосполученнями і частинами складного речення. Характерна ознака сполучників – їх незалежність від кожного з окремо взятих компонентів, між якими встановлюється зв”язок.

Сполучники не пов”язані з формами тих слівв, які з їх допомогою об”єднуються і словосполучення.

Виступаючи в незмінній формі для зв”язку слів і речень, сполучники втратили самостійно виражене лексичне значення. Вони не вказують ні на предмети, ні на явища, ні на їх ознаки і не виступають членами речення. Сполучники є граматичним засобом вираження узагальнених понять про суб”єктно-об”єктні, часові, причиново-наслідкові та інші зв”язки між предметами і явищами реального світу. В усіх формах вони тільки оформляють логічні відношення, які виникають між синтаксичними одиницями.

Найважливішим для сполучника є значення, реалізоване у вираженні зв”язків сурядності і підрядності.

При сурядному зв”язку поєднуються граматично рівноправні одиниці. Підрядний зв”язок, притаманний складному реченню, виявляється у поєднанні граматично нерівноправних одиниць у складі синтаксичних конструкцій.

6.МОРФОЛОГІЧНИЙ СКЛАД СПОЛУЧНИКІВ

Сполучники поділяються на прості (непохідні і похідні) і складені.

До простих непохідних належать: а, бо, і(й), ні, та, чи;

Прості похідні сполучники – це поєднання в одному слові кількох первинних частин, зокрема займенників і прислівників, часток і прийменників: зате, якщо, якби, ніби,нібито;

Складені сполучники є цілими словосполученнями, які виконують службову, граматичну роль. Вони утворені поєднанням відмінкових форм займенника той або іншої повнозначної частини мови із сполучниками що, щоб, і прислівником як (тому що, подібно до того як, через те що, задля того щоб, незважаючи на те що).

За способом вживання сполучники поділяються на три трупи:

до одиничних належать неподільні сполучники, що не повторюються при кожному однорідному члені і складовій частині складного речення. Сюди належать: а, і, але, та, зате, проте, щоб, якби, тому що, як тільки.

до повторюваних належать сполучники, що повторюються при кожному однорідному члені речення або при кожній складовій частині складного речення: і…і, ні… ні, то…то, або …або, чи…чи.

парними називають складені похідні сполучники, кожна частина яких належить до різних членів речення або компонентів складного речення (не тільки … але і(й), як … так і, як не … так, хоч … але, якщо … то).

7.СИНТАКСИЧНІ ФУНКЦІЇ СПОЛУЧНИКІВ

За синтаксичними функціями сполучники поділяються на:

Сурядні	Підрядні
Єднальні – і(й), та, ні…ні, та ні… та ні, ані … ані.	З”ясувально-об”єктні – що, щоб, чи, як, немов (немовби), ніби (нібито), наче (начебто, неначе, неначебто), буцім (буцімто), хто, що, який, чий, котрий, де, куди, звідки, коли, доки, скільки, наскільки
Зіставно-протиставні – а, але, й, та(але), однак, зате, проте, тільки, лише, хоч … але, хоч ….зате, хоч …та, а втім, так, тим часом, як …так і, не тільки (не лише)… а (але) й, не то що … а (але), не так і …як	Означальні – що, який, чий, котрий, хто, де, куди, коли, звідки, ніби (нібито), мов (немов, немовби), наче (неначе, неначеб, неначебто)
Розділові – абоб, а то, чи, а чи, хоч, чи то, то…то, не то… не то, як не … то, коли не … то, якщо не …то	Часові – як, після того як, в міру того як, тільки (що) …як, як тільки, тільки-но …як, щойно, ледве, скоро, коли, відколи, аж поки, доки, аж доки
Градаційні – а й , а ще, а навіть, а до того ж, та навіть, та ще й, не тільки … а (але) й, не тільки … а навіть , не стільки … скільки, не так …як	Місця (просторово-локальні) – де, куди, звідки
Приєднувальні – і, та, також, і навівть, а й, та й, ще й, та ще й, також	Причинові – бо, через те що, тому що, затим що, тим що, оскільки
Пояснювально-уточнюючі – або, тобто, а саме, як-от	Умови – якщо, як, коли, коли б, якби, аби, раз
	Мети – щоб, для того щоб, затим щоб, аби
	Допустові – хоч (хоча), хоч(хоча)… а (але, однак, зате), хай (нехай)…але (та), дарма що, незважаючи на те що
	Порівняльні – мов, мовби, немов, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, як, що

Різновиди сурядних сполучників пов”язані з вираженням окремих модифікацій відношення граматичної рівноправності у простому і складному реченні.

Підрядні сполучники виражають залежність однієї одиниці від іншої у межах синтаксичної конструкції. Вони функціонують у різноманітних складнопідрядних реченнях і виступають засобом вираження залежності підрядного речення від головного. Цю функцію виконують і сполучні слова, які на відміну від власне сполучників беруть безпосередню участь у структурі підрядних речень, виступаючи головним або другорядним членом речення.

8. ПРАВОПИС СПОЛУЧНИКІВ

1.РАЗОМ пишуться складні сполучники, що становлять тісне поєднання повнозначних слів з частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, отже, цебто, щоб, якби, якщо, абощо, тощо.

Увага: сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, які пишуться разом, треба відрізняти від однозвучних самостійних слів, що пишуться з прийменниками за, про і частками би, як окремо. Так, сполучники зате, проте, можна замінити сполучником а, але, однак, тоді як прийменники за, про, займенник те – заміні не піддаються.

Приклад: Хоч не застав Івана дома, зате пройшовся.

За те оповідання його похвалили.

Сполучник щоб відрізняється від займенника що і частки б тим, що на займенник падає наголос.

Приклад: Сказав, щоб усі прийшли.

Що б ви сказали, коли б я не приїхав?

Сполучники якби, якщо, можна відрізнити від однозвучного з ними прислівника як із частками би та займенника що за контекстом, бо на прислівник як завжди, падає логічний наголос.

Приклад: Якби тут був мій товариш!

Як би краще виконати завдання!

Якщо хочеш, допоможу тобі.

Як що трапиться, нарікай на себе.

2. ОКРЕМО пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же (або ж, адже ж, але ж, а як же, юо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би);

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, через те що.

3.ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

9.ЧАСТКА ЯК ЧАСТИНА МОВИ

До класу часток належать неповнознічні незмінні слова, які виконують модальну роль у складі слова або речення.

Частки не мають лексичного значення, але на відміну від прийменників і сполучників, не служать засобом вираження синтаксичних відношень, а вживаються для надання слову або реченню певних семантичних або граматичних значень.

Зі структурного погляду частки бувають

прості;

складені.

До простих належать одиниці елементарної структури типу би (б), же (ж), бо, ні, не, а також похідні утворення, сформовані внаслідок лексикалізації різних колмбінацій первинних часток і функціональної транспозиції слів з іншими функціями: буває, було, ніби, нібито, адже, лише, давай(те), справді, собі, зовсім, однак, просто, нехай, ось, он.

Складені частки – це аналітичні єдності (а то, навряд чи, всього-навсього, далеко не, до чого (ж), на що вже, от би, ледве чи не, як не, хай би).

Функціональні різновиди часток

За виконуваними функціями частки поділяються на:

1)формотворчі;

2) заперечні;

3)стверджувальні;

4) питальні;

5) модальні;

6) вказівні.

Формотворчі частки хай, нехай, би, б, бодай беруть участь у творенні аналітичних форм наказового, бажального, умовного способу дієслів (І хай вам буде все до речі, Нехай вас сонце не пече, і дощ буйненький ваші плечі Не полива і не січе)

До часток не належать:

-зворотній дієслівний постфікс –ся (-сь);

-словотвірні афікси де(дехто), небудь (хто-небудь), будь (будь-хто), -сь (десь, колись).

Вони виконують словотвірну функцію і виступають афіксами.

Заперечні частки не, ні, ані виражають повне або часткове заперечення змісту повідомлення (Шалені темпи. Час не наша власність. Фантастика – не мріяв і Жюль Верн).

Стверджувальні частки так, еге, егеж, атож, аякже вказують на те, що зміст відповідного повідомлення відображає дійсну або таку ситуацію, що обов”язково має бути реалізована (Та на таке питання зауряд одказують: “еге, авжеж, аякже, любитиму дуже”, - одмовила вона всміхаючись).

Заперечні і стверджувальні частки у відповідних комунікатиних ситуаціях набувають функцій слів-речень.

Питальні частки чи, чи ж, чи не, та чи, хіба, хіба ж, та хіба, невже, невже ж, та невже, поєднують значення питальності, виступаючи засобом оформлення відповідного комунікативного різновиду речень, і модальності (сумнів, хвилювання, здивування, непевність, недовіра) (Хіба є хто на світі крилатіший за людину?)

Модальні частки є найважливішим різновидом. Їм властивий широкий діапазон значень, пов”язаних з вираженням суб”єктивного ставлення до повідомлюваного, емоційних оцінок, безпосередніх реакцій мовця, спричинюваних ситуативними умовами.

Модальні частки мають значення:

А) припущення, сумніву, непевності щодо вірогідності повідомлюваного (мов, мовби, немов, немовби, немовбито, мовляв, ледве чи, наче, неначе, ніби, навряд чи).

Б) підсилення, категоричного увиразнення, спеціального виділення повідомлення (і, та, так, аж, все, таки, уже, ще, же(ж), бо, саме, якраз, десь, якось, куди, же(ж), так).

В) волевиявлення, спонукання до дії (давай(те), годі, ну, же(ж), так).

Г) переповідності, встановлення зв”язку повідомлення з його джерелом, з іншими фактами і подіями (мов, мовляв).

6) вказівні частки (ось, осьде, он, онде, ген, от, то, ото, це, оце, воно) використовуються як засоби актуалізації компонентів окремих висловлювань у відповідних мовленнєвих ситуаціях, підкреслення, спеціального виділення їх (І що воно за дитина, ніяк не заплаче!)

Частки перебувають у найтіснішому зв”язку з контекстуальним оточенням, яке дає змогу ідентифікувати їх, відмежовувати від інших омонімічних службових і повнозначних слів.

ПРАВОПИС ЧАСТОК

Розрізняють словотворчі частки, які, уточнюючи зміст окремих слів, є їх складовими частинами, і формотворчі частки, які вживаються лише в деяких формах слова для вираження граматичних значень.

А. Словотворчі частки можуть писатися разом, окремо і через дефіс.

РАЗОМ пишуться:

А)частки аби, ані, де, чи, що, як у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абищо, декотрий, дещо, чималенький, щодня, щодуху, якби, якщо.

Б) частки би, б, то, що в складі сполучників: щоб, якби, немовбито, нібито, абощо, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж, атож.

В) частка ся-(сь) у зворотних дієсловах: будується.

Г) частка –сь у складі займенників і прислівників: котрийсь, котрась, якийсь, якась, десь, колись.

Д) частка не , коли вона виступає в складі будь-якої частини мови (крім дієслова) у значенні префікса, тобто коли слово без цієї частки не вживається (невільник, неук, немовля, невпинний).

З дієсловами –не- завжди пишеться окремо, крім тих, що без –не- не вживаються (неволити, незчутися, ненавидіти, нестямитися) і тих, яким частка –не- надає нового значення: нездужати (хворіти), непокоїтися (хвилюватися). Але залежно від значення дієслова частка –не- може писатися окремо: не здужати – не змогти, не славити – не прославляти.

Е) частка не у складі префікса недо, який означає дію, стан, або якість, що виявляються у процесах, ознаках і предметах у неповній мірі (недобачати, недоїдати, недозрілий, недоук). Якщо частка не виступає для заперечення дії, вираженої дієсловом із префіксом до, вона пишеться з цим дієсловом окремо (він недочував, але Він не дочув моїх слів.)

Є) частка не з іменниками, прикметниками, займенниками та прислівниками, якщо вони в сполученні з не означають одне поняття (невмілий, невдалий, недурно, невже, невтямки, невважаючи на …, немов, неначе).

Примітка. Частка не пишеться окремо від прикметника, що має при собі як пояснювальне слово займенник або прислівник з часткою ні, а також окремо від прикметника, перед яким стоять: далеко, зовсім, аж ніяк: Ні до чого не здатна людина; Далеко не досконалий твір; Зовсім не великі обов”язки.

Ж) частка не з дієприкметником, якщо він є означеням іменника (а не присудком) і не має при собі пояснювальних слів (незакінчена приця, нержавіюча сталь, неспростовані факти).

З) частка ні з займенниками, якщо вона не відокремлена від дальшого займенника прийменником, і з прислівниками: ніхто (нікого), нічий (нічиїм), ніщо (нічого), ніякий (ніякому), ні^/де, ніде^/, нізащо, нізвідки, ніко^/ли, ні^/коли, ніяк.

ОКРЕМО пишуться:

А) частка що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до.

Б) частка то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

В) частка не зі словом, з яким вона не становить одного поняття, а є лише запереченням (Не доля вирішує – людина сама творить свою долю).

Г)частка не при дієсловах, дієприкметниках, що виступають у функції присудків, при дієслівних формах на но-, то- й дієприслівниках: не підходячи ближче, не поспішаючи. Праця не закінчена. Підлоги не вимито.

Д) частка не з прикметниками у функції присудка, якщо часткою не заперечується ознака, виражена даним словом (Ця річка не широка (заперечення). Ця неширока річка …).

Примітка. Якщо між не і відповідним прикметником – присудком за змістом речення можливе є (був, була), частку не пишемо окремо; якщо зв”язка на цьому місці порушує смисл, частку не треба писати разом. Цей будинок не старий (не є старий), але: Цей будинок (є) нестарий. (недавно збудований).

Е) частка не з числівниками, займенниками прислівнкиами займенникового походження, а також при прийменниках і сполучниках (не три, не п”ятий, не цей, не так, не то… нето, не інакше, не раз).

Ж) частка не з підсилювальними прислівниками та незмінюваними присудковими словами, а також при словах, що пишуться через дефіс: не дуже, не від того, не по-нашому.

З) частка ні, вживана для заперечення наявності предмета чи ознаки, зокрема, у стійких словосполученнях без дієслова (присудка), що мають характер заперечного звороту (ні живий ні мертвий, ні се ніте, ні так ні сяк).

И) частка ні, вживана як повторювальний єднальний сполучник із заперечувальним значенням або як підсилювальна частка: Ні один не зробив так, як треба.

І) частка ні в складі займенників, якщо в непрямих відмінках вона відділяється від займенників прийменником: ні в кого, ні з ким, ні за що^/, ні за^/ що, ні на яко^/му.

3.ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишуться:

а) частки бо, но, от, то, таки, коли вони виділяють значення окремого слова (іди-бо, так-от, як-то, важкий-таки, все-таки);

Примітка 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка. То всі три слова пишуться окремо (скільки ж то написано, чим би то втішити).

Примітка 2. Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких стосується, якщо стоїть перед ними (Він таки забіг до друга).

Б) компоненти -будь, будь-, небудь, казна, хтозна і под. у займенниках і прислівниках.

В) частка не, вживана як префікс в іменниках-власних назвах: не-Європа, але в загальних – разом – нелюдина, неістота.

Б.ФОРМОТВОРЧІ ЧАСТКИ пишуться окремо від інших слів, зокрема:

А) частки хай, нехай, за допомогою яких утворюються форми третьої особи одини і множини наказового способу (Хай живе мир між народами).

Б) частка би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслова (пішла б).

В. МОДАЛЬНІ ЧАСТКИ теж пишуться окремо:

А) частка же (ж), що відіграє видільну роль у реченні (Ходи ж зі мною).

Б) частки то, це, які мають значення вказівності, визанчальності (Чи це вже й пожартувати не можна?)

ВИГУКИ ЯК ЧАСТИНА МОВИ

Вигуки – це своєрідні незмінні слова, що можуть виступати як еквіваленти висловів і виражають почуття, емоції, настрій людини, різні волевиявлення її в найзагальнішому вигляді, не називаючи їх.

Вигуки не належать ні до повнозначних, ні до службових слів. Не мають номінативної функції і не виконують граматичної функції зв”язку. Лексичний склад вигуків досить широкий. Сюди належать одиниці зі спонукальною та емоційною функцією, слова прикликання та відгону тварин, спеціалізовані команди, усталені одиниці мовленнєвого етикету, звуконаслідування.

РОЗРЯДИ ВИГУКІВ

Вигуки поділяються на 2 основних розряди

вигуки , які виражають емоційно-вольові реакції мовця;

звуконаслідування, що виражють умовну імітацію звуків реальної дійсності засобами мови.

У складі вигуків виділяють:

Емоційні вигуки – одиниці, що виражають емоційне ставлення мовців до певних об”єктів чи явищ, переживання, в яких відображається стійке й узагальнене ставлення до об”єктів і явищ (почуття).

За семантикою емоційні вигуки бувають:

А) багатозначні, з широким емоційним діапазоном захоплення, урочистості, болю, розпачу, здивування, несподіванки (а!о!е! ай! Ах! Ой!ох!).

Б) однозначні, що виражають негативні емоційні реакції (пхе!, пхи!, пхі!, тьху!, фе!, фі!, фу!, хе!, хі!)

Імперативні – вигуки, що виражають волевиявлення мовця. Їх значення реалізується в значеннях наказу, спонукання, вимоги, заклику, оклику, заохочення.

Імперативні вигуки поділяються на:

А) оклики типу ау! Агов! Агій! Агей! Алло! Ге! Гов! Ей! Егей! використовуються, щоб звернути увагу співрозмовника або бажаного співучасника чи виконавця.

Б) вигуки типу Ану! Анумо! Ну! Нум! Нумо! Нумте!, що мають найзагальнішу спонукальну семантику. Їх змістом є спонукання до здійснення дії, але оскільки вони не вказують на конкретну дію, то можуть сполучатись із дієсловами у формі інфінітива, які називають конкретну дію (Ой, нене, сум! Нум плакать, нум).

В) імперативні вигуки, що мають найвищий ступінь інтенсивності спонукальної ознаки. Вони виражають категоричне спонукання до виконання, повторення чи припинення дії, їх семантика вужча і конкретніша: Баста! Буде! Годі! Шабаш! – заклик до негайного припинення дії; Біс! – прохання повторити дію; Марш – військова команда або наказ швидко зникнути; Зась! Цур! Пек! – заборона; Цить! – вимога припинити розм ову, прохання заспокоїтись

Етикетні вигуки – одиниці, що виражають такі узвичаєні складові частини спілкування, як вибачення, вітання, прощання, запрошення (спасибі, даруйте, добридень, добраніч, зрастуйте, бувайте, будь ласка, прошу).

Вокативні вигуки, або слова прикликання та відгону домашніх тварин і птахів, орієнтовані на встановлення певного контакту між мовцем і твариною (Гей! Гиля! Киць-киць! Вйо!).

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ виражають умовну імітацію звуків навколишньгго середовища засобами мови. Виділяють одиниці, що виражають такі звукові ознаки:

А) предметів і явищ дійсності (та-та-та! Бов! Бум! Гу! Тік-так!. Ш-ш!шу-шу!).

Б) дій, рухів (Ап! Гуп! Кап! Пурх! Рип! Хлоп!)

В) тварин, птахів, звірів (Гав! Кар! Ку-ку! Му! Кукуріку! Мур-мур! Тьох-тьох!)

Г) фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини (Апчхи! Кахи! Бухи! Хі-хі! Хе-хе! тьху! Пху! Хух!).